Я помер! Я зрозумів це, ще до того, як свинець застряг у моєму серці. Життя не пронеслося перед очима, не було ніякого світла в кінці тунелю…нічого…

Просто у якийсь момент я зрозумів, що дивлюся на себе зі сторони.

Я дивився на своє тіло, все у крові. Дивився на дівчину, що нахилилася надомною та благала щоб я відкрив очі…бачив як поступово сходяться люди…десь далеко вила сирена…

 

Чомусь мені захотілося піти…піти звідси, подалі від свого тіла…втекти…

Я побіг.

Я біг по якійсь людній вулиці, але ніхто не звертав на мене уваги…ніхто мене не бачив…

Я біг…вітер куйовдив моє волосся, але я не відчував ні холоду, ні тепла. Я не відчував дотику вітру.

Я біг не думаючи куди прямую, для чого…де хочу опинитися. Я не знав скільки часу пройшло після моєї смерті…

Я зупинився. Переді мною  була вулиця. Вулиця з мого дитинства. А ось і мій дім…машина батька…

Щось тягнуло мене сюди…просило прийти.

Я зайшов у дім…дивне відчуття…відчуття спогадів…

Я пройшов до кухні. Там були мої батьки.

Вони сиділи обійнявши один одного . Мама схилила голову на плече батька і плакала…а він…а він гладив її волосся і говорив якісь заспокійливі слова…Хоч у самого в очах була неймовірна туга та відчай.

Скільки вони так сидять? Годину, дві…більше?

Я підійшов до них, присів поруч і сказав: «Все добре мамо. Все добре тату…ви зможете це перебороти. Вибачте мене…»

Я вийшов з дому, подивився у небо. Дивно. Усе змінилося. Зникли сусідські будинки. За моєю спиною зник дім. Залишилась тільки дорога…

Я помітив, що змінилася кольорова гамма навколо мене.  Все стало жовтуватого кольору, як при заході сонця на Сан Сет Біч.

Я знову йшов по дорозі . Я йшов і бачив якісь метаморфози…видіння..

Я побачив хлопця який кидав м’яч у кільце, на вигляд йому було років 10. Це був я. До нього\мене підійшли якісь хлопці, почали чіплятися., один вдарив, інші вирішили йому допомогти…

Цей спогад змінився іншим: Я сидів у машині з батьком, він вчив мене водити. Перший раз- перший стовп.

Інший спогад: Я десь у 16 років. В руках гітара, біля ніг капелюх наповнений грошима…мій перший заробіток…

Це все були спогади з мого життя, найрізноманітніші. Все, що мені запам’яталося.

Ці спогади тягнулися вздовж усієї дороги…дороги мого життя…їх було тисячі.

До чого все це, я не знав…

Раптом все зникло, і я один залишився по серед якогось поля. Знову зміна, і я у якомусь місті.

Небо затягнуло темними хмарами, все навкруги стало сірим. Почалася злива.

Я відчував дотик краплинок, що падали на моє тіло. Точніше я відчував їх тіні. Ледь помітне явище, яке не має нічого спільного із справжніми відчуттями.

Я знову кудись йшов. Я бачив людей. Вони кудись поспішали, чимось займалися, про щось переживали…жили…

Але іноді….мені зустрічалися такі ж як я…душі, що загубилися…вони ходили по цьому світі, шукаючи з нього виходу…іноді вони помічали мене, але дивилися байдуже.

 

Хто Я? Ким став?

Я привид? Тінь чи просто ілюзія?

Що я маю робити, куди йти? Де я? Навіщо я тут…?

Дивно, те саме я запитував і тоді, коли у моїх легенях було повітря…

Два роки тому, купив я собі квартиру . Гроші на неї заробив трохи брудним ділом. Поганив репутацію одній людині. То яйцем у нього кину, то зміню пару слів у його промовах. Наприклад: різні географ. Назви, деякі терміни…було навіть проник у радіорубку і об*явив його іншим ім.*ям . Ось так. Весела робота. Але це зовсім інша історія.

        Так от,накопив грошенят-купив квартиру.

Квартира класна - три кімнати, євро ремонт. Не соромно показати людям. Майже кожного вечора збирав у себе друзів, пили пиво, курили травку, веселилися.

