Цього разу приводом для антидепресивної прогулянки стала втрата подружки. Однак прогулятись ніде. Тому пройшовся вздовж залізниці до Малютинки, по ходу подивився на зміни у місті.

Фотографував і знімав відео лише на смартфон (за виключенням кількох знімків і кадрів).

Смартфон фільмує якісно.

Ніде прогулятись по своєму місту і околицям, бо облазив все місто і кожен куточок пов'язаний з якимись спогадами, що викликають ностальгію і сум за минулим. Тому пройшовся вздрвж залізниці до Малютянки. Хоча тим маршрутом я ходив вже двічі. Збирався дійти до Одеської траси, але погода почала псуватись, та й так кілометраж чималенький. Викладати чи не викладати? Майже нічого не сфоткав.

Якби ж було менше тисячі хворих на ковід за день, то поїхав би кудись на електричці.

А ще сумніваюся, що вдасться з'їздити попрощатися з подружкою. Домовлятись приїхати на роковини смерті?

На День Незалежності нічого цікавого не планують: дитячий фестиваль, концерт самодіяльності. Банально і нудно. Навіть якщо й піду подивитись, то не впевнений, що вийде щось назнімати.

Щоб якось себе втішити, купив нову вермішель швидкого приготування і рисову лапшу з гострим соусом. Однак не знаю, як із того зробити звіт.

Спілкування зі знайомим і давнім другом чогось уповільнилось.

Зміна обстановки і нові приємні враження ніде вщзяти. Один знайомий поперся на поїзді в далеку подорож. Причому лише на один об'єкт. Інший, новий знайомий, знову вибрав велопоїздку на понурі руїни. Третй знайомий виявився зайнятим роботою.

На ніч накриває спогадами. Згадую не лише останні зустрічі з подружкою, а й час до зустрічі з нею. Ще й перечитав старі записи в цьому блозі.

Працювати не хочеться. Та й завдання по роботі скінчились.

Три тижні, як не стало подружки. Змирився з втратою. Поступово повертаюсь до "звичного" карантинного режиму: домосідство, робота і ютубчик, хоча зрідка перечитую щоденник. Спогади тепер викликають не смуток, а приємні емоції. Хоча, нажаль, нові враження в подальшому можливі лише з іншими людьми. Але треба далі жити.

В голові вже лунають пісні (ті, що слухав останнім часом), але прослуховування музики (особливо веселої) не можу дозволити. Гумор теж поки що під забороною. Тому що нема чого веселитись.

Замислився, що після знайомства з подружкою перестав шукати собі дівчину. Тепер ось думаю, може знову розпочати пошук знайомств? Хоча шанси когось знайти, а тим паче, сталкершу, мінімальні.

Проаналізував вилазки по заброшках. Виявляється, майже 50% вилазок були разом з напарницею. Але якщо відняти кількість самостійних вилазок і вилазок з іншими сталкерами, то виходить, що більшу кількість закинутих об'єктів дослідив саме з нею. Стосовно відстаней, то в основному лазили по київським забросам і найближчому столичному передмістю, хоча траплялись дальні поїздки: наприклад, у Халеп'я (39 км), Фастів (40 км), Макарів (40-45 км), Кожанку (55 км), Пісківку (Тетерів) (60 км), Заворичі (73 км), а найдальшою була поїздка в Остер (понад 88 км) — причому все це були одноденні поїздки(!) на громадському транспорті (маршрутки або електрички) в межах Київської області (крім Остра, який у Чернігівській області). Ну а найдальшою вилазкою став сталк з новим напарником — 130 км. Однак та поїздка відбулася після того, як перестав зустрічатися з подружкою (оскільки вже була пандемія ковіду).

Місця дальніх поїздок з подружкою доведеться уникати. Місця поближче — теж намагатись не відвідувати без крайної потреби (Буча, Ворзель, Макарів, Українка, Бровари, Академмістечко-Житомирська, Троєщина, Мінський масив і Корчувате в Києві). Щоб не викликати давні спогади і не перебивати їх новими спогадами. Радує, що деякі напрямки досліджував сам, тому можна спокійно подорожувати, не чіпаючи спогадів про подружку.

Рятуючись від нудьги і смутку, сходив до "АТБ" і на ярмарок-базар. Треба було себе чимось зайняти, та й не хочеться лишатись на самоті, наодинці зі своїми думками. Так біля ярмарки відбувалось якесь спортивне змагання, ввімкнули "KOZAK SYSTEM". Причому ставили по колу. Я ледве не розплакався. Тепер у мене ця група асоціюється з Мері.

