Назва: Сонячні зайчики Автор: Olga - golodna kitska - Dmitrenko  Пейрінг: Катерина Козелько (подружка)/ Артур Пендрагон (король Камелотьский) Рейтинг: G Слоган: ...останні сонячні зайчики заплутались в пасмах волосся хлопця...

Назва: Життя метелика Автор: Olga - golodna kitska - Dmitrenko  Пейрінг: Деймон / Олена Рейтинг: G Слоган: Життя метелика коротке Жанр: Романс з краплею агнста Дісклеймер: всі герої належать «Щоденники вампіра», моя тільки писанина.

Статус: міні, закінчений

  

Літній сонячний день, легкий вітерець розвиває темно-каштанове волосся дівчини, яка сидить на галявині, підставивши сонячним променям і без того смагляве обличчя. Поруч з нею на зелену трохи збляклу від сонця траву сідає хлопець.  -Олено ти згориш, і Стефан мене вб'є. -Напевно - відповідає дівчина, навіть не повертаючись до співрозмовника і не відкриваючи своїх очей.  -Гарний день - знову каже хлопець, тому що йому ще раз хочеться почути трохи хриплуватий, низький голос дівчини.  - Ти вирішив стати ввічливим, Деймоне?!  -Все може бути - відповідає в її ж манері він і засовує соковите, стигле стебло трави собі в зуби, копіюючи її манеру сидіти: опирається назад на руки, простягає ноги і теж закидає голову, підставляючи трохи бліде обличчя сонячним променям.  Ця відповідь звичніше дівчині. І та, яку хлопець назвав Оленою, повертається до нього. -Чому? - Просте запитання звучить в її вустах. Він відкриває очі і майже щиро говорить:  -Я ж вже казав день гарний. Його сині очі дивляться на дівчину щиро, лише куточок губ піднятий у вічній усмішці, стандартні запобіжні заходи Деймона Сальваторе.

- Хіба? - Знову просте запитання карі очі дивляться, ніби шукаючи підступу.  Раптом на плече хлопця сідає блакитний з синім метелик, разючий контраст: синя яскрава пляма на чорній футболці хлопця.  Дівчина затамувавши подих дивиться на це диво, крила метелика, такі ж за кольором, як і очі хлопця.  І той, якого дівчина назвала Деймоном, обережно і дбайливо, щоб не злякати комаху підносить руку до свого плеча з витягнутим пальцем. Метелик пересідає на його палець. Олена з німим питанням заглядає в його сині, як і крила метелика очі.  Деймон, тихо лише губами шепоче: -Відчув.  Стебло трави при цьому ворушиться між його чітко окреслених пухких губ це полохає комашку і метелик змахнувши крилами, летить, поступово розчиняючись на блакитному обрії. Дівчина розчаровано зітхає. - Lycaenidae - говорить він. -Не зрозуміла? - Здивований погляд карих очей у його бік. - Lycaenidae або голубянки сімейство денних метеликів.  -Звідки ти ... - заклякає дівчина. -Знаю - не дає їй закінчити питання хлопець і продовжує - в дитинстві, коли мені було років одинадцять, я любив метеликів.  Вона дивиться на нього з подивом все ще не вірячи в те що щойно почула.  -Так, ось яке я дивне чудовисько - усміхається хлопець

