Рік 1944-й.
Товмачик Коломийського району. Іванофранківщина .
Тоді це була Станіславславська
область. Ішла війна . Радянські війська тиснули зі сходу, а противник – з
заходу. Противник – це угорська піхота, яку підганяли штиками в спину німецькі
жандарми… То одні, то другі наступали, витісняючи на декілька кілометрів іншу
сторону, то знову поверталися на попередні позиції. А фактична тупцювали на
місці, яке називалося село Товмачик. Село було уже вщент знищено, спалено, зруйновано.
Залишилась тільки наша пошарпана кулями хата, старенька церква та може ще
декілька дворів в різних місцях села. Селяни
, які не встигли повтікати (до війни їх
було біля двох тисяч), ховалися в ямах- наспіх викопаних землянках. Всі
терпіли, молилися, чекали коли передова лінія пересунеться за межі територІї двадцяти
квадратних кілометрів спаленого села…
Березень 1944 року був сірим ,
холодним, дощовим… Одного ранку в нашу хату ввірвалася мадярських вояків і з
криками почали виштовхувати нас надвір. Нас – це старого дідуся, який колись
служив австро-угорському війську, на війні з італійцями втратив всі зуби,
бабусю Анна, мою маму і мене – чотири місячну, ледве живу від холоду та голоду дитину.
Виштовхали нас в долину, на одному горбі якої стояла наша хата, а на
іншому – цвинтар та церква. В долині
топталося уже сотні дві переважно старших жінок та дідусів. Юрбу нещасних
очепили воєнні з автоматами. А на дорозі, що вела до церкви, стояв
великокаліберний кулемет і проходжувалося кілька німецьких офіцерів. Через
якийсь час один з них зупинився і голосно вигукнув: «Achtung! Ich brauche einen
Dolmetscher. Wer wei, Deutsch?» (Увага! Мені потрібен перекладач. Хто знає
німецьку)
Юрба заворушилась, зашепталась, але
ніхто не обізвався.
Офіцер нетерпляче знову: «Er
versteht Deutsch?» (Хто розуміє по німецьки?)
«Миколо, Миколо!» - пронеслося
юрбою. І мій дідусь вийшов вперед. «Ich
spreche Deutsch.» (Я розмовляю німецькою) – прошепелявив він беззубим ротом.
Юрба нещасних застила, не
ворушилась, чекала, який вирок для них видумали воєнні. Дрібний дощ висів
над долиною, а люди з острахом
вслухалися в шепелявлення мого дідуся, який
перекладав різкі фрази німецького офіцера.
-
Офіцер
каже, що минулої ночі на околиці нашого села було застрелено двох німецьких
офіцерів. Він вимагає, щоб ми назвали хто це зробив. Нас тут зібрали дві сотні
заложників. Офіцер нам дає дві години.
Якщо ті хто вбив німців не знайдуться -
всі ми будемо розстріляні.
-
«Also
nicht viele arme 200 2 Offiziere!» (Так і 200 жебраків не багато за 2 офіцерів!)
– рявкнув німець.
Юрба заколивалася, застогнала. Почувся плач, шепіт. « А може
то ковпаківці?»…
-
«Was?»
(Що?), а прослухавши переклад дідуся, заверещав: «Keine Kolpak Zeit geht man
weniger als 2 Stunden leben mssen!» (Ніякий Кольпак, час іде, жити вам
залишилося менше 2 годин!)
Він різко повернувся і пішов до річки Товмач щоб змити з
шкіряних чобіт налиплу глину…
Час
тягнувся мов вічність… Люди молилися, стоячи на колінах у в»зкому грунті, інші
ходили туди-сюди, щось бурмочучи собі під ніс. Хлопчаки семи – десяти років
засовувавли в землю назбирані перед тим
патрони, якими була усіяна вся земля. Напевно боялися обшуків. А моя бабуся
підштовхувала нас всіх поближче до кулемета: «Якщо почне стріляти – щоб не мучитись
пораненим,,».
І
немов грім прозвучало німецьке : «Ахтунг!» А потім : « Ваш час закінчився!!! «
Не встиг дідусь перекласти цей
вирок, як із з берега, з вишневого содочка біля ношої хати понеслося голосне
багатоголосе: «Ураааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!» І автоматні черги з ППШа.
«Урааааааааааааааааааааа!»
- лунало над долиною біля церкви. І безперервно строчили автомати. «Ложись!!!»
