Боги війни змагались за місце на військовому олімпі

  • 18.07.17, 02:19

Боги війни змагались за місце на військовому олімпі

Артилеристи, які зараз обороняють Україну на Донецькому напрямку пройшли змагання на кращий артилерійський розрахунок. Для того, щоб взяти участь в цьому заході, до спеціально підготовленого полігону прибули гармаші, яких в АТО називають «снайперами великого калібру». Звичайно, майстерність кожного розрахунку вже неодноразово підтверджувалась в запеклих артилерійських дуелях з російськими агресорами. А оцінками для них є кількість знищеної ворожої техніки та особового складу, які посягнули на територіальну цілісність України. Та жвавий азарт стати «першим серед кращих» зробив свою справу.

Всі змагання були поділені на два етапи. В першому «боги війни» складали іспити на свою специфічну артилерійську підготовку. Приведення до бою, розрахунки, ураження цілей. І на все це відводилось не те що хвилини, а лічені секунди. До честі українських вояків, існуючи нормативи вони перекривали вдвічі, а то й втричі.  До речі, в кожному артилерійському підрозділі, незалежно від того, стоять вони на передовій, чи в тилу створені спеціалізовані смуги перешкод, та тренувальні майданчики. Використовуючи їх українські гармаші відточують власну майстерність з огляду на сучасні виклики окупантів.

Боротьба була запеклою. Незважаючи на те, що більшість артилеристів з 2014 року пліч о пліч захищають нашу державу, в змаганнях вони показали справжній дух боротьби та військової майстерності. Компетентне журі досить довго не могло визначити переможців. Адже надто малим був розрив у показниках. Всі артилеристи показали високий рівень підготовки і умінь. Та разом з тим переможцями стали розрахунки, які очолюють молодші сержанти Дмитро Ремез та Костянтин Баландін. Відразу після змагань артилеристи повернулись до своїх підрозділів. Вони запевнили, що у разі ескалації конфлікту ворог дуже швидко отримає те, що заслужив.  

Тарас Грень. 

«…так, я маленька. Але я – бойова одиниця!..»

  • 01.06.17, 23:50

«…так, я маленька. Але я – бойова одиниця!..»

Навряд Володимир Вікторович  забираючи з пологового будинку свою дружину Марію, і невеличкий пакуночок з чарівною донечкою, думав, що мене близько двох десятків років, і ця маленька дівчинка перетвориться не просто на красуню, а на справжнього воїна – захисника Батьківщини. Сьогодні, старший лейтенант Олександра Безсмертна прес-офіцер 36 бригади морської піхоти. Нещодавно склала іспит на носіння чорного берету, має великий реальний бойовий досвід. Та про все по порядку.

  В рідному Сашиному місті Хмельницькій, немає моря, човнів і чайок. Та власне дівчина мріяла і не проте. В їх домі був чорно-білий телевізор «Весна», по якому маленька Саша дивилась балет. Тому перша її мрія була стати балериною. Однак не дозволив зріст, надто вона тендітна і маленька. Наступним бажанням було стати лікарем. Дівчина навіть успішно склала іспити в два цивільних медичних навчальних заклади.  Та самим сильним бажанням було - стати військовим журналістом. Не просто цивільним репортером, який час від часу приїжджає у війська, а саме носити погони, щоб бачити і розуміти життя армії, жити цим життям. Однак, на час коли наша героїня доросла до можливості поступати у військовий вуз, військову журналістику вже було знищено. Єдину в нашій державі кафедру, яка готувала цих спеціалістів, у Львові, було зруйновано, викладачів звільнено.

-         Ще у 2010 році, я просто поїхала погуляти по Києву, - розповідає Олександра. - Якось само-собою я потрапила до Києво-Печерської Лаври. Там є фонтан біля якого люди загадують бажання. Я загадала поступити у військовий навчальний заклад на спеціальність журналістика. І бажання хоч частково здійснилось. Коли я склала вступні іспити, то мені прийшли листи з запрошеннями до трьох вузів. Двох цивільних і військового. Я обрала офіцерську кар’єру.  На момент мого вступу до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальності військового журналіста  там вже не було. Тому я пішла навчатись на фах «культурологія». І зараз я магістр дуже специфічної спеціальності - культурології.

Завдяки грамотно побудованій навчальній програмі, Саша змогла розібратись в специфіці служби всіх сухопутних підрозділів. Практикувались в роботі на посадах заступників командирів підрозділів по роботі з особовим складом та начальників клуба. Незважаючи на вік, та початкове військове звання Олександра разом з товаришами шукала однодумців і намагалась покращувати та змінювати культурно-просвітницьку роботу у військах. А з початком АТО, то вони започаткували практику занять з особовим складом по веденню інформаційної війни, морально-психологічного забезпечення бою тощо. Після завершення навчання її розподілили в одну з частин Військо-Морських Сил. Це не збентежило цілком сухопутну, на той час, дівчину а навпаки додало певного азарту в її службі. Та все ж вона мріяла про військову журналістику. І тому за кілька місяців перевелась в бригаду морської піхоти на посаду прес-офіцера.  

-         Власне на цій посаді я відчула себе і журналістом, і те, як потрібно працювати з журналістами, - каже старший лейтенант Олександра Безсмертна. – Це дуже важливо і потрібно. Показувати правду про лінію фронту. Казати про тих, хто захищає Україну. Демонструвати «обличчя фронту».

