Ми рушили до краю, у якому

Як не крути, нас досі не було,

Побитість ніг патякала про втому,

І вітер піднімався на крило.

Гуляв пісок у зморшках одежини,

Ревіли в небо вперті віслюки,

Ховалися обличчя у хустини,

Та в доганялки гралися думки.

У м’язах причаїлися скрижалі,

Ніхто не знав, чи змилується час,

Та ми ішли, і днів не помічали,

Бо рабство не влаштовувало нас.

Роняло сонце з подиву корону,

Вночі кривилось місячне більмо,

І навздогін кричали фараони,

Що ми назад захочемо в ярмо.

Закриваю тривозі очі.

Все, відмучилась. Більш нема.

Тиха ніч погуляти хоче

(хай іде, я хіба трима?)

Місяць в небі скарби шукає

І примножує сум собак.

Може кави? Не варто? Знаю,

Та без неї усе не так.

Пам'ять, нащо слова пророчі?

Ти притримай оті слова…

Закриваю тривозі очі,

Бо раненько буде нова.

Все відбувається востаннє:

Світанок, вечір, сміх та гнів,

Відверта ненависть, кохання,

І теплий дотик літніх днів,

Багряно-жовті падолисти,

Морозні вікна, довгий сон,

Години без людей і змісту,

Розмови доброї полон.

Приходять хмари, сяють грози,

За горло спекою бере,

Наївна щирість сіє сльози,

Поваги вимага старе,

Душа лікується вустами,

Ламає між людьми стіну…

Все відбувається востаннє

Й життю підвищує ціну.

Я в землю вріс, маленький пагінець

Людського нестаріючого дуба,

Зубами смерть скрегоче білочуба

І хитро мружить очі Праотець.

Збігають сни з небесної гори,

Течуть неквапно судження і соки,

Свої навперегін рахують кроки

Непосидючі дні та вечори.

А я гадаю, може є мета

У тому, що встромляю в небо віти?

Чи стану я опорою для світу,

Чи просто з мене витешуть хреста?

А вчора обіцяли прохолоду,

Красивий сніг на заспанім гіллі,

Якусь неординарну насолоду,

Крихкі морозні дотики на склі,

Кришталь калюж, великі кучугури,

Небесний синій погляд вдалині,

Та інші чудеса температури,

А зустрічались люди крижані…

Між прокльонами

І подяками,

Між ненавистю

Й розумінням,

Рукотворний існує

Вакуум,

І зоветься він

Онімінням.

Я ріжу слова,

Розбиваю на пари,

Ще трохи емоцій –

І страва буде,

У небі застигла

Хмаринок отара,

А пастись за обрій

Чомусь не іде.

Великі, малі,

Та усі безіменні

Скуйовджені вівці

З краплинок води,

Вже досить в гордині

Дивитись на мене,

Полили б якісь

Почорнілі сади.

А може нап’ються?

А може розквітнуть?

А може засяють

Плодами не раз?

Я ріжу слова,

Розкладаю на блюдцях,

І ходить довкола

Збентежений час.

А десь на недосяжних Філіппінах,

В кокосовому й пряному раю,

Палає в небі цедра апельсина

Й кричать папуги в мангровім гаю.

Де землю в давнину поцілували

Колючі жовті промені зірок,

Перетирає хвилями корали

У білий, наче борошно, пісок.

Там по лісах розбіглись дивні квіти,

Казки самі злітають на сувій,

Там навіть зараз ходить тепле літо,

А тут – зима, мороз та сніговій.

Серце гуде

соло,

Вікна уже

сині,

Хоче душа

волі,

І до небес

лине,

А в небесах

тихих,

Без балачок

грому,

Чути лише

видих –

В янголів теж

втома.

Я тобі подарую сон,

Я тобі подарую спокій,

Розпочнеться новий сезон,

І не стане тоді мороки,

І буденність прискорить хід,

Зарубцюються давні рани,

Стане тепло й розтане лід,

Бо мене в тому сні не стане.