Скільки разів я, Нолофінве-ельф, зарікався лізти у людські справи.  Однак, відсутність у певного розряду людей звичайної формальної логіки, змушує мене робити це знову і знову.

Отже - цікаві факти з блогів і комментів.

-Українці, виявляється, вважають себе нащадками "древніх укрів". Я знайшов лише одне таке ствердження в довколаісторичній літературі, хоча про світову імперію Расенія, про те, що етрускі - ето русскіє, і про багато інших російських збочень подібного штибу читав неодноразово. Звичайно, і серед наших людей є особи з комплексом національної меншовартості, які вигадують казки про власну самість-самість, однак, судячи з набагато меншої кількості матеріалів на цю тему, таких осіб в Україні менше, ніж в Росії..

- Русичі з території Київської Русі під час монгольської навали мігрували на північний схід, та на інші території сучасної Росії та там і залишились. Звідки взялися на наших землях українці - незрозуміло, напевне їх винайшла австроугорська розвідка.  Цікаво, скільки автор цієї ідеї отримував свого часу з географії - адже достатньо подивитись на мапу, щоб зрозуміти - за цим розумним ствердженням русичі "мігрували"... ворогу назустріч. Ану, згадаймо, які міста першими крушили монголи? Суздаль, Володимир, Рязань. Де була ставка Бату-хана? В районі теперішнього Волгограду... І кияни, скажімо, втікали від ворогів та їм же у лапи? Тим більше, що в ті часи на Київщині і своїх лісів вистачало, де можна було відсидітись. Щоправда - даремне я сміюся над сучасником, в 19 столітті в Російській Імперії подібну маячню стверджували люди, які серйозно називали себе істориками. Так що, не сумуйте, товариші - ви не самотні.

А особливо чомусь орків мордорських звичайних та ізенгардських мутантів-малоросів нервує саме слово "Україна" в якості означення окремої держави та окремого народу.

Тому я випав з віртуалу в реал, згадав, що є українцем і почав відшукувати матеріали. І дещо таки знайшов.

Не будемо тривожити глиб віків, зупинимося там, де держава наших предків мала назву Русь. Є безліч думок щодо походження і цієї назви, однак, бажаючих відсилаю до Інету, а давню назву сприймаю як факт. Русь була означенням території саме сучасної України - князі руського походження з фіноугорського Залісся (теперішньої території Росії) їздили гостювати, або ходили воювати "в Русь".

Назва "Україна" вперше згадується у "Літописі Руському"

"У рік 6695 (1187)... У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і помер. І принесли його в град його Переяславль на ношах, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день... і плакали по ньому всі переяславці.

Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а роздавав дружинникам, був же він князь доблесний, сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато потужила"

Що ми бачимо тут? Хоробрий був князь. Дж. Толкін майже такими ж словами описує доблесть ельфа Фінгона Відважного. Князь Переяславщини, котра в ті часи межувала з Великим степом. Перший удар половців свого часу прийшовся саме по Переяславщині.

Що ж таке Україна? Порубіжжя. Смуга території, де проживають або перебувають озброєні воїни, котрі стережуть кордони. Як кожне стале військо - вони мають десь в глибині Порубіжжя родини, селища, говорячи сучасною мовою - військові бази. Ця смуга території захищає вже власне князівство - на даному етапі Переяславщину, а в більш широкому розумінні - всю Русь.

У Толкіна теж є опис подібного земельного розкладу. І назва йому є - рубіж Маедроса.

Оскільки Професор спирався на сказання наших родичів-кельтів та на скандинавські міфи, то можна зробити висновок, що створення подібних рубежів було звичаєм у всьому європейському світі.

Жити і вижити на Порубіжжі могли лише найхоробріші мужі і жони. Тому, напевне, в часи Київської Русі, бути українцем-порубіжником вважалося вельми почесним.

В ті часи слово "українець" не означало національність. Швидше - військовий фах.

А якою ж була національність наших предків? В залежності від вимови і місцепроживання -руси,  русичі, русини. 

Руси-русичі не були білими та пухнастими - Київська Русь сплавила в одне кільканадцять слов янських племен. Часом проти їхньої волі, як деревлян. У Велес Книзі є цікава легенда про походження цих племен, в якій Рус є молодшим братом, а Древа - найстаршою сестрою. Ну, що сталося - те сталося. Племена були однокровні, мовно майже не відріжнялись... На момент смерти князя-порубіжника русичами або ж русинами називалося населення і Галицько-Волинського, і Київського, і Чернигівського князівств.

Далі - відомо що, татарська навала. На руїнах Київської Русі виникає Велике Князівство Литовське.

Чомусь про цю цікаву формацію взагалі не люблять говорити. А вона є таки цікавою - князі-язичники малюпусінької Жмуді змогли взяти під свою руку майже всі землі теперішньої Білорусі і теперішньої України.

Князівство це іноді називали Русько-Литовським. Руська мова (спеціяльно для орків - не плутати з русскім язиком) була в цій країні другою державною. Князь Гедимін титулував себе "Король Литовський і Руський" В 1363 році князь Ольгерд на чолі об єднаного війська розгромив татар, поклавши край залежності Русі від Орди. Статутом нової держави був "Статут князівства Литовського", писаний мовою руською (не плутати з "язиком")

Сталося так, що черговий князь Литовський Ягайло уклав унію (союз) з Польщею, продавшись за хрест на шиї та за руку прекрасної полячки. Серце королеви Ядвіги належало іншому, але то вже інша історія.

Унія задумувалась як федеральний союз рівних за статусом держав, однак амбіції поляків та релігійні чвари поступово відбирали у Русько-Литовського князівства всі його вольності.

"Дозвольте - запитає хтось - а де ж тут українці?"

Та там же, де й були - на порубіжжі з Диким Полем. Наші славні козаченьки.

Першими офіційними гетьманами порубіжників були такі особи, як Дмитро Вишневецький та Богдан-Євстафій Ружинський. Обидва з Волині, обидва спокревені з родом Гедиміна. А взагалі-то Порубіжжя було населене завжди - хоробрі люди вважали, що краще ризик, ніж залежність. Влада намагалася контролювати процес - поляки, наприклад, створили реєстр для визначення кількості цих буйних воїнів. Бо кількість та постійно поповнювалась тими русичами, котрим тісно було в рідних краях.

"Козаче-соколю, візьми мене із собою - співається в народній пісні, - на Вкраїну далеку". Не з Москви ж ця дівчина, і не з Рязані. А проситься на Вкраїну - на волю. Шити, прясти обіцяє, жито жати... На своєму шматку землі, без отих ляхів, що нахабніють з кожним роком.

Під час визвольної війни Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом Руським.

"Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною у національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається від усіх домагань і долеглостей польських на віки вічні - яко з віків вільний, самостійний і не завойований, а лише самими добровільними угодами до єдності Польсько-Литовської приналежний. Народ Руський від сього часу є і має бути ні від кого, окрім себе самого і уряду свого незалежним"

Усі слова тут є, від яких орки мліють - вільний, самостійний, незалежний. Нема хіба що слова - свідомий.

На якесь нахабне звернення польського посла Гетьман Руський Богдан відповів гнівно:

"Стане так - зроблю я вам Україну від Києва по самий Краків".

Що хотів цим сказати гетьман? Що дасть вольності, належні порубіжникам, всьому населенню Руського князівства. Яке, разом з Холмщиною, землями лемків, в 20-му сторіччі подарованими Сталіним Польщі, якраз і закінчувалось якщо не біля Кракова, то десь неподалік.

Подальше відоме - не вийшло у гетьмана. Шукав союзників, а знайшов хитрих дикунів, котрі з союзної угоди зробили рабский нашийник.

Коли Московитія породила двоголового мутанта - Російську Імперію, то Імперії стала потрібна історія. З князями-героями, з тими воїнами, що на брамі Константинополя щити свої прибивали. Історія ця творилась довго - винищувати і переписувати літописи почали ще при Катерині 2, а закінчили за Олександра 1.

Так і виникло оте фентезі - історія Карамзіна. Де Київська Русь плавно перетікає в Московитію, оминаючи Литовське князівство. Хоча Карамзин таки згадує, як "Литва" постійно їх била, починаючи з Ольгерда.

Русичам в цій історії відвели вельми непочесне місце - малоросів. Тоді і склали оту казочку - пам ятаєте? Про те, як русичі втікали татарам назустріч.

За століття воєн і самі русичі підзабули, як їх звати. Якщо Богдан Хмельницький міг вивести генеалогію свого народу від "Великої Скитії", не говорячи вже про Київську Русь, то нащадки вже звали себе козаками, або народом козаків.

