Гева (флеш)

з портретної галареї:

а це невеличкі заощадження

мої 5 коп для Марін)

трохи квітів



трохи мотивації


і трохи розкоші)



Весна!

Просинається земля …

            дзвінкими  струмочками,

            молодими листочками,

            піснею журавля

молодіє земля.

 

Ніжно пахне рілля,

            жовтими первоцвітами,

            сніжно – білими квітами,

            оживає земля,

терпко пахне рілля.

 

Запанує весна

            останніми  морозами,

            травневими грозами,

            розцвітуть небеса,

все  розбудить вона.

 

Зачарує весна…

            коханням пахнуть проліски,

            жовтець, примули, крокуси…

            медовії вуста.

Задурманить весна.

 

08.02.2016  

казка

Колись давним-давно, в далекому королівстві, в маленькому містечку, в маленькій глиняній хатині жила бідна родина. Батько щодня прибирав вулиці містечка, а мати прала одяг. То була важка і невдячна робота, тому родині ледь вистачало на їжу. Поки батьки працювали, їх єдиний син – Маршал бігав по місту намагаючись хоч трохи допомогти то матері, то батькові. Або йшов до лісу, що був неподалік від їх хатини, і збирав ягоди, гриби і хмиз.

Одного теплого літнього дня він зустрів у лісі дивного чоловіка. Хлопчик знав всіх у містечку, бо ж допомагав батькові прибирати геть усі вулиці, а цього бачив уперше. Та й одяг на ньому був зовсім не такий, який носили містяни, та й інші мешканці королівства не кутались влітку в довгі, аж до землі, плащі. Крім того, малий зауважив, що незнайомець був дуже засмучений і практично не помічав навколишнього світу. Він, згорбившись, сидів на пеньку і дивився прямо перед собою.  Оскільки наш герой був допитливою дитиною, то вирішив дізнатися причину такого горя.

- Пане, чому Ви такий сумний? Ви заблукали і не можете знайти шлях? То можете радіти, бо я все тут добре знаю і з радістю Вам допоможу, - хлопчик співчутливо зазирав в очі подорожньому і аж підстрибував від нетерплячки.

- Любий хлопчику, я вдячний за твоє бажання допомогти мені, але, на жаль, це не в твоїх силах, - чоловік говорив до хлопчика, але досі не зводив погляду з чогось невидимого попереду.

- Чому? – здивувався малий. – Ви не вірите, що я знаю всі околиці? Але це правда! – палко переконував, - я часто збираю в лісі ягоди і гриби, а містечко знаю, як свої п’ять пальців, бо допомагаю батькові працювати. Він прибирає вулиці, - мовив, і чомусь засоромився. – Але це важлива робота, бо якби не мій батько, то по вулицях неможливо було б ходити! – не знати кого переконував у важливості батькової справи.

- Дитино, - незнайомець нарешті поглянув на співрозмовника і легенько посміхнувся, - я не сумніваюсь ні в твоїх знаннях ні в поважності твого батька. А смуток мій, на жаль, не вирішити знанням околиць.

- А чому Ви сумуєте, якщо не заблукали? Це ж чудово, якщо Ви знаєте куди Вам іти.

- От в тому то й річ, що не знаю. Ні – ні, шлях до містечка я знаю, - випередив питання хлопчика. – до речі, як тебе звати?

- Маршал. Але я не розумію – Ви кажете, що знаєте шлях, але не знаєте куди йти. Як таке може бути?

- На жаль, може, Маршале, - знову сумно посміхнувся. – коли я казав, що не знаю куди йти, я мав на увазі життєвий шлях. Я не знаю що мені робити, чим заповнити моє життя. От що мене засмучує і доводить до відчаю, - зізнався і знову перевів погляд на щось невідоме, немовби намагався розгледіти там відповідь на свої питання. А Маршал  трохи помовчав і сказав:

- Ви думаєте про складні речі, а складні речі завжди сумні. От я думаю про звичне – коли голодний, думаю, що треба наповнити шлунок їжею, коли спраглий – водою, взимку я прагну огорнути себе теплом, а коли сумно – ділюсь з близькими любов’ю. І, мушу Вам сказати, це все дійсно допомагає почувати себе щасливим. Спробуйте, може і Вам сподобається.

Подорожній уважно і зачудовано слухав про звичні радості маленького хлопчика і з кожним словом його обличчя яснішало.

- Я обов’язково спробую, - пообіцяв врочисто. Потім підвівся і витягнув з кишені маленький ключик на ланцюжку і протягнув його малому. – Мені час іти, а ти візьми це і збережи. Це все, що зараз я можу тобі подарувати, але колись я повернусь за ним і принесу тобі взамін набагато більше. Обіцяю.

- Дякую, але мені не потрібно нічого. Якщо Ви таки знайдете свій шлях це вже буде чудово, - Маршал дуже серйозно дивився на незнайомця, хоч йому і кортіло погратись ключиком такої чудернацької форми.