До морпіхів приїздить багато цивільних журналістів. І на думку Олександри це добре, бо підрозділи «чорних беретів» стоять в дуже складних місцях. Часто там немає ні мобільного покриття, ні навіть електрики. Тому зв'язок з рідними стає певною проблемою. Олександрі доводиться спілкуватись  з хлопцями та їх батьками. Бути таким собі провідником між ними. А коли батьки бачать своїх дітей по телебаченню, то зазвичай дякують. Бо це найкращі «привіти» до дому. За словами офіцера, їй працювати з місцевими журналістами і легко і цікаво. Бо всі вони налаштовані за Україну. Завжди готові виїхати в найважчі місця. І роблять так, щоб їх інформації не надали шкоди хлопцям.

-         Мені дуже приємно бачити, що журналісти просто товаришують з нашими хлопцями, часто приїздять до нас не по журналістському завданню, а просто в гості, - поділилась Олександра. – Морські піхотинці чекають їх. І навіть десь забирають свій час від сну, залишаючи його на спілкування з представниками преси.

Хоча з самого початку морські піхотинці досить неприйнятно ставились до роботи журналістів. Боялись давати інтерв’ю, пускати на позиції тощо. Вважали, що представники мас-медіа обов’язково викажуть ворогу вогневі точки, чи якось не коректно розкажуть про роботу військових. Олександрі, як прес-офіцеру довелось провести чималу роботу, щоб між військовими і журналістами виникла взаємна довіра та симпатія. І її труди принесли гарний результат. Командири підрозділів почали самі звертатись до неї щоб запросити до себе журналістів. Показати яким чином терористи нищать інфраструктуру Донбасу, розповісти про порушення домовленостей. А головне показати, що морська піхота не здає позицій, а стоїть все міцніше на своїх рубіжах.

Та не все просто в роботі прес-офіцера. Є дуже складні моменти. Найважчим для себе старший лейтенант Олександра Безсмертна вважає робити сповіщення про загибель своїх бойових побратимів. Бо не передати писаними літерами ту гіркоту душі і важкість серця, коли сьогодні бачишся і вітаєшся з людиною. А завтра його взнаєш, що його забрала війна. І попри сльози розпачі потрібно виходити перед камери, до журналістів та розповідати про останні події.

-         Мене часто питають, чи важко тендітній дівчині встановити свій авторитет в суто чоловічому колективі? – продовжує Олександра. – Моя думка, що все справа не в статі, чи фігурі. Справа в самій людині. І коли ти маєш ціль, то можеш її досягнути. Направду я дуже вдячна нашому командуванню, за те, що старші офіцери розуміють важливість автономної роботи своїх підлеглих. Вони дають нам самореалізовуватись.

Знання отримані в академії для Саші не просто сталий елемент. Вона постійно намагається вдосконалюватись. Читає чимало літератури по організації зав’язків з пресою та громадськістю, намагається знайти дані про те, як працюють подібні офіцери в інших арміях світу. А головне, намагається бути серед своїх офіцерів, сержантів та солдат. Будь то на передовій чи в тилу. Вона не обмежує своє спілкування стінами кабінету, не вимагає якихось безтолкових папірців чи звітів. В її розумінні робота прес-офіцера полягає в багато чому іншому.

-         На початках часто траплялось так, що приходиш в підрозділ, починаєш говорити з хлопцями і з тобою спілкуються, - каже старший лейтенант Олександра Безсмертна. – Спочатку як з дівчиною, але в ході бесіди, як з спецом. А потім дивляться на мій погон і з подивом перепитують: «ти що офіцер?».  Я в них багато чому вчусь. Не боюсь перепитувати, якщо щось незрозуміло чи не ясно. Бо мати ґрунтовні класичні знання це добре. Але ще краще коли вони підкріплені практикою.

Крім цього, на думку офіцера, є чимало питань про які бійці просто самі не скажуть. Але більшість проблем та недоліків в військовому житті,  можна вирішити, чи просто покращити. Головне спитатись і почути, що тобі кажуть. А потім зробити висновки та втілити їх в життя. Власне тому, у морпіхів чи не найпрогресивніше ніж у всіх Збройних Силах України керування.

-         Нехай я маленька, - каже Олександра. – Але я – бойова одиниця! Я ніколи не питаю, що держава зробила для мене. Я ставлю перед собою питання, що я зробила для своєї Батьківщини. Мій шлях розпочався в армії. Тут я зустріла однодумців з якими ми робимо реальні речі, щоб збудувати нашу країну. І ми це зробимо якісно!

Нещодавно старший лейтенант Олександра Безсмертна склала складний іспит на право носіння чорного берету. Разом зі своїми бойовими побратимами вона пройшла складну багатокілометрову смугу перешкод. А після цього в урочистому строю поклялась бути вірною Україні.

Коли закінчиться війна, Олександра мріє зробити так, щоб про подвиг сучасних героїв не забули нащадки. Адже саме люди, які зараз захищають Україну можуть стати одним з тих елементів, що об’єднають нашу державу. І на превеликий жаль за чотири роки війни ми і досі не маємо жодного художнього фільму чи серіалу героєм яких був би солдат Збройних Сил України. Цю помилку пропагандистів і бажає виправити старший лейтенант Олександра Безсмертна.