Вперше за довгий час про слово Україна згадав Шевченко.

"Гомоніла Україна, довго гомоніла... Довго-довго кров степами текла, червоніла".

Тарас Шевченко першим почав вживати цю назву в якості означення власного народу. Якщо за часів князівства Литовського  Україною називались порубіжні з татарами землі (теперішні Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська обл.), якщо за часів гетьмана Хмельницького Україною почали називати ті землі, які Богдан зумів зробити на деякий час вільними і незалежними - в західному керунку по Вінницю, де керував полковник Богун, то Шевченко мав на увазі всю справжню Русь. І так його і зрозуміли. Імперське промивання мізків не могло дорівнятись радянському - в 19 столітті інтелігенція Малоросії прекрасно знала історію Руси-України. 

І тоді ж слово українець з означення "порубіжник" перетворилося на означення національності, а поняття Україна отримало політичне навантаження - воно означало землю, на якій живе народ, відмінний від російського. Зі своєю мовою і звичаями.

В Західній Україні таких проблем не було - австрійці не намагалися морально знищити русинів як народ. Тому вони і залишалися русинами, хоча Україну й українство в якості єднання з братами з-за Збруча сприйняли дуже позитивно.

У В. Стефаника є чудове оповідання. Селянин-русин питає у сина, Січового Стрільця - "Синку, а де вона, ота Україна"? У відповідь юнак вказує шаблею на землю, і кладе руку на серце. Тобто, і в ці часи слово Україна було символом відваги і вольності.

Так що зватись українцем є дуже почесно і багато до чого зобов язує.

Моє ІМХО, однак, є таким: на додачу до гордого звання порубіжника відібрати назад самоназву Русь, і згадати про те, що ми є русичі всі. Нехай сусіди з-за хутора Михайлівського згадають, як їх звали насправді і дадуть нам спокій. І розшукують в своєму минулому расенів, або давніх угрів - нам такі казки не потрібні. Наше минуле і так є славним, а майбутнє залежить лише від нас.

Князь Тургон Гондолінський.

Цікава постать, і не до кінця  вивчена. Характери Сильму тим і цікаві, що ніде не описані повністю. Прочитав, інформації мало, починаєш длубатись в тих записах Професора,  котрі є доступними в Інеті,  і іноді мозаїка складається в цікаву  картинку

Отже - другий син Нолофінве... Напевне - улюбленець батька, принаймні чомусь здається, що в Амані Туракано більше ладнав з татком, аніж Фіндекано, котрий "потрапив у погану компанію" рудого кузена. Лагідної вдачі, є палким закоханцем - принаймні, тільки за ним з усієї нолдорської знаті вирушила у невідомість красуня-жона.

Втрата Еленве під час Крижаного Походу мала сильно вплинути на цю занадто  ніжну душу. Тим більше, що в Ендоре змінюються і родинні стосунки. Нолфінги ніколи не були одним цілим, як от Феанорінги або Арфінги. Гордовиті і  замкнені, вони існували, наче кожен сам по собі. Фіндекано товаришував з Майтімо, Арельде, сестра, - з Келегормом та Куруфіном... Деякі джерела  говорять, що у Нолофінве був ще один син, котрий загинув юним чи-то під  час Крижаного Походу, чи-то у першій сутичці на землі Ендоре. Відомостей про цього юнака, якого звали Аракано, замало, однак він теж якось існує сам по собі, особливо не приятелюючи ні з братами ні з сестрою.

Середзем я зріднило Нолофінве та Фіндекано. Крижаний князь, зрозумівши всю силу  духу старшого сина, переніс на нього ту краплину тепла, яку носив у  серці. А до Туракано прихилилась Арельде, котра замінила матір його доньці.

Князівство Тургона знаходилося у Неврасті. Це лісова і болотиста країна, де життя фактично зосередилось на морському побережжі. Там і виникло стольне місто Тургона - Віньямар.

Невраст сусідив з Західним Белеріандом - землями Арфінгів. Тургон і Фінрод зустрічались,  можливо доволі часто. Їх об єднувало спільне лихо - втрата коханих.  Еленве загинула, Амаріе зосталася у Валінорі. І от цим, овіяним тихим  сумом Ельфам, явився Вала Ульмо.

Пропозицію обидва приятелі  отримали однакову - збудувати потайне місто і відвести туди військо і  населення. Ульмо пояснив, що лише так вони зможуть, якщо не врятуватись, то, принаймні провести свій вік у спокої.

А тепер подивимось на  мапу. Арфінги оберігали центр порубіжжя - рівнину Ард-Гален і Сіріонів  прохід, котрий був важливим стратегічним вузлом. Тургон знаходився на  лівому фланзі - власне його військо мало заблокувати побережжя,  прикриваючи прохід до Гітлуму і князівство місцевих Телері -  Фалас.

Якщо відвести військо з центру, то ворог розрізав би оборону Нолдор навпіл, розділивши Фінголфіна й Маедроса, що власне і сталося в Дагор Браголлах. Якщо оголити лівий фланг, то стає можливим напад з півночі, від затоки Дренгіст (таких нападів, успішно відбитих Фінгоном було два). 

Мудрий Фінрод вирішив цю задачку. Він збудував потайний град, але перетворив  Нарготронд на тилову військову базу. В Дортоніоні та Ард Галені зосталося військо і вивідачі, Сіріонів прохід заблокувала твердиня Мінас Тіріт, а про те, де знаходиться Нарготронд, знали, принаймні, воєводи, бо Келегорм та Куруфін, відступаючи з боями від Аглонова проходу, потайне місто знайшли без проблем.

Тургон виконав все буквально - збудував потаємний град і зник на сотні літ.

Як поставилися до цього батько і старший брат? Сумніваюсь, щоб схвально.  Принаймні, Фінгон не кликав брата на Останню Битву, інакше не здивувався б, почувши сурми Гондоліну.

В потаємній долині виросла  іграшкова копія Тіріону - з білою вежею, навіть з копіями давно загиблих світлоносних дерев зі срібла та золота. Гондолін став прихистком  любомудрів та витонченої культури. Війна за гірським кільцем не хвилювала Тургона.

А тим часом, його батько змушений був розполовинити військо, щоб прикрити Невраст і фалатрім Кірдана.

А тим часом Фінгон Відважний відбивав орочі атаки, не даючи ворогу вдарити Гітлуму в тил.

Потім спалахнула Дагор Браголлах, коли Ельдар стали потрібні всі їхні сили, щоб просто вижити.

Певне, в душі Тургона щось стало на місце, коли орел Торондор приніс до його  гірського прихистку тіло князя Фінголфіна, котрий загинув у двобої з Морготом.

Перед цим Тургон втратив Арельде. Князівна покинула Гондолін, він не зміг її зупинити, хоча таємниця місцезнаходження граду виявилась під загрозою. Потім вона повернулась - з сином і скривдженим її втечею чоловіком.

Коли Еол вбив Арельде, Тургон прирік його на смерть - це був єдиний смертний вирок, винесений ельфійським князем іншому Ельфу. Арельде цим, звісно, було не повернути. І тут ще одна втрата - Фінголфін.

На Нірнает Тургон прибув вчасно, і врятувався дивом. Його брат, Фінгон зостався на полі битви.

Подальше життя князя Гондоліну в потаєному граді втратило сенс. Він ще продовжував берегти таємницю, він не наважився прийняти свого рятівника, воєводу Гуріна, відпущеного Морготм опісля довгого полону. Можливо, відпущеного якраз для того, щоб віднайти таємничий Гондолін. 

Опісля того, як злощасний Гурін побрів геть від гірського кряжу, за кряжем цим почали стежити, і недарма. Син Арельде, Маеглін, нещасливо закоханий в  Ідріль, доньку Тургона, вийшов з міста, шукаючи чи-то рудних жил, чи-то забуття від нещасливого кохання. 

Маеглін потрапив у полон і погодився на співпрацю - єдиний такий випадок за всю історію Ельдар. Місто було приречене.

Зрада небожа не сколихнула скам яніле серце Тургона. Він загинув не у битві - він зійшрв на свою білу вежу, котра була так схожа на тіріонську Міндон Ельдаліе, і зоставався там, доки вежа не впала у вогні і димі.

Його вірні воїни коштом власного життя дали змогу вирватись з граду князівні Ідріль та її чоловікові Адану Туору. Вижив і маленький Еаренділь - онук Тургона.

Його нащадки доживуть до кінця Третьої Епохи - єдині з усіх нолдорських князів, окрім Галадріель.