- Тоді просто візьми його на зберігання. Ну і для того, щоб я міг упізнати тебе, коли повернусь, щоб розповісти про свій шлях, домовились? – говорив вже з відкритою посмішкою чоловік.

- На зберігання візьму, - легко погодився хлопчик і, з допомогою незнайомця, одягнув ланцюжок на шию і заховав ключик під благенькою сорочиною.

- Я обов’язково повернусь, - ще раз мовив чоловік і швидко рушив в сторону протилежній до містечка Маршала. А хлопчик стояв і думав, що забув запитати чоловіка коли він повернеться і навіть не подумав дізнатись ні його ім’я, ні звідки він прийшов. А потім знизав плечима і продовжив збирати суниці.

Увечері розповів все батькам. Вони подивувались тій розмові, помилувались ключиком, пожурили сина за розмову з незнайомцем в лісі, та й забули про той випадок.

Так минуло кілька років. Маршал грався ключиком, коли його ніхто не бачив, і хоч іноді йому кортіло похвалитись ним перед однолітками, але він пам’ятав, що ключик не його. Йому довірили його, залишили на зберігання, то ж мусить бути пильний і берегти довірену річ. Родина жила так само бідно і ледь зводила кінці з кінцями, а взимку батьки захворіли і стало зовсім важко. Юнак намагався знайти будь який підробіток і приходив додому пізно ввечері геть знесилений. Мати гірко плакала, дивлячись на те, але нічим не могла допомогти, бо ледь могла встати з ліжка.

Того дня Маршал прийшов додому незвично рано, бо був святковий день і він не міг знайти роботи. Але коли відкрив двері, то аж зімлів від здивування – в хатині було тепло й затишно. На пошарпаному столі стояла чудова вечеря,  а незнайомий чоловік напував батьків лікувальним настоєм, і ті виглядали значно краще, ніж зранку. Коли отямився одразу згадав де бачив чоловіка – в лісі, кілька років тому.

- Нарешті Ви прийшли, - мовив з полегкістю. – Тепер я можу віддати ваш ключик і не переживати, що загублю його чи хтось його вкраде.

- Не треба, - мовив чоловік посміхаючись. – Я залишив його, щоб мати причину повернутись сюди ,якщо не зможу знайти свій шлях, але завдяки тобі знайшов. І в мене була інша причина повернутись – подякувати тобі.

- Справді? Я допоміг? – здивувався юнак. – Але я ж навіть не знаю як! І це все Ви принесли? – вказав на стіл, - я не зможу Вам заплатити за це.

- Не переймайся цим, хлопче, ти дав мені набагато більше. Ти допоміг мені зрозуміти, що щастя в простих речах. Що єдине, чим варто наповнювати життя – любов’ю. До рідних, ближніх, до того, що ти робиш, до самого життя. І тоді життя обов’язково віддячить тобі. Я вирішив спробувати робити те, що люблю – писати книги, і в мене вийшло. Тепер я відомий казкар у кількох королівствах, в мене багато грошей. Але головне інше – завдяки казці я зустрів справжнє кохання, хоч раніше не вірив в нього. А тепер я дам можливість займатись улюбленою справою тобі і твоїй родині. Твоя мати гарно вишиває – я дам їй необхідні матеріали і, впевнений, що скоро в неї буде багато клієнтів. А твій батько завжди мріяв бути гончарем – і його мрію я можу здійснити. Але я не знаю про що мрієш ти?

Маршал, який до того слухав незнайомця з відкритим ротом, поглянув на батьків і сумно опустив погляд на долівку.

- Не бійся залишити батьків – я відчуваю серцем, що з ними все буде добре. Кажи, про що мрієш. Про подорожі? Так? – допитувався незнайомець

- Ви стільки добра хочете зробити для мене і для моєї родини, а я навіть не знаю, як Вас звати – відповів по хвилі мовчання.

- У нас однакові імена, хлопче, - посміхнувся чоловік. – Здивований? То озвучуй вже свою мрію.

- Кажи, сину, - озвалась мати, - це один з рідкісних подарунків долі. Не треба нехтувати ним.

- Ні, не подорожі, - сказав Маршал-молодший. – я мрію стати ковалем і творити дива з металу. Пам’ятаєш, багато років тому, коли я був зовсім малий ми бачили і столиці квіти з металу і чудернацьких птахів. І неймовірні ліхтарі, але навчитись цьому можна тільки в столиці, та й не вийде в мене, певне, нічого, - закінчив сумно.

- Не смій казати «не вийде» поки не спробував! – суворо мовив Маршал-старший. – Колись я теж так казав, і якби не зустріч з тобою, так і прожив би життя в пошуках невідомо чого. Якщо ти щиро чогось прагнеш, то обов’язково досягнеш. Хоча, не обіцяю, що буде просто. Навіть навпаки – буде дуже важко, але мрія варта того! То що? Спробуєш?

- спробую! – впевненість успішного тезки надихала і сповнювала надії.