Тарас Грень. 

Жити небом

  • 24.05.17, 19:09

Жити небом

В нього завжди спокійний добрий погляд та міцний потиск руки. Бути пілотом військового гелікоптера справа не для нервових людей. Начальник служби безпеки польотів бригади армійської авіації підполковник Олександр Соломаха один з найдосвідченіших пілотів, яких сьогодні має Україна. Його наліт вимірюється тисячами годин проведеними в повітрі. І чимала частка цього нальоту припадає на різноманітні миротворчі місій, в яких брав участь пілот. Свій «миротворчий стаж» він розпочав у 2005 році. Ліберія, Конго, Кот-д’Івуар в цих країнах він випробував небо на міць гвинтами свого вертольота.

— Я пам’ятаю часи коли у льотчиків було мало польотів в Україні, — пригадав пілот. — А хлопці, які йшли туди мали наліт лише за одну ротацію від 200 до 400 годин. Зрозумійте, що для льотчика це теж саме що й для шофера — наліт, політати, набути якогось досвіду, побачити світ. Ми просто живемо в небі, і живемо небом.

Злі язики часто пліткували за спиною миротворців, що мовляв, вони їдуть у місії лише з однією метою – заробити грошей. Такі собі військові туристи у погонах. Та за словами Олександра Миколайовича на той час платили у місії мало близько 800 доларів, але в Україні грошове забезпечення практично знімали, тобто грошова зацікавленість у місіях тоді була мінімальна. Навіть в 2011 році, коли в Україні підняли зарплату до 8 тисяч (на той час це було майже 1000 доларів), то в місії вона залишалася незмінна. Тобто матеріальної вигоди ніякої не було, пілоти йшли туди заради нальоту годин, та щоб підтримати на високому рівні імідж держави.

— У місіях доводилося багато літати бувало таке що наліт складав 80-90 годин на місяць, а це досить нелегко дається пілоту, — пригадав Олександр Миколайович. — До того ж кліматичні умови там для нас зовсім несприятливі. Небо там не те щоб складне, воно там для нас незвичне. Не таке як  в нас. У Ліберії, наприклад, дуже велика вологість, яка досягає 90 відсотків. Через неї виникає багато труднощів, навіть й поломки техніки. Відмови давала електроніка, бо через сирість закисали контакти і траплялися відмови тощо. Кліматична специфіка одним словом.

Українським екіпажам доручали складні і відповідальні польоти. Вони виконували транспортно-бойові завдання. Наприклад, перевезення особового складу, евакуація військовослужбовців, підвезення озброєння та боєприпасів, евакуація поранених тощо. Часто доводилось виконувати гуманітарні місії: доставляти воду, продукти, медикаменти в ті місця, куди не могли потрапити наземним транспортом.

— З місцевим населенням стосунки  були мінімальними давалося взнаки різниця в мовах, — поділився пілот. — В основному намагалися спілкуватися англійською простими фразами. З власного спостереження скажу, що ставлення до українців у місцевого населення, де ми виконували миротворчі місії, у принципі позитивне. Ми старалися всебічно допомагати місцевим людям, особливо дітям. Там є дитячі будинки, то ми часто відвозили туди продукти, яких в нас було у надлишку. І кожного разу, це була велика подія для простих людей.

Домашні Олександра Миколайовича завжди з хвилюванням чекали його повернення до дому. Бо завдяки своєму високому класу, він завжди був потрібним пілотом. Часто траплялось так, що між місіями було всього кілька місяців.

— Дававсь в знаки  брак пілотів і мене кожного разу просили поїхати  у чергову місію, а моя натура така, що я не міг відмовити, — з усмішкою розповів Олександр Миколайович. — І це не дуже подобалося дружині. Адже дома є чимало справ, які покладаються цілком на чоловічі плечі.

На відміну від пересічних мандрівників світом, Олександр Миколайович, не займався збором якихось сувенірів, притаманним тим чи іншим країнам. З собою завжди привозив по кілька статуеток, які потім щедро дарував друзям на згадку.

Коли в Україну прийшла війна, військові пілоти відразу встали на захист Вітчизни. Їх швидкі гвинтокрили рятували вже українських поранених, та перевозили наших військових. Наш герой в числі перших пішов в АТО. І ніколи не відмовлявся від ротацій на схід України. Навіть в поточному році вже два місяці провів на Донеччині.

А на запитання «Чи є якась різниця між миротворчою місією і АТО?» військовий льотчик із болем у голосі відповів:

— Так є! І вона дуже велика. В основному психологічна, тому що тут війна точиться на території нашої країни і потерпають прості мирні люди. Пілоти літають і з висоти бачать зруйновані мости, хати по селах. Десь бойовики підірвали електростанцію, перекрили дорогу… Серце просто крається від розуміння, що основний тягар конфлікту несе мирне населення. Люди не мають роботи через руйнування підприємств, інфраструктури, позбавлені матеріального прибутку. Це просто злочин проти України і українців.

Незважаючи на своє друге професійне свято Міжнародний день миротворців ООН начальник служби безпеки польотів бригади армійської авіації Олександр Соломаха знову в повітрі. Спираючись на українське небо, його гвинтокрила повітряна машина виконує чергову важливу місію. Місію, яку можна довірити лише справжньому повітряному асу.