Його нащадком, через Ельроса, що прийняв людську долю, був Арагорн, один з  рятівників Середзем я, рівно, як мудрий Ельронд і прекрасна Арвен.

Процвітання нащадків - милість Богів. Однак, хто-зна, чи не шкодував сам Тургон про те, що послухав Валу Ульмо...

За своєю поганючою звичкою все звіряти і перевіряти, я роздобув аж 4 українських переклади і 1 російський. Окрім того, ясна річ, в одній з книг публікувався оригінальний текст дощечок.

Російський переклад прочитав і відклав - напружує. Створив його, інакше й не скажеш, неякий А. Асов. Типова геополітична іграшка для тих росіян, котрі щиро вірять, що етрускі були русскімі. Один новгородський волхв Ягайло Ган в якості автора твору чого вартий. Бідолашні північні сусіди - у них і арії жили на північному полюсі, і Велес Книгу написано в Новгороді. Аби подалі від наших країв.

Переклад Б. Яценка сподобався, рівно, як і переклад Г. Лозко. Зрештою, вони у мене в голові перекрутились, а часом і ритмізувались, т.к. я почав використовувати деякі славні в якості мантр. Так що, нехай вибачають перекладачі, якщо я щось процитую не зовсім вірно. Окрім того маю ще два поетичних переложення М. Карпенка та М. Костенка, які теж охоче перечитав. Але - кожен вірш, це все таки творчість самого поета. Хоч і за мотивами. Втрачається той своєрідний ритм, яким відрізняється ВК.

В першу чергу мене зацікавили славні Богам. Ну, ось цей, наприклад... 

Свароже!

Ти, що сотворив світло,

ти є Бог світла

і Бог Прави, Яви і Нави

се бо маємо їх воістину

і є ця істина наша,

що переможе темну силу

і виведе нас до блага.

Сила, яка тут відчувається - вражає. Текст пульсує мов живий, хоча це адаптація до сучасної мови, майте на увазі.

Ну, а моєму улюбленому Божеству теж личить віддати шану:

Слава Богу

Перуну Огнекудрому

Що стріли на ворогів верже

і вірно стезею вперед веде

Воїнам сам Він - і суд, і честь

І, яко златорун, милостив - 

всеправеден єсть.

Є ще таке:

Слава Перуну, Богу прі і боріння. І хай святиться давнє ім я його - Індра. Бо то є Бог серед Богів, так кажуть Веди.

Я, коли цікавився Магабгаратою, то знайшов там славень Індрі. Прочитав - страшнувато стало. Здалося мені, що колись я його вже промовляв.

Підніми, могутній Боже, зброю!

Піднеси душі наших воїнів!

Хай переможний клич лунає над полем битви - 

Будь з нами, Індро!

Це воїни-ратгіни, воїни на бойових колісницях промовляли перед битвою. Квіт аріїв, який поліг на Курукшетрі.

Отже, такий собі містичний зв язок Індра-Перун. А, оскільки ВК його підтвердила, то я цей твір ще більше заповажав.

Про всі оті балачки - справжня ВК, чи не справжня - не хочу й говорити. ІМХО - глибина віків, з якої вона виринула, є чималенькою. Сучасна людина просто не зможе створити подібні звертання до Богів. Вони випромінюють силу, яку сприймаєш на підсвідомому рівні

І Богу Перуну, Громовержцю,

Богу прі і боріння скажемо

живих явищ кола

не перестати крутити в Яві.

Це Він веде нас стезею правою до брані

і до тризни великої за всіх полеглих

що ідуть у життя вічне

до Полку Перунового.

Що мені ще подобається окрім славнів? Деякі ситуації. Оця, наприклад:

Се бо яси йдуть на нас від Дону Великого, кіннотою і раттю незчисленою. І тьма за тьмою текла і текла на нас. І не маємо іншої допомоги, як те, що Боги веліли нам: щоб удесятерили сили свої і виступили проти них. Сам Білобог веде наші раті й кінноту. Навіть відунки, які в лісах були, взяли мечі й пішли з раттю. І побачили кудесниць, які дива великі творили: з перстів, здійнятих до Сварги – раті встають небесні і течуть на ворогів, і знищують їх! Б’є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого! І з’явився Перун, і те повідав нам:” Ото скільки праху на землі – стільки і воїв небесних. Вони будуть битися поруч!” Раті йдуть од хмар до землі, і се дід наш, Дажбог, на чолі їх! І бачимо мертві тіла многі, бо велика рать Перунова на ворога поверглась і розтрощила їх! І Дажбог приніс побіду нашому Роду славному, славу отців держащому і донині на полі перемагати ворогів своїх здатному."

Не ручаюсь за велику точність цитування, бо відклалося воно мені у розумі саме в такому вигляді. Війна Гніву з Сильму відпочиває перед описом цієї звичайної для тогочасся битви. Який образний стрій... І мені говорять, що це написав пан Миролюбов з Катеринославської губернії 

Думаю, лишень, а що б було, якби вціліло все - не уламки. Ну, хоча б як в Індії: Веди, Магабгарата, Упанішади... Насклільки б змінилось життя цієї землі, яку захищали б поруч з воїнами душі Пращурів з Перунової раті.

Лірика, звісно. Однак, іноді хочеться й помріяти. І любити світ цей, зелений і прекрасний. Поки його до кінця не знищили нерозумні істоти, котрі звуть себе людьми.

Сильмариліон. Десять років по тому.

І що ж воно там сталося - в Альквалонде?

Перечитував оце, допіру, Сильм, і звернув увагу на опис цієї вікопомної події. Так званої "Різанини в Альквалонде".

Ніколи не думав, що запишуся в адвокати до Першого Дому, однак чомусь мені здається, що Феанора та його буйних нащадків (семеро - і майже всі в татка, Макалауре не в рахунок) записали до військових злочинців без суду і слідства.

Отже, панове присяжні, почнемо з того, що можна назвати різаниною. Це - винищення беззбройних і беззахисних осіб: або воїнів під час раптового нападу, або мирного населення. Цей термін, котрий широко вживається у фан-літературі, ніби одразу говорить: винен.

Однак, запросимо найавторитетнішого свідка - Професора Толкіна.

 Професор свідчить, що поміж Феанором, і власником кораблів, князем Ольве з Альквалонде, перед тим була досить бурхлива суперечка. Феанор нагадав Ольве про те, що Альквалонде фактично збудували Нолдор, а отже - за ним боржок... Ну, різко, нагадав, дуже різко... Нервовий він дуже, наш Вогняний Дух.

Ольве у допомозі відмовив. Мотивував він це тим, що кораблі є таким же витвором мистецтва, як і Сильмарили. Однак, Феанаро не вимагав кораблі у власність, він прохав про можливість переправи... До того ж, завжди чомусь забувають, що Феанаро рвався на той берег не лише за Сильмарилами. Його батько, загиблий князь Фінве, був з князем Ольве з одного покоління. Можливо - вони товаришували. Не допомогти сину загиблого друга помститись за батька... Ну, це вже якось...

Можна сказати, що князь Ольве отримав попередження. Гадаю, що в ході суперечки Феанор міг мовити щось на зразок: "Не хочеш добром - візьму силою". Та навіть, якщо і не мовив - Телері мали час приготуватись.

Далі, згідно Сильму, Феанор зібрав своє воїнство - прибічну дружину? Всіх Нолдор Першого Дому?  - і "подався до Лебединої Гавані, де, одбираючи силоміць кораблі, які стояли на якорі, взявся укомплектовувати їх своїми воїнами".

Отже, відзначимо, панове присяжні... Військо Феанора рушило просто до порту, проминаючи місто. Тобто страшнувата картина Теда Несміта, де кораблі виходять з Гавані на тлі палаючого Альквалонде, є, м яко кажучи, неправдивою. Мирне населення зосталося неушкодженим.

А далі взагалі прецікаві подробиці. Хоч хтось з толкіністів звертав увагу на перебіг сутички? Професор мовить, що "Телері стримали його (Феанора) наступ, скинувши чимало Нолдор у море. Тоді зблиснули мечі, і на кораблях закипіла люта битва, яка перекинулась на освітлені свічадами причали та пірси Гавані... Тричі відступав народ Феанора, багато втрат було з обох сторін, однак Нолдор підтримав Фінгон з передовим загоном рушення Фінголфіна - той, надійшовши, угледів, що розпочалася битва й рід його зазнає поразки, й кинувся у бій, до пуття не з ясувавши причину сварки."

