Йти просто по землі крізь терні

В житті кожного справжнього письменника немає важливішої події, аніж поява на світ його нової книжки, особливо ж після тривалої перерви. Для письменниці Галини Гордасевич ця перерва затягнулась на довгі 13 років, що проминули від часу виходу четвертої книжки поезій “Слід зірниці” у 1986 році. Чому виникла така тривала перерва у такої знаної письменниці, яка вже грунтовно заявила про себе в українській літературі, причому не тільки як талановита поетеса, але і як прозаїк – автор 5 книжок повістей та оповідань, як літературний критик – численними рецензіями у журналах, як активний публіцист – статтями на актуальні суспільно-політичні теми у багатьох часописах України та за її межами. Чому ж при величезному творчому доробку виникла ця нова тривала видавнича перерва у Галини Гордасевич?

І також чому на новій книжці поезій “Вибране сином” немає того, до чого ми вже начебто почали звикати: подяки спонсорам чи добродіям за підтримку цього видання? Бо це не може не дивувати, враховуючи, що багато хто з близько знайомих людей, майже друзів, обіймали важливі державні посади голів обласного і міського виконкомів (Вячеслав Чорновіл і Василь Куйбіда) включно до міністра культури України (Іван Дзюба) та голови комітету Державної премії ім. Тараса Шевченка (Володимир Яворівський). Ніхто не допоміг Галині Гордасевич в скрутні часи з виданням книжки, хоч вона мала на те повне право: репресована, дисидентка, активна учасниця утворення Української Держави – то ж чому ніхто нічим їй не допоміг?

А відповідь проста: тому що не просила, просто не зверталась з проханнями по допомогу - і в цьому вся ідейна сутність життя та й всієї творчості Галини Гордасевич. Як можна закликати “будьте гордими, люди” і бути у своєму особистому житті не такою? Хтось міг писати одне і водночас жити зовсім інакше, а Галина Гордасевич так не могла і доказом тому є все її життя. Було ж воно дуже складним і нелегким, проте і героїчним його не назвеш, бо надто багатьом в тогочассі довелось скуштувати подібної гіркої долі. Також одразу зазначу, що намагання бути чесною перед собою і в житті, і в творчості не може зробити Галину Гордасевич в усьому ідеальною, бо було у її біографії багато різних негативних моментів – на те воно і життя... Та попри все головним було бажання гідно прожити своє життя і пройти по цій землі впевненою ходою з гордо піднятою головою, не скривившись, навіть якщо ступаєш на терня.

В своїх розмовах стосовно літературної творчості Галина Гордасевич часто зверталась до афоризму, що “найкращою школою для письменника є його важке дитинство”. Вона цю школу пройшла сповна, чому було кілька причин. Проте сама Галина Гордасевич не дуже полюбляє розповідати про трагічні сторінки свого життя стороннім людям і навіть своїм шанувальникам, ба вважає, як сказано у її вірші “Монолог балерини”: Скільки поту і сліз мені ця роль коштувала/ Та про це навіщо вам знати? Вона не хоче, щоб її жаліли, навіть більше того: не зважаючи на всі завдані їй прикрощі Галина Гордасевич по-справжньому пишається своїми батьками, як людьми сповна непересічними, що гарно відображено в її невеличкому автобіографічному есе “Із сімейного альбому”. Дійсно, таким батьком, яким був український православний священик Леонід Гардасевич, що страждав за віру й вірність своєму народу, але не скорився нападникам і був за це переслідуваний польською, німецькою і радянською владами. Він дивом-дивним вижив на колимській каторзі в ГУЛАГівських таборах, де відбував 10-річний термін за відмову розголошувати енкеведистам таємницю сповіді, щоб потім повернутись в Україну і далі стати провісником Слова Божого – таким батьком не можна не гордитись. Так само мама – Олена з роду Хомчуків, була розвинутою й освіченою жінкою з певним літературним обдаруванням, чому підтвердженням є декілька публікацій її віршів під псевдонімом Олена Волинянка у 1930 році у львівському часопису “Жіноча доля” (чч. 21, 41) та американському часопису “Україна” (ч. 21).