Багато років по тому Маршал – відомий у всьому королівстві коваль, розповідав цю історію іншому Маршалу – своєму онукові, який був переконаний, що ніколи не зможе стати музикантом…

про добро, зло і Вищу справедливість. Для Геварича

На заході криваво догорало сонце. Вітер розносив околицями попіл і сморід спаленої плоті. Вузькою польовою дорогою йшов, немолодий вже, чоловік, щось мугикав собі під ніс і був дуже задоволений собою.

«Добре, що я сьогодні, нарешті, позбавив село від зла. Ця сімейка ледь не зруйнувала наше життя – прийшли невідомо звідки, ще й почали нас вчити, як треба жити. Заманювали добрих людей в свою секту, годували всіх пиріжками й цукерками і так вже старались всім догодити, аж гидко. Вони точно якогось зілля домішували в свої пиріжки, бо чого ж інакше люди слухали їх і йшли до них, як дурні вівці. Ви тільки подумайте – дітей ми виховуємо неправильно, бо бити не можна і до тяжкої роботи змушувати. А хто роботи має? Я? Я вже своє в дитинстві відробив. І поля не тими хімікатами обробляємо, і рибу ловимо не тоді і полювати треба не так. Все не так! Я таки правильно «відкрив очі» громаді і вони правильно їх покарали, а головне – вчасно, бо люди майже повірили їм. Ще й амулети мої від вроків і болячок висміювали, поганці! Ледь, по світу не пустили. Не діють, вони бачте. Брехуни! Мені вони дуже допомагають, а решта їх або мало купує або не так використовує. Теж мені, праведники!»

Чоловік зі злістю плюнув собі під ноги і тільки тепер помітив, що його оточило кілька великих псів. Вони люто дивились на жертву,а з їх пащ рясно капала слина…

Приснилось…

Мені сьогодні знову снилось море,
Про щось таємне шепотів прибій,
Згори мені сіяли ясні зорі,
А вітер в кронах тихо шелестів.

Розжарений пісок в моїх долонях
Сліпучо-білий, наче взимку сніг,
Неначе сивина на моїх скронях,
Стікає, наче час, до моїх ніг.

Вдихаю запах моря і магнолій,
Малюю на піску своє життя,
Та нова хвиля, нова примха долі,
Руйнує мої сни без каяття.
16.02.2017

Коли туман взимку...

 

всі фото з телефона, тому не судіть за якість

Присвячується...

всім, хто загинув, захищаючи рідний край від ворогів

Юначе, воїне, козаче, Ти більше не повернешся живим, Туди де гірко мати плаче, Чекаючи тебе під ворітьми. Ти більше не побачиш чисте небо, Не пройдеш знов босоніж по росі, Родина твоя житиме без тебе, Та лишиться душа твоя у всіх, Хто любить нашу неньку Україну, Хто служить їй в окопах чи полях, Хто любить нашу мову солов’їну, І вчить дітей любити рідний край. Твоя душа ніколи не покине Свій пост і боронитиме всіх нас Уже без зброї, але зло зупинить Молитва твоя щира і свята. 08.02.2017

P.S. картина "Метаморфоза", художник Олег Шупляк https://www.facebook.com/olegshupliak

без назви

Занадто багато «чому?»,

Занадто багато «навіщо?»,

Занадто багато розмов

І губляться в них слова віщі.

 

Навколо хаос із розваг

Війни і розбитих ілюзій.

Затягує в темряву страх,

Висмоктує душу мов смузі.

 

Занадто багато промов,

в них істина вже, як повія,

все змінюють в ній до основ,

щоб лиш виглядала, як «мрія».

 

Прикривають їй певні місця,

Інші натовпу кидають в ноги,

Розрізають й несуть до кравця

Зшити «вигідну правду», убогі!

 

Бо не знають, що правда одна –

Двох світоглядів в ній не існує

Хоч ілюзію створюють нам,

В якій істина тілом торгує.

13.11.2016

приєднаюсь до флешмобу


Спочатку соромилась постити своє, тому в більшості був копіпастprostite

О, как убийственно мы любим Как в буйной слепоте страстей Мы то всего вернее губим Что сердцу нашому милей!
Жизнь — обман с чарующей тоскою, Оттого так и сильна она, Что своею грубою рукою Роковые пишет письмена. 
Жил-был один очень вспыльчивый и несдержанный молодой человек.
Однажды жила-была Маленькая Душа, и сказала она Богу: — Я знаю, кто я есть! 
Осень.
Когда-то давно старик открыл своему внуку одну жизненную истину: — В каждом человеке идёт борьба, очень похожая на борьбу двух волков.
Давным-давно жил один святой старец, который много молился и часто скорбел о грехах человеческих.
Когда снежинку, что легко летает, Как звездочка упавшая скользя, Берешь рукой - она слезинкой тает, И возвратить воздушность ей нельзя
Почему?
Я стою на берегу океана и слушаю шепот волн.