Небесна даність і константа,
Що біль не пустить на поріг,
Неперевершена Оранта
Старого міста оберіг.
Живуть роки, століття гинуть,
Йдуть в забуття мільйони справ,
Вона трима руками стіни,
Які ще бачив Ярослав.
І буде далі їх тримати
В години радощів та лих,
Як це уміє тільки мати,
Що любить всіх дітей своїх.
Ну скажіть,
Хіба не чудо?
Ходять сині-сині…
Люди,
Синій час,
І синя хата,
Сині квочка
Та курчата,
Сині хмари
В синім літі,
Синє все
У синім світі,
І дорога,
І село
Через синє-синє
Скло.
Упало яблуко. Не втрималось на гілці,
Лежить, велике, кольору зорі,
Ще наливали квіти меду бджілці,
Останній у осінній цій порі.
Стару природа виконала мрію:
Життям простим награтись досхочу…
І я колись, мов яблуко дозрію,
Й донизу, соковитий, полечу.
Закладаю півдня в ломбард
(небагато, на погляд, ніби),
Може доля оцінить жарт?
Може дасть хоч цілушку хліба?
Краще житню, щоб заздрів світ
(не поділюся, хай не просить),
Замість солі – звичайний піт
Від роботи. Здається, досить.
А як буде іще азарт,
І слова без хули й омани,
То закладене у ломбард
Відкуповувати не стану.
В небі дзвенів маскарад,
Йшов зодіак по колу,
Зоряний падав град,
Кисень ковтало воло,
В захваті сум зачах,
Розум забув про герці,
Був феєрверк в очах
Та потепління в серці.
Незвичайні, приємні клопоти.
(як шкода, що нема щодня),
В мене були сьогодні спогади.
Були тістечка, чай, варення.
Гомоніли. Минуле славили.
Під столом калатали ніженьки.
На нові нарікалось правила
Та ловились у вазі вишеньки.
Ще й співалось про справи зроблені
І про подорожі під вітрилами…
Зараз сплять на дивані, втомлені,
Та тихенько тріпочуть крилами.
Холодний вечір ходить по траві,
Червоним сонцем пагорби политі,
І сниться сон, в якому всі живі
І осінь дозріває соковита.
Ворушить вітер пишними крильми
Та вербами хитає золотими,
Немає болю, пустки та зими
І голосно сміються побратими.
Чарує тиша, чути небеса
В якомусь неповторному регістрі,
І смерті десь іржавіє коса
І порохом не обпікає ніздрі.
Якби цей сон продовжити змогли
В реальності усі, хто були з нами…
Невидимі літають янголи
І пестять сплячих теплими руками.
Даремно ти, друже,
Розтрачуєш сили,
Даючи утіху пустим.
Роніне! Твоє бусідо
Застаріло,
І гідність, і відданість
З ним,
Бо всесвіт забув
Що таке рівновага,
Її таємниці і суть,
Бо в ньому за гроші
Купують відвагу
І совість за них
Продають.
Допоки про тебе
Цей мир не дізнався
І шлях не зійшов
На пунктир,
Іди-но, роніне,
Уже зачекався
У лісі святий
Монастир.
В долині річки Оріноко,
В краю розжарених саван,
Нещадно сяє сонця око
І точить берег океан.
Танцює вітер грізні танці
Над нескінченністю боліт,
І велемудрі індіанці
Говорять з духами про світ,
З якого в ніч піде наруга
Та забере лихе усе,
І час повзе, мов тартаруга*,
Та вік відведений везе.
* Тартаруга – вид черепахи
Безлюдна вулиця.
Ніч. Бінго!
Мачете – у мене,
у Вас – гаманець,
Чого Ви бурмочете, грінго?
Тут не ходить
Небесний Отець.
Він Вас не почує, друже,
Бо глухуватий
у нетрях цих,
Не плачте,
тут мокро,
тут є вже калюжі,
Я Вам їх за жменю
Продам золотих.
Не треба?
Ну, вибачте, пане,
Я сидіти втомивсь на дієті,
Вам гірше без грошей
не стане,
І не забудьте, у мене –
мачете.
