хочу сюда!
 

Анна

30 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 27-35 лет

Заметки с меткой «життя»

Завтра.

Ще зовсім трохи, і завтра стане сьогодні.
Можливо , завтрашній день комусь стане початком відліку нової системи координат, а можливо зовсім непомітний сірий дощовий осінній день загубиться серед багатьох минулих днів, нічим таким особливим не відзначених, але швидкоплинних і невблаганних.
Хто зна.

Яблука з пшеницею. Ч.2. Київ сльозам не вірить.

Вона опинилася серед поля.

Пізня осінь. Вечоріло. Мряка й морозно. З полів врожай вже зібрано. Родючий вологий чорнозем огортав ступні в стоптаних черевиках, і їй від цього ставало тепліше на душі, бо то земля, рідна, родюча ненька. Чи не єдина сутність цього світу, що була справді теплою до неї.

Сльози стікали на посмішку свободи. І вона втискала обличчя у подушку.

«Подушка?» - спитаєте ви – «Та до чого, в дідька тут подушка! Це їй сниться? Вона спить? Чи що?»  - може виникнути здивування.

Але ні. Саме подушка. Єдине, що вона несла із собою.  Я все життя намагалася зрозуміти – чому саме подушка? У дитинстві ми над цим сміялися – молоді кияни. А вона плакала.

 Так, саме подушка. Вам не зрозуміти сільської землеробської душі українця. Змалку для кожної дитини батьки збирали крам на придане. Це був одяг, посуд, і… подушки, та, найвищої ознаки достоїнства, – перина.

Ви чули, коли-небудь, що сіль колись була грошима? А ракушки морських істот? Ракушки, сіль, та безліч інших дрібниць  колись давно були самими, що не є справжніми грошима, і слугували розмінною монетою при торгівлі та обміні.

Що ж до українців – здавна ми знали інші «гроші» та «багатство». Якщо дівка йшла до шлюбу без перини – обідранка.  Подушки – те саме. Подушку можна було продати, обміняти, та гоноруватися ними, ніби то айфон десятий – десь так. Подушки виробляли гігантськими, надалі з поколіннями їх розбирали  на менші, і вони могли слугувати кілька поколінь.

 Тож, напрям на Київ молода, ще й двадцяти років не мала, дівчина тримала саме з подушкою в руках.

Світ лічив дні початку семидесятих років.

Вона ж лічила кроки до омріяного Києва. Одна, на самоті серед ночі, і тримаючи в руках з речей одну тільки подушку. З впевненістю, що початкове проживання їй забезпечене. Так би мовити, «стартовий капітал».


***

Саме ті перші кроки до безповоротних змін полем  по бездоріжжю – переломна мить, що змінила все її життя  назавжди.

Не раз вона поверталася саме сюди у майбутньому – до цього поля. Ми, малі, не розуміли в чому річ, чому ми не їдемо як всі нормальні люди автобусом, чому стільки долаємо пішки. Вона змушувала нас вірити, що інакше дістатися неможливо, але це було не так. І кожного разу в цьому полі, вона ставала загадковою, і поринала в спогади.  А ми сміялися над тим, що тоді, двадцять років назад, вона несла саму тільки подушку з речей. Та нам трьом і було всього лиш! Мені – шість з половиною, меншим по три рочки обом. Дивлячись на сучасних дітей, я дивуюся – які були свідомі діти у ті часи, і скільки всього були здатні слухати і розуміти.

 

***

 

«Так, а чому ж вона пішла в те поле на ніч глядя з тією клятою подушкою?» - буде логічне питання.

Двадцять п’ять років з дня капітуляції Німеччини. Двадцять п’ять років миру в Україні. Двадцять п’ять років болю ветеранів по пережитому та через отримані каліцтва.

Як гадаєте, людина здатна вбивати, катувати, калічити, бачити каліцтва й смерті, сама бути покаліченою, і після всього залишатися нормальною?

Гадайте собі що хочете, але в цій історії факт – не здатна.