З цього виходить, панове присяжні, що білі та пухнасті Телері фактично перемогли войовників Нолдор. На Феанора з синами і воїнами очікувала озброєна засідка. Щоправда, Професор, схаменувшись, додає, що Телері були слабші за Нолдор, а зі зброї мали лише тонкі луки.

Пробачте, однак в описі сутички мова йде саме про рукопашний бій на мечах. Як Телері вдалося тричі скинути Нолдор в море? З самими тонкими луками? Це, якщо брати до уваги, що Нолдор, власне кажучи, збирались на війну, а отже мали бути добре озброєні. Шоломи, кольчуги, мечі... І фізичною силою вони переважали Телері, однак, їх тричі відкинули від кораблів?

Тут можливі кілька варіантів. Або у "білих та пухнастих" таки було озброєння, рівнозначне нолдорському, і битва йшла на рівних. Або Телері залпами з луків просто "поклали" Нолдор на пірс. Лучників у Феанаро не було, принаймні про них ніде не згадується... Зате на допомогу примчався Фінгон Відважний (злі язики ніенністів говорили свого часу, що прізвисько своє він отримав за оцю свою першу битву). Фінгон - чудовий лучник, цілком можливо, що він і командував лучниками. Ця підмога і вирішила перебіг сутички. Винуватити княжича якось рука не підіймається - можливо там, на причалі, під телерійськими стрілами лежав його друг Маедрос... Рудий, та ще й високий - якраз добра мішень. 

Ну, і де ж тут різанина, панове присяжні? Втрати були великими - з обох боків. Професор, щоправда, додає, що чимало альквалондських мореплавців загинуло жорстокою смертю. Бо Нолдор стали несамовитими і відчайдушними... Звісно, полежавши під градом стріл, Ельфи Першого Дому розгубили рештки властивого своїй расі вельможного спокою. Однак - це нормальна реакція вояка на таку халепу. Затим іде ота згадка про "лише тонкі луки" Тобто, напрошується висновок - Телері витратили всі стріли, Нолдор піднялися, і пішли косити мечами беззбройних. Однак - дивись вище, мечі були у обох сторін в достатній кількості для рукопашу.

Чи можна було запобігти сутичці? Можна... Якби князь Ольве заплющив очі на те, що діється у Гавані. Мовляв - що я можу зробити: вони сильніші, вони озброєні... Нехай уже переправляються собі. Гнів Валар? Але ж Ельфи жодного разу не бачили своїх опікунів у гніві. А що тоді? Можливо - прямий наказ? Адже поміж Нолдор з загону Фінгона якраз і пішла чутка про те, що Телері влаштували на них засідку з наказу Валар.

Отже, те, що сталося в Альквалонде, можна назвати першою військовою сутичкою з участю Ельфів. За це Нолдор було проклято і приречено на смерть "від зброї, тортур і горя" І зоставлено у Туманних Чертогах до кінця світу.

До речі - вівісектору і садисту Мелькору перший строк дали зовсім "дитячий" - якихось триста літ.

Панове присяжні, насмілюсь відзначити, що бездумна слухняність навіть вищим Силам не завжди є цнотою, а позиція "моя хата з краю" часто закінчується пожежею тієї самої хати. Не тільки у віртуалі - в реалі теж. Тому, вирок Нолдор-войовникам міг би бути не таким суворим, якби Професор не вагався поміж власними пацифістськими та войовничими нахилами. Пацифістом в його часи бути було модно, а от в душі Толкін був войовником, якщо взяти до уваги всі його живописання воєн і битв.

 

Я, взагалі-то не блогер, а смак до інтернет-боїв розгубив ще на початку даного століття. Але тут знову вліз в оцю халепу, і розібрала мене злість на деяких нерозумних істот.

Тому й вирішив зробити логічний висновок з нелогічної ситуації.

Отже - є Україна. Є український народ. І частина цього народу чомусь гидує власною мовою.

Одразу відкинемо тих осіб російської національності, котрі прибули сюди, впевнені в тому, що там, де ступив свого часу московський лапоть, їм повинні одразу піднести усі пільги, в тому числі і мовні, на блюдечку з блакитною облямівочкою. Що з них взяти - це діти Імперії. Біда їх ще не навчила - ось доведеться в недалекому майбутньому вивчати китайську, тоді зрозуміють.

Але поговоримо про т.зв. російськомовних українців.

Відомо, що за всіх часів московського панування, панство й чиновництво говорило російською. Нею ж велося діловодство. Нею ж навчали в школах та гімназіях. І хоча влада, що за царя, що за генерального секретаря була немилосердною до всього населення, російська мова чітко асоціювалася з владою, а отже - з силою.

Не секрет, що доволі велика частина людей поважає силу і владу. Селективний відбір довів цю масу поважаючих російськомовну владу і московський батіг до критичної точки.

Відомо також, що в Україні за царських часів, фактично не існувало україномовної інтелігенції (родина Косачів, та інші нечисленні винятки не в рахунок). Причини цьому відомі теж - через офіційні урядові заборони українська література, драма і т.п. могла існувати лише в Галичині, де австрійська влада була байдужа до мовного питання. Опісля 1905 року україномовна творчість "вийшла з підпілля", але то була творчість лише письменників-народовців, цілком присвячена багатостраждальному селу та бідноті.

Звісно, така творчість теж була потрібною. Однак, тодішня укр. інтелігенція зациклилась на селянській тематиці. Такий геніяльний виняток, як Леся Українка, котра підняла укр. драму на світовий рівень, знов-таки погоди не робив.

Суспільна думка твориться в великих містах. Це аксіома. А великі міста через відсутність літературних творів на теми козацтва, переможних воєн укр. народу, його ролі у світі як правонаступника Київської Русі, себе з українством не асоціювали.

Трохи відлиги настало в 20-х роках минулого століття. Саме тоді з явилися україномовні твори високого рівня на всі вищезгадані теми. Потім настали 30-ті роки і тотальне знищення. Українство було винищене фізично (виморене голодом україномовне селянство, котре могло б стати мовним резервуаром великого міста) і морально: письменники, поети розстріляні, або вислані, селяни, котрі втекли від розкуркулювання на великі будівництва, змушені були мімікрувати і вивчати мову переможців. Окрім того, продовжувалось, розпочате ще за Імперії, ввезення в Україну етнічних росіян (знов таки на будови віку), та вивезення з України укр. інтелігенції - як в концтабори, так і "по распрєдєлєнію" на інший край держави.

Отже, наприкінці 20-го століття, коли всі перетурбації трохи уляглися:

1. В українських містах Сходу фактично не було українських шкіл. При чому населення цих міст у більшости своїй поповнювалось україномовними селянами області, діти яких вже були повністю русифікованими.

2. В багатьох українських містах не існувало україномовних вузів. Фактично вся вища освіта за винятком кількох західних областей, була російськомовною.

3. В шкільних програмах фактично вивчалася з зарубіжних лише російська література. Тим самим дітей переконували про її величезне місце в літературному масиві (а не те, що вона є рівна серед рівних в європейському суспільстві). Те саме було з фільмами та іншими засобами впливу на розум.

4.Інтелигенція України в більшости своїй розмовляла російською. До 90-х років було чітко сформована суспільна думка - українською говорить лише малоосвічений селянин, з яких городян ненав язливо привчали знущатись, забувши про те, хто їх, цих городян, годує.

5. Людина з інтелігентів, котра вперто розмовляла українською в вузі, на роботі і т.п., ризикувала або вилетіти з вузу (роботи) або й потрапити в холодні місця. За цим пильно стежили певні органи.

Однак, на початку 90-х більшість населення України проголосувало за незалежність. Багато хто свідчить - люди сприйняли спокійно і державну укр. мову. Ясно ж було - ніхто нікого не силуватиме, однак освіта буде українською. Тому, навіть росіяни з приїжджих, віддавали дітей в укр. школи - знадобиться.

Оскільки ж при владі в Україні зосталися фактично колишні комуністи і партократи, то їм стало вигідно утримувати населення України в стані постійної напруги. Тому вони роздули неіснуючу мовну проблему як московський піп кадило. Без цієї "проблеми" не обходилися жодні вибори

Патріотичного виховання українців за ці 20 літ фактично не існувало. А що б простіше - хто поліг за рідну землю, той і герой. А у нас досі при слові УПА у декого очі на лоба вилазять.

І що ж ми бачимо нині?

Виросло понівечене покоління, котре ненавидить свою країну і свою мову. Котре говорить російською, навчається російською, читає книги російською, однак впевнене, що якісь міфічні "націоналісти" йому все те заважають робити.

