Вогневий щит держави

  • 06.06.16, 23:16

Вогневий щит держави

   Навіть на перепочинку воїни-артилеристи, що захищають від ворожої навали Маріуполь не припиняють своїх тренувань. Постійно в польових умовах вони проводять вдосконалення власних навичок.

-         Мій підрозділ складається з людей, що прийшли з черговою хвилею мобілізації, - розповідає командир батареї. – Переважна більшість з них це вже зрілі чоловіки зі сталим характером. Кожен з них свідомо зробив свій вибір, і тому всі вони мають потужну мотивацію до служби.

Власне напевно через таке сильне бажання захистити Україну від ворога, і навчання колишніх робітників та інженерів складній артилерійській справі є легким. І хоча більшість рядових і солдатів набагато старші за свого командира дисципліна у підрозділі міцніша за залізо. Через постійний вишкіл, артилеристи мають надзвичайно сильну злагодженість. Всі члени обслуги розуміють один одного не те що з півслова, а з півруху… За більше ніж рік служби вони неодноразово виконували бойові вогневі завдання.

-         Я не ховався від служби в армії, - розповів рядовий Іван. – Коли прийшла повістка, то я залишив роботу оператора вантажної машини і пішов служити. Бо захищати Батьківщину потрібно. І те, що я до цього не був артилеристом нехай не вводить наших ворогів в оману. Бо і я, і мої побратими добре володіємо своєю зброєю. І сепаратисти це відчувають.

Зараз, артилеристи, що прикривають Маріуполь чи не вдвічі перекривають всі нормативи з розгортання, займання позиції та надання вогневого удару по активним бойовим точкам ворога. Отже російським найманцям потрібно пам’ятати, що відкриваючи вогонь по нашим позиціям, вони провокують у відповідь влучні залпи українських артилеристів.

Тарас Грень. 

Оборону тримають спільно

  • 04.06.16, 16:38

Оборону тримають спільно

Неподалік від акваторії Маріупольського порту відбулось сумісне тренування спеціальних підрозділів морської піхоти та  частин берегової охорони. Прикордонники разом з морпіхами відпрацювали низку протидії терористичним загрозам, які можливі під час ведення проти нашої держави гібридної війни. Причому були застосовані найсучасніші засоби розвідки та захоплення ворожих об’єктів, що є на озброєнні наших військових.

-         Ми досить часто проводимо подібні тренування зазначив капітан першого рангу Юрій Алейников. – Це допомагає нам координувати наші дії. Власне працюючи в тісній співпраці вдається попереджати чимало загроз.

Також в цей день відбулось тренування спеціальних загонів швидкого реагування Державної прикордонної служби. Хлопці відпрацьовували питання нейтралізації диверсійних груп.

Тарас Грень.

 

«Тугарин»

  • 04.06.16, 10:32

«Тугарин»

З людиною, яку ви бачите на знімку, мене звела доля неподалік лінії оборони Маріуполя. Його позивний «Тугарин». Коли ми розговорились, то я вирішив нічого не додавати і не відкидати зі слів цього чоловіка. Просто вчитайтесь в його життєву позицію. І ви зрозумієте, які люди бережуть спокій нашої держави. І наскільки смішними є інсинуації про нібито знищені Збройні Сили України.

-         Я на війні вже два роки. Точніше через кілька днів святкуватиму другу річницю. Шлях у війську приблизно такий доброволець-мобілізація-контракт. А в житті я виріс без батька. Щоб підняти мне і дати хоч якийсь життєвий старт, моя мама багато працювала. Тому виховала мене вулиця. І ви знаєте – вулиця це не самий поганий вчитель. Бо вулиця в чоловікові виховує чоловіка. А справжній чоловік повинен бути там де потрібно захистити свою жінку, будинок, державу. Дуже легко сидіти вдома та розповідати, як я люблю Україну. На день вишиванки вдягнути вишиту сорочку та пройтись містом… А от приїхати сюди, в багнюку і холод. Коли часто не буває нормального харчування. Коли ідуть обстріли, а ти маєш прикрити своїх побратимів, щоб вони вийшли з під вогню. Або як у нас в 14 році було всього півтора літри води на людину. І це в спеку! Хочеш пий хочеш мийся. Що хочеш роби. Так, щоб так воювати треба мужиком бути. Розумієте?

