Профіль

Іваночко

Іваночко

Україна, Ужгород

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Анекдоти

  • 19.07.17, 02:51

!Роза разгадывает кроссворд:
– Абрам, как называются деньги, получаемые от государства?
– Копейки.

– Семён Маркович, вы знаете, что такое детектор лжи?
– Ой, Беня, сказать, шо знаю – это ничего не сказать! Меня угораздило на нем жениться!

– Борис Абрамович, вы не знаете, почему семья Рабиновичей живет в такой роскоши?
– Из-за недостатка доказательств!

Умирает старый Кацман. Возле смертного одра сидит его жена. 
Кацман слабым голосом спрашивает ее:
– Сарочка, ты хоть будешь плакать на моих похоронах?
– Ты можешь хоть сейчас не портить момент?!

Объявление на одесском перекрёстке: «Граждане! Не переходите улицу на тот свет!»

– Фирочка, сделайте красивый жест, одолжите немножко денег.
– Моня, денег не дам! Но жест запросто могу показать!

– Cофочка, вы бы хоть плаванием занялись, а то совсем форму потеряли.
– Вон киты всю жизнь плавают и шо, стройнее меня?

– Больной Бронштейн, опишите свою внешность.
– Привыкнуть можно!

– Мойша, ты женат?
– Временно да.
– Это как?
– Пока брат в командировке, его жена пилит меня!

– Бэлла, у меня с памятью всё хуже и хуже.
– Давай в долг, тренируй память.

Как скрипач-победитель конкурса – так еврейский мальчик.
Как грабитель с Брайтон-Бич – так русская мафия.

Израиль. Воздушная тревога. Два очень пожилых еврея сидят на крыше дома престарелых и наблюдают, как ракета из сектора Газа взвилась ввысь, но упала на арабской территории.
– Хаим, – спрашивает Изя, – а ты не знаешь случайно, как будет на идише «Аллах акбар»?
-- Изя, любой а-ид, знает, что это будет "Барух а-шем"

Основна задача...

Час якось так проноситься швидко ... Повз і галопом. Уже полуниця відійшла. Раніше я цього не помічав - робота, весь час робота ... А навіщо? Зараз дивлюся на пташок - трудяться постійно ... Аби їжу знайти собі і пташенятам ...  І не потрібно їм ні вищу освіту, ні соціальний статус ... А людям, бачите, ТРЕБА. Хоча ціна всього цього - нуль. Мета життя в тому, щоб продовжити рід. А все супутнє - порох від руху ...

Пригоди бувають всякі...

Оказія  недавно  заставила нас їхати з обласного центру  Закарпаття  на  іршавщину.

Відстань 100 км. не така вже й велика для доброї машини та вправного водія. Якби слово "відстань" було синонімом слову "дорога". В Закарпатті  -  це  два взаємно не пов"язаних  поняття. І величина 100 кілометрів зовсім не означає, що їхати треба буде годину, дві, чи три;  що ви доїдете туди,  куди задумали. Та й що доїдете кудись взагалі! В  Іршаві  та далі - ні одного дорожного знаку,  GPRS не працює і ми повернули не в той бік . Проїхавши кілометрів 10 - 15  і  обігнавши стадо корів,  що ліниво поверталося з пасовища  і загородило всю проїжджу частину,  ми, зрештою, зрозуміли що їдемо в не в ту сторону.  А час уже підганяв...  Слизький асфальт з численними  ямами,  вибоїнами та горбами не дозволяв  розігнати машину  і до  швидкості віслюка.  Але і так  богатотонна  машина  раптом  підстрибнула  та з гучно гепнулась  об  брудну поверхню шляху.  Металічний скрежет оголеної  осі  лівого  колеса по  камінню заглушив  вереск  гальм . Через кілька метрів машина зупинилась, залишивши за собою слід, що нагадував фонограму брехливих обіцянок Великого Чоловіка (Gros Mana).