А за ці 20 років сильна Українська Націоналістична Держава могла виховати таку молодь, щоб її усі боялись і не насміхались.

Сумно жити в орчатнику, панове...

Толкіністська фан-література. Спроба аналізу виникнення цього феномену.

Всім нам відоме почуття легкого суму, з яким закриваєш прочитану книгу. Розлучатися з її світом та з її героями не хочеться, навіть, якщо подальшого розвитку сюжету вже не може бути чи за логікою подій, а чи за авторським задумом. Бажання читачів не розлучатися з улюбленими героями та світами породило таке явище, як літературний серіал. Тобто, коли перша книга мала успіх, і читачі починали вимагати продовження, автори писали ще… тоді ще… Читачі в один голос говорили, що продовження є набагато слабшим за початковий твір, однак книги розкуповувались, прочитувались, і знову задавалося те ж саме питання – а що там, далі? Серйозна література дивилася на цей жанр звисока, однак, «серіальна література» і досі є найбільш популярною в усьому світі. У неї досить імениті родоначальники – Дюма, Бальзак, Золя… У 80 роки минулого століття найпопулярнішим твором цього жанру в Радянському Союзі була «Анжеліка» Анн та Сержа Голон. На початку 90-х потік «серіальних творів» став невичерпним. Книжкові «серіали» охоплюють собою багато жанрів, в тому числі і такий популярний жанр як «фентезі». Для прикладу можемо назвати «Вершники Перну» Енн Маккефрі, «Бараяр» Л.М. Буджольд, «Чародійський світ» Е. Нортон… Перелік буде довгим і аж ніяк не всеохоплюючим. Поруч з «серіальною» літературою виникло явище, відоме, як «дописування», а чи «продовження» відомих творів. Скажімо, М. Мітчел, авторка роману «Розвіяні вітром» померла, зоставивши читачів гадати, чи примиряться головні герої, а чи розлучаться навіки. Читачі, ясна річ, бажали, щоб герої примирилися, і нині бажаючі можуть прочитати про це в романі А. Ріплей «Скарлетт». В світі «фентезі» творив письменник Р. Говард, котрий загинув молодим, зоставивши зо три десятки оповідань і один невеличкий роман про Конана-кімерійця. Серед тих, хто продовжував писати про симпатичного варвара, такий відомий майстер «фентезі» як Спрег ле Камп та багато інших, менш знаних письменників, або й просто прихильників творчости Говарда. Творчість прихильників певного автора є особливим відгалуженням від «дописувачів» серіалів, або відомих творів. «Дописувач» працює задля прибутку і дуже часто паразитує на імені письменника, зазвичай уже померлого. Прихильник творить задля задоволення – власного і гуртка приятелів. З появою Інтернету у подібних осіб з’явилася можливість створити власні сайти та об’єднання «по зацікавленням». Прихильники є людьми, закоханими у вподобаний ними світ. І, ясна річ, говорячи про прихильників, не можна обійти увагою шанувальників творчости Дж. Р.Р. Толкіна. Завдяки фільму П. Джексона, Толкін став відомим «широким масам» як автор роману «Володар перснів». Щирі ж фанати вважають, що даний твір, як і невеличка казкова повість «Гобіт», є лише верхівкою велетенського айсбергу, ім’я якому – «Сильмариліон». «Сильмариліон важко читати лише перші десять разів» - стверджують деякі прихильники цього твору. Дійсно, дуже часто опісля фільму, а чи книги «Володар перснів» дехто бере до рук «Сильмариліон» і одразу ж розчаровується – очікувалося «ще щось про гобітів», а тут Боги, Напівбоги, сотворіння світу…  Той же, хто прорвався крізь перші сторінки, і з радістю віднайшов своїх улюблених ще з фільму ельфів, просуваючись вглиб Першої епохи, починає розуміти, що і ельфи тут якісь не такі, і Саурон у тутешнього Чорного Володаря в помічниках ходить, а розібратись, де «хороші», а де «погані» доволі важко, незважаючи на те, що деякі вважають, що на сторінках епосу іде звична «боротьба Світла і Тьми». «Сильмариліон» – це епос… Власне, навіть не епос, а те, що залишилось від спроб Професора Толкіна, філолога за фахом,  створити епос для «доброї старої Англії». Однак, замість «імперського епосу» Професор створив новий світ, або – як кому більше до вподоби – провидів першопочаток нашого світу. Закінчити свою роботу Толкін не встиг, «Сильмариліон» було видано його сином вже після смерти Професора. Зацікавившись Толкіном, толкіністами та літературною творчістю фанатів творів англійського професора філології, я виявив одну цікаву закономірність: більшість фанатів-літераторів беруть за основу своїх творів не сюжетні лінії та героїв відомого більшости «Володаря перснів», а отой самий «важкий для читання»  «Сильмариліон». Геніальність «епосу Арди» в тому, що Професор буквально кількома штрихами передає характери неймовірної міці. Їх притягальна сила є такою, що в них закохуються, в їхні образи вживаються, їм присвячують вірші, про них пишуть оповідання і романи… До того ж, на відміну від цільного твору, яким є «Володар перснів», епос дає великий простір для домислювання та ідейного обґрунтування написаного. В російськомовному просторі «Володар перснів» та «Сильмариліон» породили сотні літературних творів ріжного ступеня якості. Автору цих рядків, однак, не вдалося віднайти жодної україномовної спроби виразити своє ставлення до творчости  Професора. Напевне, наші толкіністи і досі вважають чинним «указ князя Тінгола про заборону квенья в Середзем’ї» Спробою створити «продовження» «Володаря перснів» є трилогія російського письменника Н.Перумова «Кольцо тьми». Епопея ця є багата подіями, але бідна характерами. Немає жодної особистості, яка б запам’ятовувалась і вражала: головні герої просто  ніякі, Ольмер, «замінник Саурона» в «Середзем’ї, триста років по тому»  -  наче маргарин опісля вершкового масла. Книгу не рятують безкінечні битви та пригоди, вона просто не запам’ятовується і наче проходить повз розум. Ще один твір «за мотивами» - «Послєдній кольценосєц» К. Єськова. Дана книга заслуговує більше уваги, хоча б тому, що автор є «агресивним антропоцентристом» та ельфоненависником. Цікаво, чому певні казкові істоти можуть викликати у людини такий вилив злоби та жовчі? Мимоволі задумаєшся, а раптом Професор був правий, і ельфи таки існують… Сенс твору Єськова в тому, що частина людства ( Мордор) тягнеться до науково-технічного прогресу, а частина воліє прозябати в «брудному середньовіччі». Прогресивні сили очолюють назгули, регресивні – маги на чолі з Гендальфом, які прикликали собі на допомогу ельфів за допомогою певного магічного артефакту. Бідолашні Першонароджені, виявляється, є «відморозками», приймають участь в «зачистках» т.є. винищенні мирного населення і бажають тримати людство в неволі і покорі, неначе тварин у заповіднику. Однак, опісля знешкодження цих «планів ельфійських мудреців» людство Арди за Єськовим плавно переходить в епоху глобалізму з індустріалізацією, екологічною кризою, серіалами,  терористами, расовим змішанням, і навіть своїм «Голівудом» де білошкіру героїню минулих часів грає чорношкіра актриса. Залишаючись на «середньовічному рівні розвитку», людство, принаймні, не загидило б довкілля і жило б в гармонії з природою. Обидва автори вищеназваних творів є «дописувачами», а не фанатами. Якщо Перумов все ж таки намагається шанувати першоджерело, то роман Єськова за влучним виразом одного з критиків є «романом, написаним орками для орків». «Сильмариліон» став джерелом чотирьох  романів «за мотивами», а також безлічі повістей, оповідань та пародій, які за кількістю набагато перевищують творчість фанатів, присвячену «Володареві перснів». Цікаво, що всі романи за ідейним стрижнем дуже далекі від першоджерела. «Чорна книга Арди» Н. Васильєвої (Ніенни) – «Сильмариліон», прочитаний з точністю до навпаки. Хоча авторка запевняє у передмові, що її погляд на першоджерело це « взгляд человека, не привыкшего делить людей на друзей и врагов, подлецов и героев, Черных и Белых.», однак своїх, а точніше толкінівських героїв вона поділила на чорних і білих набагато точніше, аніж Професор. Лихі сили та їхні союзники у неї є добрими і пухнастими, а всі, незгодні з цим – злими і підлими. З цього приводу скажу лишень, що коли Толкін пише, що ельф Маедрос, відважний і стійкий духом воїн, задля виконання обітниці, даної ним загиблому батькові, розв’язує