Ребят, реально....давайте

 

Присвячується дружбі.

 

Я пам’ятаю як вперше побачив тебе. Ти, посеред уроку зайшла у наш клас, і дала якусь записку вчителю з історії. Поки він читав, ти посміхнулася та помахала нам.

У тобі було щось дивне. Ти не була такою, як усі, хто мене оточував. Ти була яскравою плямою поміж сірих людей. У твоїх синіх очах я одразу помітив легкість та безтурботність, таку яка буває лише у дітей.

 

Дочитавши записку, вчитель щось пробурмотів собі під носа і представив тебе новою ученицею.

Я пам’ятаю твій голос. Він був свіжим та приємним, як джерельна вода яку п’єш, а напитися не можеш, хочеться ще, так і тебе хотілося слухати.

Ти сказала, що тебе звуть Леслі і що ти приїхала разом з батьками з Германії.

Потім ти підсіла до мене. Протягуючи руку усміхнулась і привіталась. Я потис її і також привітався.

 

У той момент я ще не знав, що моє життя вже змінилося.

 

Мені було цікаво з тобою, ти була чимось новим у моєму житті. Ми постійно проводили час разом, гуляли після школи, говорили...

Я почав закохуватися у тебе. Але не як у дівчину, а як у друга. Ми і справді стали друзями.

Ти завжди була веселою, життєрадісною. Тебе ніщо не стримувало, не існувало ніяких бар’єрів, завжди вільна дорога і бажання бігти вперед.

Зовсім іншим був я. Трохи замкнутий, зі своїми дурнуватими комплексами, я був твоєю протилежністю.

Але разом з тобою я змінювався, ти мене змінювала. Ти була потрібна мені.

 

Я пам’ятаю, як ти вперше зайшла до мене додому. Я дуже соромився своєї оселі.

У мене була велика сім*я. Через це у домі завжди був гармидир. Щось ламалося, щось бруднилося...так було завжди. Але тобі було все одно. Все одно, чи жив я у палаці, чи в дешевому будинку. Або їжджу я на машині чи на тролейбусі.

Ти приймала мене не за статками, а за тим, який я був у середені.

Ти завжди з радістю говорила з моєю родиною, бавилася з набридливими сестрами...

 

У 16 років мені довелося піти з дому. Мене там не розуміли. І звичайно я прийшов до тебе. Твоя сімя з радістю мене прийняла.

Я любив твоїх батьків. Вони не були схожі на моїх...не жили минулим, їх не турбувало майбутнє... намагалися робити сьогодення незабутнім та веселим. Що сказати, вони були письменниками.

 

У якийсь момент ти стала для мене єдиною дорогою людиною. Ти єдина, хто мене справді любив. Єдина, хто у мене справді вірив.

Ти одна була зі мною у ту хвилину коли усі інші покинули. Єдина хто повірив у мене. Ти дала  мені сили іти до кінця і перемогти.

 

Я пам’ятаю, як перед концертом ти сказала мені: «Послухай, єдине, що важливо це ти і твоя музика. Не думай про людей, не намагайся грати щоб сподобатися їм. Грай заради гри. Вперед!»

І в мене вийшло. Без тебе я б не зміг.

Ти завжди підтримувала мене. Завжди була поруч. І я також намагався робити все щоб ти була щасливою.

 

 Я пам’ятаю як ти прийшла до мене серед ночі, вся у сльозах. Нічого не кажучи ми лежали у ліжку. Я обійняв тебе, а ти плакала усю ніч.

Тільки коли твої сили закінчилися, ти сказала мені: «Дякую, що не питаєш». І ми далі мовчки лежали.

Мені і не потрібно було щось казати. Я занадто добре тебе знав, я все розумів.

Я знав з ким ти зустрічалася і знав до чого це може призвести. Я тебе попереджав, але ти була засліплена коханням. Через це у нас і сталася перша, і єдина сварка.

Але друзі ніколи не говорять: «А я ж казав!»

 

З кожним роком ми дорослішали і наша дружба ставала все міцнішою і міцнішою. Ми не уявляли життя один без одного.

 

Я пам’ятаю, як ти полюбляла «знущатися» надімною. Ти писала смішні вірші про мене, дуже часто вигадувала їх на ходу. Пам’ятаю як у ночі, подзвонила мені і почала читати. Я робив вигляд, що ображаюся, але насправді і сам сміявся з них. Ти завжди була веселою.

Я любив наші вечори. Коли ми сиділи у мене в кімнаті. Я награвав якусь мелодію на гітарі, а ти щось писала, або малювала. Дуже часто це були асоціації, що викликала у тебе музика.

Я і досі зберігаю ці малюнки та вірші. Але не переглядаю їх, тому що боляче…згадувати.

 

Я не знаю чи прийду ще колись до твоєї могили…Я хочу поїхати. Поїхати звідси, кудись далеко. У інше місто…у іншу країну…

Без тебе я не зможу тут залишитись…

Чому завжди йдуть ті, хто заслуговує на життя, а якась сволота , що п’яною сідає за кермо виживає? Чому?

Ти казала, що світ прекрасний. Без тебе він, аж ніяк не прекрасний. Він пустий.

У мене більше нічого немає… Ти єдина була чимось справжнім у цьому світі. Я завжди буду пам’ятати тебе…

 

Сьогодні, на зупинці маршрутного таксі, побачив таку картину: стоять хлопець з букетом червоних троянд, і дівчина, уся така ображена, губки надула, ніхто їй не потрібен(парочка). Певно посварилися. Ну, хлопець намагається якось наладити стосунки, посміхається їй, намагається поговорити. А вона просто його ігнорить, мовчить. Ну він і так і сяк, а вона в ніяку. Пацан, мабуть , подумав: "а якого, вибачте, хрена я тут буду перед тобою дурака валять?" Взяв цей букет та з розмаху кинув його в урну для сміття і пішов геть. А дівчина сіла в маршрутку і поїхала...
Висновой: які дурнуваті люди!
Невже не можна просто сісти десь і поговорити? Якщо виник якийсь конфлікт, то візьміть і поговоріть один з одним. Якщо ви запідозрили його(її) в зраді, то поговоріть про це!!! Не тікайте від проблем...
Бережіть кохання...