Загалом і вся родословна Галини Гордасевич є унікальною посеред загальної кількості сучасних українських письменників з їх простуватим переважно селянським або робітничим походженням, тому що вона генетично належить до того надзвичайно тоненького прошарку суто української інтелігенції періоду другої половини ХІХ – початку ХХ століть, нащадків і спадкоємців якої фактично вже не знайти на теренах теперішньої України. Причини цього стану загальновідомі: нещадний терор окупантів, хоча найбільша в тому “заслуга” у порівнянні з польським та німецьким геноцидом української нації належить беззаперечно радянському – тим комуністичним селекціонерам по вирощуванню фантому “радянської людини”, заради чого знищували всіх зайвих. Такими “зайвими” стала вся українська інтелігенція і оскільки ця справжня інтелігенція була фактично повністю винищена, то й виник отой радянський феномен-покруч “інтелігент у першому поколінні” з якого Галина Гордасевич постійно насміхалася. Вона любила повторювати такий вислів, що справжній інтелігент повинен мати не один, а три дипломи про вищу освіту: свого діда, свого батька і власний. Вона їх мала і тим була дуже горда!

Продовжуючи аналізувати біографію Галини Гордасевич, варто зосередити увагу на її дитячих та юнацьких роках, бо як свідчать дослідження з психології та педагогіки людська особистість на 80% формується в дитячі роки шляхом сполучення одержаного виховання з генетичною спадковістю. Народившись в сім’ї священика, Галина Гордасевич зростала і виховувалась у благородних обставинах освіченого шляхетного середовища, але змалечку почувалася дуже нещасливою дитиною. Найголовнішою причиною трагічного дитинства стали для неї безперервні щоденні сімейні чвари, ініціатором яких була зазвичай матінка Олена. Так сталося, що ця жінка узяла шлюб не стільки за велінням серця, скільки через обставини тогочасного суспільного життя в якості шансу останньої надії, бо на ті часи вдале заміжжя було єдиним виходом для дівчини-сироти без приданого. Але якщо більшість таких жінок корились своїй долі та волі чоловіка, то матінка Олена полюбити свого чоловіка Леоніда не змогла, а скоритись – не схотіла, тому ледь щось траплялось в побуті не по її уподобанню, то одразу спалахувала сварка. Все своє дитинство Галина Гордасевич згадує як суцільну чорну незгоду, де за часту і їй добряче перепадало, особливо після народження сестрички Нони. Десь з цього моменту п’ятирічна Галина стала серйозно мучитись над питанням: “А може мої теперішні батьки – не мої? Може мої справжні люблячі батьки – якісь інші люди?”

На жаль, не тільки в казках трапляються ситуації з донькою улюбленою і поганою. Галині Гордасевич дісталась роль попелюшки, та з тією суттєвою різницею, що життя – не казка і феї-рятувальниці у ньому відсутні. Ось так при живих батьках Галина Гордасеви була позбавлена чи не найбільшого щасливого дару в цьому світі – батьківської любові.

Оскільки мама Олена забороняла своїй донці Галині бавитись з простими сільськими дітьми, щоб “не набралася вошей”, то за відсутністю поблизу інших дітей для забав і спілкування єдиною найбільшою подругою для маленької Галинки стала Її Величність Самотність: отак заб’ється кудись подалі від домашнього рейваху десь в глушині саду чи далекому закутку великого будинку забута всіма Інна (сімейне скорочення від Галина) і бавиться на самотинні. З того часу і через все подальше життя тільки самотність була справжньої вірною супутницею Галини Гордасевич, від чого не було їй великої радості, та як не знайшлося принца, про якого мріяла, то краще бути самою, але не мучитись в подружнім житті з якимсь примітивним чоловіком-нелюбом. Ось тільки не варто ототожнювати цю жінку з холоднокровною королевою – навпаки палке кохання неодноразово захоплювало в полон серце Галини Гордасевич і обпалювало полум’ям пристрасті її єство упродовж всього життя, та майже завжди це кохання не знаходило належної відповіді: життя рідко буває таким, яким ми його собі уявляємо, а особливо це стосується світу уяви і мрій з дитинства не пристосованої до життя жінки. Щоб осягнути цей світ уяви, мрій і особистих принципів Галини Гордасевич, треба звернутись до її творчого доробку, бо для того й існує художнє слово, аби передати іншим свої потаємні почуття, душевні поривання, думки та мрії. Пізнати справжній внутрішній світ Галини Гордасевич можна тільки по її творах, куди і скеровую всіх бажаючих це зробити, а свою подальшу розповідь зосереджу на хронології перебігу життя цієї непересічної жінки.