Вадим Бакай;

Тарас Грень.

На знімку: Начальник служби безпеки польотів бригади армійської авіації підполковник Олександр Соломаха;

Аеродром Маріуполь травень 2017 року – медевак виконує екіпаж підполковника Олександра Соломахи.

 

 

 

 

 

«Вертолітна душа»

  • 24.05.17, 18:39

«Вертолітна душа»

Якщо у вертольота є душа – то ця душа борт технік гвинтокрилої машини. Бо саме він є тими руками і мозком, що змушує безперебійно співпрацювати тисячі деталей, сотні механізмів та десятки систем гелікоптера. Всі, в кого ми запитували про старшого авіаційного бортового техніка-інструктора ескадрильї капітана Олександра Чернихевича казали, що це людина надзвичайно веселої вдачі, і беззаперечно глибоко, всім серцем, закохана в свого металевого птаха. Власне біля нього і відбулось наше знайомство. Олександр Володимирович якраз готував гвинтокрил, до виконання чергового завдання.

— Першим механізмом у дитинстві який я розібрав це був будильник, — зі сміхом пригадав капітан Олександр Чернихевич. — Я вирішив його змастити, олією. Він попрацював ще кілька днів і встав — олія була зайвою. Після цього батько був змушений купувати новий будильник.

Тато Олександра був військовим. Служив свого часу у залізничних військах, а зараз у відставці на пенсії. Та все рівно залишається беззаперечним авторитетом для нашого героя. Власне тому, коли стало питання польоту в першу миротворчу місію капітана Олександра Чернихевича, він не вагаючись схвалив рішення свого сина.

— Перша моя місія відбулась у 2004 році в Сьєрра Леоне, — розповів Олександр. — Потім Ліберія, Кот-д’Івуар, Конго.  Загалом я пройшов шість миротворчих місій. В родині до моїх відряджень ставляться із розумінням. Я ж військовий і виконую наказ.

За словами  капітана Олександра Чернихевича у кожній країні, що йому довелося побувати суть місій схожі. Завжди основним завданням миротвоців є розведення конфліктуючих сторін.  Примушення їх до миру, забезпечення гуманітарної допомоги. Головна складність полягає у тому, що люди у кожній країні дуже специфічні.

— Ситуації були різні, але мені найбільше сподобалося населення в Кот-д’Івуарі, — пригадав Олександр. — Там дуже приємні люди. І хоча там існують маленькі ворожі групки, по них не можна судити про країну загалом. Люди привітні, працьовиті та відповідальні. Для порівняння, у Ліберії працювати не люблять, поки не запросиш все залишиться на своїх місцях. В Конго взагалі все по-інакшому. Адже це досить велика країна. Контраст життя, спілкування, менталітету очевидний.

Складність роботи борттехніка полягає в тому, що вузли і агрегати наших гелікоптерів через вологий клімат і специфічну атмосферу, часто «живуть своїм життям». І крім цього, на велике переконання Олександра, його машина теж має свою вертолітну душу. Тому, під час ремонту та обслуговування він завжди розмовляє з цим велетенським металевим птахом. Бо на переконання техніка, тільки так можна відчути, що «хоче» машина, чому вона веде себе так, а не інакше.

— Під час миротворчих місій дуже важко розказати про якісь складні ситуації. В нас тут вдома зараз ситуація набагато складніша тому немає певної градації, — наголосив капітан Олександр Чернихевич. — На Схід України вирушив 7 березня 2014 року, коли ще не було оголошене АТО, а зараз вже й не складу числа тому, скільки разів я виконував завдання на Донбасі.

 

На традиційне запитання, чи змінилось би життя офіцера, якби була можливість повернутись у минуле та виправити свій вибір він відповів:

— Якщо б повернувся у випускний клас школи, коли обирав свою майбутню професію, все одно б вибрав професію авіаційного техніка — це саме моє, особисте.

День миротворця він зустрічає із добрим настроєм, святковим. Але у техніка завжди є робота. А те, що був у миротворчих місіях його радує, тому що служить не даремно і користь приносить не тільки родині, а й суспільству та Вітчизні.

— Олександр означає  захисник,  — каже офіцер.  —  Тобто захищає і приносить мир. Так мене назвали мої батьки і я надзвичайно пишаються тим що я миротворець.

Вадим Бакай,

Тарас Грень.

На знімках: старший авіаційний бортовий технік-інструктор ескадрильї капітан Олександр Чернихевич.

 

 

Добрий доктор «Бармалєй»

  • 16.05.17, 23:28

Добрий доктор «Бармалєй»

         Замість зброї на його оперативній кобурі два зажими, ніж і рація з терміновим викликом. З першого погляду, його можна сплутати з представником мусульманського світу. Надто харизматичною є його борода, та власне і весь його вигляд. Та направду він веселий звичайний молодий хлопець. Патріот України, який  з самого початку прийшов на передову, аби своєю працею помогти державі відновити свої кордони. Знайомлячись не називає ім’я, лише свій позивний – «Бармалєй».  В своєму нормальному цивільному житті він фельдшер – анестезіолог реанімації політравми лікарні швидкої допомоги Харкова. Іншими словами це місце куди привозять постраждалих дорожньо-транспортних пригодах, під час вибухів в будинках, падіння з висоти тощо. Іншими словами медицина катастроф але в стаціонарному приміщенні. Але разом з іншими лікарями він об’єднався в добровольчу медичну дружину відомою як «Передовий медичний шпиталь імені Миколи Пирогова».

