І погляди,

І слів прощальні гами,

І серця незвичайний

Інструмент –

Звичайні складові

Старої драми,

Де небо режисер

І диригент.

По вулиці

Привокзальній,

Вздовж гуркоту

Залізничного

Немає нічого

Вічного

В картині

Не ідеальній.

Там сенс у одному

Русі,

Там в небо тікають

Колії

Женучись собі

За волею,

Чи ще щось

У тому ж дусі.

І ходить луна

Між стінами,

І хмари до сонця

Туляться

На цій незвичайній

Вулиці,

Де пахне, як завжди,

Змінами.

Я бачив аскета:

Засушене тіло,

Пов’язка на стегнах

Побита роками,

Його зігрівало

Небесне світило,

Його годувала

Земля під ногами,

Його умивали

Дощі і тумани,

Його розважали

Грайливі птахи,

Він вільний!..

А я був в полоні у мани,

Закутий у пекло думок і гріхи.

Лунав осінній лейтмотив,

Із легким дзенькотом, без гніву,

Дзюрчав струмочком позитив

У чорнім морі негативу,

У нескінченності годин

Не було жадібності, тліну,

Ані думок, ані новин,

Ані тривоги, ані спліну.

Загубила осінь свою силу,

Загубила символи і значення,

Стукає у вікна місяць білий,

Викликає когось на побачення.

Скоро знову випаде пороша –

Ідеальний фон для фотосесії,

Буде настрій райдужно-хороший,

Без пліток і кігтиків депресії.

У листопада очі захололі

Та захолола втомлена душа,

І котить вітер перекотиполе,

Що сліду на землі не залиша.

Дощі змивають риси небокраю,

Мороз вночі крадеться наче тать,

А на деревах одягу немає,

Сказали – спати, ось вони і сплять.

У трубах виє щось таке потворне,

Маніжиться, мабуть, на самоті,

І хочеться зими лишень бо чорне

Набридло зустрічати у житті.

Аби почула. Аби зрозуміла.

Аби краси ужила привілей.

Нехай прийде. Най буде біло-біло

Навколо та всередині людей.

Іду на двір. До ранку так далеко.

Якась в гілках заплуталась зоря,

Пливуть хвилини у небесну Мекку,

Та відлітає дух від димаря.

Старенький місяць посміхнувся криво.

Новин немає, все було не раз,

Прозорі хмари пропонують зливу,

Але не скоро, є до неї час.

Несу думки, а з ними разом тіло,

Схололий бруд не липне до взуття,

І ночі тихо лляється чорнило,

І кроками карбується буття.

Небесна даність і константа,

Що біль не пустить на поріг,

Неперевершена Оранта

Старого міста оберіг.

Живуть роки, століття гинуть,

Йдуть в забуття мільйони справ,

Вона трима руками стіни,

Які ще бачив Ярослав.

І буде далі їх тримати

В години радощів та лих,

Як це уміє тільки мати,

Що любить всіх дітей своїх.

Ну скажіть,

Хіба не чудо?

Ходять сині-сині…

Люди,

Синій час,

І синя хата,

Сині квочка

Та курчата,

Сині хмари

В синім літі,

Синє все

У синім світі,

І дорога,

І село

Через синє-синє

Скло.

Упало яблуко. Не втрималось на гілці,

Лежить, велике, кольору зорі,

Ще наливали квіти меду бджілці,

Останній у осінній цій порі.

Стару природа виконала мрію:

Життям простим награтись досхочу…

І я колись, мов яблуко дозрію,

Й донизу, соковитий, полечу.