        Так пройшло 2 місяці. Потім мені ці гулянки набридли, стало нудно . Перестав кликати народ. Проводив вечори на самоті. Але став помічати, що повертаючись додому з роботи ніхто мене не зустрічає, у квартирі пусто, вечори проходять в тупу перед телевізором чи Інтернетом.

Поділився цією проблемою з програмою «спитай у Путіна». І той порадив мені завести хатню тваринку. Ідея мені сподобалася, і я почав думати.

        Усе життя  мріяв про пса. Знав, що коли випаде нагода його завести, то це буде ретрівер на ім.*я Рон. Собаки круті та дурнуваті, особливо, коли ще зовсім цуценята. Вони лащаться до тебе, граються, сплять поруч. Віддані створіння. Але гавчик не варіант. У мене на нього немає часу. Ніхто не буде його  вигулювати, годувати. Здохне тварюка.

        Може завести папугу? Папуги яскраві. І глядіти їх не потрібно. Зранку насипав йому корму, налив води. Раз на день прибрав клітку. Ідеально… Хоча…вони ж наче говорять…уявляю, навчиться цей Кеша усіляких матюків., Прийде до мене якась дівчина, подивитися колекцію літачків, і одразу до папуги, уті -путі йому, а він її на три букви…так не піде…

       Заводити щура теж не варіант - він бридкий.

       Морські свині і ховрахи – товсті та не прикольні.

       Черепашки…нудні… і я боюся, що колись мені стане  ліньки йти купувати пельмені , я просто зварю черепашачий суп)

       Змії, павуки - ніколи…

       Думав так ще декілька хвилин, і тут до мене дійшло, що я пропустив класний варіант-КІТ.

       100% мені потрібен кіт.

Ця тварюка живе сама по собі. В квартирі йому не нудно, привчу до унітаза. Хавки насиплю на цілий день.  Супер, це воно!

В переході купив цього білого, пухнастого дурника. Назвав Каспером.

Коли я приніс його у квартиру, тому було 3 місяці.

       Цей пафосний клубок хутра, пройшовся трохи по квартирі, подивився на мене, і м’якнув щось на кшталт «Чувак, тепер я тут заправляю». Ну-ну подумав я, а як же =)

Квартира йому сподобалась. Каспер  облазив її декілька разів. Усе нюхав і намагався подерти мій шкіряний диван.

       Пацан у себе на хаті.

         Я його одразу полюбив. Ну а як інакше. Ми разом казилися, грали у різні ігри, ганялися один за одним. Було весело. Кіт афігенський.

        На наступний день , я зрозумів , що він підступний гад.

        Цей придуркуватий привид, напудив мені у капці. Я б може поржав з цього, якби  помітив це, до того як одягнув їх.

       Зняв тапочки. Вигадав кілька нових матюків. Записав їх. Помився. Знайшов кота, потицяв його у «діло».

       Тоді я зрозумів, що треба Каспера привчати до туалету.

Це були важкі 3 дні.

        Я йому пояснював українською, потім російською-не дійшло. Переклав на англійську - знов не так. Показав на собі. Ніякого результату. І тільки коли я опустив руки, сказав йому, що він тупий, Каспер демонстративно усівся на унітаз…ну а далі то вже історія.

      Треба визнати, що мій улюблениць не був паінькою. Такого розбишаки світ не бачив.

      Коли він був малим, то і робив маленький безлад…перекине якусь вазочку, пошматує туалетний папір….

      Але ж воно росте! Із маніпусінького кошенятка виріс здоровенний котяра.

      Я вже не дивуюся, коли приходжу додому і бачу усі свої шмотки розкиданими по квартирі. Уже забув, що таке скляні речі на полицях, він усе змітає .  Також він любитель зірвати штори, подряпати меблі, пообдирати шпалери.

Звик до хаосу у нашій квартирі. Звик до мого проблемного звіра. Як не крути а коти рулять!!!!!!!!!!!!!

 

 

Присвячується дружбі.

 

Я пам’ятаю як вперше побачив тебе. Ти, посеред уроку зайшла у наш клас, і дала якусь записку вчителю з історії. Поки він читав, ти посміхнулася та помахала нам.