-         Я відчуваю серцем, що тут я більше потрібен  ніж де інде, - каже він. – Мої знання і навички тут в нагоді. Бо хлопці потрапляють до нас з передка з важкими і складними травмами. До честі сказати, медики на передовій добре роблять свою справу, але ж ми можемо більше!

Тому, поранених стабілізують і швидко доправляють до лікарні в Маріуполі. Руки «Бармалєя» в такі секунди просто пишуть майбутню долю пораненого. Бо від того, як він надасть допомогу буде залежати і тривалість і якість реабілітації бійця. Все від машини, до медичного рюкзака з ліками в нього укомплектовано людьми і волонтерами.

-         Тут все просто, - каже лікар. – Спочатку зупиняємо кров а потім починаємо лікувати. Кожен з лікарів має при собі по кілька турнікетів. А рюкзаку набір кровоспинних препаратів. Доставляти поранених в лікарню нам допомагає наш реніамобільчик.

Крім допомоги вже в конкретній біді, «Бармалєй» разом з своїми товаришами постійно проводить з бійцями заняття з надання першої медичної допомоги. Але кожного вечора в тихій молитві до Бога він просить, щоб його заняття як «добрий доктор «Бармалєй» відійшло у минуле. А захисники України так і не потребували його вмінь і навичок.

Тарас Грень.

Хронікі морпіха «Ріддіка»

  • 16.05.17, 19:51

Хронікі морпіха «Ріддіка»

За сюжетом фантастичного фільму Ріддік, це чоловік -  воїн, який залишився вірним своєму обов’язку, навіть після того, як окупанти знищили всю його планету і рід. Та наш герой це цілком реальна людина. Він командир взводу морської піхоти Збройних Сил України. Людина завзята і вольова. Зараз його взвод займає позиції неподалік селища Водяне, що під Маріуполем. Від його перших окопів до ворога всього 100-150 метрів.

-         Раніше в нас були гірші позиції, - розповів командир взводу. – Ворогу було зручно вести по нам щільний вогонь. Чим він власне і користався чи не щодня. Врешті решт наш терпець урвався, і ми у відповідь на ці провокації дещо покращили свої позиції значно потіснивши противника.

Та окупанти все рівно продовжують обстрілювати наших бійців. Чи не щодня суди прилітають «подарунки» калібром 82, 120 та 122 міліметри. Час від часу по морпіхам прицільно працює ворожий танк. Терористи порушують всі домовленості, які беруть на себе. Ту зброю, яку б вони мали відвести вони навпаки підтягують ближче і дедалі активніше застосовують. Разом з вогневими нальотами ворог чинить спроби вплинути на наших бійців іншими шляхами. Наприклад намагається викликати якійсь страх розповсюджуючи фейки про можливий наступ тощо. Та хлопцям в чорних беретах радше смішно від таких недолугих потуг кремлівських технологів.

-         В нашому колективі зайвих людей немає, - продовжив розповідь командир взводу. – Всі знали куди, і для чого вони йдуть. Настрій бойовий. Патріотичність тут не пафос, і не просто якесь модне слово. Це дійсно почуття людей. І навіть, якщо загарбники наважаться піти в атаку, то отримають гідну відсіч. Наша головна мотивація полягає в тому, що ми знаходимось на своїй землі. Не стоїмо на березі скажімо Байкалу, чи обстрілюємо Сургут. Ми не прийшли до когось, як вони до нас, чи в Молдавію чи Грузію. Ми українці, на українській землі. В нас українські паспорти. Тут ми народились, виросли і живемо. А значить з нами правда. І ми будемо обороняти свою землю від ворога.

Та окрім оборони своєї ділянки, командир взводу переймається питаннями підготовки своїх бійців. Йому не байдужа подальша доля захисників України, і яким саме буде наш державний щит за кілька років. На його переконання скажімо морпіх майбутнього це не обов’язково людина з горою м’язів. Це преш за все особистість з ясно і чітко сформованим державницьким світоглядом.

-         Нам часто доводиться виконувати завдання не притаманні морській піхоті, - продовжив розповідь морський піхотинець. – Але ми не робимо з того проблему. Треба значить треба. Тому тут в нас сила духа переважає над силою фізичною. От скажімо, ми ведемо активну розвідку і пошук слабих місць в передових позиціях  противника. Тих, хто б відмовився піти на завдання в нас нема.

