Правда, ми будемо завжди?

 оповідання з книги Сергія Козлова «Їжачок в тумані»

«Невже все так швидко закінчується? - подумав Віслючок. - Невже закінчиться літо, помре Ведмежатко і настане зима? Чому це не може тривати вічно: я, літо і Ведмежатко?

Літо помре раніше за всіх, літо вже помирає. Літо у щось вірить, тому помирає так сміливо. Літові аніскілечки себе не шкода – воно щось знає. Воно знає, що воно буде знову. Воно помре ненадовго, а потім знову народиться. І знову помре… Воно звикло. Добре би було, якби я звик помирати і народжуватися. Як це сумно і як весело!..»

Ведмежатко зашаруділо опалим листям.

- Про що ти думаєш? -  запитало воно.

- Я?.. Лежи, лежи, - сказав Віслючок.

Тепер він почав пригадувати, як вони зустрілися? Як під зливою перебігли весь ліс, як cіли відпочивати і як Ведмежатко тоді сказало:

 - Правда, ми будемо завжди?

  - Правда.

-   Правда, ми ніколи не розлучимось?

- Звісно.

- Правда, ніколи не буде так, щоб нам довелося розлучитися?

- Такого не може бути!

А тепер Ведмежатко лежало на опалому листі з перев*язаною головою, і кров виступила на пов*язці.

«Як же так? - думав Віслючок. – Як же так, що якийсь дуб розтрощив Ведмежаткову голову? Як же так, що дерево упало саме тоді, коли ми проходили під ним?..»

Прилетів Лелека.

- Краще?..- запитав він.

Віслючок похитав головою.

- Як сумно! - зітхнув Лелека і погладив Ведмежатко крилом.

Віслючок знову задумався. Тепер він думав про те, як поховати Ведмедика, щоб він повернувся, як літо.

«Я поховаю його на високій-високій горі, - вирішив він, - так, щоб було багато сонця, а унизу протікала річка. Я буду поливати його свіжою водою і щодня розпушуватиму землю. І тоді він виросте. А якщо я помру, він буде робити те ж саме, - і ми не помремо ніколи…»

- Послухай,- сказав він Ведмежаткові, - ти не бійся. Ти на весні виростеш знову.

- Як деревце?

-Так. Я буду щодня тебе поливати. І розпушувати землю.

- А ти не забудеш?

- Що ти?

- Не забудь, - попросило Ведмежатко.

Воно лежало із заплющеними очима, і якби ледь-ледь не здригалися його ніздрі, можна було подумати, що воно зовсім померло.

Тепер Віслючок не боявся. Він знав: поховати – це означає посадити, як деревце.

                          Переклад українською Г. Осадко

                         © Переклад, видавництво "Богдан", 2007