Марк Аврелий писал: "Наша жизнь есть то, что мы думаем о ней."
Это самая подлинная мудрость которая только существует. Счастье зависит от нас самих. Да, это очень просто сказать, но в действительности мы в состоянии менять себя, менять нашу жизнь в ту сторону, в которую пожелаем. Этому нужно учится. Этому можно научится.
У каждого из нас есть родственная душа... если хотите банальней - вторая половинка. Этот человек гармонично дополняет нас. Если ты взрывной, то она будет твоим катализатором. Если ты тихоня, то она станет заводилой. И наоборот.
С такими людьми очень легко, но в то же время бывает и сложно. противоречивое чувство... Но когда ты смотришь такому человеку в глаза, то все сомнения отступают...во всем...
Такой человек может быть за тридевять земель, а может быть и за стеной вашей квартиры. вы можете до определенного момента не знать, кто он\она...а может он\она уже который год идет рядом с вами, рука об руку...
Когда-то наступит момент, и мы все найдем ту самую\того единственного... я в это верю... всё что нужно, это просто быть открытыми для этого человека...
Я зрозумів, що мій найкращий друг – це жирний хом’як Жорік!
Ця тварюка ніколи не видасть твоїх секретів. Він не задовбує тупими проханнями. Не позичає грошей. Не випиває твоє пиво. Не зустрічається з твоїми дівчатами. Не роздовбує твоєї машини. І не просить останньої сигарети.
Хом’як це ідеальний друг. Все що йому треба – це свіжа преса і сухий корм, ну бажано б було і водички налити.
Йому можна «їздити по вухам» скільки завгодно!
Плюс він досить таки універсальний.
Може допомогти навчитися грі у СОКС. Ним можна заткнути дірку в стіні. Можна налякати сестру , кинувши хом’яка в тарілку з кашею. А інколи можна після розгромної вечірки у тебе вдома, звернути все на нього!
І батьки покарають не тебе а Жоріка…я надіюся…
Вони були дивною парочкою. Усі хто вперше їх бачив дивувалися, як такі протилежні один одному характери можуть ужитися разом. Але у щирості їхньої дружби ніхто не сумнівався.
Як я і казав, вони були абсолютно різними.
Він був невгамовним веселим парубком, якого все цікавило. Мав добре серце і щирі очі, у яких відображалася жага до життя.
Вона ж, була тендітною дамою. Аристократкою за походженням. З близькими була холодною, а на сторонніх взагалі не звертала уваги. В її очах була загадка та блиск лукавості.
Він до всіх ставився добре, кожного приймав за друга. А на світ дивився як на гру, в якій якщо програв, можна завжди переграти.
Вона ж, дивилася на всіх як на нижчий клас, як на своїх підданих. Кожен мав її слухатись, кожен мав її любити та догоджати їй.
Світ для неї був камерним. Її не цікавило, що там за вікном, більш важливим було те, де вона зараз і щоб таке зробити, щоб можна було розважити себе.
Він ніколи її не ображав. А вона вже при першій зустрічі зробила все щоб показати, що він тут ніхто.
Він любив її – Вона любила його.
Поруч Із ним вона трішечки змінювалась. Забувала що в її венах тече блакитна кров, і ставала звичайною.
А він завжди залишався самим собою.
Коли їй було сумно, він усіма силами намагався її розвеселити, і кожного разу йому це вдавалось.
Коли Він був в меланхолічному настрої, вона лягала поруч, і просто була з ним. І це завжди його рятувало.
Коли їй потрібна була допомога, він кидав все і якнайшвидше біг до неї.
Коли ж йому була потрібна допомога, вона також все кидала і якомога скоріше бігла до нього, але завжди десь зупинялась на хвилинку другу, щоб він не зазнавався.
Одного разу він захворів, декілька днів не вставав. І увесь цей час вона була з ним, ні на хвилинку не відходила. Але коли він одужав, вона одразу зробила вигляд, що їй байдуже. Одужав та одужав, яка різниця?
