Дідусь мене ще змалку людей учив любити:

Шахрай ачи нужденний, як просить, зглянься ти,

бо милостиню краще подати, ніж просити,

на те ми люди, доню, щоби добро нести.

Бабуся промовляла, цілуючи голівку:

Ти не дивись,що краще живе хтось, далебі,

дивись, кому ще гірше від тебе і довіку

ти знатимеш, як добре на світі цім тобі.

Навчав мене мій тато, коли збирав в дорогу:

Не владу і багатство, а розум поважай,

умій по честі жити, вклоняйся тільки Богу,

і бережи навіки у серці рідний край.

Не раз казала мама: як підеш поміж люди,

не смій дивитись навіть ти на чужий п'ятак,

Нема як грошей нині, то завтра їх здобудеш,

а совісті немає – ти з бідняків бідняк!

Робота важка, зарплатня – копійчина.

А де ж справедливість? Немає...

Зневірившись, люди біжать на чужину,

стареньких батьків залишають.

А грошей то треба: на хату, на дачу,

на Греції миле осоння...

Нехай я тих Грецій повік не побачу,

зате є в батьків моїх доня!

В дитини навчання, квартиру їй треба –

спішать закордон мама й тато,

забувши, що вчитися треба для себе,

не все ж бо доречно купляти.

Не маю я шуб, діамантів, перстенів,

авто тільки сниться ночами...

Багато чого мені не по кишені,

зате в моїх діток є мама!

Стріла подругу Маруся

на крутющій тачці.

Вся як цяця, модні буси,

одяг від Versace.

– Де знайшла таку роботу,

де така зарплата?

– Що ти, що ти! Це мій Котя,

він же в депутатах!

– Мабуть гарно ти ґаздуєш,

от він догоджає;

приголубиш, нагодуєш, 

діток доглядаєш...

– Які діти? А фігура?

Прибирання? Здрасті!

Не для того манікюри

в мене за сто баксів!

А на мужа я, Марусю,

маю компромати, 

от він біситься, та мусить

мені догоджати.

Виживати треба всяко

вміти, що поробиш.

Ну а чесно ні на який

транспорт не заробиш...

– Ну чому ж? Не може бути! –

Маруся скривилась –

Я так бачу на мітлу ти

чесно заробила!