Сміятись не вадить. Навіть толкіністам.
Окремим розділом серед фанфіків по Толкіну є смішні історії "по темі". Я свого часу знав їх безліч, навіть навмисне збирав. Шедевральною вважаю історійку "Чому у Моргота не було дітей"  про те, як Саурон з Морготом викрали Шалену Трійцю Феанорінгів в юному віці. Сюжет - О Генрі "Вождь червоношкірих". Але Морготу з Сауроном пощастило ще менше, ніж гангстерам-невдахам: ті одного бешкетника викрали, а тут одразу троє.
"Коли люди стануть сильніші за Валар" - про маму Берена, Емельдір, яка здолала Саурона.
"Визволителька" - чудова накладка на відому сцену з "Трьох мушкетерів", коли
д Артаньян визволяє Атоса з підвалу у трактирі. Замість д Артаньяна - Лутіень, Атос, звісно ж, Фінрод, слуга Грімо, котрий пив просто з діжки, ясна річ Берен. Саурон в ролі скривдженого трактирника - просто диво. Остання ж фраза мене добила просто."Далі мала бути історія про біляву пані з квіткою ірису на лівому плечі". Мені довелося прочитати ЧКА, і тільки тоді я зрозумів всю сіль цього жартику.
"Обстановочка" - про те, як Лутіень прийшла до Тол-Гауроту під виглядом санітарного інспектора. Наслідки неважко передбачити - від панни в білому халатику і зо шприцом розбіглись навіть вовкулаки, яким вона надумала зробити щеплення від сказу.
"Зовсім альтернативна історія" - двоє полонених ельфів будують для Моргота...ракетний комплекс, а під цим претекстом монтують анігілятор для знищення самого Чорного Вали.
Пречудовою є "Історія Середзем я для вступаючих у вузи Мордору"  Не можу втриматись, щоб не процитувати цілком і повністю, бо нещодавно мав дуже змістовну дискусію з знавцями історії України і Росії. Сподіваюсь, їм сподобається, якщо вони зазирнуть до мене в гості. Цитую мовою оригіналу - довідник -то мордорський
                                                    
НОВЕЙШАЯ
ИСТОРИЯ СРЕДИЗЕМЬЯ (III ЭПОХА)
Отрывок
из "Справочника для поступающих в ВУЗы Мордора"