ЇЇ батько – шанована, знатна у краях чемна при посаді людина, що кожного дня долала у собі наслідки війни. Страшенний біль через каліцтво змушував шукати собі жертву для нервів. Це була необхідність. Жертва швидко знайшлася – нею стала   найстарша донька, що було її зачато у роки відрядженнь до Німеччини. А старі люди такі! «Звідки я знаю, що ти робила, допоки мене поруч не було!!!». Бо люди у селі звикли все життя проводити пліч-о-пліч в однокімнатних хатинках. У пари сходилися ще з дитинства.

Молода кров, дєрзкий норов, рішучість, вихована батьківською недовірою спритність, можливо ще  й перехідний вік, гормони і все таке, - змусили боротися з поневоленням, і ринути на свободу. До іншого життя, яке показували по телевізору.

Доречі, про телевізор. То був перший у селі, саме в їхній хаті, і єдиним на все село ноу-хау. Обрані батьком з усього села сходилися, вмощувалися на плетених килимах на підлозі у залі нової багатокімнатної хати, і дивувалися. То була величезна коробка з манюньким екранчиком по середині, що світився блакитним. Розмір екрану - як ЧВЕРТЬ сучасного аркуша А4. Зображення – чорно-біле (тобто, блакитно-синє, якщо точніше).

 Цікаво, ЩО тоді людям показували? Які саме фільми формували враження про світ у людей? Що наштовхнуло молоду дівку з упевненістю рушати в світ? Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?



(далі буде)

 

 

 

 

1. Жить легко!

Мужчины, люди- всегда знают с кем той или иной девушке будет лучше, порой не спросив, а просто решив для себя раз и навсегда. )

33%, 3 голоса

22%, 2 голоса

44%, 4 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Про божу любов, згадавши діалог з Аскольдом


  Отже, про божу любов...
 Розпочну здалеку podmig
 В мене свій будинок, передостанній на вулиці, останній нежилий взагалі. Живу в досить мальовничому місці - дерева, природа, до річки найдалі 15 хвилин прохолодним лісом, краса... Час від часу викладаю фото того, на що дивлюся зі свого заднього двору - минулого року це були гектари гречки-"американки", в цьому році - соняхів, в яких я страшенно розчарувалась. Думала, що виходиш вранці, чи там вдень - а вони отак буяють жовтими сонечками аж до лісу.. ех .. А на ділі - я для них "на заході" і і все літо вони простояли до мене попами, ніяких тобі мальовничих краєвидівunsmile . Але я не про них.
  Навколо мого двору принципово немає паркану. Для естетичної насолоди краєвидами це чудово і дуже практично, але відносно отримання божої любові як виявилось - краще б був паркан.
  Річ в тому, що моя вулиця межує з громадським пастівником, що плавно переходить в майже 70-ти гектарні пасовища розташованої неподалік ферми, котру викупили два підприємці і утримують там різну живність. Минулі два роки це були вівці, і скажу так - от наскільки я люблю овець взагалі, вони такі чудові, м'якенькі, рухливі.. kiss lol , і настільки ж я ці два роки ненавиділа майже дві сотні їх отари. Коли маєш грядки, що через асфальтівку буквально межують з пасовищами, і восени є практично єдиним острівцем зелені в окрузі - вівці "всі твої". Всі 180 штук на твоїх десяти сотках.
  І тому особисто я зраділа, дізнавшись весною, що овець більше не буде ura Замість них будуть всього три десятки телят, бичків. Вірніше 28 штук. Думаю, порівнявши цифри мене зрозуміє кожен lol
  Все літо майже так і було, тихо... Але телятка за цей час трішки підросли ... і на вчорашній день середня вага одного становила, як мені сказали, 384 кілограми.
  І от вчора ці 28 "теляток", вже дорослих і агресивних биків, наплювавши на свого пастуха, вирішили помандрувати округою, і яким же було моє здивування, коли вони дружною чередою риссю вибігли з-за соняшників і... дружно забігли в мій двір hypnosis Хто не стикувався з дорослими биками, той не зрозуміє, але повірте - картина була ще та...
  І, нарешті, божа любов.
 Проявилась вона в образі великого майже білого бика з обламаними рогами, який в цьому хороводі непомітно підкрався до мене ззаду і одним легким для нього рухом голови створив всім присутнім незабутні враження lol Як мені сказали - летіла я гарно. І в розумінні власне краси польоту lol (хто бачив хоч один сюжет з Памплони - то все правда, отак і летишlol ) , і в розумінні дальності і чіткості приземлення lol . Для мене ж небо раптово стало близьким і блакитним.. на кілька секунд lol  Політ зірки, вірніше метеора, бо був коротким і яскравим lol , пройшов чіткою траекторією дуги з приземленням на копчик, вірніше як це кажуть українською - на крижі, бо БОЛИТЬ ВСЕ, що нижче попереку tears Вчора було боляче все - стояти, сидіти і лежати. Сьогодні краще - але всі знайомі запитують, чого це я так смішно ходжу.. крабиком burumburum lol  Ходити дійсно боляче, бо попутно він мені наступив на ліву ступню і вдарив під праве коліно, тепер все має відповідний вигляд і відчуття.
  І от лежачи на дивані в позі "як би лягти, щоб не було боляче" я раптом пригадала слова Аскольда, що боженька мене явно любить... Таки да, явно любить.
 І така думка в мене - а можна, щоб любов не була такою "російською"? Коли "б'є - значить любить". Можна якось.. байдужіше, чи що? lol Я переживу, справді lol