братовбивчу війну – цьому віриш. А коли Н. Васильєва оповідає, що князь ельфів Фінголфін, втілення відваги, холоднокровності і витримки, здатен вбити парламентера ножем у живіт – не віриш. Однак, книга ця має власне життя і своє коло прихильників. «Еанаріон»  Альвдіс Рутіен – є спробою «прочитати» «Сильмаріліон» очима ельфів-нолдор Першого Дому. Для тих, хто не читав Професора – в епосі діють три ельфійські родини, кожна з яких має своїх прихильників серед толкіністів. Перший Дім очолює Феанор, Великий Митець і творець тих самих дорогоцінних каменів-Сильмарилів, які й дали назву книзі Толкіна. За «Еанаріоном» цей відважний ельф є не більше не менше, як втіленням самого Абсолюту. Феанору присвячена й трилогія Альвдіс «Після полум’я». Не вдаючись в подробиці, скажемо лишень, що темою твору є можливість «вільно творити» в рабстві. Головний герой, котрий в «Сильмариліоні»  є доволі багатогранною особою, у Альвдіс стає втіленням підлості. Співпраця з носієм зла Мелькором заводить Феанора в моральну безвихідь: він фактично стає наглядачем над полоненими родичами, прирікає на муки власного сина, котрий насмілився не погодитись з батьковим «новим курсом», і в твердині Мелькора виникає такий собі «Архіпелаг Гулаг», де бранці працюють на ворога «за пайку», а для відмовників є цілком соціалістичний закон – «хто не працює, той не їсть». Важке враження від цього твору сильніше навіть від  «Чорної книги Арди». Дивно те, що Альвдіс, судячи з «Еанаріону», начебто «вболіває» за Перший Дім. Оскільки Феанор з «Сильмариліона» геройськи загинув в битві з переважаючою ворожою силою, можу лише сказати,  що негоже зводити наклеп на полеглих. «По той бік світанку» О. Брильової-Чигиринської, нашої землячки, є приємним винятком з «антиСильмариліонів.» Цікаво, що саме цей роман толкіністська критика сприйняла в більшости своїй негативно. Авторка взяла за основу сюжету історію кохання воїна-людини Берена та ельфійки Лутіень. Дуже бережно використовуючи епос, Брильова лише трохи змістила акценти – її Берен не просто нестямно закоханий, котрий домагається визнання своїх прав на шлюб з ельфійською князівною, він перш за все патріот і воїн. В цьому контексті загибель князя ельфів Фінрода, котрий допомагав Берену через обітницю, яку дав його батькові, є, принаймні, виправданою: обидва – і ельф, і людина є союзниками в боротьбі «за волю Белеріанду». Берен з «Сильмариліона», який приносить в жертву своєму коханню одинадцять ельфійських воїнів, є особою малосимпатичною. Берен з «По той бік світанку», котрий нагадує чи-то героя фільму «Хоробре серце», чи-то вояка УПА, є образом більш привабливим, а його дії – більш логічними. Авторка також активно полемізує з «Чорною книгою Арди» - злу за Брильовою дійсно можуть служити гарні і добрі люди, якщо їх переконати, що зло є добром. Невеличкі оповідання та повісті за мотивами «Сильмариліона» в більшості своїй присвячені ельфам з вищезгаданих трьох сімейств. Звісно, цим тематика «фанфіків» не вичерпується, але ставши «прихильником Другого Дому», і «поплававши» по Інтернету, я зробив цікавий висновок – дім князя Фінголфіна є бідним на літописців. Перше місце в «народному рейтингу» толкіністів займає Фінрод Фелагунд, князь Нарготронду. Це не дивно: Фінрод є «світлим образом» епосу, улюбленим багатьма шанувальниками до фанатизму. В повістях, йому присвячених, Фінрода оплакують, намагаються врятувати, або, принаймні, зробити так, щоб улюбленець загинув не такою жахливою смертю… В одній з оповідок Фінрод, якому дивом вдалося врятуватись, живе разом з Береном та Лутіень на острові і виховує їхнього сина. Настрій прихильників є однозначним – «не хочу, щоб він помирав». Друге місце за популярністю займають сини Феанора. Про самого Великого Митця написано небагато, видимо через неоднозначність образу, а от його буйним феанорінгам присвячено безліч оповідань. Найбільше люблять Маедроса, певне через тяжку долю, а також Маглора, як поета та співця, та Карантіра, як воїна й оборонця Таргеліону. Другий Дім, як я вже говорив, зостався обійденим увагою. Фінгон, син князя Фінголфіна, згадується доволі часто, але тільки в зв’язку з Маедросом – про вікопомну вилазку до Тангородріму і визволення друга з полону написано безліч оповідань від явно апологетичних, до пародійних. Решта нолфінгів взагалі обійдена увагою, рівно як ї їх родоначальник  Фінголфін – сітка, закинута в Інтернет, виловила кілька невеличких оповідань про перехід через Гелькараске, одну маленьку повість про Гондолін, і трошки шизофренічне оповідання про загибель Фінгона «Так він загинув…», перекладене з англійської А характерами воїни Другого Дому нічим не поступаються родичам. І от, бажаючи відновити «історичну справедливість», я продовжив пошуки і на одному з англомовних сайтів таки знайшов те, що шукав. Роман Тіма Есгала «Астальдо» ( в оригіналі «Fingon the Valiant» ) перекладено мною на українську мову, так що він мусить стати першою ластівкою не тільки в літописах «дому Фінголфіна», а і в україномовних творах на толкіністські теми. Його художні достоїнства нехай оцінюють читачі, а я лише дам оцінку твору згідно першоджерела. Автор не намагається полемізувати з Толкіним, який, очевидно, є його кумиром. Есгал точно дотримується сюжетної лінії, зв’язаної з життєписом Фінгона і закінчує роман якраз посеред Битви Незлічених Сліз, з загибеллю головного героя. Роман є наскрізь «ельфоцентричним» - світ оцінюється очима Фінгона, і ці оцінки часом є дуже незвичними, скажімо, на людське око. Однак, автор не в усьому дотримується «канону», і я одразу підкину цю наживку «правовірним толкіністам», щоб довго не шукали. 1.    Орки у Есгала не є «порченими ельфами», а чимось на зразок пітекантропів, які в процесі штучної еволюції, спровокованої Морготом, розвиваються фактично  до…людини. Автор не робить з цього ніяких висновків, однак висновки напрошуються самі – теперішнє людство носить в собі і їхні гени. Втім, сам Толкін в одному зі своїх нарисів теж писав, що орки походять від мавпи. 2.     Феанор жадає повернути Сильмарили  тому, що вклав в них частку власної душі. Камені стали для нього чимось на зразок славетного персня Влади, і тому Обітниця сформульована саме так – за будь-яку ціну добути втрачені дорогоцінності. 3.    Історія Берена та Лутіень подана в різко негативних тонах. Дивлячись на цю пригоду очима ельфів, автор вважає, що одинадцять життів занадто велика плата за щастя в коханні. При тому що всі одинадцять загиблих ельфів є «проклятими нолдор», і нічого хорошого їх «на тому світі» не очікує. 4.    Оскільки про кохану Фінгона немає відомостей, автор робить її племінницею Кірдана Корабела, певне через те, що Фінгон відправив до нього свого сина перед останньою битвою. 5.    Історія нещасливого кохання Маедроса напевно фантазія автора. Хоча – а чому б ні? 6.    Фінголфін не вирушає до брами Ангбанду у нападі відчаю – він методично готується до двобою з Чорним Валою кілька століть. Автор вважає, що подібне пояснення цього вчинку більше відповідає характеру «крижаного князя». 7.    Відхід Тургона до Гондоліну оголошено дезертирством… Якщо добре подумати, то й справді… 8.    І, нарешті, те, що стосується особливостей перекладу. Я переклав слово king не як «король», а як «князь», а high king – не як «верховний король», а як «великий князь». Вважаю, що подібний переклад є більше відповідним «духу епохи» і стосункам поміж ельфійськими родами – королівська влада є все таки жорстким абсолютизмом, тоді, як князівська допускає певні вільності, що ми і спостерігаємо. Три пісні – Макалауре, Фінарато та останню пісню Фіндекано я переклав сам, але для адекватної передачі ельфійської поезії моїх слабких поетичних здібностей явно не вистачає. Тому, я замість перекладу віршів оригіналу, вставив до тексту близькі за змістом вірші українських поетів минулого століття – О. Лятуринської, Ол. Стефановича, Єв. Плужника, Ю. Липи, М. Рильського, В. Пачовського та М. Фенчака.  Пісня, присвячена загиблому Нолофінве – це сонет Ст.Маларме в перекладі М. Драй-Хмари. (З дозволу автора)

Власне - це передмова до книги, яка мені до вподоби.