К концу III эпохи трудовое население
Средиземья осознало необходимость революционных перемен и смены прогнившего
общественного строя. Оплотом реакции был Гондор, правители которого (так
называемые "Наместники") строили планы оккупации и порабощения
народов Средиземья. За спиной Гондора стоял Валинор, оказывающий ему военную и
финансовую помощь. Кроме того, с Валинором были тесно связаны немногочисленные,
но крайне реакционные эльфы. Делая вид, что стоят в стороне от политики, тем не
менее они в своем декадентском, оторванном от жизни творчестве (получившем
название "Мифрилового века") проповедовали идеи консервации старого,
воспевали отжившие обычаи, старались расколоть трудящиеся массы и отвлечь их от
борьбы за свободу.
В этих условиях в Средиземье после многолетней эмиграции вернулся тов. Саурон. Поначалу, опасаясь происков
реакции, он жил в глубине Лихолесья, в Дул-Гулдуре. Тем временем назревала
революционная ситуация. Последним Наместником Гондора был Денетор, вобравший в
себя все наследственные пороки своих предшественников. Физически немощный,
одержимый параноидальными идеями, он был фактически не в состоянии управлять
государством. В последние годы его жизни при дворе большим влиянием пользовался
безродный космополит Гэндальф - бродяга и авантюрист, выдающий себя за
чудотворца и мага, эльфийский наймит и валинорский шпион. Свою карьеру в юности
он начинал как конокрад в Ристании. Группа приближенных к трону (во главе с
Боромиром, сыном Денетора), пытаясь спасти авторитет государства и отсрочить
его падение, предприняла попытку устранить Гэндальфа, окончившуюся неудачей.
Боромиру пришлось покинуть Гондор, правда, и Гэндальф, опасаясь новых
покушений, бежал в Хоббитанию. Денетор, не выдержав потрясения, окончательно
сошел с ума и в невменяемом состоянии покончил с собой. Воспользовавшись безвластием,
некто Арагорн, международный авантюрист, эльфийский наемник и полковник
гондорского иностранного легиона, "прославившийся" как кровавый
усмиритель революционно-освободительного движения в Умбаре, объявил себя
претендентом на престол. Ему даже удалось втереться в доверие к представителям
крупного эльфийского капитала и жениться на Арвен, дочери Элронда, самого
богатого и влиятельного представителя эльфийской буржуазии.
Выдвинув знаменитый лозунг "Аш наз дурбатулук, аш назг гимбатул" ( в переводе с древнемордорского -
"Сегодня - рано, завтра - поздно"), тов. Саурон срочно прибывает в
Барад-Дур и здесь провозглашает революцию и создание Мордорской республики.
Пламя революционного пожара мгновенно охватывает Средиземье. Итилиен, Умбар и Харад
отделяются от угнетавшего их много столетий Гондора и изъявляют желание
присоединиться к Мордору. Для окончательной победы революции тов. Саурон
призывает взять Минас-Тирит. Из Мордора на оплот эксплуатации и социального
неравенства выступает революционная армия во главе с тов. Ангмарским,
командиром 1-й назгульской конной армии. На защиту Минас-Тирита выступает
атаман ристанийских казаков, генерал Теоден, но ни его контрреволюционный
поход, ни гибель тов. Ангмарского в бою не смогли остановить наступления революционных
сил. Оборонявший Минас-Тирит женский батальон под командованием вел.княжны
Эовин пал. Арагорн бежал из города на ладье под валинорским флагом.
Вслед за падением Минас-Тирита
революционный пожар распространяется по всему Средиземью. Но контрреволюция не
дремала. Один за другим вспыхивают мятежи. Двое диверсантов-белохоббитов -
Фродо Торбинс, вождь хоббитских анархистов, более известный как "Батька
Фродо", и его клеврет Сэм Скромби - совершили гнусное покушение на тов.
Саурона. Они прокрались в Мордор, по пути совершив ряд диверсионных актов, в
частности, покушение на тов. Шелоб, Наркома просвещения, и принесли с собой
сверхмощную бомбу типа "Кольцо всевластья". При ее взрыве геройски
погиб комиссар Горлум, тайный агент Мордорской ЧК, проникший в планы
диверсантов и пытавшийся предотвратить покушение. Пострадали и террористы - у
Фродо взрывом оторвало палец.
Воспользовавшись отсутствием Батьки Фродо, трудовое хоббитство во главе с Лотто Лякошель-Торбинсом и Тэдом
Песошниксом взяло власть в Хоббитании в свои руки и приступило к революционным
преобразованиям. Им активно сопротивлялись кулаки и богатеи, подстрекаемые
эльфами.
В это время тревожные события развернулись на западе Средиземья. В Раздоле по инициативе представителей
крупной эльфийской буржуазии во главе с Элрондом было провозглашено
Учредительное Собрание, захватившее в свои руки власть в крае. Вскоре после
этого объявившийся там Боромир разогнал Учредительное Собрание и объявил себя
Верховным Правителем Средиземья. Затем он предпринял поход на Минас-Тирит, но в
районе Приречного Взгорья был захвачен оркскими партизанами и по приговору
революционного трибунала расстрелян из луков.
Одновременно с этим сумевшие выбраться из Мордора Фродо и Сэм, а также присоединившиеся к ним Арагорн и Гэндальф подняли
мятеж в Мории. Ими был злодейски убит первый председатель Морийской Чеки тов.
Барлог, погибший в неравном бою на мосту через Морийский Ров. Изгнанные из
Мории отрядами красных орков, они не оставили своих гнусных замыслов, и при
поддержке эльфов Лориена и белоказаков Ристании им удалось склонить к мятежу
онтов Фангорна, пользуясь отсталостью и невежеством последних. Небезызвестный
Саруман, справедливо названный тов. Сауроном "Политической
проституткой", после непродолжительной осады сдал мятежникам неприступную
Изенгардскую крепость.
Но несмотря на эти временные победы,контрреволюционным силам не удалось одолеть революцию. Ее наступление было
неостановимо. Последним значительным выступлением реакции было восстание в
Хоббитании. Саруман, посланный туда для помощи в революционных преобразованиях,
допустил в ходе коллективизации грубейшие перегибы и уклоны. По его ложному
обвинению был незаконно репрессирован верный сын хоббитского трудового народа
Лотто Лякошель-Торбинс. Воспользовавшись этими перегибами, а также неизбежными
трудностями военного коммунизма, кулаки и богатеи во главе с Батькой Фродо и
Сэмом, а также Мериадоком Брендизайком и Перегрином Кролом, подняли
кулацко-хоббитский мятеж. Ими были убиты Саруман и его помощник Грима. Власть в
Хоббитании перешла в руки реакции, но ненадолго. Под натиском революционных
армий последние остатки сил реации - эльфы Лориена и Раздола, Гэндальф,
белохоббиты - бежали в Серебристую Гавань, в панике грузились на первые
попавшиеся корабли и отплывали в Валинор. С их изгнанием закончилась революция
в Средиземье.