  І сюди ж але серйозніше. Я взагалі щаслива й везуча... приблизно 8 з 10 випадків такого "близького знайомства" в подібній ситуації закінчуються значно важчими травмами, і приблизно 3 з 10 - взагалі трагічно. Зламані руки чи ребра - класика. Особливо небезпечним є власне не кидок головою, а те, що йде за ним - втоптування в землю гострими ратицями на які припадає майже 400 кг ваги, і чавлення лежачого головою. При цьому вірогідність приєднання до "розваги" ще пари тварин - дуже велика. А коли навколо три десятки знервованих і розігрітих биків... Я дійсно везуча, всього лиш забиття, хоча й досить серйозне. Божа любов... я, до речі, невіруюча.

 П.С. Вже ввечері, з гумором згадуючи і стогнучи при цьому lol  я зробила для себе ще один висновок - падаючи переважила то попа... не голова lol Значить не дивлячись на те, що я бачу в дзеркалі - вона в мене Є, і не дивлячись на те, що я про себе думаю - мізків таки менше... unsmile lol Але це той момент, коли такий розклад - це чудово podmig lol

Жуйка

Музика   приємно  огортає  м'якою   ватою   серце , радикально  відволікаючи   біль . Пульсує   під  ритм  Серця ...
Екран   своїм  сяйвом  вабить  Життєвіше   аніж  реальний  світ , даючи  Змогу  Забутися  від Холоду  Самоти.
Удари  крапель  дощу  по  шклу , п'яні  хрюкання  свиней  що  йдуть  із   хліва  (Бару)  , спрацьована  сигналізація   такого ж  самотнього  чийогось    авта , блимання  фар  - Осінній   вечір .


Скоро   інший  біологічний  "віртуал"  - сон   поглине  свідомість ,  Але  Шкода  покидати Цей   Світ   мереж


(далі  буде)

Іграшки камбоджійських дівчаток.

Іграшки камбоджійських дівчаток, коли не має інтернету та котики надоїли.

По дорозі до Полтави. Спогади.


Мабуть кожен з нас ховає десь у закутках носії зі старими фото. Це можуть бути старі паперові альбоми, чи електронні диски, флешки, тощо. Інколи, коли багато вільного часу, або щось змусило до пошуків перерити все, чи до генерального прибирання - ми можемо надовго "залипнути" спостерігаючи хронологію змін виразу обличчя себе та близьких.
Як же багато можуть розповісти такі хронологічні спостереження! Особливо вдивляючись в очі.