Під кінець нас ще й до нитки намочив дощ. Парасольки виявились слабим захистом від  рясного дощу та поривистого вітру. І потім ми навіть не шкодували, що забули ті парасольки в тісному автобусі, який чи то віз нас назад в Ужгород, чи то мордував випарами солярки.

 Аж потім, після горячого глінтвейну, ми довго - то серйозно, то з гумором - аналізували деталі подорожі. Хтось сказав: "Якийсь вірус "петя" нас сьогодні вразив..." І подумалось: "Вірус  ширяє  навкруги.  Петя... Невже  в честь  президента?"



Ужгородці обурюються

  • 26.06.17, 15:09
25 червня 2017-го активні  ужгородці зібралися біля місця, де колись стояв старовинний будинок в свій час  відомого в містіі Циріла Фунданича. Фасад будинку милував око примхливою вітієватістю, зажи був зупикою численних туристичних екскурсій, які тягнулися до ужгородського замку... Сьогодні Ужгород на одну історичну пам"ятку збіднів... З мовчазної згоди місцевої влади якийсь "бізнесмен" наб"є  свої  кишені пачками "бабла", побудувавши на місці руїн  архітектурної пам"ятки  щось гріховно-розважальне. 
Небайдужі ужгородці зібралися, щоб виразити своє рішуче "ФЕ!" сьогоднішній владі та зібрати підписи для притягнення до відповідальності новітніх варварів. 
Зібралося багато людей... Але не всі... Ще більше жителів байдуже попивали пиво, обурюючись між собою, чому сьогодні так погано живеться людям... 
Не прийшли на зібрання і доведені сьогоднішнім режимом бо зубожіння, до жебрацтва - їм не до пам"ятників старовини... Їм би не померти з голоду!..



Громи небесні

  • 24.06.17, 07:50
Ой !!! Вчора  в таку халепу потрапив!  Після обіду пішов у похід за сировиною для унітазу.  Купив на ринку помідори, огірки,  картоплю.  Затарив  2 пакети  і ліниво плентаюся до місця постійної дислокації - додому. І раптом на півдорозі - грім, блискавки і град по лисині ... Сховався під дерево - врятувало на 2 хвилини. А потім штани і сорочка стали схожі на швабру під час вологого прибирання. І я вирішив, що краще йти під зливою, ніж ховатися під  дірявою  парасолькою  п"яного  від вітру дерева. На вулиці моментально утворилися річки глибиною майже по коліна. Грім, блискавки ... А в кишені дзвонить-розривається стільниковий телефон ... Через хвилин 8 -10 приплентався додому мокрий,  як видра. У ванній при переодяганні з одежинок  натекло піввідра дощової води ... Помився під душем ... Зігрівся 100 грамами з меленим чорним перцем. І почав підчіплювати дружину: "Ага! Ти запланувала ідеальне вбивство! Саме під час небесного  гуркоту мені телефонувала!  Знаєш же, що працюючий мобільник притягує блискавки !!!" Насміялися - давно так не веселилися!

Спогади, спогади...

  • 06.06.17, 12:30

Рік 1944-й. Товмачик Коломийського району. Іванофранківщина .

            Тоді це була Станіславславська область. Ішла війна . Радянські війська тиснули зі сходу, а противник – з заходу. Противник – це угорська піхота, яку підганяли штиками в спину німецькі жандарми… То одні, то другі наступали, витісняючи на декілька кілометрів іншу сторону, то знову поверталися на попередні позиції. А фактична тупцювали на місці, яке називалося село Товмачик. Село  було уже вщент знищено, спалено, зруйновано. Залишилась тільки наша пошарпана кулями хата, старенька церква та може ще декілька дворів в різних місцях села.  Селяни , які не встигли  повтікати (до війни їх було біля двох тисяч), ховалися в ямах- наспіх викопаних землянках. Всі терпіли, молилися, чекали коли передова лінія пересунеться за межі територІї двадцяти квадратних кілометрів спаленого села…