У тобі було щось дивне. Ти не була такою, як усі, хто мене оточував. Ти була яскравою плямою поміж сірих людей. У твоїх синіх очах я одразу помітив легкість та безтурботність, таку яка буває лише у дітей.

 

Дочитавши записку, вчитель щось пробурмотів собі під носа і представив тебе новою ученицею.

Я пам’ятаю твій голос. Він був свіжим та приємним, як джерельна вода яку п’єш, а напитися не можеш, хочеться ще, так і тебе хотілося слухати.

Ти сказала, що тебе звуть Леслі і що ти приїхала разом з батьками з Германії.

Потім ти підсіла до мене. Протягуючи руку усміхнулась і привіталась. Я потис її і також привітався.

 

У той момент я ще не знав, що моє життя вже змінилося.

 

Мені було цікаво з тобою, ти була чимось новим у моєму житті. Ми постійно проводили час разом, гуляли після школи, говорили...

Я почав закохуватися у тебе. Але не як у дівчину, а як у друга. Ми і справді стали друзями.

Ти завжди була веселою, життєрадісною. Тебе ніщо не стримувало, не існувало ніяких бар’єрів, завжди вільна дорога і бажання бігти вперед.

Зовсім іншим був я. Трохи замкнутий, зі своїми дурнуватими комплексами, я був твоєю протилежністю.

Але разом з тобою я змінювався, ти мене змінювала. Ти була потрібна мені.

 

Я пам’ятаю, як ти вперше зайшла до мене додому. Я дуже соромився своєї оселі.

У мене була велика сім*я. Через це у домі завжди був гармидир. Щось ламалося, щось бруднилося...так було завжди. Але тобі було все одно. Все одно, чи жив я у палаці, чи в дешевому будинку. Або їжджу я на машині чи на тролейбусі.

Ти приймала мене не за статками, а за тим, який я був у середені.

Ти завжди з радістю говорила з моєю родиною, бавилася з набридливими сестрами...

 

У 16 років мені довелося піти з дому. Мене там не розуміли. І звичайно я прийшов до тебе. Твоя сімя з радістю мене прийняла.

Я любив твоїх батьків. Вони не були схожі на моїх...не жили минулим, їх не турбувало майбутнє... намагалися робити сьогодення незабутнім та веселим. Що сказати, вони були письменниками.

 

У якийсь момент ти стала для мене єдиною дорогою людиною. Ти єдина, хто мене справді любив. Єдина, хто у мене справді вірив.

Ти одна була зі мною у ту хвилину коли усі інші покинули. Єдина хто повірив у мене. Ти дала  мені сили іти до кінця і перемогти.

 

Я пам’ятаю, як перед концертом ти сказала мені: «Послухай, єдине, що важливо це ти і твоя музика. Не думай про людей, не намагайся грати щоб сподобатися їм. Грай заради гри. Вперед!»

І в мене вийшло. Без тебе я б не зміг.

Ти завжди підтримувала мене. Завжди була поруч. І я також намагався робити все щоб ти була щасливою.

 

 Я пам’ятаю як ти прийшла до мене серед ночі, вся у сльозах. Нічого не кажучи ми лежали у ліжку. Я обійняв тебе, а ти плакала усю ніч.

Тільки коли твої сили закінчилися, ти сказала мені: «Дякую, що не питаєш». І ми далі мовчки лежали.

Мені і не потрібно було щось казати. Я занадто добре тебе знав, я все розумів.

Я знав з ким ти зустрічалася і знав до чого це може призвести. Я тебе попереджав, але ти була засліплена коханням. Через це у нас і сталася перша, і єдина сварка.

Але друзі ніколи не говорять: «А я ж казав!»

 

З кожним роком ми дорослішали і наша дружба ставала все міцнішою і міцнішою. Ми не уявляли життя один без одного.

 

Я пам’ятаю, як ти полюбляла «знущатися» надімною. Ти писала смішні вірші про мене, дуже часто вигадувала їх на ходу. Пам’ятаю як у ночі, подзвонила мені і почала читати. Я робив вигляд, що ображаюся, але насправді і сам сміявся з них. Ти завжди була веселою.

