оповідання з книги Сергія Козлова «Їжачок в тумані»

«Невже все так швидко закінчується? - подумав Віслючок. - Невже закінчиться літо, помре Ведмежатко і настане зима? Чому це не може тривати вічно: я, літо і Ведмежатко?

Літо помре раніше за всіх, літо вже помирає. Літо у щось вірить, тому помирає так сміливо. Літові аніскілечки себе не шкода – воно щось знає. Воно знає, що воно буде знову. Воно помре ненадовго, а потім знову народиться. І знову помре… Воно звикло. Добре би було, якби я звик помирати і народжуватися. Як це сумно і як весело!..»

Ведмежатко зашаруділо опалим листям.

- Про що ти думаєш? -  запитало воно.

- Я?.. Лежи, лежи, - сказав Віслючок.

Тепер він почав пригадувати, як вони зустрілися? Як під зливою перебігли весь ліс, як cіли відпочивати і як Ведмежатко тоді сказало:

 - Правда, ми будемо завжди?

  - Правда.

-   Правда, ми ніколи не розлучимось?

- Звісно.

- Правда, ніколи не буде так, щоб нам довелося розлучитися?

- Такого не може бути!

А тепер Ведмежатко лежало на опалому листі з перев*язаною головою, і кров виступила на пов*язці.

«Як же так? - думав Віслючок. – Як же так, що якийсь дуб розтрощив Ведмежаткову голову? Як же так, що дерево упало саме тоді, коли ми проходили під ним?..»

Прилетів Лелека.

- Краще?..- запитав він.

Віслючок похитав головою.

- Як сумно! - зітхнув Лелека і погладив Ведмежатко крилом.

Віслючок знову задумався. Тепер він думав про те, як поховати Ведмедика, щоб він повернувся, як літо.

«Я поховаю його на високій-високій горі, - вирішив він, - так, щоб було багато сонця, а унизу протікала річка. Я буду поливати його свіжою водою і щодня розпушуватиму землю. І тоді він виросте. А якщо я помру, він буде робити те ж саме, - і ми не помремо ніколи…»

- Послухай,- сказав він Ведмежаткові, - ти не бійся. Ти на весні виростеш знову.

- Як деревце?

-Так. Я буду щодня тебе поливати. І розпушувати землю.

- А ти не забудеш?

- Що ти?

- Не забудь, - попросило Ведмежатко.

Воно лежало із заплющеними очима, і якби ледь-ледь не здригалися його ніздрі, можна було подумати, що воно зовсім померло.

Тепер Віслючок не боявся. Він знав: поховати – це означає посадити, як деревце.

                          Переклад українською Г. Осадко

                         © Переклад, видавництво "Богдан", 2007

Наш Тернопільський замок не криє великих таємниць, у ньому не живуть привиди, не заховані в його стінах  коштовні скарби… На думку істориків (звичайно). Сьогодні тут знаходиться Палац спорту, а недільними вечорами (як нещодавно мені повідомили) гучить дискотека…

Проте історія замку сягає часів Галицько-Волинського князівства.  Перша писемна згадка про замок з*явилася 1540 року. Вона свідчить про те, що Польський король Сигізмунд дав каштеляну Яну Тарнавському наші терени за умови, якщо той збудує тут фортецю. Фортеця будувалась впродовж 1546 -1548 років. Згодом тут почали селитися люди. Укріпив і добудував замок син Яна Тарнавського – Кшиштоф. Також достатньо коштів вклав у добудову та розширення замку Томаш Замойський, який отримав його в посаг від дружини, дочки князя Костянтина Острозького.

З боку міста замок був захищений глибоким ровом  і земляним валом, укріплений частоколом. Із заходу його стіни захищало штучне озеро, створене у 1548 році. По кутах двору стояли вежі. Для оборони замку господарі утримували невеликий загін озброєних вояків.

За свою історію замок часто зазнавав набігів та руйнування. Найбільших під час турецько-татарських набігів наприкінці XVI – XVII ст. Після того, як його в 1672 році знищили турецькі союзники гетьмана Петра Дорошенка, на фундаменті замку, було збудовано Воздвиженську церкву .

Згодом замок було відбудовано графом Францішеком  Критовським  як палацову споруду на початку ХІХ століття у новому стилі - подібно до великого палацу у вигляді каре з невеликим двором всередині. Білокам’яна різьба стриманих форм добре поєднується з великими площинами стін.

Цю споруду сильно зруйнували буревії Першої і Другої світових воєн. Замок реставровано в 1951 році.

Сьогодні він врочисто стоїть над ставом, милуючи око величністю та шляхетністю. 

У сучасному телевізійному просторі, де існує безмежна кількість каналів та програм, не всім компаніям щастить гідно виступати на арені конкуренції в боротьбі за глядача. Найбільше це стає помітним у регіонах, де гостро постають проблеми кадрів та матеріальних нестатків. Візьмемо для прикладу ефір Тернопільської обласної державної телекомпанії, який вона заповнює  щодня, вражаючи жителів Тернопілля непрофесіональністю показу.