Це був ранок навесні. Прохолодно. Бувший, назвемо його літерою Й., тоді нещодавно придбав собі новеньку автівку з салону, замість старої б/у. Це були часи величезних радощів, непохитної віри в майбутнє.
Зараз я інколи зустрічаю в знайомих мені молодих дівчатах той самий дух віри, який сама втратила вже давно. Зазвичай вони планують все так, ніби завтра хтось заскочить по дорозі за хлібом до салону й купить автівку за мільон грн; або ніби після завтра до них на рахунок надійде мільон долларів, і вони житимуть в найкрасивішому будиночку біля Києва, обиратимуть найкращі меблі й фарби для нього, тощо. Хоч насправді цього ніколи не станеться, і вони зараз живуть на пташиних правах в орендованому житлі, а далі прийде колись час повертатися до батьків з сім'єю, або й без.
Тоді я ще не знала цієї правди життя. І була однією з таких. Всі надбання мого, всього лиш, бойфренда, сприймалися як мої власні, і кожного дня вірилося, що я за день до величезної удачі.

- будласочки! Дай мені повести! - благала я звично плюхнувшись до комфортного переднього сидіння, і зтягуючи з себе шкіряний плящ з об'ємним хутряним коміром.
- ну добре, мала. Давай тільки виїдемо за місто, де дороги пусті.
Мама невпевнено вмощувалася на задніх місцях. Ми їхали до Полтави. В моїй голові стрибав радісний кольоровий капітошка хлюпаючи бульками. Тоді я обожнювала кудись їхати.

Зелені поля й левади. Інколи села. Інколи невеличкі міста. Дорога пустісінька. Лиш деколи хтось їхав назустріч, або обганяв ззаду. Виблискуючи іскрами радості з очей я перемикала передачі дуже гоноруючись тим, що навчилася водити, і що мама з нами, бачить це. Сподівалася, що вона за мене радіє.
Небо дуже блакитне, мальовничі білі та димчаті хмарки, дуже свіжо.
Я обожнюю різні архітектурні твори, старовинні церкви, тощо. Тому, коли з дороги побачила якісь старі стіни - дуже зраділа, і вмовила всіх звернути туди, роздивитися що там є. Ми знайшли монастир. Він справді був цікавий. Далеко від населених пунктів (ані села поруч - взагалі нічого, тільки дорога), серед суцільних зелених полів з невеличкими посадками й садками. Ніби фортеця обнесений високою стіною.
Зовсім недовго роздивлялися, і швидко поїхали далі. Мама була мовчазна але нічого особливого.



Дивлячись на фото, що мені вдалося клацнути біля монастиря, на якому вихопила мамине обличчя разом з Й. виявила стільки несказанного. Мама ніби щось знала наперед. В її очах застигла розгубленість й горе з німим нерозумінням "як ви можете радіти", та ледь-помітною насмішкою над усим.
Зараз мами вже нема чотири роки як. Ми їхали тоді на зустріч з моїм братом, що тоді ще мотав строк в колонії біля Полтави. Ми тоді ще не знали, що втратили його колишнього, що повернеться він інвалідом назавжди. Ми не знали, що новенька автівка буде скоро розбита вщент Й., і схожої вже не буде ніколи. Що світ охоплять війни. Мій інститут, де навчалася, пограбують рейдери, роботу, де я працювала, розвалить режим Януковича, ресторан, де працював Й. розграбують свої ж, і припинить існування. Ми з Й. розстанемося назавжди, бо мої очі розкриються і я подорослішаю, зрозумівши що не бачу в ньому більше ніж просто товариша. Маму знищить рак за чотири місяці, і чомусь з'явиться одразу ж на четвертій невиліковній стадії, а в даті смерті чомусь дві літери "13". Стоматологи почнуть знущатися, вириваючи зуб за зубом в мене, ніби силоміць намагаючись сформувати беззубу потворну істоту. Якийсь незрозумілий нікому й невиліковний грибок почне спотворювати волосся. Комунальні служби почнуть  гвалтувати вуха обіцяючи перетворити нас з братом на бомжів, бо мама лишила по собі непосильні борги. Якийсь незрозумілий мужик, почне спотворювати моє особисте життя, влаштовуючи замість стосунків якийсь фільм жахів з елементами трешу.

Дивлячись в очі мами на фото, я чітко бачу жах, і готовність з усмішкою розгубленості, ніби перед тим, як бачиш, що над тобою нависло цунамі і неминучість наступних подій. Можливо, вона знала, що скоро стане дуже хворою. Можливо, зусиллями волі це приховувала. Не вірю, що таке можливо приховати. Та й лікарі кажуть, що смерть - це її власна недбалість, бо вона не проходила діагностик, і ніхто не знав нічого, і вона теж не знала.
Але цей погляд показує, що вона щось знала. Тільки не відомо що саме і про що саме. 

