Профіль

Oliviya

Oliviya

Україна, Тернопіль

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Дозвольте себе любити

Дозвольте себе любити,
зумійте любов прийняти,

із тими цінуйте миті,

не треба кому брехати.


До щастя і кроку зрушить
не дасть егоїзм незрячий

Не смійте смітити в душу –

любов цього не пробачить.


Зречіться гордині, склавши
в єдине тепло і ніжність,

зчерствіє любов інакше

і втратить свою чарівність.


Дозвольте себе любити,
Дозвольте про себе дбати,

з любов’ю ж бо легше жити

так само, як помирати…



Маленький клубочок великого щастя

Маленький клубочок великого щастя,

ясні оченята, мов радості цвіт.

Як гарно блищали сніжинки сріблясті,

коли появився на Божий ти світ.

 

Спокійно на серці і затишно в домі,

коли у колисочці в снах ти летиш,

коли ноженята "біжать" без утоми,

коли до сестрички всміхаєшся ти.

 

Моя ти потіха! Хвилиночку кожну

любов я душею і серденьком п'ю.

Спасибі за діток, святий милий Боже,

даруй їм здоров'я і ласку Свою!


Чекаю


За вікном плюс чотири. Сніжно.
Я так хочу думки зігріти,
пригорнутись до тебе ніжно
і сховатись від всього світу,
заварити міцної кави

і з ковточками оживати,

відчувати весни октави

у зимових піснях-сонатах.


За вікном плюс чотири. Сиро.
Я так хочу зігріти душу,

посміхнутись від щастя щиро

і забути про слово "мушу",

як ніхто на землі не сміє

закохатися до без тями,

заспокоїти сни і мрії

розтривожені холодами.


За вікном плюс чотири. Вітер.

Я так хочу зігрітись... Знаєш

із останніх сніжинок-літер

я тобі напишу "Чекаю..."

Ще зовсім недалеко

Ще зовсім недалеко до весни,
а я замерзла. Чашечкою чаю

я хочу відігріти свої сни,

та солоду для них не вистачає.


Ще зовсім недалеко до дощів

привітних, теплих, а не льодовитих,

та тільки б не стопити почуттів,

отих, що заставляли взимку жити.


Ще зовсім недалеко до тепла,

а я навчилась дихати морозом,

а я згоріла полум'ям до тла

іще тоді, коли сушила сльози.

Мій котик

Ти моє кошеня пухнасте,
моє сонечко, пташеня.

Скільки радості,скільки щастя

ти даруєш мені щодня!


Ти промінчик ясний в тумані,

найцінніший на світі дар.

Посміхнешся тихенько мамі

і злітаю я вище хмар.


Моє серце, моє зайчатко,

подарунок святих небес.

Знає Бог лиш, як ми із татком

виглядали давно тебе.


Все віддам за твій ніжний дотик.

Ти моє ангелятко мрій,

моє щастя, мій милий котик.

Будь щасливий, синочку мій!

Побудь зі мною

Заплаканими мокрими снігами
Постукав вітер у моє вікно.

Так жалібно спліталося сльозами

Небес вечірнє крижане панно.


Пронизливо скрипіли сонні клени,

Зітхала в сні обшарпана сосна

І снилось їм вбрання таке зелене,

Таке розкішне, свіже, як весна!


Хитався промінець очей ліхтарних,

Між мокрих снігових краплин тремтів,

А зорі десь в своїх світах примарних

Самотньо догоряли взаперті.


Побудь зі мною. Вкутай покривалом,

Поближче сядь, міцніше пригорни,

Щоб серце битись не переставало,

Щоб дочекати все таки весни.

Іще не осінь

Іще не осінь, але вже не літо…
Ще не спустів й не зажурився сад:

до сонця груші мружаться налиті,

хизується красою виноград.


Грайливий вітер бавиться гілками

зеленокосих панночок-беріз

й плете шарфи сумними вечорами

з прозорих павутинових завіс.


Ще ліс не спить. Цілує срібні роси,

в траві ще ніжиться і гомінко шумить.

Уже не літо, але ще не осінь.

І якось в серці трепетно щемить…

Слухаю дощі

В кімнаті літо. Пахне чебрецем,
що вчора повні жмені назбирала.
Я ще тоді у змові із дощем
з сріблястих рос краплиночки складала…

А нині день – у дощовім плащі,
розквітлі липи краплі умивають.
В кімнаті тиша. Слухаю дощі
із чашечкою липового чаю.

Не модну книжку з відгуком чудес

беру, поближче до вікна присівши.
І хай там що диктує нам прогрес,
а ми з дощем читати любим вірші…

Коли сонце сідає над лісом

Коли сонце сідає над лісом,
тихі сутінки й з бісеру роси
заплітаються в дивну завісу
і думки десь мов вітром відносить…
Залишається тільки лиш спокій,
відчуття неймовірної волі
і далекі розмірені кроки –
то ніч-фея ступає поволі…

Коли пахне так солодко медом
і духмяної липи цвітінням,
як то легко злетіти над небом,
ставши всесвіту й мрії сплетінням.
І забути про все. Затремтіти
тим листочком, що у павутинні,
усміхнутися так цьому світу,
як під сили лиш тільки дитині…

Літо

Одягнулося літо у ситцеве плаття,
В своїм серденьку світ запалило зорею,
Огорнуло голівку тремтливим лататтям
І блукати пішло синім небом й землею.

Серед чистих озер загубилося літо
І заплакало холодом, вітром, дощами.
Я хотіла в долонях його відігріти
І принесла тобі разом з мріями й снами…

Я хотіла те літечко вмити росою
І у серці сховати від холоду й смутку,
Тільки раптом це літо не стало тобою...
Та лишилось країною мрій незабудки