Завдяки цій роботі  підлеглі «Ріддіка» вже обладнали кілка спостережних пунктів значно посунувши ворога в глибину. Бо зайнявши ту чи іншу точку морпіхи відразу починають окопуватись. Риють грунт навіть складних погодних умовах, і більшого чекають сильного дощу, снігу чи морозу. Адже тоді ворог не очікую, що в таких умовах хтось буде працювати. Але день-ніч, і терористи з подивом бачать, нові «опорники» морпіхів з вже розгалуженою системою оборони, які виросли перед їх носом немов би за якимось закляттям. Як правило наші бійці вибирають такі місця, з яких дуже зручно вести прицільний вогонь по позиціях терористів. Більшість з дій наших бійців, часто іде в розріз з застарілими положеннями ведення бойових дій. Адже в сучасних умовах та реаліях прописані багато років тому правила вже не діють. Та хлопці не бояться експериментувати, і таким чином пишуть вже сучасну бойову практику протистояння агресору. Вони постійно діляться отриманими знаннями і навичками. І навіть тут, як вони кажуть в «тилу передової» змогли організувати невеличкий тренувальний центр, на якому постійно вдосконалюють свої навички. Відпрацьовують певні тактичні дії та ходи.

-         От скажімо на днях ми своєю групою вдосконалювали дії бійців по охороні та обороні важливої колони, - розповів командир. – Відпрацьовували різні завдання і дії. Разом навчились не попадати, або знищувати новітні «сюрпризи» ворога з якими нам довелось зіткнутись останнім часом.

Готують в підрозділі і молодих бійців. Кожен, хто приходить сюди спочатку проходить своєрідне бойове злагодженя. Бойові побратими навчають новачка техніці маскування, скритного пересування переднім краєм тощо. Бо кожен має знати своє місце в бою, відчувати підтримку товариша. Власне тому, підрозділ «Ріддіка» навіть в складних умовах діє, як одне ціле. І морські піхотинці готуються, що в будь-який момент з міцного щита вони перетворяться на нищівний кулак, який виб’є ворога з нашої землі.

Тарас Грень. 

Майстер черпака й гранати

  • 16.05.17, 08:28

Майстер черпака й гранати

         Для смачного борщу потрібно не так багато інгредієнтів, їх знає кожна українська господиня. Та головне, що необхідно для того, щоб страва набула свого неповторного смаку – це вмілі руки кухара. Шкода, що через літери не можна передати всієї смакової гами справжнього українського борщу, який готує для свого взводу колишній кок, а нині морський піхотинець Євген. 

-         Так трапилось, що свою військову кар’єру, я починав на камбузі підводного човна Запоріжжя, - розповів Євген. – Був коком. Готувати люблю і вмію.

Коли Росія ганебно анексувала Крим, Євген вирішив, що не може просто так, склавши руки сидіти вдома, і тому вирішив стати морським піхотинцем. За штатним розписом він гранатометник. І зі своєю зброєю порається так само уміло, як і з кухонним приладдям. Багато разів він приходив на виручку своїм товаришам, рятуючи їх від ворожих обстрілів. Та його уміння від попередньої служби теж стає в нагоді. Бо готувати за 250 метрів від ворожих позицій хлопцям просто нікому. Тому після чергувань, коли всі інші ідуть відпочивати Євген спускається в один з уцілілих підвалів населеного пункту Водяне. Тут вже цілком його господарство – камбуз. Перше, що вражає це порядок і майже домашній затишок. Всі продукти знаходяться на своїх місцях. Біля столу, де їдять хлопці висить кольоровий телевізор. По ньому транслюються включно українські канали. Адже правдами і не правдами морпіхи здобули та встановили в себе супутникову антену.

-         Я вважаю, що хлопці мають їсти в спокійних умовах, і за той час, що вони мають на обід чи вечерю можна подивитись якісь новини, чи просто фільм, - продовжив Євген. – Це дозволяє переключатись від щоденного напруження несення служби на передовій.

В день мого перебування в гостях у цього підрозділу кок приготував для своїх побратимів смачний український борщ, на друге каша з м’ясом та варені яйця. А на довершення компот або міцний флотській чай. Всі страви він готує з тих продуктів, які централізовано видаються їм тиловими службами. Лише певні приправи докуповує, або просить у волонтерів.

-         Я принципово не додаю до своїх страв якихось харчових підсилювачів смаку, - поділився кок. – Вважаю, що все має бути смачно і так.

До речі, навіть з елементарного «сухого пайка», кок може приготувати до десятка різноманітних страв. І на його думку вони будуть поживними. Головне проявити фантазію, або бажання пошукати в Інтернеті рецепти.

-         Ми стоїмо зараз в селі, яке господарі покинули через постійні терористичні обстріли російських найманців, - розповів Євген. – Та з багатьма з людей, чиї хати тут є нам вдалось познайомитись. І господарі дозволили нам користуватись городиною та подами садів. Вони просять в нас за це лише одну єдину плату – якнайскоріше вигнати ОРДЛОвську нечисть з Української землі.

Також, морпіхи посадили і свій власний город. Цибулька, редис, різноманітна зелень стануть гідним додатком до флотського столу захисників України. Нещодавно, Євген разом з своїми бойовими побратимами склав складний іспит на право носіння чорного берету. Тепер він повноправний член великої міцної родини під назвою морська піхота. І буде гідно захищати свою землю підтримуючи товаришів в бою своїм влучним вогнем, а потім смачними власноруч приготовленими стравами.

Тарас Грень. 

Міцніший сталі

  • 13.05.17, 00:01

Міцніший сталі

         Десяток розривів від ворожих мін  «прикрашають» неглибоку балку, по якій проходить передова лінія оборони України поблизу Широкіного.  Це місце старшина другої статі Артем Лаптєв  долає кілька разів щодня. І саме тут він зрозумів, що означає вислів «зазирнути смерті у вічі».