Приблизно так мордорці писали історію і нам. На жаль, не знаю автора цієї оповідки, і не можу виразити йому свій респект.

Толкіністська фан-література. Спроба аналізу виникнення цього феномену.

Всім нам відоме почуття легкого суму, з яким закриваєш прочитану книгу. Розлучатися з її світом та з її героями не хочеться, навіть, якщо подальшого розвитку сюжету вже не може бути чи за логікою подій, а чи за авторським задумом. Бажання читачів не розлучатися з улюбленими героями та світами породило таке явище, як літературний серіал. Тобто, коли перша книга мала успіх, і читачі починали вимагати продовження, автори писали ще… тоді ще… Читачі в один голос говорили, що продовження є набагато слабшим за початковий твір, однак книги розкуповувались, прочитувались, і знову задавалося те ж саме питання – а що там, далі? Серйозна література дивилася на цей жанр звисока, однак, «серіальна література» і досі є найбільш популярною в усьому світі. У неї досить імениті родоначальники – Дюма, Бальзак, Золя… У 80 роки минулого століття найпопулярнішим твором цього жанру в Радянському Союзі була «Анжеліка» Анн та Сержа Голон. На початку 90-х потік «серіальних творів» став невичерпним. Книжкові «серіали» охоплюють собою багато жанрів, в тому числі і такий популярний жанр як «фентезі». Для прикладу можемо назвати «Вершники Перну» Енн Маккефрі, «Бараяр» Л.М. Буджольд, «Чародійський світ» Е. Нортон… Перелік буде довгим і аж ніяк не всеохоплюючим. Поруч з «серіальною» літературою виникло явище, відоме, як «дописування», а чи «продовження» відомих творів. Скажімо, М. Мітчел, авторка роману «Розвіяні вітром» померла, зоставивши читачів гадати, чи примиряться головні герої, а чи розлучаться навіки. Читачі, ясна річ, бажали, щоб герої примирилися, і нині бажаючі можуть прочитати про це в романі А. Ріплей «Скарлетт». В світі «фентезі» творив письменник Р. Говард, котрий загинув молодим, зоставивши зо три десятки оповідань і один невеличкий роман про Конана-кімерійця. Серед тих, хто продовжував писати про симпатичного варвара, такий відомий майстер «фентезі» як Спрег ле Камп та багато інших, менш знаних письменників, або й просто прихильників творчости Говарда. Творчість прихильників певного автора є особливим відгалуженням від «дописувачів» серіалів, або відомих творів. «Дописувач» працює задля прибутку і дуже часто паразитує на імені письменника, зазвичай уже померлого. Прихильник творить задля задоволення – власного і гуртка приятелів. З появою Інтернету у подібних осіб з’явилася можливість створити власні сайти та об’єднання «по зацікавленням». Прихильники є людьми, закоханими у вподобаний ними світ. І, ясна річ, говорячи про прихильників, не можна обійти увагою шанувальників творчости Дж. Р.Р. Толкіна. Завдяки фільму П. Джексона, Толкін став відомим «широким масам» як автор роману «Володар перснів». Щирі ж фанати вважають, що даний твір, як і невеличка казкова повість «Гобіт», є лише верхівкою велетенського айсбергу, ім’я якому – «Сильмариліон». «Сильмариліон важко читати лише перші десять разів» - стверджують деякі прихильники цього твору. Дійсно, дуже часто опісля фільму, а чи книги «Володар перснів» дехто бере до рук «Сильмариліон» і одразу ж розчаровується – очікувалося «ще щось про гобітів», а тут Боги, Напівбоги, сотворіння світу…  Той же, хто прорвався крізь перші сторінки, і з радістю віднайшов своїх улюблених ще з фільму ельфів, просуваючись вглиб Першої епохи, починає розуміти, що і ельфи тут якісь не такі, і Саурон у тутешнього Чорного Володаря в помічниках ходить, а розібратись, де «хороші», а де «погані» доволі важко, незважаючи на те, що деякі вважають, що на сторінках епосу іде звична «боротьба Світла і Тьми». «Сильмариліон» – це епос… Власне, навіть не епос, а те, що залишилось від спроб Професора Толкіна, філолога за фахом,  створити епос для «доброї старої Англії». Однак, замість «імперського епосу» Професор створив новий світ, або – як кому більше до вподоби – провидів першопочаток нашого світу. Закінчити свою роботу Толкін