            Березень 1944 року був сірим , холодним, дощовим… Одного ранку в нашу хату ввірвалася мадярських вояків і з криками почали виштовхувати нас надвір. Нас – це старого дідуся, який колись служив австро-угорському війську, на війні з італійцями втратив всі зуби, бабусю Анна, мою маму і мене – чотири місячну, ледве живу від холоду та голоду дитину.  Виштовхали нас в долину,  на одному горбі якої стояла наша хата, а на іншому – цвинтар та церква.  В долині топталося уже сотні дві переважно старших жінок та дідусів. Юрбу нещасних очепили воєнні з автоматами. А на дорозі, що вела до церкви, стояв великокаліберний кулемет і проходжувалося кілька німецьких офіцерів. Через якийсь час один з них зупинився і голосно вигукнув: «Achtung! Ich brauche einen Dolmetscher. Wer wei, Deutsch?» (Увага! Мені потрібен перекладач. Хто знає німецьку)

            Юрба заворушилась, зашепталась, але ніхто не обізвався.

            Офіцер нетерпляче знову: «Er versteht Deutsch?» (Хто розуміє по німецьки?)

            «Миколо, Миколо!» - пронеслося юрбою. І мій дідусь вийшов вперед.  «Ich spreche Deutsch.» (Я розмовляю німецькою) – прошепелявив він беззубим ротом.

            Юрба нещасних застила, не ворушилась, чекала, який вирок для них видумали воєнні. Дрібний дощ висів над  долиною, а люди з острахом вслухалися в  шепелявлення мого дідуся, який перекладав різкі фрази німецького офіцера.

-          Офіцер каже, що минулої ночі на околиці нашого села було застрелено двох німецьких офіцерів. Він вимагає, щоб ми назвали хто це зробив. Нас тут зібрали дві сотні заложників.  Офіцер нам дає дві години. Якщо  ті хто вбив німців не знайдуться - всі ми будемо розстріляні.

-          «Also nicht viele arme 200 2 Offiziere!» (Так і 200 жебраків не багато за 2 офіцерів!) – рявкнув німець.

Юрба заколивалася, застогнала. Почувся плач, шепіт. « А може то ковпаківці?»…

-          «Was?» (Що?), а прослухавши переклад дідуся, заверещав: «Keine Kolpak Zeit geht man weniger als 2 Stunden leben mssen!» (Ніякий Кольпак, час іде, жити вам залишилося менше 2 годин!)

Він різко повернувся і пішов до річки Товмач щоб змити з шкіряних чобіт налиплу глину…

            Час тягнувся мов вічність… Люди молилися, стоячи на колінах у в»зкому грунті, інші ходили туди-сюди, щось бурмочучи собі під ніс. Хлопчаки семи – десяти років засовувавли  в землю назбирані перед тим патрони, якими була усіяна вся земля. Напевно боялися обшуків. А моя бабуся підштовхувала нас всіх поближче до кулемета: «Якщо почне стріляти – щоб не мучитись пораненим,,».

            І немов грім прозвучало німецьке : «Ахтунг!» А потім : « Ваш час закінчився!!! «

Не встиг дідусь перекласти цей вирок, як із з берега, з вишневого содочка біля ношої хати понеслося голосне багатоголосе: «Ураааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!»  І автоматні черги з ППШа.

            «Урааааааааааааааааааааа!» - лунало над долиною біля церкви. І безперервно строчили автомати.  «Ложись!!!»  І люди попадали лицем  в болото… Тільки одна жіна залишилась стояти , як заклякла. До неї підбіг радянський солдат. Грубо штовхнув її.  А із – під широкого подола показалась німецька шапка. Хлопець розмахнувся – і з ворожої голови розлетілися бризки…

            «Урааааа!»…   Мадяри забули про свій кулемет. Офіцер, що викрикував  «Ахтунг!»  мертвою шматою повис на низькому плоті. На другому березі долини зайнялася церква… Наша хата залишилася цілою…