Колись на неї напала «банда». Вони загнали її у глухий кут. От-от мало статися невиправне. Але він встиг, він закрив її мов щит від небезпеки. У тій бійці він був переможцем, хоч сильно постраждав.
Після бійки, вона подивилась на нього схвально, мов кажучи «дякую, я б звичайно і сама розібралась з ними, але все одно дякую». І вони пішли звідти разом.
Таким було їхнє життя.
Вони були різними, але це не заважало їм бути разом. Вона хоч і була у більшості випадків прохолодною з ним, проте ніколи не давала засумніватися у своїй любові та дружбі до нього.
Він любив її, без неї не уявляв свого життя. Вони були віддані один одному. Вони були справжніми.
Ця парочка була дивною.
На перший погляд вороги, але насправді кращі друзі.
Ось така вона, дружба між кішкою і собакою.
Усе життя ти працював,
Книжки читав та заробляв.
Усе життя провів в коробці,
Замурував себе у ній.
Ти думав, що іще от трошки,
І все, почнеш на повну жить.
Ти думав, що наступить завтра
Та принесе з собою світло…
І врешті завтра наступило.
А ти вже спиш-холодний, мертвий…
Коли почалася злива, я сів на підвіконня і подивився на пустинну вулицю. Все було спокійно. Я любив дивитися на дощ… як краплинки пролітають повз, та з шумом розбиваються об залізо з іншого боку вікна. Я любив цей звук, цю мелодію дощу.
На вулиці я помітив хлопця, який тримав у руках скрипку.
Він прийшов разом з дощем. Скрипаль стояв посеред вулиці, у стіні зливи його було важко розгледіти.
Він елегантним рухом підняв смичок і заграв.
Мені здалося що час завмер, і світу не існує.
Музика скрипаля була фантастично прекрасною, незрівнянною, живою…
Я ніколи нічого подібного не чув. Нічого подібного не існувало…
Навіть шум дощу поступився місцем чарівним звукам скрипки.
Важко описати музику, а його музику описати просто неможливо, це все одно що описувати почуття кохання, настільки дивного та незбагненного, настільки різноманітного, настільки свого…
Я відчував цю музику душею, вона окутала мене відчуттям спокою та захищеності… але водночас у ній відчувалась і якась туга, що звичайно передалося і мені.
Я почав задумуватися над своїм життям. Дивно. Час іде а я все на тому самому місці.
За 2 роки нічого кардинально не змінилося. Щось заважає мені іти далі, дихати на повні груди, брати від життя все.
Я помічаю як обмежую себе у бажаннях, планах…мріях…
Я розумію, що втрачаю щось, втрачаю відчуття моменту, втрачаю моменти…
Таке враження, що я прив’язаний до стовпа, і не можу звільнитися.
Я боюся. Невпевненість мене починає знищувати. Я боюся зробити помилку.
І в один момент я зрозумів… я відчув як руйнується якийсь бар’єр всередині мене. Я відкрився самому собі. Скрипаль грав дощу, а його музика подіяла і на мене.
Я подивився на нього і він здався мені примарою.
Я заплющив очі, притулив голову до скла, звуки скрипки повільно стихали.
Краплі дощу, ударами, аплодували скрипалю…
Студент з Валєри не фонтан,
Хоч пароньок і не баран.
Проблемка у Валєри є: «хвости»,
Весною в армію іти.
Ідея ця йому ніяка,
Який з Валєрчика вояка?
А от мамуля тільки рада,
Зробити з Валіка солдата.
І батько начебто не проти,
Обути хлопця у чоботи.
За це не проти дядько, тітка
І навіть їхняя сусідка!
Бабуся торбу впакувала,
І дід, ще той радянський партизан,
В валізу шматок сала вклав.
Мораль тут як та зла сатира-
Виною всім однокімнатная квартира!!!
