Таємний реферат «Леся Українка»

Передмова від Богдана Гордасевича

З величезним задоволення сканую і викладаю у своїх блогах окремі матеріали з часопису «Воля і Батьківщина», який видавався Львівською обласною організацією Конгресу Українських Націоналістів у 90-х роках минулого ХХ століття, тому що значна частина опублікованих тут матеріалів не втратила свого значення і дотепер, як вважаю, що вони будуть актуальні ще чимало часу.
Перед тим мною було викладено виняткової ваги роздум Ярослава Дашкевича на тему проблеми української еліти – «Номенклатура і еліта». Маю намір присвятити цій темі багато уваги, як закликаю бути уважними читачами викладених мною матеріалів, а не поверхневими їх оглядачами. Потрібно розрізняти елітне слово і думку, які потребують тривалого обдумування і перечитування, від іншого різноманітного інтернетівського чтива.
Зокрема поданий тут аналіз творчості Лесі Українки не є суто літурознавчим - він є соціальним, політичним, ідеологічним. Для сучасної української спільноти з особливою потребою часу постало питання: Що є для нас зараз об'єднавчою національною ідеєю? Для цього важливо дослідити всю глибину цього питання починаючи від Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка і ще цілого ряду творців національної Ідеї в Україні.
Наголошую на цьому аспекті, що світоглядні позиції Лесі Українки є знаковими і вагомими складниками Української Національної Ідеї як на сучасний момент, так і на багато віків далі, допоки буде існувати Україна і народ, що називає себе українським. Потрібно визнати, що Леся Українка представляє самий вищий рівень елітарного мислення і життєвого чину в українській нації, що це є наш взірець української елітарності. Тому вона стала темою для реферату для прочитання українській еліті, що перебувала в ув'язненні концтаборів новітнього окупанта. Зверніть увагу, як точно ще Леся Українка передбачила рабський російський шовінізм, або навпаки засуджує нерозумну кров нашого народу, що пролита за чужі прапори та імперії.
Моя думка однозначна: хто захоче відчути всю правдиву елітність українського етносу - той неодмінно має проникнутись глибиною світоглядних ідей Лесі Українки.




Передмова в часописі «Воля і Батьківщина»

Від часу проголошення Іваном Франком слів, що найбільш влучно характеризують творчість, особистість і громадянську позицію Лесі Українки: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини» Впродовж століття не вичерпує себе наведене визначення. Вражаюче переконує в цьому наступне. У гулагівській табірній зоні в Мордовії ранньозастійного глухого 1970 року гурт наймужніших з мужніх політв'язнів-чоловіків, що стали на прю з комуно-імперською системою, зокрема, Михайло Сорока, Василь Підгородецький, Михайло Горинь, гартують свій дух непокори її словом і громадянським подвигом, слухаючи доповідь, виголошену побратимом Михайлом Масютком. Думки і оцінки, висловлені автором у глухомані тодішнього суспільно-політичного буття, і нині не втратили актуальності.
М.Д.

Михайло МАСЮТКО

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
(Реферат, таємно прочитаний для гурту в'язнів табору №17а Дубровлагу)

Contra spem spero  – без надії сподіваюсь – проголосила Леся Українка, коли розпочинала свою творчість, і ці свої сподівання пронесла через усе своє бентежне життя. Треба було мати подиву гідну віру, щоб проголосити такі слова в ті часи, коли творила поетеса, позаяк надії справді ніякої не було.
Нащадків мудрих і відважних антів, правнуків звитяжного козацтва давно було обернено у покірних і слухняних рабів. Вони давно забули про свій рід і походження, і не було ніякої надії на те, що з них вдасться викресати іскру боротьби за їхню власну волю, що цей народ зможе колись усвідомити сам себе. Це ясно бачила Леся Українка і не приховувала ганебного стану свого народу:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світу – правди не видав,
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.

Але, як рідна від плоті й крові дочка свого народу, поетеса розуміла, що тут вибору нема, що людина не перекотиполе, а міцний буркун, який навіки вплітається своїм корінням у рідну землю. Який народ її не є – вона складова частина свого народу і йти від нього нема куди.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється:

Те, що писала вона про Тараса Шевченка, цілком і повністю стосується і її самої:

Хоч би була вона стара,
Сумна, змарніла, бідна,
Для сина рідного вона
Єдина, люба, рідна.
Хоч би була вона сліпа,
Каліка, недоріка,-
Мов рана ятриться в ньому
Любов його велика.