Я любив наші вечори. Коли ми сиділи у мене в кімнаті. Я награвав якусь мелодію на гітарі, а ти щось писала, або малювала. Дуже часто це були асоціації, що викликала у тебе музика.

Я і досі зберігаю ці малюнки та вірші. Але не переглядаю їх, тому що боляче…згадувати.

 

Я не знаю чи прийду ще колись до твоєї могили…Я хочу поїхати. Поїхати звідси, кудись далеко. У інше місто…у іншу країну…

Без тебе я не зможу тут залишитись…

Чому завжди йдуть ті, хто заслуговує на життя, а якась сволота , що п’яною сідає за кермо виживає? Чому?

Ти казала, що світ прекрасний. Без тебе він, аж ніяк не прекрасний. Він пустий.

У мене більше нічого немає… Ти єдина була чимось справжнім у цьому світі. Я завжди буду пам’ятати тебе…

 

Я давно помітив, що найкращим проведенням вільного часу є поїздки у державному транспорті.

Якщо зранку вам вдалося потрапити у тролейбус, то знайте, що ви вже щасливчик. У наших тролейбусах вас ніколи не образять. Тут усі як одна щаслива родина.

 Якщо хтось штовхнув вас, або наступив на ногу, то він обов’язково перепросить.  А якщо ви помітили, що у вас зникли гаманець або телефон, не поспішайте панікувати, просто хтось з ваших нових друзів позичив їх на якийсь час.

 Зачасту стосунки у цій родині настільки тісні, що можна з заплющеними очима вгадати хто треться біля вас, чоловік чи жінка.

 Взимку будьте вдячні сусідові, що дихав усю дорогу вам у вухо. Знайте, він робив усе щоб ви їх не відморозили у нашому суворому кліматі.

 Найбільше задоволення і користі ви отримаєте,  у наших тролейбусах якщо постоїте годинки 1.5 в заторі.

Забудьте про вашу роботу ,чи інші нагальні справи, ви тут надовго. Але це не погано. Поїздивши так певний час, ви зможете отримати непогану освіту, і навіть згодом написати докторську роботу з тем: "Життя в СРСР", "Пенсійні проблеми сучасності з поглядом у минуле" і "Гречка по 18, а колись була по 6".

А якщо ви випадково сіли на вільне місце то з вірогідністю у 99.9% ви почуєте лекцію з культури сучасної молоді з припущенням вашої майбутньої долі у канаві.

 Будьте обережні з кондукторами! Це люди зовсім інші за поглядами та звичаями. Намагайтеся вести розмову з ними спокійно, не підвищуйте голосу. Якщо у вас немає квиточка, то запевніть кондуктора, що ви користуєтеся проїзним, і спробуйте  перевести розмову на іншу тему. Є безпрограшні варіанти, наприклад: почніть сильно критикувати владу і згадайте про низьку заробітню платню. Цим ви виграєте трохи часу.

Але якщо вас все ж  випхали з "траліка" , то не засмучуйтесь. Завтра буде те саме, нічого ви не втратили. Вдихніть по глибше чистого повітря автостради та вирушайте на роботу пішки, скоріше буде!

 

Сьогодні, на зупинці маршрутного таксі, побачив таку картину: стоять хлопець з букетом червоних троянд, і дівчина, уся така ображена, губки надула, ніхто їй не потрібен(парочка). Певно посварилися. Ну, хлопець намагається якось наладити стосунки, посміхається їй, намагається поговорити. А вона просто його ігнорить, мовчить. Ну він і так і сяк, а вона в ніяку. Пацан, мабуть , подумав: "а якого, вибачте, хрена я тут буду перед тобою дурака валять?" Взяв цей букет та з розмаху кинув його в урну для сміття і пішов геть. А дівчина сіла в маршрутку і поїхала...
Висновой: які дурнуваті люди!
Невже не можна просто сісти десь і поговорити? Якщо виник якийсь конфлікт, то візьміть і поговоріть один з одним. Якщо ви запідозрили його(її) в зраді, то поговоріть про це!!! Не тікайте від проблем...
Бережіть кохання...