не встиг, «Сильмариліон» було видано його сином вже після смерти Професора. Зацікавившись Толкіном, толкіністами та літературною творчістю фанатів творів англійського професора філології, я виявив одну цікаву закономірність: більшість фанатів-літераторів беруть за основу своїх творів не сюжетні лінії та героїв відомого більшости «Володаря перснів», а отой самий «важкий для читання»  «Сильмариліон». Геніальність «епосу Арди» в тому, що Професор буквально кількома штрихами передає характери неймовірної міці. Їх притягальна сила є такою, що в них закохуються, в їхні образи вживаються, їм присвячують вірші, про них пишуть оповідання і романи… До того ж, на відміну від цільного твору, яким є «Володар перснів», епос дає великий простір для домислювання та ідейного обґрунтування написаного. В російськомовному просторі «Володар перснів» та «Сильмариліон» породили сотні літературних творів ріжного ступеня якості. Автору цих рядків, однак, не вдалося віднайти жодної україномовної спроби виразити своє ставлення до творчости  Професора. Напевне, наші толкіністи і досі вважають чинним «указ князя Тінгола про заборону квенья в Середзем’ї» Спробою створити «продовження» «Володаря перснів» є трилогія російського письменника Н.Перумова «Кольцо тьми». Епопея ця є багата подіями, але бідна характерами. Немає жодної особистості, яка б запам’ятовувалась і вражала: головні герої просто  ніякі, Ольмер, «замінник Саурона» в «Середзем’ї, триста років по тому»  -  наче маргарин опісля вершкового масла. Книгу не рятують безкінечні битви та пригоди, вона просто не запам’ятовується і наче проходить повз розум. Ще один твір «за мотивами» - «Послєдній кольценосєц» К. Єськова. Дана книга заслуговує більше уваги, хоча б тому, що автор є «агресивним антропоцентристом» та ельфоненависником. Цікаво, чому певні казкові істоти можуть викликати у людини такий вилив злоби та жовчі? Мимоволі задумаєшся, а раптом Професор був правий, і ельфи таки існують… Сенс твору Єськова в тому, що частина людства ( Мордор) тягнеться до науково-технічного прогресу, а частина воліє прозябати в «брудному середньовіччі». Прогресивні сили очолюють назгули, регресивні – маги на чолі з Гендальфом, які прикликали собі на допомогу ельфів за допомогою певного магічного артефакту. Бідолашні Першонароджені, виявляється, є «відморозками», приймають участь в «зачистках» т.є. винищенні мирного населення і бажають тримати людство в неволі і покорі, неначе тварин у заповіднику. Однак, опісля знешкодження цих «планів ельфійських мудреців» людство Арди за Єськовим плавно переходить в епоху глобалізму з індустріалізацією, екологічною кризою, серіалами,  терористами, расовим змішанням, і навіть своїм «Голівудом» де білошкіру героїню минулих часів грає чорношкіра актриса. Залишаючись на «середньовічному рівні розвитку», людство, принаймні, не загидило б довкілля і жило б в гармонії з природою. Обидва автори вищеназваних творів є «дописувачами», а не фанатами. Якщо Перумов все ж таки намагається шанувати першоджерело, то роман Єськова за влучним виразом одного з критиків є «романом, написаним орками для орків». «Сильмариліон» став джерелом чотирьох  романів «за мотивами», а також безлічі повістей, оповідань та пародій, які за кількістю набагато перевищують творчість фанатів, присвячену «Володареві перснів». Цікаво, що всі романи за ідейним стрижнем дуже далекі від першоджерела. «Чорна книга Арди» Н. Васильєвої (Ніенни) – «Сильмариліон», прочитаний з точністю до навпаки. Хоча авторка запевняє у передмові, що її погляд на першоджерело це « взгляд человека, не привыкшего делить людей на друзей и врагов, подлецов и героев, Черных и Белых.», однак своїх, а точніше толкінівських героїв вона поділила на чорних і білих набагато точніше, аніж Професор. Лихі сили та їхні союзники у неї є добрими і пухнастими, а всі, незгодні з цим – злими і підлими. З цього приводу скажу лишень, що коли Толкін пише, що ельф Маедрос, відважний і стійкий духом воїн, задля виконання обітниці, даної ним загиблому