            Потім біля перевернутого німецького кулемета зібралося 12 молодих хлопців в мокрих брудних гімнастерках. А молодий чорнявий лейтенант голосно разпорядився: «Всем немедленно отсюда разбежаться, попрятаться и сюда не возвращаться!»…

            Він ще щось скомандував солддатам.  І змучені хлопці поплелися на схід, в бік Коломиї… Селяни миттю розбіглися хто куди.  А ми, повернувшись  додому, знайшли в саду двох мертвих радянських солдатів. Дідусь  їх закопав під вишнею – не було часу і можливості захоронити по-людськи… А потім, після війни, коли я вже ходив до школи, дід викопав останки, перезахоронив їх на цвінтарі з відспівуванням в новозбудованій церкві. При перезахороненні в одного бійця знайшлася сумка з документами. Дідусь  їх передав до сільради. Через довгі роки знайшлися родичі погиблого.  Десь під Саратовом.  Приїздили.  Відслужили службу в церкві, поставили хрести на могилах, а у нас дома зробили поминальний обід…

            Я, звичайно, всього цього пам»ятати не міг. Під час тих трагічних подій  мені ледве було 4 місяці. То вже потім мені про все це багато разів розказували бабуся. І почуте мною вросло в мою свідомість… Я ніби бачив все перед своїми очима, коли згадував  ті трагічні дні…

            Життя нестримним вихором мчиться…  Я закінчив сільську школу, технікум, інститут…  За направленням працював в місті Свалява, Закарпатської області. Вже став директором меблевого комбінату. І раптом мені прислали Коломийську районну газету, в якій детально розповідалося про ті скорботні часи весни 1944 року. Виявляється  - моя однокласниця  Ганна Дубина вивчилася на вчительку, стала директором сільської школи і через архіви міністерства оборони розшукала командира наших визволителів! Ним виявився Мамутов Мурат Муратович, родом із села Арап Сімферопольського району Кримської АРСР. Колишній вчитель історії  з вищою освітою був на  фронті з 1942 року.

            Найцікавіше було те, що Мурат Муратович на той час жив і працював в м. Сваляві. Спочатку - третім секретарем Свалявського райкому партії. А коли підійшов пенсійний вік – став начальником відділу кадрів заводу «Електрон». Я заочно знав цю людину. На всіх урочистостях він завжди знаходився серед  шанованих свалявчан. На його широких грудях було тісно орденам і медалям. Але особисто з ним я до того не спілкувався.

 

            Телефонував я Мурату Муратовичу з хвилюванням.  Він відразу погодився на зустріч, а вечером навідався до моєї оселі.  Його чекав гостиний стіл з різними напитками і наїдками. Але Мурат Муратович до алкоголю і не доторкнувся. «Я уже свою цистерну выпил» - з сумною іронією пояснив він.

            Допізна засиділись ми того вечора. Ветеран розказував, як він, молодий лейтенант з групою бійців свого взводу повертався з оточення.  По дорозі приєдналося кілька солдатів з інших підрозділів. На підході до села зустріли в лісі переляканих селян і вирішили змінити напрям руху… А дальше його розповідь майже повністю співпадала з розповідями бабусі  (мама в той час була напівпритомна від слабості та страху і мало що пам»ятала).

-          Що ви відчували тоді,  врятувавши  від смерті 200 людей?  - запитав я.

-          А что ощущал… Не до эмоций было! Спешили вырваться из окружения. В соседнем селе,  Шепаривцы  увидели как немцы в одном и з дворов гоняются за петухом. При шлось и их ликвидировать… А еще через час мы уже были в расположении своей части…

От так! 200  врятованих людей… Один кугут… Моменти ратної праці…

Сьогодні  на місці  звільнення від  розстрілу  селян стоїть висока стелла. Встановлена в честь почесного  громадянина  села Товмачик  кримського татарина Мурата Муратовича Мамутова,  який пройшов війну з 1942 до перемоги, працював завжди на передовій відбудови, а в грудні 1996 року був похоронений в місті Свалява Закарпатської області…

 

 

            

Зелені свята

 