Насамперед, у трансляціі ТТБ вражає відсутність стратегії телепоказу. Керівництво цієї студії не пропонує свідомої творчо-ідейної концепції віщування. Підбір программ має випадковий характер і відбувається нашвидкоруч. Скажімо, передачі «Пульс», «Тема пік», «Мандат довір’я» та подібні відверто кон’юнктурні й зовсім не враховують інтереси глядача. Адже, погодьтесь, без врахування такого компонента, як глядач, телебачення втрачає свій сенс. Створення передач на запит аудиторії — велике мистецтво, що враховує донесення до свідомості різних груп людей системи образного мислення творців засобами візуального відтворення дійсності.

На ТТБ абсолютно ігнорується культура зображення. В кращому випадку програми скидаються на змістовні радіопередачі, де важливим є лише слово, а про зображення навіть не йдеться. Наприклад, у, нещодавно продемонстрованому,  відеофільмі «Медобори — не просто гори» диктор заледве встигає озвучити набір пейзажних планів, які змінюються в калейдоскопній послідовності і де-не-де навіть повторюються. Тому слугують лише примітивними картинками до тексту. Взагалі, на Тернопільському державному телебаченні полюбляють жанр відеозамальовок. Такі, як «Подорожні замальовки», «Різдвяні замальовки», «Храми Поділля», «П’ять хвилин для душі» та інші. У цих фрагментарних картинках мальовничих куточків міст та сіл, які хаотично змінюють одна одну, відчувається відсутність ґрунтовного внутрішнього змісту. Ці п’ятихвилинки знімаються однозначно для того, щоб згаяти час, який нічим заповнити. Ні глядачам, ні творцям вони не надають духовної наснаги. Складається враження, що працівникам ТТБ дуже важко впоратись iз двогодинною лавиною вільного ефіру - й вони безпорадно копирсаються в ньому, роблячи безликі передачі і будучи неконкурентоспроможними навіть серед місцевих телекомпаній, не кажучи про великі студії. Можливо, не слід брати на себе непосильну ношу та відмовитись від зайвого часу. Випускати лише місцеві новини, рекламний блок, передачу «Пісня в дарунок», які дають телекомпанії матеріальний прибуток. Все це створювати професіонально і досконало. Пам’ятаючи, що телебачення має не тільки інформаційну, а й мистецьку функцію. Адже врешті-решт, страждає глядач.

Цією статтею я б хотіла розпочати друк низки публікацій про Тернопіль

 Люди на території Тернополя, що звалося колись Сопільче чи Топільче, селились значно раніше, ніж тут було засновано місто. Їх приваблювали родючі землі на лівому березі Серету, дрімучі ліси, в яких можна було сховатись від нападників. Нині в Тернополі та околицях виявлено сліди стоянок первісних людей, тому припускають, що територія міста була заселена вже в Х тис. до н.е. Давньоруське укріплення Топільче (Сопільче) було зруйноване під час зимового 1240-1241 рр. походу Батия до Карпат.

Проте вперше у документах Тернопіль згадується у 1540 році, коли польський король Сигізмунд I видав краківському каштелянові, великому коронному гетьману, Янові Амору Тарновському, грамоту на заснування міста та володіння землею навколо нього. Будівництво фортеці на березі  ріки Серет в урочищі Сопільче (Топільче) тривало вісім років. Був зведений замок, який мав охороняти південно-східні кордони королівства від набігів татарів.

У XVI столітті Тернопіль займав невелику територію. Місто охороняли Шевська, Кушнірська вежі та Кам‘янецька брама. Разом із замком, синагогою, церквою Різдва та Воздвиженським храмом вони входили у фортифікаційну систему давнього Тернополя.

Місто з трьох боків оточувало озеро та болота, а зі сходу воно було укріплене широким сухим ровом з валами, частоколом і двома вежами в кутках. Поза центральною частиною простяглися передмістя: Заруддя - на півночі, Збаразьке - на північному сході, Смиковецьке - на сході та Микулинецьке - на півдні.

1548 році місто отримало Магдебурзьке право, згідно яким Тернополю надавались деякі привілеї. А саме: його жителі на 15 років звільнялися від податків, на 20 років від сплати мита, а також право влаштовувати три ярмарки на рік та щотижневі торги і мати склади на товари для закордонних купців.

Ян Тарновський будучи коронним гетьманом Речі Посполитої не часто бував у Тернополі. Проте місто добре адмініструвалося, його економіка зростала і приносила гетьману значні прибутки. Вже в 1548 році місто отримало Магдебурзьке право. Мешканців заохочували до зведення власних садиб. Розмір будинків не повинен був перевищувати 10,5 на 23,5 м. До кожної будівлі прилягав більший або менший земельний наділ. Будинок і город складали неподільну власність і не могли бути проданими окремо. Згодом поселенці виплачували за садиби по 18 грошів і 2 пів мірки вівса. Крім оплати, городяни відробляли на панському полі 2 дні щотиждня, складали данину медом і свининою. За користування правом ловити рибу в ставу треба було брати участь в ремонті греблі та лісопилок. Згодом, з 1559 р., повинність була замінена грошовою оплатою.

Згодом Тарновський звів у Тернополі замок. Місто росло і процвітало, витримуючи різні історичні катаклізми. Живе воно і сьогодні, милуючи тернополян та приваблюючи численних туристів. «Місто над ставом»,  - звуть його мешканці… «Мальовничий куточок України»,- називають Тернопіль гості.

                                                                    Далі буде