Ну що ж це за гризоти і за біди –
У того кращий дім, у того сад,
Он хата нижча й менша, ніж в сусіда,
А в тих (подумай!) – мир в сім’ї і лад!

У того – діти гарні та успішні,
А в того не одне авто, а п’ять,
У кума он вода і та чистіша,
А в тих, ну просто жах, – в них кращий зять!

І горло знов стискає заздрість чорна,
І не дають дихнути жаб зо сто.
Язик хоч добрий - меле наче жорна
Усім кістки, бо ж він то без кісток.

Ой, люди, що ж ви злу хороми звели?!
Втамуйте заздрість, бо ж вона як змій
Ще до добра нікого не довела,
А от нещасть і лих немало в ній!

Переболить. Мене ти вже не вперше
жбурляєш в прірву розпачу й образ.
А я встаю. А серце знов живе ще.
Ніяк не розіб’юсь об скелі фраз.

Сильнішим робить все, що не вбиває –
ця істина давно вже не нова…
Чому ж тоді надія помирає,
а я її не хочу рятувать?

Переболить. Я знаю. Мушу жити…
Та іноді (візьму на душу гріх)
так втомлює життя оте любити
і хочеться подалі від усіх…

Та ні! Не так! Я жити не втомилась!
Кидай, жбурляй за тисячу світів,
а я жива – літати я навчилась!
Хоч ти ще й досі це не зрозумів…

Зачерпну в долоні зірковУ порошу
і її розсиплю в килим споришу,
Поцілунок тиші в сутінок попрОшу
і для тебе ним я в мріях залишУсь

Позбираю ранків світанкОві рОси
і збудую з того кришталЮ мости,
волошкове літо заплету у коси,
щоб для тебе небом синім розцвісти.

Я тобою плачу і сміюсь тобою…
Із твоїх зіниць я сонцем проросту
і впиватись буду чистою сльозою,
щоб з ковтком пізнати істину просту.

Я не знаю нащо і чому не знаю
вечори й світанки з тебе я пишУ,
а в ночі знов зорі в небесах збираю
й застилаю ними постіль з споришу…

Серед літа - зимові протяги,

а я досі босOніж, в платті лиш…

Далі й далі відносять потяги

сонця блиск. Чи ж ми небо втратили?

Чи то в червні морози березня

й мрія бути втомилась лишньою?

...Я не була твоя «теперішня»,

а вже стала тобі колишньою…

Принишкло ліс мов на сторожі снів

Леліяв тишу, мріяв й хмурив брови,

А вітер в павутиння сонце плів

Чарівним птахом далей вечорових.

 

Ледь чутно небо дихало слізьми

І сутінками в ноги опускалось.

Тремтіло літо змоклими крильми,

А я… в плаксиве літо закохалась…

Намалюй  мені  світ  у  кольорі.
Із  веселками  й  снігопадами,
із  дощами,  що  з  небом  в  зговорі,
із  росою  зірок,  що  падали.

Розкажи  мені  все,  що  бачили
світанкові  найперші  промені,
про  весну,  яку  сни  тлумачили
як  бажання,  дощем  нескорені.

Проспівай  мені  тихо  струнами
позолочені  звуки  сонечка,
в  серці  радість  карбують  рунами
хай  від  краю  вони  до  донечка.

Подаруй  же  мені  із  ніжністю
світ  у  кольорі!  Я  ж  бо  снитиму
і  його  берегтиму  вічність  всю,
я  ним  мріятиму  і  житиму!

Слова як дим, я їх давно не чую,
І ти шепчи, і ти гукай, кричи,
Та все одно лиш  серцем я малюю
Розмови всі, тож краще помовчи!

Любов – міраж. Принаймні, що з твоїми
Очима снів і попелом чекань, –
Я вже не раз труїлася такими
Химерами осліплених бажань…

Надії – гра. А я не хочу грати!
Бо правил гри не вивчу, ну хоч плач!
Така як є. І що тобі сказати? –
Мене уже не виправиш… Пробач…

Думки всі геть – я крила розправляю!
Сльоза, біжи, бо мить – і я злечу!
Ти плач не плач, а я таки літаю
І п’ю життя тремтливе досхочу!

 Закривши очі йду наосліп в тьму.
Вона і так давно прийшла у гості,
А я втікала, бігла... Та чому?
Куди? навіщо? – я не знаю й досі…

Я думала, що сонце – лиш моє,
Для мене все – й слова тут недоречні;
Що джерелом весна у серці б’є
Не в мить оцю – навік, беззаперечно!

Я думала, що світ – це мій лиш світ!
Красивий, ніжний, з ароматом волі,
Де нескінченний радості політ
Мереживом проплетений по долі…

Та раптом тьма. Німа. Така чужа!
Така ненависна, непрохана, немила!
Невже весни зруйнована межа?
Хіба життя замало я любила?!

Та тільки тьма. Без прав на вороття
Затягує. А я… життя люблю я…
І я піду. Наосліп. В тьму життя.
Та знайте, я в ній сонце намалюю!

Запізнілим промінням ніч
увірвалась до мого неба,
а я з тишею віч-на-віч
говорила якраз про тебе,

а я з мрією тет-а-тет
роздивлялася снів химери,
не рятуючись від тенет
почуттів і бажань істерик.

І гуашшю обіймів тих,
в яких море «спекотних» спецій,
малювала ця ніч штрихи
по моєму сліпому серцю.

З мрійних сцен все манила вслід
за тонкі дорогі лаштунки,
відкриваючи дивний світ,
де повітря - чиїсь цілунки…

І тремтіла, з чиїхось нот
виплітала зіркОве небо,
а я з тишею знов і знов
говорила лише про тебе…

Ти малюєш чарівні очі,
В них краплинка безумств і мрій
Переплетені з сонцем ночі,
Що засяло від слів «…ти мій…»

Ти малюєш… уста,усмішку,
Навіть подих, що з них злетів
І тремтіння лякливе трішки,
Та бажаніше всіх скарбів.

Ще плечей ледь помітний порух
І цілунку сльозу з-під вій.
Ти малюєш… сьогодні, вчора…
Лиш портрет цей давно не мій…