-         Коли впала перша міна, я просто не звернув на неї уваги, - розповів він.- Бо такі «шальні» простріли тут трапляються кожен день. Та вже після другої а потім третьої спочатку впав, а потім почав швидко бігти до наших позицій.

Тоді йому стало зрозумілим, що той обстріл це не просто випадкове «накидування» - це полювання на нього. Надто хорошою ціллю він є для ворогів. В такі хвилини життя немов би уповільнює свій темп.

-Я бачив, як наді мною пролітають уламки, продовжив розповідь. –Це направду, як у уповільненому фільмі. Здавалось бачу подряпини і тріщини на опеченому металі.  Страху не було. Не встиг напевно. Лише думав куди влучить в руку чи ногу. І просив Бога, щоб якщо і попало то менше. Бо треба буде скоріше вилікуватись і повернутись до хлопців.

         В той день йшов сильний дощ. Довелось бігти в суцільному болоті. Тай до всього ще й шнурки розв’язались. Саме шнурком зачепився за зламане дерево. От тоді він перелякався, по подумав, що отримав поранення. На щастя, його підрозділ швидко зреагував і подушив міномет ворога. А випадок зі шнурками став черговим приводом для сміху за вечірньою кавою.

-         Взагалі я мріяв стати звичайним стрільцем, - продовжив розповідь старшина другої статі. – Але коли потрапив до навчального підрозділу, то отримав пропозицію опанувати АГС. Подивився на нього і вирішив, що це моє.

У своєму виконанні АГС має свою, зрозуміло переважно військовим, елегантність. 30-й калібр, велика швидкість стрільби. Різноманітність завдань, які він може виконати. Звичайно спочатку було важко, бо важить цей «агрегат смерті ворогів» близько 47 кілограм. З самого початку з ним не лише важко бігати, але й просто неможливо ходити. Та за певних тренувань вчишся робити все швидко. І переміщатись, і заряджати гранати.

-         Коли я потрапив в АТО, то відразу був призначений на посаду старшого гранатометника, - пригадав морпіх. -  Тобто повністю відповідав за свою зброю. За те, як він добре обслужений, за те, як веде себе в бою тощо.

За час лужби було різне, та найспекотніше було літом 2016 року. Саме тоді під Широкіно йшли запеклі бої і у  гранатометника було чимало роботи. Потрібно було робити все, щоб не дати ворогу пристрілятись до наших позицій. Завдяки своїй прекрасній спортивній формі Артему вдавалось швидко міняти позиції, перебігаючи метрів 300-400. А це не так просто, адже на тобі вся амуніція, каска, бронежилет. Крім гранатомету ще й автомат з запасом патронів. Бо у разі чого доводилось  приймати  бій вже просто стрільцем.

-         Переживаєш, коли отримуєш команду вступити в бій. – каже гранатометник. – Команда на відкриття вогню,  отримання координат вже відбувається на автоматі. Та коли чуєш, що ціль уражена, то просто отримуєш величезне задоволення. Бо ворог отримав своє. Розплату за смерті і каліцтва наших хлопців. За ту біду, яку приніс на нашу землю.

Під час кожного бою старшина другої статі Артем Лаптєв знавав свій гранатомет з різних сторін. Навчився вести вогонь по навісній траєкторії та прямою наводкою. Коли російські терористичні війська пішли в класичну атаку з підтримкою танків, то наш герой майстерно відсік піхоту, що дозволило морським піхотинцям знищити всі ворожі броньовані цілі. 

         На полі бою гранатометник – це пріоритетна ціль для ворожих сил. По ньому завжди «працює» і окупаційна артилерія, і снайпери. При стрільбі за дальніх дистанцій, є велика ймовірність, що корегувальник ворога швидко вирахує позицію гранатомета.  Доводилось після кількох черг, швидко міняти місце стрільби. За переміщенням на полі бою противник слідкує дуже пильно. Але потрібно залишитись непоміченим, перейшовши на нове місце з важкою зброєю та боєкомплектом. За словами нашого героя, все це не катастрофічно. Бо він відчуває себе частино великої дружньої команди. Морпіхи підтримують і прикривають один одного в бою. І напевно це є головною складовою їх успіху.

-         Наш ворог боїться гранатомета, - поділився переконанням морський піхотинець. – Як тільки починає «працювати» мій АГС, то він відразу втихомирюється та забивається десь у свої нори. А це збережені життя наших хлопців.

               За словами гранатометника не потрібно недооцінювати  російських найманців, тай професійні війська сусідньої держави, які зараз окупували Донбас. Вони добре навчені тактиці, і швидко вміють знаходити та визначати пріоритетні цілі. Тому діяти проти них потрібно теж грамотно.

               Найдраматичнішим моментом за всю свою службу він вважає бій одного літнього дня 2016 року. Тоді завданням гранатометника було підтримати нашу контратаку, і вогнем «задушити» БМП ворога. А також стрільбою по площі «прикрити» наступ морської піхоти.