батькові, розв’язує братовбивчу війну – цьому віриш. А коли Н. Васильєва оповідає, що князь ельфів Фінголфін, втілення відваги, холоднокровності і витримки, здатен вбити парламентера ножем у живіт – не віриш. Однак, книга ця має власне життя і своє коло прихильників. «Еанаріон»  Альвдіс Рутіен – є спробою «прочитати» «Сильмаріліон» очима ельфів-нолдор Першого Дому. Для тих, хто не читав Професора – в епосі діють три ельфійські родини, кожна з яких має своїх прихильників серед толкіністів. Перший Дім очолює Феанор, Великий Митець і творець тих самих дорогоцінних каменів-Сильмарилів, які й дали назву книзі Толкіна. За «Еанаріоном» цей відважний ельф є не більше не менше, як втіленням самого Абсолюту. Феанору присвячена й трилогія Альвдіс «Після полум’я». Не вдаючись в подробиці, скажемо лишень, що темою твору є можливість «вільно творити» в рабстві. Головний герой, котрий в «Сильмариліоні»  є доволі багатогранною особою, у Альвдіс стає втіленням підлості. Співпраця з носієм зла Мелькором заводить Феанора в моральну безвихідь: він фактично стає наглядачем над полоненими родичами, прирікає на муки власного сина, котрий насмілився не погодитись з батьковим «новим курсом», і в твердині Мелькора виникає такий собі «Архіпелаг Гулаг», де бранці працюють на ворога «за пайку», а для відмовників є цілком соціалістичний закон – «хто не працює, той не їсть». Важке враження від цього твору сильніше навіть від  «Чорної книги Арди». Дивно те, що Альвдіс, судячи з «Еанаріону», начебто «вболіває» за Перший Дім. Оскільки Феанор з «Сильмариліона» геройськи загинув в битві з переважаючою ворожою силою, можу лише сказати,  що негоже зводити наклеп на полеглих. «По той бік світанку» О. Брильової-Чигиринської, нашої землячки, є приємним винятком з «антиСильмариліонів.» Цікаво, що саме цей роман толкіністська критика сприйняла в більшости своїй негативно. Авторка взяла за основу сюжету історію кохання воїна-людини Берена та ельфійки Лутіень. Дуже бережно використовуючи епос, Брильова лише трохи змістила акценти – її Берен не просто нестямно закоханий, котрий домагається визнання своїх прав на шлюб з ельфійською князівною, він перш за все патріот і воїн. В цьому контексті загибель князя ельфів Фінрода, котрий допомагав Берену через обітницю, яку дав його батькові, є, принаймні, виправданою: обидва – і ельф, і людина є союзниками в боротьбі «за волю Белеріанду». Берен з «Сильмариліона», який приносить в жертву своєму коханню одинадцять ельфійських воїнів, є особою малосимпатичною. Берен з «По той бік світанку», котрий нагадує чи-то героя фільму «Хоробре серце», чи-то вояка УПА, є образом більш привабливим, а його дії – більш логічними. Авторка також активно полемізує з «Чорною книгою Арди» - злу за Брильовою дійсно можуть служити гарні і добрі люди, якщо їх переконати, що зло є добром. Невеличкі оповідання та повісті за мотивами «Сильмариліона» в більшості своїй присвячені ельфам з вищезгаданих трьох сімейств. Звісно, цим тематика «фанфіків» не вичерпується, але ставши «прихильником Другого Дому», і «поплававши» по Інтернету, я зробив цікавий висновок – дім князя Фінголфіна є бідним на літописців. Перше місце в «народному рейтингу» толкіністів займає Фінрод Фелагунд, князь Нарготронду. Це не дивно: Фінрод є «світлим образом» епосу, улюбленим багатьма шанувальниками до фанатизму. В повістях, йому присвячених, Фінрода оплакують, намагаються врятувати, або, принаймні, зробити так, щоб улюбленець загинув не такою жахливою смертю… В одній з оповідок Фінрод, якому дивом вдалося врятуватись, живе разом з Береном та Лутіень на острові і виховує їхнього сина. Настрій прихильників є однозначним – «не хочу, щоб він помирав». Друге місце за популярністю займають сини Феанора. Про самого Великого Митця написано небагато, видимо через неоднозначність образу, а от його буйним феанорінгам присвячено безліч оповідань. Найбільше люблять Маедроса, певне через тяжку долю, а також Маглора, як поета та співця, та Карантіра, як воїна й оборонця Таргеліону. Другий Дім, як