Чорна Книга Арди. Десять років по тому.

Нині я є вже повним цивілем, і палкі дебати в інеті щодо толкінізму та ніеннізму відійшли в минуле. З сумом споглядаю на те, що толкінізм, як явище, поволі вигасає. Старше покоління відійшло від справ, а молодь, як на гріх, нічого не читає. Однак, віддаватися спогадам приємно, особливо восени.

Отже, як міг з явитись взагалі такий феномен, як ЧКА? Чому виникла необхідність сперечатись з Професором Толкіним саме в ідеологічній площині? Автори фанфіків зазвичай намагаються скоригувати біографії улюблених героїв, або сюжетні лінії, однак не вивертають сюжет навиворіт. Ніхто не намагається, скажімо, написати антиГаррі Поттера від імені лорда Волдеморта.

На мою думку, причини появи подібного твору є такими:

Перша і найголовніша - світ Арди завис, мов комп ютерний глюк, поміж щирим католицизмом Професора, та сотвореним ним могутнім язичницьким світом. Власне кажучи, і у мене, щирого прихильника Другого Дому, виникало з цього приводу багато питань.Ну, наприклад - навіщо Мая Еонве опісля Війни Гніву фактично відпустив на волю полоненого Саурона? Щоб в Арді не було нудно жити наступні дві епохи?

Друга причина - час написання ЧКА. В 90 роки радянська людина ще не відвикла читати поміж рядків, і називати чорне білим, а біле - чорним. А оскільки у "Сильмариліоні" багацько "нестиковок" - все ж таки це не цільний твір, а уривки епосу, котрий Професор писав фактично все життя, та так і не закінчив, то всі ці проколи сприймалися певним контингентом читачів як спроба "щось приховати", або як офіційна "історія КПСС"

Не треба дивуватись - щирі поклонники Толкіна впевнені, що Арда існує. Сперечаються лише - в якому вимірі. Існувало таке явище як "глюколовство" - колись і про це оповім, як не набридне згадувати. А якщо людина певна в тому, що офіційний літопис її світу є неправдивим, то вона починає входити в глюк, і творити своє описання.

Не буду говорити про те, наскільки творчість фанів є порушенням закону про інтелектуальну власність. Мало хто з продвинутих толкіністів не писав оповідок з життя своїх улюблених героїв. Однак, ЧКА і досі залишається феноменом жанру - створити образ "доброго зла" більше не вдавалося нікому.

Критичних зауважень щодо цього твору в Інеті є безліч. Авторок свого часу звинуватили навіть в сатанізмі, що не дуже й дивно - Мелькор-Моргот якраз воно і є... Нечиста сила в усій красі й привабливості, яку дві панянки перетворили на творця і добрягу.

Свого часу поміж нами чутки ходили, що ЧКА якось впливає на мізки. Негативно. Оповідали про специфічний стиль книги, трохи не програмування. Пам ятаю, як добув і взявся читати. Добув у посестри по мечу і толкінізму, котра, однак, ридала над цим збоченням, як мала дитина.

Прочитав... Нічого, окрім огиди. Так і не втямив - чим воно впливає на розум. Пацифіст Мелькор - це трохи смішно, та й годі. Ну, а що ці дві дівулі зробили з моїми улюбленцями-Нолдор, викликало лише роздратування і бажання посперечатись. Що і зробив з великою приємністю.

Нещодавно перечитав знову. Висновок той же - нечисть потрібно бити, хоч якою б вона не прикидалась білою та пухнастою. І в реалі, і в віртуалі. Тоді мине ніч і настане день

Варновий устрій ельфійської спільноти 

Смертним не зрозуміти задуму Богів... Але й Боги іноді помиляються. Опісля Битви Сил, коли Валар вирішували долю Ельфів, "більшістю голосів" було ухвалено "евакуацію" народу Квенді з Середзем я. "Цей заклик став причиною багатьох майбутніх нещасть" - говориться в Сильмариліоні. В чому ж причина нещасть, які спіткали цю відважну і красиву расу? В тому, що Ельфи були єдиним народом від початку поділеними на варни (дехто вживає більш звичне слово "касти") згідно свого призначення. Ваніяр, Світлі, або Ясні Ельфи є улюбленцями Валар. До Валінору, "вираю" вони вирушили охоче і ніколи більше не поверталися в Ендоре, за нечастими винятками (нечислені Ваніар, котрі примкнули до Нолдор у Виході з Аману, або ті, котрі брали участь у Війні Гніву). Улюблене заняття  - танці та співи перед Валар, тобто фактично славлення Богів. "Народ" цей є невеликим за кількістю і вважається "верхівкою" ельфійського суспільства. Тобто перед нами класична варна брахманів, або  жерців. Ваніар є мудрими, але мудрість їхня глибинна, власне - мудрість для мудрості. Вони не войовничі - Ельф-воїн Глорфіндейл, який за деякими відомостями є ваніа -   виняток з загального правила.  Оскільки Ваніар накопичували мудрість у Валінорі, а їхніми танцями та співами милувалися лише Валар, то сліду у Середзем ї вони не залишили. Ельфи-Нолдор... Чудові митці та ремісники, вони, однак, є дуже войовничими. Лише Нолдор притамана така річ, як "жадання влади". Суперечка за владу можлива лише поміж Нолдор - інші "народи" Ельфів не мають нахилу до зміни керманичів. До Валінору прибувають "похідними колонами" - ніхто по дорохі не відстав і у лісі не заблукав. У Валінорі Нолдор явно "тісно" - вони поділяються на ворогуючі партії, виготовляють зброю...  Феанор та його брат Фінголфін є двома класичними типами воєвод: гарячкуватий тактик ("вперед, в атаку, обозу з собою не брати") і холоднокровний розважливий стратег ("не можна прямо - рушимо в обхід"). По прибутті назад, в Ендоре, Нолдор обживаються під постійною небезпекою дуже швидко і навіть знаходять в тому певне задоволення. До речі, тут припиняються і суперечки "за корону" - сини Феанора, принаймні, не суперечать старшому брату під час передачі влади  родичу Фінголфіну. Втім, тут певну ролю грає авторитарна особистість самого старшого Феанорінга ("як Маедрос сказав, так і буде"). Однак, опісля поразки в Дагор Браголлах, коли двоє з синів Феанора опиняються доволі далеко від "залізної руки" Маедроса, схильність до інтриг спалахує з новою силою. Ті з Нолдор, кому вдалося пережити всі війни, не надто поспішають скористатися прощенням Валар і повернутися до Валінору, а тим більше не рвуться до вираю ті з Нолдор, котрі народилися в Ендоре. Вони продовжують гинути в безкінечних битвах зі злом, котре змінює вигляд, але не норов. Перед нами - варна воїнів-кшатріїв, призначених для захисту і оборони. Ще кілька зауважень - лише серед Нолдор є нервен, діви-воїни, Нолдор є високими, вищими за Телері, а отже і сильнішими фізично, Нолдор є на повному самозабезпеченні - чудові кшатрії є й чудовими зброярами. Ну, і палкому норову цих воїнів завжди потрібен ворог, інакше починаються міжусобні чвари. Винятками є ті Нолдор, котрі мають в жилах кров Ваніар, або Телері. У них або занадто миролюбний норов (Фінарфін, Ородрет), або вони відчувають певне роздвоєння духу поміж жагою битви і розумінням того, що проблеми потрібно вирішувати з якнайменшими втратами. (Фінрод, Галадріель, Ельронд). Обітниця, або ж слово чести, виконується навіть коштом власного життя (Фінрод), або - що найстрашніше - коштом власної душі (Маедрос та його брати). Ну, і, незважаючи на всі "громадянські війни" Нолдор є найдисциплінованішим угрупуванням. Винятком є хіба що Нарготронд опісля Дагор Браголлах, але в той час це місто стало притулком для біженців, тому ладу там стало набагато менше. Телері, від яких походять Телері Валінору, а також всі Ельфи Ендоре (Синдар, Фалатрім, Лаіквенді) є тим, що називається "народ". На що схожий народ позбавлений керманичів, видно уже під час "евакуації" до Валінору - частина цих Ельфів відмовилася вирушати взагалі, частина повернула назад з півдороги убоявшись труднощів, частина заблукала у лісі, частина втратила проводиря і розгубилася (а проводир закохався і махнув на все рукою на кілька десятків літ), частина спізнилася до переправи... Словом - повний "роздрай і  шатаніє". Ці Ельфи є миролюбними, аж до такого знайомого життєвого кредо як "моя хата з краю", воюють лише тоді, коли їх притиснути до стіни, та й то не дуже вміло, понад усе цінують спокій і ладні на все, щоб отой їхній спокій не порушували. Це вайшья, стан, який потребує опіки з боку двох вищих варн. Помилка Валар була навіть не в запрошенні Квенді до Валінору, а в невірній організації походу. Волю Валар до Квенді мали донести Ваніяр, котрі створені для славлення Вищих Сил, з Нолдор мала бути створена охорона рушення, яка не давала б позосталим "дрімати на ходу" і розбігатися "проявляючи свободу волі". Тут - або в Ендоре дійсно небезпечно, і тоді рятуються всі, або "жити можна", і тоді всі і залишаються. Позбавивши Ельфів духовних провідників і керманичів, Валар, самі того не бажаючи, ускладнили життя Арди на кілька епох вперед.