Народилась Галина Гордасевич 31 березня 1935 року у місті Кремянці. Дитинство пройшло на Рівненщині, де найдовше жили в місті Дібровиця. В грудні 1938 року народилась сестричка Нона. Пережила війну і німецьку окупацію 1941-1945 років, а по її закінчені радянські “визволителі” заарештували влітку 1946 року батька і засудили на 10 років ув’язнення, через що сім’я опинилась без засобів для існування, жили в проголодь. Вчилась Галина Гордасевич легко, була значно обізнанішою і освіченішою від своїх ровесників, бо від самого малечку захоплювалась читанням українських, польських та російських видань різних авторів. З похвальною грамотою за відмінне навчання закінчила семирічну школу в с. Антонівка і поступила того ж 1950 р. без складання іспитів у Острозьке педагогічне училище, а наступного року перевелась до м. Костополя, де і була заарештована після тривалого вистежування органами МГБ перший раз 13 березня 1952 р. ще у неповнолітньому віці. Після короткотермінового звільнення для оперативного встановлення її можливих зв’язків з підпільниками ОУН, була вдруге заарештована 20 травня того ж року і засуджена до 10 років ув’язнення по ст. 54 Кримінального Кодексу УРСР з вироком “За написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів”. Після кількамісячного перебування під слідством у тюрмі м. Рівне була етапована до жіночої зони коло м. Чернігова, а в подальшому відбувала покарання у зонах Одеси та Куйбишева (теп. м. Самара – територія Росії). Була достроково звільнена з ув’язнення в грудні 1954 р. згідно Указу ВР СРСР про скорочення терміну покарання для неповнолітніх під час арешту на 2\3. Повернулась на рідну Рівненщину, де за відсутністю можливостей працевлаштування і проживання змушена була завербуватися за оргнабором і в січні 1955 р. прибула на Донбас, де жила спершу у м. Макіївка та шахтарському поселенні Ханжонково, з 1962 р. перебралась жити у м. Донецьк.

Спочатку Галина Гордасевич працювала на різних індустріальних будовах чорноробочою, тобто на найважчих фізичних роботах. Життя було важке, голодне, гірке і безнадійне. Гарним і легким, в достатку і приємному дозвіллі воно було тільки у гаслах та декларативних агітках офіційної радянської пропаганди, а насправді для переважної більшості людей життя було дуже важким, убогим, в страсі та безправ’ї. Особливо тяжким воно було для занапащених комуністичним режимом колишніх зеків-репресованих. До таких належала Галина Гордасевич: повністю самотня без рідні і друзів, оточена абсолютно ірраціональним суспільним середовищем, де з неї насміхались за те, що навіть в перервах поміж важкою роботою по укладанню асфальту на дорозі вона бралась за книжку,- для Галини Гордасевич подальше життя в тому “соціалістичному раю” не мало жодних радісних перспектив. Хіба що вийти заміж і жити якоюсь простою домогосподаркою, але навіть в цьому простому бажанні доля відмовила їй: чоловік, якого вона покохала, покидає її вагітну, байдуже сказавши на прощання: “А ти що не знала, як воно є? Ну, то й виплутуйся сама...” І то був великий біль, бо як пригадувала Галина Гордасевич: “Тоді я насправді нічого не знала – я була дурною і безпорадною навіть у простих життєвих ситуаціях” В своїй самотності вона шукала бодай хоч одну людину, на яку можна було покластись, довіритись, відчути її душевне тепло, підтримку і особливо – мати затишок від брутальностей довколишнього суспільного середовища. Їй хотілось знайти і обіпертись на надійне плече друга, всім серцем довіритись цій людині, та не той був час і люди не ті. Панував час хама, коли підлість була за норму, а порядність ставала за атавізм в людських душах.