Red Hot Chili Peppers-Snow (Hey Oh)
Боже, яка класна пісня!!!Я просто не можу, стільки емоцій вона викликає, стільки мрій. Позитив!!!
Звук гітари змушує казитися і танцювати, голос вокаліста закликає разом з ним співати. Блаженний ритм!!!
Я цілий день її слухаю!
Раджу всім

Зачекай. Я маю сказати тобі дещо…

Іноді мені здається, що я втрачаю тебе, а іноді, що все занадто гарно. Я тільки зараз починаю розуміти твої слова, ті що ти сказала колись… Ти попереджала…                                                                                                      Ти казала що твоє життя це постійний, невгамовний рух, що тебе не можливо зрозуміти і мало хто може вписатися у твоє життя.

Ти попереджала…

Скажу правду: іноді я і справді тебе не розумію. Деякі речі, які ти робиш, вони на грані абсурду… Бувають моменти коли я дивлюся на тебе, і бачу людину якій абсолютно все одно що коїться навкруги, що про неї подумають… твої дії, твій вибір,… не підлягають розумінню…

Але я приймаю тебе такою якою ти є!

У мене захоплює дух коли я дивлюся у твої очі…я бачу тебе справжню… Ти впустила мене у свій світ, у світ який ніхто не бачив…для мене це справді важливо.                                                                                                   Ти довіряєш мені… я це бачу і відчуваю…                                                                                                                                                                          Ти показуєш мені свої наївні малюнки, ти співаєш мені свої улюблені пісні…ти розказуєш мені свої сни… Я сам не помітив як ти стала для мене чимось більшим…

Я згадую як раніше було легко, а зараз…а зараз я не знаю як поводитися разом з тобою… Я все більше мовчу, інколи навіть не знаю що тобі сказати…але не через відсутність тем чи через не бажання, просто для мене це все не звично…

Усі ці почуття…

Поруч з тобою я почуваюся беззахисним…невпевненим…

Останнім часом Ти заполонила мої думки…

От дивлюся на тебе і… я тільки хочу обійняти тебе… я хочу притиснути тебе до свого серця. Я втрачаю розум. Я не знаю що буде далі, але мені все одно. Сьогодні ти зі мною. Дозволь мені бути твоїм героєм…

Кожен день починається з ритуалу: розплющив очі, встав, умився, зварив каву, глянув на годинник, одягся, пішов на роботу. Кожного дня їжджу одним і тим самим маршрутом…

Я починаю помічати як з життя повільно зникають фарби, все перетворюється у сіру буденність…

Одні і ті самі люди, одна і та сама їжа, одяг, робота…одне і те саме місто. Дивно, як я в ньому ще задихнувся…

Це місто руйнує людей, руйнує їх з середини, знищує їх особистість…перетворює їх на ходячі трупи…

Воно знищує блиск в очах, що колись робив їх справжніми, знищує вогонь, який не давав їм застигнути у пітьмі. Це місто знищує наші мрії.

Воно сповнено гріхом…на кожному кроці обман, на кожному обличчі злість, у кожній кімнаті розпуста а тіні цього міста окутують тебе страхом та стражданнями.

У нас є тільки одна ціль — вижити!

Кожен день я проходжу одне і те саме місце: покинуту занедбану дитячу площадку, і завжди проводжу рукою у повітрі немов торкаюся стіни. Я розумію, що цей сірий світ у якому я зараз перебуваю, це ілюзія, яку не можна знищити…

Торкаючись рукою до цієї невидимої стіни я відчуваю пульс неіснуючого міста, який я сам заховав від себе за сірою буденність життя… Цей світ у минулому, ми свідомо його покинули…і вже ніякої можливості туди повернутися. Ми усіма силами намагалися відректися від нього, і у нас це вийшло…  Ми втекли з відти і тепер його немає… Його більше не існує. Це неіснуюче місто, яке давало нам все: веселощі, радість, любов…справжніх друзів, справжні почуття, а ми…а ми зреклися його.                                                                            Кожен день я ось так стою і проводжу рукою по невидимому бар’єру… і якби були якісь почуття то я б заплакав…

Вибач мене…вибач, що зрадив тебе…моє місто, місто дитинства…