Морозний захід. Затишок та іній.
Немає ані натяку новин,
Виструнчуються потихеньку тіні
І просить серце сніжних хуртовин.
А їх нема. Останні ходять люди,
Несуть свій настрій, погляди на світ,
І вітерець м’якенько тисне в груди,
І ніч тихенько точить свій графіт.
Десь у степах біда гуляє чорна,
Горить земля, стає болотом сніг,
Та час іде і тихо мелють жорна
Усіх, хто тому лиху допоміг.
Моя земля віддячить за наругу
Катам, яких не кликали сюди.
Ви смерть несли? Ви ще помрете вдруге,
Коли про вас забудуть. Назавжди.
Спочинь, солдате,
Ось твій щит,
Ось гладіс твій,
Шолом блискучий,
Ти захищав
Безстрашно світ,
І долі колесо
Рипуче.
Ти все розтратив,
Все, що мав –
Здоров’я, молодість
І силу,
І те, що ти так захищав,
Без тебе далі
Покотило.
Моя душа закутана в хітон
Крихкого, заклопотаного тіла,
Жене від себе якнайдалі сон
І слухає, що скажуть їй світила.
Постійно оглядається назад,
Незрозуміле щось в блокноті пише,
А десь стоїть стіною снігопад,
Залюблений у чистоту і тишу.
Холодне повітря,
Дорожня розмітка,
Останні листки
Облітають з дерев,
Із днем відгорілим
Розірвана нитка,
І хмари підсвічує
Місячний лев.
Калюжі блищать,
І видзвонюють дрібно
Думки у оглухлій своїй
Самоті:
А може, дороги – усе що потрібно
Пройти і побачити
В цьому житті?
Осінній дощ журби налив
І холодом у вікна дише,
Та для тепла не треба слів,
Достатньо коцику і тиші.
Думки одвічні та ясні
Нехай лежать між подушками,
Хай тішить пляцок запашний
Із соковитими грушками.
Хай тихо серце дріботить,
Нехай вода на підвіконнях,
Якщо є життєдайна мить
І філіжанка у долонях.
Ну от і осінь. Порожньо мені.
Минуле загубилося у датах.
Неначе я живу на чужині,
Затиснутий в невидимих лещатах.
Жовтіє світ, загорнутий в туман,
Думки тікають дикими стадами,
І десь в душі ще теплий океан
Не хоче покриватися льодами.
Але і він втече від метушні,
Допоки ще зима не йде сурова.
Ну от і осінь. Порожньо мені.
Ані мелодій тихих, ані слова.
У цих лісах жили колись дуліби,
Свободу цінували над усе,
Ростили хліб і мали ще й до хліба
З того, що Бог в долонях принесе.
А заздрощів із пихою не знали,
Шляхетських не любили батогів,
Гостей та рідних радо зустрічали,
Й залізом зустрічали ворогів.
Пройшли віки, поділися заброди,
Стекли, немов вода у білий рінь,
Та зайдеш в ліс і вигукнеш: Свобода!
І відгукнуться сотні поколінь.
Ми рушили до краю, у якому
Як не крути, нас досі не було,
Побитість ніг патякала про втому,
І вітер піднімався на крило.
Гуляв пісок у зморшках одежини,
Ревіли в небо вперті віслюки,
Ховалися обличчя у хустини,
Та в доганялки гралися думки.
У м’язах причаїлися скрижалі,
Ніхто не знав, чи змилується час,
Та ми ішли, і днів не помічали,
Бо рабство не влаштовувало нас.
Роняло сонце з подиву корону,
Вночі кривилось місячне більмо,
І навздогін кричали фараони,
Що ми назад захочемо в ярмо.
Закриваю тривозі очі.
Все, відмучилась. Більш нема.
Тиха ніч погуляти хоче
(хай іде, я хіба трима?)
Місяць в небі скарби шукає
І примножує сум собак.
Може кави? Не варто? Знаю,
Та без неї усе не так.
Пам'ять, нащо слова пророчі?
Ти притримай оті слова…
Закриваю тривозі очі,
Бо раненько буде нова.