Щиро сподіваюся, мамо, що тобі там краще. Ти намучилася за життя. Ти скинула тягар, і  отримала полегшення. Упокой Боженько, її душу.











Яке гівно сидить на И. УА.....за 8 років зопять розумних бачив..

Божеееее.... яке ж гівно.... - Яке гівно сидить на И. УА.....за 8 років зопять розумних бачив..
.
.
Що дійсно, були підковані по історії...та Життю....
.
ті, що могли сказати і казали конкретні поради...ПО- ТЕМІ ПОСТУ.........ТУТ ЖОДНЕ НЕ ЗНАЕ, ЩО ТРЕБА ВІДПОВІДАТИ ПО-ТЕМІ!!!!ПОСТУ.......
 І про Життя....про секс, гроші, їжу, політику, культуру нації, поліцію, маршрутки, нафту, поведінку людей на вулиці, - ...та що завгодно, але вірно щоби....
.
.
- я писав, бо хотілось написати...За 8 років почув Пяток людей, що можна було з ними поговорити. Обсудити. Поспорити.

вони зайняті своею розмовою. вони мало відповідають.))))
.
Толк? я - толк. Толк тут писати?)))) тут - сміття одне. Я ухожу. Сайт це не помітить).

йду шукати інші нормальні блоги з нормальними користувачами. Не - синькою- рибкою- 90% користувачів сайту I.UA - нещасною - що міняе думку швидко, і пливе туда, там де кормежка....
.
Але сайт, доки буде живий, мої тексти збереже...Але щось їх ніхто не читае....

Едине тут доброго, тут немае можераторів. Тут пропускаються усе. фашизм, антисемітизм липовий, мати, збочення, іудаїзм, православство, - це одне і теж по-суті...пиши - що хоч.... За Свободу можна хоч подякувати модераторам і Засновнику Сайта......тільки якщо 4 жалоби на тебе накатають. приклад - моя стаття - де я висловив думку, що росіян треба посипати хлоркою. 4-ьом росіянам таке не сподобалось чомусь - і уперше за 7-м років статтю видалили.....
.
За 8 років - жодного нового коментаря у моїх постах. Як ви думаете, чого так?)))) значить пошуковики іх стирають)))))...сайт і уа стираеться з часом...))) записи  - счезають.....
.
так для чого писати???))))
.
.я впевнений, що нічого не зміниться. я йду на інший сайт...))) Завтра спробую переписати пост наново. у 18.30. найпопулярнішій час для постів. це вам наостанок.
.
пост скопіював.

Життя - воно не треба. Жити - немае Сенсу.

Оце жив, жив, - і зрозумів, що це нікому нахуй не треба...!!!

.
Сенсу у самій Суті Життя - немае. Життя - не потрібне. 
.
Сенс маленький - народити дітей, які теж помруть, як і Ти? 
сенсу у цьому я не бачу................
.
я не Мавпа. І механічно діяти згідно рефлексам не бажаю. Сенс Життя у тому, щоби народити тих, хто теж помре??
.
не подобаеться мені така хуїтта.... Отже сенсу жити - нема. нікому.
.
я завжди знав, що я Я - Геній....І Що Тільки Я Здатен зрозуміти і Поширити Головне Питання Життя Кожної Людини - " у чому сенс буття"?
У Чому Сенс Буття?
В Чём Смысл Жизни? я відкрив. говорю. пишу. Його немае. Самообман тільки один))))....
Родити продовження себе...яке теж - помре...
.
нащо їх рожати? я не мавпа, діяти механічно.........
.

може, вони обідяться на тебе - скажуть, нащо ти нас родив? щоби ми померли?? 

От і поговорили...

Я спросила: «Ты почему один?» «Я, — говорит, — дурак. А ты почему одна?» «Потому что ты дурак».

Радміла Хакова


Світлина від Клуб "Чего хотят женщины".