Я пишаюсь тими людьми, що доля звела мене тут. Та образливо те, що сюди приходять дядьки по 50 – 55 років. А молодь просто ховається. Ну як так в 25-30 років! Ховатись за спідницями? Тікати? Давати хабарі? Та чого боятись?! Будь мужиком – візьми повістку. Прийди та виконай свій чоловічий обов’язок. Доведи перш за все собі, що в штанах в тебе не хмари. З особистого скажу, що якщо тобі долею написано загинути, то як не ховайся ти всерівно загинеш. Втратити життя можна і в глибокому тилу. І не обов’язково від кулі. Я думаю, що в нас, ще не з’явилось покоління справжніх патріотів. Хоча, я вже бачив хлопців 18-20 років, які тут на передовій поруч зі мною стояли і воювали. Вони, як то кажуть, не бояться ні Бога, ні чорта. Вони за свою державу, за свою сім’ю, за свій народ готові лягати в землю і забирати з собою ворогів. В Іловайську я мав приклад, коли служив в нас такий хлопчина Андрій. Його позивний був «Хома». Так от він собою накрив гранату, врятувавши життя двом побратимам. А було йому 19 років. Розумієте…  19 років.

   А є такі, що заявляють, що ми тут за гроші воюємо. Підходив до мне один такий, коли я був у відпуску. Так я йому запропонував поїхати на заробітки зі мною. Мовляв будеш грошовитий, одітий, нагодований. Але ж не хочуть такі горлопани їхати на фронт. Та воно і зрозуміло. Бо то ж чоловіком треба бути. Мужиком. З характером і змістом в душі. Все дуже просто. Направду. А з іншого боку тут в нас немає «гнилих людей». І добре що війна показала характер багатьох.

Тарас Грень. 

Переможний бій починається з якісного навчання

  • 04.06.16, 09:11

Переможний бій починається з якісного навчання

Не припиняється навчання військовослужбовців, що обороняють Україну від ворожої навали на Маріупольському напрямку. Після бойових чергувань наші воїни виходять на полігон, щоб вдосконалити свою майстерність.

-         Моя рота складається з мобілізованих людей, розповів командир підрозділу з позивним Скорпіон. – Всі ми служимо вже понад два роки. Однак кожного разу відходячи на перепочинок в нас проводять заняття з бойовою стрільбою. Адже завжди потрібно тримати свої навички, в так би мовити, тонусі.

І хоча більшість чоловіків мають реальний бойовий досвід, всі вони сумлінно ставляться до підготовки в тилу. Бо чітко усвідомлюють, що запорукою їх успішного повернення до дому є якісні військові знання.

-         Мені приємно те, що переважна більшість військовослужбовців моєї роти, незважаючи на всі випробовування, що припали на наш підрозділ вирішили підписати ще один контракт, - продовжив командир роти. – Повірте, всі вони знають, що захищаючи Україну – бережуть не лише свій дім, але й весь світ від гібридної пошесті.

Тарас Грень.

Площадка для плідної співпраці журналістів

  • 03.06.16, 07:41

Створена у Міністерстві оборони України

Відповідно до рішення Міністра оборони України було створено координаційно-інформаційний центр МОУ. За задумом ця структура має стати своєрідною площадкою взаєморозуміння та співпраці цивільних і військових журналістів. Одним з механізмів такої співпраці будуть комбіновані передові інформаційні групи. Нагадаємо, що подібна інформаційна одиниця вже була створена у Міністерстві оборони України і успішно пройшла «випробовування на міцність» під час подій в лютому2015 року. Проте у її відродженні відбулись певні зміни. Так наприклад планується залучати до виїздів у найгарячіші точки професійних журналістів з незалежних видань. На даний момент комбінована передова інформаційна група виконує пілотний виїзд до зони проведення антитерористичної операції. Вона складається з професійних журналістів військових видань «Народна Армія» та «Крила України». Під час своєї роботи у військах журналісти вивчають можливі труднощі, з якими можуть зіткнутись представники мас-медіа, відпрацьовують канали комунікацій з командирами підрозділів. По завершенню, і детального аналізу виконаних завдань подібні інформаційні групи будуть діяти вже на постійній основі.