 

-         Справа в тому, що наші бійці дуже швидко подолали відстань, і майже в притул підійшли до позицій ворога, - пригадав Артем.-Я тоді дуже переживав щоб не накрити вогнем своїх. Але вони потребували моєї підтримки, тому я і діяв. БМП противника виїхала і почала вести по ним вогонь. Я мав «відвести її очі» від наших хлопців не зачепивши жодного морпіха. І тоді це вдалось. Крім того, я запалив ворожий бліндаж, і коли почув по рації, що хлопці на місці, і все без втрат то просто відлягло від серця.

               Потрібно зауважити, що той бій в цілому був вдалим для нас. Завдяки майстерним та злагодженим діям вдалось відвоювати позиції ворога, які він зайняв всупереч домовленостей в Мінську.

               На думку Артема, гранатометник має бути перш за все професійним військовим. Знати досконало всю науку ведення бою. Вміти читати поле бою, щоб діяти вчасно і впевнено. Будь-яку ціль потрібно вражати з першого разу, бо другого ворог просто не дасть. Крім того потрібно мати відмінну спортивну форму, бо носити гранатомет важко. А ще потрібно бути педантом. Скрупульозно виконувати  все, що пов’язано з стрільбою чи обслуговуванням АГС. Бо скажімо погано закріплена ніжка стойки може призвести то неточного залпу. А відсутність, чи неправильна чистка, до розриву гранати в стволі. Дрібниць просто не існує.

               На даний момент старшина другої статі Артем Лаптєв далі знаходиться на передових позиціях. І хлопцям від цього легше, бо провокації ворога, які робить з залученням стрілецької зброї придушуються швидко і майстерно за допомогою нашого АГС.

Тарас Грень.

 

                                                                                                               

 

«… Я вірю в Україну і Українців…»

  • 12.05.17, 22:39

«… Я вірю в Україну і Українців…»

Думаєте американці на передових лініях оборони України це міф? Ні. Вони тут є. Щоправда це цивільні люди, які за покликом власного сумління приїхали допомогти нам. Такі собі американські волонтери АТО. Одного з них можна побачити неподалік «лінії нуль», що проходить поблизу населеного пункту Гнутове. В Україні він простий турист, водій реанімобіля, який «підхоплює» наших важкопоранених.

-         В Україні я з самого початку вашого майдану, - розповів Пол.- І хоч я народився і живу в Північній Каліфорніі містечку Санта Роза, та не зміг терпіти того свавілля, яке творилось у вашій державі. Я подумав, що я можу зробити щоб помогти? І вирішив приїхати в Україну. До цього я вже двічі був у вас в гостях. І просто закохався в цю державу і її людей.

З самого початку він виконував виключно логістичні функції медичної допомоги на майдані. Крім того помагав переносити речі, встановлювати намети тощо. А ще підбадьорював наших людей. За його словами, здавалось все от-от і вирішиться. Та… Почалось вторгнення в Україну. І Пол вирішив залишитись. За короткий термін він вивчив всі головні дороги Маріупольського плацдарму. Знає, як найшвидше і безпечніше довезти пораненого до лікарні швидкої допомоги. Крім того дуже допомагає його 46-ти річний стаж водія автомобіля.

Дома, в Сполучених Штатах Америки його чекають син та донька. Хоч вони вже і дорослі та все рівно хвилюються за свого тата. Щодня вони зв’язуються за допомогою скайпу, та щиро цікавляться ситуацією на сході України.

-         Я і моя родина, ми високо оцінюємо шанси України на перемогу в цій війні, говорить Пол. – В Україні Росія зіткнулась з реальною проблемою. Ви проставили силу духу і волі проти сили зброї і підступності. Як би російські керівники не казали про велич вої псевдоімперіїї, вони сильно залежать від ціни на нафту, та інші енергоресурси. Тому санкції, які введені проти неї будуть діяти і приносити свого результату. А каталізатором є конфлікт у вас. І якщо Росія не візьметься за розум, то скоро може просто розвалитись. 

Будучи оптимістом Пол вірить, що все буде добре. І навіть не будучи військовим він захоплюється мужністю українських солдат.

-         Побувши тут, я можу з впевненістю сказати – я вірю в Україну і Українців. Ви – переможете, - підсумував на прощання Пол.

Тарас Грень.

-          

Морпіх Оленка

  • 12.05.17, 09:42

Морпіх Оленка

         В звичайному пішому строю її не вирізнити з поміж інших солдат. Такий самий як у всіх бронік, каска, автомат. Морпіх  Оленка, так її називають між собою  бойові побратими нашої героїні. Та на від міну від інших, виходячи на бойове завдання Оленка крім боєкомплекту бере з собою величезний рюкзак. В ньому засоби першої медичної допомоги.  Їх підрозділ зараз займає оборону на одному з найважчих рубежів під Маріуполем. Вона чи не най молодший боєць – її всього 19 років. І вже більше ніж півроку вона в морській піхоті.

-         Якби в мене був вибір змінити долю, я б ніколи не зрадила своєму вибору – морській піхоті, - каже Олена.  – Саме тут я відчула, що таке справжнє братерство.

Незважаючи на складність завдань, які перед «чорними беретами» ставить командування маленький військовий медик завжди зі своїм підрозділом.

-         Нам на багато спокійніше коли вона поруч, - поділився її побратим Андрій. – ми знаємо, що вона прийде і врятує. Хоча, най в неї не буде роботи.

Тарас Грень.