І люди попадали лицем в болото…
Тільки одна жіна залишилась стояти , як заклякла. До неї підбіг радянський
солдат. Грубо штовхнув її. А із – під
широкого подола показалась німецька шапка. Хлопець розмахнувся – і з ворожої
голови розлетілися бризки…
«Урааааа!»… Мадяри
забули про свій кулемет. Офіцер, що викрикував
«Ахтунг!» мертвою шматою повис на
низькому плоті. На другому березі долини зайнялася церква… Наша хата залишилася
цілою…
Потім
біля перевернутого німецького кулемета зібралося 12 молодих хлопців в мокрих брудних
гімнастерках. А молодий чорнявий лейтенант голосно разпорядився: «Всем
немедленно отсюда разбежаться, попрятаться и сюда не возвращаться!»…
Він
ще щось скомандував солддатам. І змучені
хлопці поплелися на схід, в бік Коломиї… Селяни миттю розбіглися хто куди. А ми, повернувшись додому, знайшли в саду двох мертвих радянських
солдатів. Дідусь їх закопав під вишнею –
не було часу і можливості захоронити по-людськи… А потім, після війни, коли я
вже ходив до школи, дід викопав останки, перезахоронив їх на цвінтарі з
відспівуванням в новозбудованій церкві. При перезахороненні в одного бійця
знайшлася сумка з документами. Дідусь їх
передав до сільради. Через довгі роки знайшлися родичі погиблого. Десь під Саратовом. Приїздили. Відслужили службу в церкві, поставили хрести
на могилах, а у нас дома зробили поминальний обід…
Я,
звичайно, всього цього пам»ятати не міг. Під час тих трагічних подій мені ледве було 4 місяці. То вже потім мені
про все це багато разів розказували бабуся. І почуте мною вросло в мою
свідомість… Я ніби бачив все перед своїми очима, коли згадував ті трагічні дні…
Життя
нестримним вихором мчиться… Я закінчив сільську
школу, технікум, інститут… За направленням
працював в місті Свалява, Закарпатської області. Вже став директором меблевого
комбінату. І раптом мені прислали Коломийську районну газету, в якій детально
розповідалося про ті скорботні часи весни 1944 року. Виявляється - моя однокласниця Ганна Дубина вивчилася на вчительку, стала
директором сільської школи і через архіви міністерства оборони розшукала
командира наших визволителів! Ним виявився Мамутов Мурат Муратович, родом із
села Арап Сімферопольського району Кримської АРСР. Колишній вчитель
історії з вищою освітою був на фронті з 1942 року.
Найцікавіше було те, що Мурат
Муратович на той час жив і працював в м. Сваляві. Спочатку - третім секретарем Свалявського
райкому партії. А коли підійшов пенсійний вік – став начальником відділу кадрів
заводу «Електрон». Я
заочно знав цю людину. На всіх урочистостях він завжди знаходився серед шанованих свалявчан. На його широких грудях
було тісно орденам і медалям. Але особисто з ним я до того не спілкувався.
Телефонував
я Мурату Муратовичу з хвилюванням. Він
відразу погодився на зустріч, а вечером навідався до моєї оселі. Його чекав гостиний стіл з різними напитками і наїдками. Але
Мурат Муратович до алкоголю і не доторкнувся. «Я уже свою
цистерну выпил» - з
сумною іронією пояснив він.
Допізна засиділись ми того вечора. Ветеран
розказував, як він, молодий лейтенант з групою бійців свого взводу повертався з
оточення. По дорозі приєдналося кілька
солдатів з інших підрозділів. На підході до села зустріли в лісі переляканих
селян і вирішили змінити напрям руху… А дальше його розповідь майже повністю
співпадала з розповідями бабусі (мама в
той час була напівпритомна від слабості та страху і мало що пам»ятала).
-
Що
ви відчували тоді, врятувавши від смерті 200 людей? - запитав я.
-
А
что ощущал… Не до эмоций было! Спешили вырваться из окружения. В соседнем
селе, Шепаривцы увидели как немцы в одном и з дворов гоняются
за петухом. При шлось и их ликвидировать… А еще через час мы уже были в
расположении своей части…
От так! 200 врятованих людей… Один кугут… Моменти ратної праці…
Сьогодні на місці звільнення від розстрілу
селян стоїть висока стелла. Встановлена в честь почесного громадянина
села Товмачик кримського татарина
Мурата Муратовича Мамутова, який пройшов
війну з 1942 до перемоги, працював завжди на передовій відбудови, а в грудні
1996 року був похоронений в місті Свалява Закарпатської області…