Тарас Грень. 

Духовність як частина військової історії України

  • 18.05.16, 10:49

Духовність як частина військової історії України

         Незабаром у Національному музеї історії України у Другій Світовій Війні з’явиться окрема експозиція, що розповідає про діяльність військових капеланів в зоні АТО. І перші експонати для неї передав працівникам музею військовий капелан отець Тарас Коцюба.

-         Як правило, духовенство не практикує передачі речей до музейних установ, - розповів отець Тарас. – Та коли мої духовні керівники взнали, який музей звернувся з пропозицією увіковічнити історію військового капеланства, то відповідь була однозначна – передати.

Загалом, до музею було передано ікону, та набір священнослужителя з якими отець Тарас проводив обряди в зоні бойових дій. А також Державний Прапор України. так сталось, що під час одного з відряджень отця до військового підрозділу, там не було каплиці. Нашвидкуруч бійці, з зарядних ящиків організували вівтар, який священик і накрив цим прапором.  З того часу, всі обряди в зоні АТО відбувались саме з цим символом державності України. також в музеї буде зберігатись і військовий однострій священнослужителя.

-         Наш музей надзвичайно вдячний за такий дар,- розповіла старший науковий співробітник Тетяна Стріхарська. – Ми живемо  в ногу з часом і розповідаємо нашим, хто до нас приходить, про хоч і нелегку, але героїчну долю нашої держави. І перша велика експозиція, яка зустрічає всіх відвідувачів, розповідає про героїчну боротьбу наших воїнів в зоні АТО.

Крім цього, працівники музею виступили з ініціативою відкрити ще  і експозицію присвячену військовим журналістам, які проявили себе під час подій на Донбасі. Наразі триває збір необхідного для цього матеріалу.

Тарас Грень.

Нескорена Україна

  • 21.04.16, 16:33

Нескорена Україна

         У Львові відбулась презентація чергової книги про АТО, яку написав волонтер і громадській діяч Юрій Скобало – «Війна не поставила нас на коліна».

         Ідея створити цю книгу виникла в мене після того як я вперше потрапив до зони проведення антитерористичної операції, - зазначив автор в передмові до презентації книги.

         Загалом, в книзі зібрано 67 оповідань про героїв нашої держави, що захищали Батьківщину під Зеленопіллям та Іловайськом, у Луганському аеропорту, під Донецьком, Маріуполем, Дебальцевим, Щастям, Кримським, Слов’янськом, Станицею Луганською, Мар’їнкою, Пісками, Авдіївкою та іншими населеними пунктами опаленими гібридною війною. Книга побачила світ за сприянням благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО». Як розповів керівник  фонду Сергій Глотов, ця книга початок тривалої розповіді про наших патріотів, які захищають Україну. Наступною буде книга – розповідь про оборону Луганського аеропорту. На обкладинці використана світлина військового журналіста, учасника АТО підполковника Володимира Скоростецького.

         На презентацію книги прийшли герої розповідей цього видання, а також чимало небайдужих людей, що в тилу всіма силами допомагають перемозі України.

-         Нажаль, через певні фінансові питання книга вийшла обмеженим тиражем, - розповів Юрій Скобало. – Основна маса примірників піде бійцям АТО. Однак ми сподіваємось що незабаром книгу зможуть придбати всі охочі.

Ця і подібні книги красномовно доводять, що незважаючи на всю військову та інформаційну експансію Кремля стосовно нашої держави – Україна не скорена.

Підполковник Тарас Грень. 