Вже навіть у самому своєму псевдонімі – Леся Українка – Лариса Косач визначила ідейний напрям своєї творчості. Хоч надії ніякої не було і поетесі доводилося лити свої гарячі сльози, щоб розтопити «кору льодовую міцну», будити зашкарублі у довговічному рабстві серця і душі рідного народу, сподівання на чудові часи пробудження від цього могильного сну ні на мент не покидало поетесу. Бо на цей час всупереч драконівським заходам царату вже на повний голос лунала муза великого Тараса, ширилось по Україні мудре слово Пантелеймона Куліша, кликав до волі славетний гимн Павла Чубинського, бентежив українські серця Іван Нечуй-Левицький, будило від сплячки Франкове «Не пора». За життя Лесі Українки вже починав діяти Микола Міхновський, ділом закликаючи українців виборювати «Україну для Українців».
Леся Українка приєднала свій голос до передової свідомої частини свого народу, яка мужньо вступила в нерівну боротьбу. Своєю творчістю вона вносила в народ свідомість про необхідність рішучої битви за волю і незалежність краю, свідомість того, що ніякі переживання, ніякі сльози не замінять збройних кривавих змагань на шляху до свободи.

Що сльози там, де навіть крові мало!

Цей заклик поетеси підняв на свої знамена нові покоління українців. Відважні борці, скориставшись найменшою можливістю повстати, пішли до битви за волю рідного народу. У цій битві вони солідарно перегукнулися з своєю поетесою, створивши собі революційний гимн:

І ось ми йдем в поході життєвому
Тверді й міцні, незламні, мов граніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той подолає гніт.

Головною особливістю творчості Лесі Українки є алегоричність її слова, тобто її слову притаманна багатозначність. Це давало можливість поетесі, по-перше, прикривати справжній зміст від ока царської цензури, а, по-друге, за допомогою алегорії Леся Українка досягає вкрай стислого синтезу своїх глибоких і широких думок. Слово її огорнене в алегорію, набуває подвійної і потрійної сили.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година до праці настала!
Не бійся досвітньої мли,-
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

Все тут висловлено двозначно, огорнено в алегорію. Ми читаємо одне, а розуміємо інше. В першому рядку заклик відноситься не до звичайних живих людей, які здатні боротися, здатні підняти зброю на свій захист. Поетеса закликає людину не просто встати з своєї постелі чи з землі, а ідейно пробудитися, стати до боротьби. Читаючи про «досвітню млу», ми розуміємо не звичайну нічну темряву, а ті деспотичні сили, які душать людські прагнення до волі, до справедливості, до честі. Під виразом «досвітній огонь» ми розуміємо не вогонь із соломи чи хмизу, запалений перед світанком, а початок боротьби проти сил і зла, які панують над народом. Запалити цей «досвітній огонь» – означає розпочати боротьбу.
Це алегорія, яку можна умовно назвати політичною алегорією. Політичною алегорією у Лесі Українки перейнято більшість її поетичних і драматичних творів. З метою надання своїй алегорії більш вразливої сили поетеса використовує у своїх творах сюжети античної історії, біблії, всесвітньої історії, народних легенд та переказів.
Такого плідного застосування алегорії, як це ми бачимо в творчості Лесі Українки, годі знайти не лише серед наших письменників, а і в будь-яких літературах світу.
В нашій літературі приклад політичної алегорії подав Тарас Шевченко в своїй поемі «Неофіти» та в деяких інших творах. Виразну політичну алегорію зустрічаємо у Франкових «Каменярах» і особливо в поемі «Мойсей». А взагалі нашій літературі, як літературі поневоленого народу, повсюдно притаманна політична алегорія. Вона наявна в багатьох наших поетів і письменників.
Леся Українка створила низку сталих алегоричних образів, які твердо увійшли в українську літературу, і якими ще й тепер користуються митці слова: темрява, мла, ніч, зима – це неволя, тягар деспотизму, гноблення народу; весна, зоря, ранок, світанок – пробудження народу до боротьби за волю, відродження поневоленого народу. Леся Українка розширила алегоричний образ Прометея, введений у нашу літературу Тарасом Шевченком, як образ борця проти колоніалізму Російської імперії.
Леся Українка підняла силу питань політичного характеру. Рабство і свободу, залежність і незалежність (особи і народу), непокірність і покору, сваволю і людяність, добро і зло, вірність і зраду, відвагу і боягузтво, силу духа і легкодухість, непохитність і зневір'я, відвертість і лицемірство, любов і ненависть, щирість і підступність, емансипацію і закріпачення, взаємовідносини поневоленого і поневольницького народів, взаємовідносини особистості з суспільством, взаємовідносини митця з народом та багато іншого не обминула вона у своїй творчості. Для поневолених народів, насамперед рідного їй українського народу, стоїть на першому плані серед усіх питань, які безперестанку хвилювали бентежне серце поетеси.
В драматичній поемі «В дому роботи, в краю неволі» Леся Українка виразно показує, що навіть між рабами поневоленого і поневольницького народів існує непримиренний антагонізм. Раб-єгиптянин перебуває у рабстві своєї держави, а раб-гебрей перебуває у рабстві чужої ворожої йому держави. Раб-єгиптянин також не любить рабства, він воліє звільнитися і працювати вільно, хоч і на тій же роботі, де він працює поневолі, він проти рабства взагалі, та не проти тієї системи, тієї держави, яка створює це рабство, бо хоч він і раб, зате єгиптянин, а все єгипетське для нього дороге. Для раба-гебрея ненависне не тільки рабство, а все те, що породжує рабство, навіть те місце, де рабство виплоджується. На питання єгиптянина, що він зробив би, коли би був вільний і мав би до цього силу, гебрей відповідає:

– Загородив би Ніл і затопив би увесь сей край неволі!

За такі слова єгиптянин разюче б'є гебрея у лице. Гебрей після цього робить правдивий для себе висновок:

Нічого, так і треба,
Я мушу знать, що тут я раб рабів,
Що він мені чужий, цей край неволі,
Що тут мені товаришів нема.

Висновок безпомилковий, це істина давно відома, що навіть раб чи сучасний робітник поневольницького народу бере участь у визискуванні підневільних народів нарівні з пануючим класом. Не класова, а національна боротьба, змагання поневолених народів за своє визволення стоїть на першому плані розвитку людства – геніально добачила тут Леся Українка.
Симпатія Лесі Українки на боці поневолених, на боці рабів, але не тих рабів, які давно змирилися з своїм рабським становищем, а то ще й пишаються своїм рабським ярмом. Її симпатії на боці тих поневолених, тих рабів, які не миряться з своїм ярмом, які борються навіть тоді, коли ця боротьба не рівна, а то й безнадійна, коли б ця боротьба загрожувала б навіть загибеллю. Краще вмерти, ніж клянчати на колінах перед ворогом – такий висновок можна зробити із змісту творів Лесі Українки.
Хоч і бувають раби, які пишаються своїм ярмом, проте вічної боротьби поневолених за свою свободу не припиняла навіть смерть борців за волю, в тому числі й тих, що гинуть далеко за межами рідної землі, бо

Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю,-
стане початком тоді мій кінець.

Рицар-невільник з «Осінньої казки» не боровся за свою свободу, а повірив служниці, що вона йому принесе звільнення. Після такого звільнення йому довелося жити між свиньми. Він проміняв почесну неволю на ганебну волю, він повірив у те, що хтось когось може визволити безкорисно для себе, він забув про те, що

Хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить когось в неволю забере.

Рицар з «Осінньої казки» виглядає жалюгідно, він не викликає до себе ні симпатії, ні співчуття, бо він не виявив ні стійкості, ні відваги у боротьбі. Проте яку симпатію викликає до себе єретик з вірша «Було се за часів святої Германдади», який не похитнувся ні перед залізом, ні перед вогнем своїх ворогів:

Було се часів святої Германдади:
кати-ченці взяли єретика
і повели його до Торквемади,
на інквізицію, і чутка є така:
Спочатку мученик мовчав, і тільки сльози
текли по непорушному лиці,
мовчав на допити, мовчав на всі погрози
раз застогнав, – і мук ще додали ченці.
Раз крикнув. – Є на каяття надія,–
сказав великий серцевідець-кат:
– Залізом і вогнем ми виженемо змія
з його душі – і вигоїться брат!
Завдайте ще йому! – І завдали тортури
несвітської, нема на неї слів,
здавалося впадуть від жаху мури,
моливсь один з ченців, щоб єретик зомлів.
Він не зомлів. І сталось дивне диво:
всміхнулися поблідлії уста,
погаслі очі спломеніли живо,
і мовив мученик: «Ченці, ради Христа,
давайте ще вогню! Вогонь, моя відрада,
о, дайте ще, благаю вас, кати!»