я вже говорив, зостався обійденим увагою. Фінгон, син князя Фінголфіна, згадується доволі часто, але тільки в зв’язку з Маедросом – про вікопомну вилазку до Тангородріму і визволення друга з полону написано безліч оповідань від явно апологетичних, до пародійних. Решта нолфінгів взагалі обійдена увагою, рівно як ї їх родоначальник  Фінголфін – сітка, закинута в Інтернет, виловила кілька невеличких оповідань про перехід через Гелькараске, одну маленьку повість про Гондолін, і трошки шизофренічне оповідання про загибель Фінгона «Так він загинув…», перекладене з англійської А характерами воїни Другого Дому нічим не поступаються родичам. І от, бажаючи відновити «історичну справедливість», я продовжив пошуки і на одному з англомовних сайтів таки знайшов те, що шукав. Роман Тіма Есгала «Астальдо» ( в оригіналі «Fingon the Valiant» ) перекладено мною на українську мову, так що він мусить стати першою ластівкою не тільки в літописах «дому Фінголфіна», а і в україномовних творах на толкіністські теми. Його художні достоїнства нехай оцінюють читачі, а я лише дам оцінку твору згідно першоджерела. Автор не намагається полемізувати з Толкіним, який, очевидно, є його кумиром. Есгал точно дотримується сюжетної лінії, зв’язаної з життєписом Фінгона і закінчує роман якраз посеред Битви Незлічених Сліз, з загибеллю головного героя. Роман є наскрізь «ельфоцентричним» - світ оцінюється очима Фінгона, і ці оцінки часом є дуже незвичними, скажімо, на людське око. Однак, автор не в усьому дотримується «канону», і я одразу підкину цю наживку «правовірним толкіністам», щоб довго не шукали. 1.    Орки у Есгала не є «порченими ельфами», а чимось на зразок пітекантропів, які в процесі штучної еволюції, спровокованої Морготом, розвиваються фактично  до…людини. Автор не робить з цього ніяких висновків, однак висновки напрошуються самі – теперішнє людство носить в собі і їхні гени. Втім, сам Толкін в одному зі своїх нарисів теж писав, що орки походять від мавпи. 2.     Феанор жадає повернути Сильмарили  тому, що вклав в них частку власної душі. Камені стали для нього чимось на зразок славетного персня Влади, і тому Обітниця сформульована саме так – за будь-яку ціну добути втрачені дорогоцінності. 3.    Історія Берена та Лутіень подана в різко негативних тонах. Дивлячись на цю пригоду очима ельфів, автор вважає, що одинадцять життів занадто велика плата за щастя в коханні. При тому що всі одинадцять загиблих ельфів є «проклятими нолдор», і нічого хорошого їх «на тому світі» не очікує. 4.    Оскільки про кохану Фінгона немає відомостей, автор робить її племінницею Кірдана Корабела, певне через те, що Фінгон відправив до нього свого сина перед останньою битвою. 5.    Історія нещасливого кохання Маедроса напевно фантазія автора. Хоча – а чому б ні? 6.    Фінголфін не вирушає до брами Ангбанду у нападі відчаю – він методично готується до двобою з Чорним Валою кілька століть. Автор вважає, що подібне пояснення цього вчинку більше відповідає характеру «крижаного князя». 7.    Відхід Тургона до Гондоліну оголошено дезертирством… Якщо добре подумати, то й справді… 8.    І, нарешті, те, що стосується особливостей перекладу. Я переклав слово king не як «король», а як «князь», а high king – не як «верховний король», а як «великий князь». Вважаю, що подібний переклад є більше відповідним «духу епохи» і стосункам поміж ельфійськими родами – королівська влада є все таки жорстким абсолютизмом, тоді, як князівська допускає певні вільності, що ми і спостерігаємо. Три пісні – Макалауре, Фінарато та останню пісню Фіндекано я переклав сам, але для адекватної передачі ельфійської поезії моїх слабких поетичних здібностей явно не вистачає. Тому, я замість перекладу віршів оригіналу, вставив до тексту близькі за змістом вірші українських поетів минулого століття – О. Лятуринської, Ол. Стефановича, Єв. Плужника, Ю. Липи, М. Рильського, В. Пачовського та М. Фенчака.  Пісня, присвячена загиблому Нолофінве – це сонет Ст.Маларме в перекладі М. Драй-Хмари. (З дозволу автора)