Важка розмова – «груз 200»

  • 10.04.16, 00:54

Важка розмова – «груз 200»

         Гадаю, вже нікому не потрібно розшифровувати цю військову абревіатуру. За два роки антитерористичної операції чи не кожного свідомого українця торкнулась біль втрати. Бо так ми створені. З умінням співчувати та переживати скорботу  разом з родинами загиблих героїв. Та, разом з тим, останні два роки показали цілу низку проблем у системі транспортування та організації віддання останньої шани героям, що пожертвували своїм життям заради свободи України.

-         Ми неодноразово стикались із тим, що до нас звертаються рідні і близькі бійців, які загинули на Донбасі, - розповіла закарпатська волонтер та громадській діяч Власта Негря. – Проблеми у всіх схожі – доставка тіла додому та організація поховання. Ми намагаємось допомагати родинам всім чим можемо. Але… Це проблема загальнодержавного масштабу. І вирішувати її потрібно не в межах області чи військової частини. А хоча б на рівні Міністерства оборони України.

Отже, про все по порядку. Згідно з чинним законодавством, у випадку загибелі військовослужбовця, основними, так би мовити, «гравцями і виконавцями» є три великі організації - командування частини, військовий комісаріат та органи самоврядування регіону, в якому буде похований воїн. Таким чином частина відповідає за транспортування та доставку тіла, військовий комісаріат за організацію воєнного ритуалу поховання та оформлення документів для родини загиблого, а місцева влада бере на себе пошук місця на цвинтарі, організацію громадської панахиди та надання соціального пакету для родини. Ніби все логічно, чітко і ясно. Та українці вже звикли жити у світі, в якому написані на папері закони часто-густо відрізняються від суворих реалій буття. Відслідкуємо, так би мовити, всю низку проблем із «грузом 200».

         Першим, до кого ми звернулись по коментар, став військовий медик Дмитро Перегняк, який знаходиться зараз на передових позиціях оборони держави. У телефонній розмові він розповів, що після загибелі військовослужбовця, його тіло транспортують до найближчого моргу. Там відбуваються всі дії, пов’язані з встановленням обставин загибелі та причин смерті. Іншими словами, кожна смерть українця в зоні АТО це ще одна кримінальна стаття проти тих, хто втягнув нашу державу в цю неоголошену гібридну війну. Тут, власне, і починається перша ж проблема.

-         Для загалу я поясню, що, скажімо, коли ведеться обстріл чи бойове зіткнення з підрозділами ворога, крім загиблих є ще і поранені, - зазначив медик. – Тому санітарною машиною я буду евакуювати в першу чергу того, кого ще можна врятувати. До безпечної лікарні, як правило, 30-40 кілометрів розбитими шляхами. І не факт, що в той самий день мені вдасться повернутись назад за загиблими. Адже «кремлівський військторг», напевно, часто проводить розпродажі боєприпасів та техніки. І обстріли наших позицій можуть бути як тривалими, так і дуже частими. Буває так, що тіло в морг потрапляє після кількох днів із моменту загибелі.

 Про правдивість слів польового медика свідчать факти затяжних боїв за Донецький аеропорт, Дебальцеве та інші населені пункти Донбасу. Звичайно, медики до яких привозять наших бійців, роблять все можливе аби зберегти тіло в найкращому стані. Та тут постає інша проблема – дорога додому. Справа в тому, що незважаючи на те, що де-факто в нашій державі іде війна, юридично ж ми не можемо назвати її такою. Адже цього лише і чекають кремлівські провокатори, аби розпочати повномасштабне вторгнення в Україну. Під прикриттям того, що нібито наша держава першою оголосила війну. По суті, всі військові частини України працюють за законами мирного часу. А, згідно з цим законом, за транспортування тіла загиблого військовослужбовця додому відповідає власне командир частини. За законами мирного часу, коли частина знаходиться в пункті постійної дислокації, це не викликає суттєвих проблем. Та що робити, коли основна частина особового складу виконує бойове завдання за півтори тисячі кілометрів від свого дому?

Роз’яснити стан справ ми попросили виконуючого обов’язки командира 128 окремої гірсько-піхотної бригади, підполковника Івана Стахіва.