Св»ято Св. Трійці

 

   Другий день зелених свят. Вчора пекло сонца. Нині хмарно і прохолодно. Вчора були гості – донька з зятем, внуки, правнук – непосидюче маленьке шило.. . Сьогодні тихо, аж скучно… Навіть похмелитися ні з ким… Сижу в бесідці, споглядаю за рухом оси над моєю головою і згадую як св»яткував це свя»то колись, колись, колись давно…  

   П»ятидесяті роки минулого століття… Свято Трійця – було престольним в селі мого дитинства – в Товмачику. Цього дня всі  чекали цілий рік. Поважні газди - щоб одіти вишиванки з домотканого полотна та святкові туфлі (у нас їх називали – мешти), з ранку піти до церкви, а після служби запросити на празник  (щедру гостину) родичів та друзів з сусідніх сіл, в яких гостювали  на пристольне свято їхного села. А дітвора очікувала цього свята найбільше! Ми, малеча, в цей день наряжалися в нові костюмчики, свіжі сорочечки, Задовго до цього збирали копійки і облизували губи, мріючи про солодке морозиво (льоди) -доступні тільки на Трійцю ласощі, які в наповнених льодом візках привозили в цей день з Коломиї. Ми, пам»ятаю, збиралися групками, бігали від одного продавця льодів  до іншого, штовхалися біля бабусь, що продавали пряники та смачні печені намиста, не могли обпитися (хоч і не хотілося, але коли ще поп»єш!) газованої води з сиропом. Ярмарок цукерок, льодів,  пива, газводи, та інших  диковинок тягнувся від зарінку вкінці нашого городу -  вздовж дороги, що вела до церкви. І закінчувався в тіні віковічних дуплавих дубів на самому верху пагорба.

 Місцями приторговували і самогоном. Але нам, малечі, туда було зась. Піходили туди лише парубки в яких уже пробивалися вуса. Вони по-змовницьки оглядувалися, а потім рукавами витирали губи.   

     Подекуди  штовхалися малі  і великі, які  за копійки хотіли довідатися про свою долю. Там на руці загримованого  під факіра мужчини сидів папуга і по знаку господаря витягував клювом із чарівної скриньки льоси – смужки паперу з надрукованими передбаченнями майбутнього.  Хто би не замовляв льос – всі передбачення були щасливими. І люди щиро їм вірили! 

       Найактивніше торгівля йшла за мостиком через невеличкий потічок, в якому я любив ловити раків. Там, в затінку вільх та черемхи стояла низенька хатина. Колись, до війни на цьому місці  була фара вікарія церкви, знищеної під час війни. Настоятель новозбудованого храму жив в іншому місці. А селянина, що побудувався на місці фари, по вуличному стали називати -  Вікарий.  Мабуть тільки він – один-єдиний в селі був незадоволений жвавим ярмарком, який своїм лементом під вікнами мішав йому празникувати з рідними та друзями. А на наступний день ще й  залишав попід огорожею купи всякого непотребу – паперових погарчиків від морозива, дерев»яних ящиків, зім»ятих  газет … В ті часи пакувального паперу не було і  в старі газети з портретами комуністичних вождів загортали оселедці  та інші закуски до холодного чопованого пива. Газети активно всмоктували олію, змащуючи лисини вождям. І вони, вожді,  хоч і були атеїстами, таким чином приймали участь в святкуванні релігійного свята… 

       Розходилася  дітворня по домівках понад вечір. А дома голосно співали празникові. Пили самогонку з одного погарчика, в який знову наливали та по естафеті  передавали сусідові. Я прилаштовувався десь в кутику, слухав нетверезі похвальби старших і непомітно засинав…     
   
    Згадуючи ті далекі часи, я  почав куняти. Тільки надоїдлива оса над головою повертала мене до дійсності, нагадуючи, що пролетіло вже дуже багато часу, змінилися покоління… Ех, піду-но я до кума похмелитися!!!
Сторінки:
1
3
4
5
6
попередня
наступна