Знову повністю самотня Галина Гордасевич народила 10 березня 1959 р. сина Сергія. Нарешті вона не одна! Та щастя материнства було нетривалим – його обірвало велике горе: в лютому 1960 р. немовлятко раптово помирає. Молода, недосвідчена і безпорадна мати мусила розриватись поміж дитиною, роботою і навчанням, бо після закінчення у 1957 р. школи робітничої молоді Галина Гордасевич поступила у 1958 р. на вечірнє відділення Макіївського філіалу Донецького індустріального інституту – за тим всім і не догледіла, як малий Сергій захворів на дизентерію...

Жити самій з таким великим горем було неможливо і не хотілось. Все було б скінчено, якби не надлюдська материнська затятість: я будь що хочу мати дитину і я її матиму! Вже 19 червня 1961 р. Галина Гордасевич народжує знову сина, якому дає дуже незвичне для Східної України ім’я Богдан. Знову її дитина народжена поза шлюбом, проте цього разу вже вона вагітна покидає свого чоловіка, що близький був їй серцем, але чужий за духом. Так, цей чоловік щиро кохав свою Галю і тоді, і все своє подальше життя, що знайшло відображення в таких прозових творах Галини Гордасевич, як повість “Двадцять років і один день”, оповіданнях “Перше кохання Петра Амеліна” і “Дощ у вихідний день”. Він кохав її просто як жінку і хотів, щоб вона такою й була, а вона ж хотіла зовсім іншого! Не могла Галина Гордасевич самочинно обмежити своє майбутнє життя звичайним міщанським побутом, щоб потім подібно до своєї мами мучитись з того і щоденно кожну мить проклинати вся і всіх,- тому і пішла.

В той період Галина Гордасевич ще не могла визначитись однозначно щодо мети свого подальшого життя, принаймні їй були більше до вподоби точні науки, особливо захоплювалась фізикою, а в літературі була добре обізнана просто тому, що відмалечку читала багато всього, що тільки попадало до рук. Після того, як навесні 1962 р. Галина Гордасевич переїхала жити з шахтарського поселеня Ханжонково до обласного центру м. Донецька, вона одразу поступила вчитись на заочне відділення культосвітнього училища за спеціальністю “Режисер народних театрів” і влаштувалась на роботу простим працівником-поліграфістом в обласній друкарні. Якось один знайомий по роботі запросив Галину Гордасевич на засідання обласного літературного об’єднання “Обрій”, яке діяло при Спілці письменників спеціально для молодих початкуючих літераторів. Галина Гордасевич прийшла раз, другий і незабаром стала активним учасником цього літоб’єднання, і ось так несподівано вирішилась її доля – вона присвятила своє життя українській літературі.

У період існування в СРСР так званої “хрущовської відлиги” донецьке літоб’єднання “Обрій” під керівництвом письменника Йосифа Курлата, було надзвичайно прогресивним осередком культури, що виховало значну плеяду талановитих українських письменників серед яких достатньо назвати 3-ох лауреатів найвищої Державної премії ім. Тараса Шевченка: поетів Леоніда Талалая та Василя Стуса, а також прозаїка Василя Захарченка.