Світ Арди через призму язичницького світогляду.

В біографії шанованого мною Дж.Р.Р. Толкіна є дві знакові відмітки. Перша - він хотів створити міфологію "для старої доброї Англії", друга - він був добрим католиком і християнином. Можливо цей другий факт завадив Дж.Р.Р. завершити роботу - адже для творення язичницького світу потрібно відчувати себе часткою цього світу, а стилізувати свій твір під Старий Заповіт означало впасти в єресь. Світ Толкіна передбачає наявність єдиного Творця-деміурга. Власне, давньоарійська традиція цього не заперечує - Закони Ману говорять, що Божественний Самосущий проявився з Пітьми згідно власної волі. Еру-Ілуватар, Єдиний Бог Арди, "сотворив з думки своєї Айнур, вони ж склали перед лицем його величну Музику. І в Музиці цій було закладено початок світу, бо Ілуватар зробив пісню Айнур видимою." Айнур з Сильмариліону займають ніби проміжну ланку між Богами язичницьких пантеонів, проявлених Творцем для творення і охорони певного світу і янголами християнства. Світ Арди є світом Двовір я, тому він видається прихильникам та фанатам творчості Толкіна "недобудованим" і у багатьох виникає бажання принести і свого камінчика до підніжжя цієї величної вежі. Голова пантеону Арди - Манве, Бог Вітрів. Це трохи нетрадиційно, зазвичай володарем Охоронців Світу, або Князем Богів є уособлення Блискавиці - тобто Божество, котре є символом як захисту так і нападу. Однак, в Законах Ману є схема світотворення: звук-вітер-світло-вода-земля. Подібне ж ми бачимо в Сильмариліоні - наступною за статусом є Варда, жона Манве і Володарка Зоряного Світла. Далі - Володар Вод Ульмо, та Ауле, що "правує всіма речовинами, з яких складається Арда". Решта Богів Арди є класичними для пантеонів раннього язичництва, окрім родини Феантурі. Ороме, Великий Мисливець, нагадує кельтського Кернунноса, котрий теж був Богом Полювання, Яваннна, Вана та Несса є покровительками рослинного та тваринного світу. А от Феантурі "прийшли" в пантеон Арди з більш пізніх часів, коли люди навчилися виріжняти не лише енергії зовнішнього світу, але й енергії світу внутрішнього. Подружня пара Намо-Вайре є уособленням "Справедливість - Судьба". Намо є суддею живих і мертвих, Вайре - Ткалею долі для всього живущого. Тобто разом вони створюють дгарму - закон життя, і карму - наслідки виконання, або порушення закону. Пара Ірмо-Есте є Божествами проявів підсвідомости: "Сновидіння - Зцілення". Разом вони уособлюють цілюще забуття, ліки, котрі рекомендують і сучасні психологи: коли не можна нічого виправити, то краще заснути, а завтра буде новий день. Ніенна, Богиня Скорботи, є чимось цілком окремішнім в цьому цікавому пантеоні. Язичницька мораль не передбачає світової скорботи. Язичник або живе за законами і приписами предків, і тоді всі його дії моральні, навіть ті, які нам, сучасним людям, здаються жорстокими, або ж він ті закони і приписи порушує і приймає покарання як належне. Ніенна, котра оплакує Понівечену Арду, ближча за статусом до християнського янгола, ніж до язичницького Божества. Тулкас є одним з найцікавіших образів, створених Толкіним для свого світу. Це Бог Війни, але він не належить до Пантеону, і не є покровителем воїнів Арди. Тулкас є Гнівом Еру, створений гнівом Творця, він зійшов до Арди останнім, власне - задля битви з лихою силою. Ні Ельфи, ні Люди не прохали його покровительства під час чисельних воєн - Тулкас не є захисником втілених істот. Можливо, це Божество віддалено нагадує Шиву, Гнів Брахми, котрого теж було створено для битви між Вищими Силами, але Шива звертав увагу на людей і покровительствував вірним. Щодо Мелькора, то ця лиховісна особа проникла до Сильмариліону цілком з християнських переказів. В жодному з язичницьких пантеонів немає Бога, якому б приносила задоволення руйнація задля руйнації. Поділення світу на біле та чорне, щоправда, почалося ще з часів Заратустри, однак, в арійському розумінні "Білобог та Чорнобог перуняться (воюють) тим Сваргу (світ, небо) утримуючи" (Велес Книга). Тобто - Світло і Тьма рівні по силі, а битва між Добром і Злом потрібна задля збереження Рівноваги. У Толкіна ж Мелькор є таким же сотвореним Айну, як і решта Богів Пантеону. Нерозрішиме протиріччя християнської релігії - чому добрий деміург сотворив зло і пустив його гуляти по світу - спотворило і світ Арди. Однак Толкін, як добрий католик, не міг допустити рівності поміж Світлом і Тьмою, і в його міфології з явилися тріщини, з якими Професор безуспішно змагався до кінця життя. Окрім Валар, головних Божеств, до пантеону Арди входять Маяр - щось середнє між Напівбогами і служебними духами. Якщо вживати християнської термінології, то ріжниця поміж Валою та Мая дорівнює ріжниці між архангелом і звичайним янголом. Цікаво, що спершу Толкін пішов більш "язичницьким шляхом", і маяр мусили бути дітьми Валар. У Манве та Варди мав бути син-мая Еонве, однак до основної версії епосу цей задум не увійшов, і у "Сильмариліоні" сказано доволі невизначено, що разом з Валар "прийшли інші духи, нижчого рівня, чиє буття також розпочалось ще перед світом". Найвідоміший з цієї верстви звісно ж Саурон, котрий спершу "працював" на Мелькора, а потім почав чинити зло вже самостійно. "Добрі" Маяр є помічниками Богів, в основному тих, хто уособлює природні стихії. До верстви Маяр належать також "істарі" - чародії Третьої Епохи, котрі перебувають в людських тілах і через це мають  "блоковані" здібності і змушені або тримати при собі артефакти (патериця Гендальфа), або "вигадувати порох", як Саруман. Цікаво, що Толкін жодного разу не описує релігійних культів Арди. А вони, ці культи, мали бути - принаймні, починаючи з Другої Епохи. Якщо Ельфи бачили Богів на власні очі і не мали необхідності, перебуваючи у Валінорі, своєрідному вираї,  будувати храми, щоб встановити з ними зв язок, то Люди Арди Третьої Епохи мають вигляд повних атеїстів - принаймні у всьому " Володарі Перснів" немає жодної згадки про храми, жерців і навіть молитви до Богів (Бога) у скрутну хвилину. Єдиним винятком є згадка в Сильмариліоні про те, що в Нуменорі, прообразі загиблої Атлантиди, на горі Менельтарма було Святилище Еру, "і не було в землі нуменорців іншого храму, чи Святині", при тому, що нуменорці знали про існування Валар і спілкувалися з мешканцями вираю. Згодом Саурон, увійшовши в довіру до одного з нуменорських королів, нараяв тому збудувати храм для поклоніння Мелькору і впровадити людські жертвопринесення. Отже, Толкін не міг допустити, щоб мешканці Арди "впали в язичництво". Або святилище Еру - або вже повний сатанізм. А шкода - адже оповідь, скажімо, про Людей-сонцепоклонників, або друїдів з Белеріандських лісів могла б бути дуже цікавою.Та й Валар могли б мати більше волі, як-то в міфологічних оповідях ріжних народів, а не обмежуватись невтручанням... Але для для правовірного толкініста подібні думки відгонять ерессю. Професор бо завжди правий.