Власне - це передмова до книги, яка мені до вподоби.

Чорна Книга Арди. Десять років по тому.

Нині я є вже повним цивілем, і палкі дебати в інеті щодо толкінізму та ніеннізму відійшли в минуле. З сумом споглядаю на те, що толкінізм, як явище, поволі вигасає. Старше покоління відійшло від справ, а молодь, як на гріх, нічого не читає. Однак, віддаватися спогадам приємно, особливо восени.

Отже, як міг з явитись взагалі такий феномен, як ЧКА? Чому виникла необхідність сперечатись з Професором Толкіним саме в ідеологічній площині? Автори фанфіків зазвичай намагаються скоригувати біографії улюблених героїв, або сюжетні лінії, однак не вивертають сюжет навиворіт. Ніхто не намагається, скажімо, написати антиГаррі Поттера від імені лорда Волдеморта.

На мою думку, причини появи подібного твору є такими:

Перша і найголовніша - світ Арди завис, мов комп ютерний глюк, поміж щирим католицизмом Професора, та сотвореним ним могутнім язичницьким світом. Власне кажучи, і у мене, щирого прихильника Другого Дому, виникало з цього приводу багато питань.Ну, наприклад - навіщо Мая Еонве опісля Війни Гніву фактично відпустив на волю полоненого Саурона? Щоб в Арді не було нудно жити наступні дві епохи?

Друга причина - час написання ЧКА. В 90 роки радянська людина ще не відвикла читати поміж рядків, і називати чорне білим, а біле - чорним. А оскільки у "Сильмариліоні" багацько "нестиковок" - все ж таки це не цільний твір, а уривки епосу, котрий Професор писав фактично все життя, та так і не закінчив, то всі ці проколи сприймалися певним контингентом читачів як спроба "щось приховати", або як офіційна "історія КПСС"

Не треба дивуватись - щирі поклонники Толкіна впевнені, що Арда існує. Сперечаються лише - в якому вимірі. Існувало таке явище як "глюколовство" - колись і про це оповім, як не набридне згадувати. А якщо людина певна в тому, що офіційний літопис її світу є неправдивим, то вона починає входити в глюк, і творити своє описання.

Не буду говорити про те, наскільки творчість фанів є порушенням закону про інтелектуальну власність. Мало хто з продвинутих толкіністів не писав оповідок з життя своїх улюблених героїв. Однак, ЧКА і досі залишається феноменом жанру - створити образ "доброго зла" більше не вдавалося нікому.

Критичних зауважень щодо цього твору в Інеті є безліч. Авторок свого часу звинуватили навіть в сатанізмі, що не дуже й дивно - Мелькор-Моргот якраз воно і є... Нечиста сила в усій красі й привабливості, яку дві панянки перетворили на творця і добрягу.

Свого часу поміж нами чутки ходили, що ЧКА якось впливає на мізки. Негативно. Оповідали про специфічний стиль книги, трохи не програмування. Пам ятаю, як добув і взявся читати. Добув у посестри по мечу і толкінізму, котра, однак, ридала над цим збоченням, як мала дитина.

Прочитав... Нічого, окрім огиди. Так і не втямив - чим воно впливає на розум. Пацифіст Мелькор - це трохи смішно, та й годі. Ну, а що ці дві дівулі зробили з моїми улюбленцями-Нолдор, викликало лише роздратування і бажання посперечатись. Що і зробив з великою приємністю.

Нещодавно перечитав знову. Висновок той же - нечисть потрібно бити, хоч якою б вона не прикидалась білою та пухнастою. І в реалі, і в віртуалі. Тоді мине ніч і настане день