Сучасні наймані дозорці від літератури будь-що силкуються показати Лесю Українку як ідеолога якихось невиразних космополітичних ідей, як таку, яка стояла осторонь ідеї боротьби за звільнення від ганебної неволі свого народу, як таку, якій було байдуже до долі рідного краю.
Леся Українка безперечно виступала проти несправедливого суспільного устрою, проти панування паразитизму, проти тиранії і деспотизму, проти ретроградства в політиці. Вона вважала, що український народ своєю довговічною боротьбою заслужив собі вільного, демократичного життя, а не переоновленого животіння під чоботом тиранів. Вона була за революційну перебудову старого устрою, але вона була проти застосування нової революційної теорії до старих потреб самодержавства Російської імперії, вона була категорично проти заміни однієї тиранії іншою тиранією, звідки вона не походила б і як би вона зовні не прикрашувала себе.
Так само, як і Байрон у своєму «Бронзовому віці», Леся Українка приходить до висновку, що народ, який віками скнів у рабстві, привчений до плазування перед силою, народ без традицій демократичного життя ніколи нікому не принесе свободи, хоча б навіть і хотів це зробити, бо він не має уявлення про неї. Він спроможний лише обернути деспотизм догори дном.
Леся Українка була за докорінне зруйнування основ царської Російської імперії, не тільки була за, а й активно закликала нищити цю твердиню колоніального імперіалізму. Отже, коли у 1905 році посунула «сива юрба», темна маса з рабськими душами з наміром замінити одне ярмо іншим, поетеса збуджено писала:

Ось вони йдуть. Корогва у них має,
наче вогонь. Наче дим наступає
сива юрба. Сунуть лави тісні,
чутно – співають «про волю пісні»
«Смело, друзья!» Але пісня ридає,
«Смело, друзья!» Мов на смерть проводжає.
Страшно, який безнадійний той спів,
Хто ж би під нього боротися вмів?
Ні, не про волю сей спів! Про неволю
плаче й голосить і тужить до болю
голос сумний, не вважа на слова,
плач погребовий слова покрива.
Знаю сей спів! Він неначе отрута,
спів сей створила в кайдани закута
бідна душа. Ще бо змалку труїв
всіх нас, уроджених в північ, сей спів.
Що вам до того, ви, вроджені зрання?
Личить співати вам пісню кохання
волі своїй, молодій та буйній,
рано співать панахиди по ній.
Хай процвіта наша воля, як рута!
Нащо здалась вам та пісня-отрута?
Вже досхочу зажили її ми,
ви ж собі пісню створіте самі.
Пісню нову, щоб сіяло, як промінь,
щоб гомоніла й буяла, як пломінь,
так, щоб червона ясна корогва
з піснею вкупі творила діла!

Тут цілком ясна алегорія. Пісня-отрута лине з уст «сивої юрби», представників нижчих класів поневольницького народу, що повстали проти своєї панівної верхівки, яка «несправедливо» розподіляє прибутки від зиску завойованих земель. Це співають представники того народу, який хоч і сам перебуває в рабстві, та під своїм чоботом утримує десятки поневолених ним народів. Хіба ж може ця «сива юрба» заспівати про справжню волю, хоч і походить вона з найнижчих класів? Її «бідна душа» неспроможна створити пісню визволення. Поетеса закликає підневільні народи відкинути пісню про облудну волю, а створити свою власну пісню, яка приведе їх до справжньої волі.
Під піснею-отрутою, безперечно, слід розуміти теоретичну основу соціал-шовінізму, а під піснею, яку належить скласти, слід розуміти основу революційності національного визволення.
Подібну думку поетеса висловила у вірші «Упоєні на бенкетах кривавих», написаному того ж 1905 року під одним заголовком «Пісні про волю». У вірші говориться про народи невільники, які «упоєні на бенкетах кривавих» сплять довгим глибоким сном у безпросвітній темряві огидної в'язниці, і лише зрідка, прокинувшись, вони марять про ранок, про ясний день, про веселку, про весну, тобто про волю. І ось вони дочекалися цього ранку, побачили в ясному освітленні свою в'язницю, з її цвіллю на стінах, брудом, нечистю і гаддям. Незабаром вони переконалися, що це світло є зовсім не ранковим, не весняним, бо нема ранкових ранніх зір, це просто північна біла ніч, «та темрява бліда, що на півночі люди звуть весною». В цьому вірші, так само як і в попередньому, в алегоричних образах сказано про те, що народ, перейнятий рабською покорою з одного боку, а з другого боку охоплений шовіністичним духом, ніколи ні собі, ні іншим народам не може принести свободи, він може прийти лише до соціал-імперіалізму, до нового поклоніння, замінивши чорну темряву темрявою блідою. Тут Леся Українка виявила пророче передбачення наступних соціальних подій. А ось політичне кредо Лесі Українки висловлене без алегорії:

Будь проклята кров ледача
Не за рідний край проллята.
Будь проклята кров ледача
Не за чесний стяг проллята.

Творчість Лесі Українки і тепер, коли пройшли десятиріччя після її смерті і сторіччя з дня її народження, не з меншою силою, ніж за її життя, кличе до боротьби, кличе боротися з байдужістю до ганебного стану нашого народу в полоні другого завоювання тим самим ворогом, хоч і під іншим стягом.
Сучасні фальсифікатори української літератури все роблять для того, щоб випорожнити душу Лесиної музи. Досі невидано ще всіх її творів, а ті, які видаються, фальсифікуються, якщо не в тексті, то в штучних тенденційних коментарях. Її драматичні твори не екранізують, не випускають їх на сцену і радіо (виняток роблять лише для «Лісової пісні»). Багаточисленні літературознавчі розробки про творчість Лесі Українки спрямовані на те, щоб викривати, спотворити її творчість, показати її перед читачем у такому вигляді, як це вигідно замовнику цих розробок.
Одним з яскравих прикладів такого блюзнірського трактування думок Лесі Українки є аналіз її вірша «Досвітні вогні». Фальсифікатори беруть з вірша слова:

Досвітні огні, переможні, урочі
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять,-
Досвітні огні вже горять,
То світять їх люди робочі.

«Досвітні огні», – пояснюють вони, – це початок активної революційної боротьби. Так. З цим не погодитись не можна. Світять ці «досвітні огні» «люди робочі». «Люди робочі», – пояснюють вони, – це робітники, пролетарі, які розпочинають активну революційну боротьбу за комуністичне перетворення світу. Отож, – далі трактують вони, – Леся Українка покладає свої надії на робітників, на пролетаріат і цим самим вона ідеологічно сходиться з марксизмом, бо саме марксисти будували свою революційну теорію, покладаючись на робітничу масу. Таким чином виходить, що Леся Українка трохи чи не марксистка. Все нібито вірно, логічно виводиться висновок, тільки випускається тут одне: поняття «люди робочі» в цьому трактуванні передається в чисто російському значенні. В українському розумінні це поняття має набагато ширше значення. «Люди робочі» – це насамперед люди ініціативні, діяльні, активні, працьовиті. Нема сумніву, що Леся Українка вжила цей вираз в українському розумінні, а не в російському. Отож під «людьми робочими» вона мала на думці не робітників лише, а всю революційну активну силу. До її складу могли, звичайно, входити й робітники нарівні з іншим населенням країни. Але це зовсім не те, що силкуються довести фальсифікатори.
Літературні лакузи силкуються показати Лесю Українку як «послідовника російських революційних демократів». Бачте, українська поетеса за лицемірним мірилом цих цінителів може бути тільки послідовницею. Послідовниця російських революційних демократів! Тих самих демократів, які хоч і виступали проти царського деспотизму, та проте ніколи і ніде не виступали проти імперій, проти російського колоніалізму, позаяк вони були обмежені турботою про долю російського селянина, російського робітника, доля багаточисленних народів імперії, які терпіли подвійний гніт, їх не турбувала.
Тим часом цілком ясно, що в цьому напрямі Леся Українка продовжувала і розвивала ідеї Тараса Шевченка, який першим підняв прапор боротьби проти російського колоніалізму.
Факт фальсифікації творчості Лесі Українки, як і всієї української літератури, та й всієї нашої культури, підсилює правдиве твердження Сун-Ят-Сена про те, що без націоналізму нема прогресу, без націоналізму нема нації.

Концтабір №17а на землях Мордовії. 1970 р.