Ще сходив до церкви. Поговорив із батюшкою. Втішив мене. Хоча змиритися зі втратою тяжко. А ще важче змиритись з тим, що ніколи не зустріну Мері. Хоча, відповідь на це питання ніхто не знає.

Сьогодні купив води і вирішив прогулятись антидепресивним маршрутом 2.0. Там не дуже-то щось змінилось. Тому пройшовся майже до виїзду з Боярки. Спека, вихлопи. Від прогулянки лише втомився, однак легше не стало. Заради нових вражень, вирішив зайти до нового гіпермаркету "Сільпо". Одразу згадав, як з подружкою заходили в гіпермаркет біля Ходосіївки і у неї в місті. Відділ з алкогольним напоями намагався оминати, але все одно накрили спогади. А гіпермаркет непоганий. Стільки екзотики! Хоча все дорого.

Сподівався, що нудьгу заповнить подорож. Але щось не так зрозумів і поїздка намічається на невідомо коли. Новий знайомий сталкер нікуди не їздить. В ліс не хочеться йти гуляти. Може піти подивитись на будівництво розв'язки на Одеській трасі? Правда, там теж можуть накрити спогади, бо біля сільгосптехнікуму гуляв із нею в 2018-му.

А ще хочеться подивитись будівництво пасажирської платформи у Василькові. Але як туди доїхати?

Таке в мене вже було — перечитування і перебирання у пам'яті спогадів. Цього разу теж накрило, але не дістався до старих дописів на юашечці. Що робити: читати, чи не читати? Поки що втримався.

Паралельно із тим з'явилося бажання закинути щоденник (і в зошиті, і в блозі). Щоб потім не було бажання перечитувати. Або почекати, поки з'являться нові, позитивні, враження і події?

Поринув у роботу. Завдань стільки, що на пів місяця, якщо не більше, точно вистачить. Причому в процесі роботи виникають додаткові завдання. Вже навіть думав влаштувати челендж на робочий рекорд, однак відчуваю, що починаю втомлюватись від роботи. Потрібен відпочинок, нові емоції.

Знову згадував спільні поїздки і прогулянки з подружкою. Деякі ранні прогулянки помилково позначив як спільні, хоча виявилось, що тоді гуляв один. Інші ж, навпаки, виявились спільними з подружкою. Так що нотатки помалював. Ну, вони й до того вже були помальовані.

Плани різко змінились. Не знаю, добре це, чи ні. Мама відмовила йти на щеплення. Вона антивакцинаторка, тому вважає, що ризик захворіти на ковід є що зі щепленням, що без. Що може бути реакція організму на вакцину (про це і в поліклініці попереджали), а лікарі будуть ні при чому. Що ми особливо нікуди не виходимо, тож нема потреби вакцинуватись. А якщо хочу поїхати на поминки, то краще не вакцинуватись, бо якщо захворію, то не зможу провідати подружку. Проте, що не розуміє мої почуття до Мері, само собою зрозуміло. Хоча ще за день до цього втішила.

Від поминок теж відмовила. Мовляв, знову накриє спогадами, нап'юсь (я ж не вживаю алкоголь). Для себе поки ще це питання не вирішив, однак враховуючи те, що напередодні були дивні знаки, можна вважати, що попрощався з подружкою. В усякому разі, спогади відпустили. Не знаю, чи варто кликати її ще раз? Пообіцяв зайвий раз її не турбувати. Хоча дуже хочеться, щоб ще дала знак.

Поїздка з другом в одне цікаве місце тим паче не обговорюється, бо епідемія, громадський транспорт, гроші.

Попри заспокоєння і прийняття тяжкої втрати повернулось безсоння. Крутився-вертівся, а заснути так і не зміг.

Згадав, що паралельно із подружкою, якої вже нема, дружив із давнім другом. Причому я його знайомив з нею. Тож відновив дружбу. Ті, кого запитував, кажуть, що це добре, але буде нагадувати про неї.

Збирався піти до церкви, що запитати деякі питання, однак там була служба. А коли можна було піти насунулась хмара, згодом пройшла злива. Тому так і не пішов. Можливо, це був знак? Вона навряд чи була хрещена, тому мама відговорювала від походу до церкви.

Можливо про це не варто писати, але... годинник ввікмнув підсвічування. Сам по собі він рідко вмикається. Причому декілька разів вмикався підряд.

А після цього стало легше. Потім скільки не балакав з нею, годинник не вмикався.

Ну і вчора стало веселіше. Однак вважаю, що потрібно якийсь час утримуватись від розваг.

Update: Батьки відмовили їхати на поминки. Зрештою, це можна буде зробити і після закінчення епідемії.