Зрозумівши своє покликання Галина Гордасевич у 1965 р. поступила вчитись на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького в Москві, який закінчила у 1971 р. Вдало відбувся її творчий дебют: в 1966 р. вийшла друком її перша поетична збірка “Веселки на тротуарах”, яку було визнано одною з найкращих за підсумками року серед українських видань. Стільки тої радості і було. Все подальше творче життя, як і в цілому особисте, було для Галини Гордасевич значно щедрішим на тернові колючки, аніж на квіти пошани і визнання, оскільки обертів набирала реакційна “брежнівсько хуга застою”. Історія не знає зворотного часу, але немає сумніву, що знайомство і спілкування з лідером дисидентського руху “шістдесятників” Іваном Світличним, дружні стосунки з його сестрою Надією, з Алою Горською, Євгеном Сверстюком, Вячеславом Чорноволом не надто сприяли полегшенню життя Галини Гордасевич, особливо тривале листування з останнім в період його ув’язнення. Хоч вона не попала під хвилю арештів, але до таємного “чорного списку” Галина Гордасевич за свою явно виражену неблагодійність перед радянською владою - була занесена і підступно покарана. У 1968 р. у донецькому видавництві “Донбас” знімають з виробництва (“зарізали”, як тоді казали письменники) вже відредагований і підписаний до набору рукопис нової збірки поезій. А у 1971 р. у київському видавництві “Молодь” знищують вже готову до руку верстку іншої книжки Галини Гордасевич. Це завжди було дуже болісною подією. Водночас донецькі письменники влаштовують таку жорстку обструкцію цій “затятій націоналістці-“бандеровке”, що пішло довгих 17 років на те, щоб Галину Гордасевич врешті-решт було прийнято до членів Спілки письменників у 1983 р. На той час в її доробку вже було 3 збірки поезії і 2 книги прози, тоді як більшість претендентів приймали до Спілки письменників на підставі 1 книжки та кількох журнальних публікацій. Як пригадує Галина Гордасевич, що їй, звичайно, було прикро, особливо при її важкому матеріальному становищі вона значно втрачала в оплаті гонорарів, проте вона отримувала певну моральну компенсацію в тому, коли люди починали виказувати своє здивування, що вона виявляється досі не є членом Спілки письменників. “Пробі, - відповідала тоді Галина Гордасевич,- добре що ви не здивовані навпаки”

Загалом творчий доробок з 4 поетичних збірок та 5 книжок прози, по одній критики та публіцистики – далеко не відповідають тому творчому потенціалу, який є у Галини Гордасевич. Просто жилось їй ох як непросто з її гордим, незалежним характером. Кожна книжка виходила надзвичайно важко, в такому жорсткому редакторсько-цензорському протистоянні, під таким прискіпливим тиском різних ретроградів, що навіть важко передати. Проте ці ж обставини “облоги” посприяли до активної діяльності Галини Гордасевич у сфері літературної крити, а також публіцистики. Особливо багато і продуктивно стала працювати Галина Гордасевич як публіцист в період настанням в СРСР “горбачовської перебудови” та проголошенням в 1991 р. незалежності України, як суверенної світової держави. Будучи безпосереднім активним учасником цього процесу, одним з організаторів-засновників Товариства української мови, Народного Руху України, Демократичної партії України, Галина Гордасевич постійно відгукувалась актуальними статтями на різні суспільно-політичні теми і характерним явищем було, що її статті починали самочинно передруковувати і тиражувати в інших часописах як України, так і української діаспори.

Після довготривалої праці коректором в Обласному управлінні по пресі, а потім у “Донпобутрекламі” на посаді сценариста, Галина Гордасевич з 1983 р. перейшла на творчу роботу професійного письменника. Дуже любила і багато виступала на різноманітних зустрічах з читачами, де, як пригадувала, за часту приходилось починати свій виступ з пояснення, чому вона пише українською, а вже тоді переходити безпосередньо до розповіді про свою творчість і читання віршів.

У 1990 р. збулась давня мрія Галини Гордасевич і вона нарешті повернулась на рідні прабатьківські землі Західної України переїхавши з Донецька до Львова, де продовжує активно займатись творчою та громадською працею. Цей “львівський період” у Галини Гордасевич був особливо продуктивним і вона стала лауреатом літературного конкурсу “Шістдесятники” за 1996 р., а наступного 1997 р. – лауреатом аж двох літературних премій: ім. Олександра Білецького в галузі критики і першою, кого відзначили новоствореною премією ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики.

Хочеться сподіватись, що поява довгоочікуваної збірочки поезій “Вибране сином” стане легким початком у виданні нових книжок Галини Гордасевич, на які з нетерпінням чекає український читач.