-         По «двухсотим» питання залишається відкритим, - розпочав розмову офіцер. – Справа в тому, що наказом Міністра оборони України визначається порядок проведення всіх дій. Але… Він практично не забезпечений. Тому питанням доставки тіл з моргу до домівки займаються волонтери, органи місцевого самоврядування. Все вирішується на особистих зв’язках чи дзвінках. Звичайно, частина може організувати довезення тіла військовим «Уралом». Та порівняйте характеристики цієї машини. Нехай ця вантажівка буде їхати з максимально допустимою швидкістю для неї, то вона зможе подолати шлях з Донбасу до Закарпаття майже за тиждень. Потрібно врахувати, ще й те, що водію потрібно відпочивати та харчуватись в дорозі.  Уявіть, що буде з тілом за весь час перевезення, скажімо, влітку коли температура повітря досягає 25-30 градусів?

Під час ведення активних бойових дій в 2014 році доставку тіл організовували літаками. Та і тут, скажімо, у Закарпаття є проблема. Справа в тому, що аеродром розташовано дуже близько від кордону. І літаки, які сідають чи злітають, розвертаються у повітряному просторі сусідньої держави. А це значно ускладнює всю процедуру. Тому найближче, куди може прилетіти «чорний тюльпан», це Львів. Та й звідти потрібно якось доставити тіло. Тому військові і родини загиблих «ідуть на поклін» до приватних перевізників.

         Та доставка тіла це лише частина проблеми. Далі починається наступний аспект – організація документів та власне ритуалу поховання. Згідно з наказами, салютну групу, оркестр та почесну варту має забезпечити начальник військового гарнізону. Та через огульне знищення військових частин за роки незалежності України знайти десяток солдат, які могли б зробити залп з автоматів, а також військовий оркестр - просто глобальна проблема. Причому, навіть у великих містах. То що казати тоді про села і районі центри? От і виходить, що часто-густо поховання відбуваються або без дотримання військових ритуалів, або ці самі ритуали виконуються так жалюгідно і непримітно, що краще б їх і не було. На думку військових, врятувати ситуацію можна. Адже поховання воїна є частиною загальнодержавного військово-патріотичного виховання. За словами більшості моїх співрозмовників, вже визріло питання про створення єдиної для всієї України ритуальної команди. До неї мали б бути включені кілька автобусів із кондиціонерами, щоб зберігати тіло під час дальніх перевезень. А також спеціально відібрані і підготовлені військовослужбовці. Для них має бути пошита відповідна форма, видана зброя тощо. Сам військовий ритуал має бути прописаний і виконуватись до найменших дрібниць. Чітко і гарно. Щоб було зрозуміло, що держава дійсно віддає шану своєму захиснику. До речі, більшість військових навіть висловили побажання ввести штат ритуальної команди замість явно роздутої в Генеральному штабі ЗСУ кількості офіцерів по роботі з особовим складом (так себе зараз називають колишні замполіти). Але поки достеменно невідомо не тільки те, хто має забезпечити загиблого військового одностроєм, але й те, яку труну і за який кошт потрібно купити.

         Дещо краще зараз налагоджена справа з оформленням всіх потрібних документів. Про це нам розповів заступник Закарпатського обласного військового комісаріату полковник Петро Марко.

-         Зараз Закарпаття нараховує 77 загиблих, - розповів офіцер. – З них 67 це представники Збройних Сил України, 5 – прикордонники, 5 – добровольці. Ми розуміємо біль втрати родин. Тому намагаємось у стислі терміни підготувати всі необхідні документи. Так само, як і потім виробляємо всі необхідні папери для надання пільг чи отримання соціального пакету. Єдине, про що ми просимо родини загиблих – це відразу звертатись до нас.

Підсумовуючи, можна сказати, що важка розмова про «груз 200» має мати своє логічне завершення. І, я сподіваюсь, що під час реформування ЗСУ так і трапиться. Адже бути військовим у наш час означає бути готовим до самопожертви на благо всієї Батьківщини. І якщо трапиться найважче, родина загиблого героя має бачити, що його шанують і ним пишаються.

Підполковник Тарас Грень.

 

 

 

Декомунізація по Закарпатські

  • 08.04.16, 11:18

Декомунізація по Закарпатські

Відповідно до розпорядження голови Закарпатської обласної державної адміністрації Геннадія Москаля вулиці міст та сіл регіону, які мають так би мовити комуністичне минуле, будуть названі прізвищами бійців, що загинули під час антитерористичної операції.

         Наразі вже є рішення про перейменування 39 вулиць. Тепер з поштових адрес українців зникнуть такі назви як вулиці Щорса, Піонерська, Чапаєва та Ватутіна. Натомість з’являються вулиці і площі імені  Віталія Постолакі, Станіслава Кіша, Михайла Печунки. Населення регіону схвально поставилось до таких змін. Адже люди прагнуть пам’ятати своїх героїв, а не створених радянською пропагандою міфи.

Підполковник Тарас Грень. 

Що потрібно ЗСУ?

  • 04.04.16, 01:18

Що потрібно ЗСУ?

Зараз навколо цього питання точиться чимало, як політичних маніпуляцій, так і відвертих спекуляцій думкою людей. Головна платформа для розведення демагогії і популізму — бараняче переконання національного електорату в тому, що він (саме він) розбирається достеменно у всьому, від футболу до макроекономічних питань розвитку держави. Неодноразово можна почути заклики, що нам потрібна НАТівська летальна зброя. Не хочу ображати тих, хто притримується такої думки. Але. Потрібно розуміти, що з закупівлею скажімо ланки кулеметів, чи гранатометів, чи ракет, або літаків потрібно закуповувати для них не лише боєприпаси, алей встановлювати цілі конвеєри з обслуговування та ремонту власне цієї зброї. Я вже мовчу про підготовку фахівців інженерів та механіків. Також є ще один аспект ведення військових дій. Скажімо командир знає наскільки далеко в нього стріляє зброя в підрозділі, або як довго може рухатись колона укомплектована українською технікою. А отримавши до свого підпорядкування іншу техніку доведеться повністю змінювати та перенавчати всю командирську ланку. Розробляти нову стратегію використання підрозділів, і взаємодії їх між собою. Так потрібна нам чужа зброя?

До речі, українці самі ще ті зброярі. Якось ми швидко забули і перестали зауважувати, що в Україні виготовляють ракети, танки. Ми можемо будувати власні кораблі та літаки. Створювати БТРи та стрілецьку зброю. Навіть російський оборонпром офіційно визнав, що без України він схожий на велосипед без сідла — нібито можна їхати, але недалеко і не комфортно. Та є речі, які нам потрібні. І немає часу чекати на їх розробку. Це стосується зокрема систем зв'язку та радіоелектронної боротьби. Та крім цього потрібно звертати увагу і на підготовку воїнів.

От наприклад, під час свого крайнього відрядження до Міжнародного центру миротворчості та безпеки я зауважив в руках одного з американських інструкторів порівняно невелику коробку. Він йшов за підрозділом наших військ і... керував всіма мішенями, що знаходились а полі бою. Виявилось, що це електронний пристрій, якій дозволяє накривати мішене поле до 300 цілей! Причому всі мішені разом з двигунами порівняно невеликі, і їх з легкістю можна переставляти відповідно до завдань чи бажання інструктора. Так само інструктор вирішує коли і які цілі піднімати. Все керування відбувається дистанційно. Одночасно оператор може керувати близько трьома десятками мішеней на відстані до трьох кілометрів. Важить пульт керування приблизно два кілограми і живиться від акумуляторів, що підзаряджаються від електромережі. Ось такий от пристрій міг би підняти підготовку солдат на якісно вищий рівень. Адже радянські неповороткі стаціонарні мішені поля вже відійшли у минуле. Вони не відповідають ні потребам війська ні сучасним викликам, що стоять перед нашою державою.

Отже, коли наступного разу вам спробують нав'язати думку на кшталт “що потрібно ЗСУ”, можливо є сенс залишити вирішувати цю проблему власне фахівцям Збройних Сил України...

підполковник Тарас Грень.