хочу сюди!
 

Алиса

41 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років

Замітки з міткою «поезія»

Вітчизна

ВІТЧИЗНА
 
 
 
 
 
 
1 Vote

У ритмі вальсу танцюють завзято
З вітром могутні ліси
І зичать добра нам багато,
Бери ж його стільки- лише понеси
Вітер грайливий так ніжно колише
Трави зелені і з хлібом поля
Гарна Вітчизна, мов личко дівоче,
Манить до себе, серцю мила земля
 Зове в зелений бір,
Де верба дивиться у воду
І не може відвести зір,
Так задивилася на вроду 
Просить туди, де зріс,
Де блакить безмежна неба,
Де чисті почуття, до сліз
І слів гучних не треба 
Туди, де соловей співає лунко,
На вербах він ночує,
А зозуля, лісова віщунка
Сотню літ життя накує 
Все там душу звеселяє,
На світанні, на зорі, раненько.
Там душа на скрипці грає
Під акорди соловейка 
І куди б нас не водили літа,
Ніде нема кращого краю
Величава краса і земна теплота
Лише є у рідного краю

Тут душа моя квітне


Все рідше випадає у селі бувати,

У моїм  ріднім Поліськім краю.
І коли ще там буду - не знаю,
Коли Вітчизну побачу свою

Коли вийде назустріч привітне
Полісся моє, у прадавній красі,
Там, де душа моя квітне,
Як троянда у ранковій росі

О!, Немовичі, біленькі хати,
Моє рідне поліське село,
Я не смію тебе забувати,
Бо без тебе б і мене не було

З тебе життя моє путь прокладає,
Моя доля з тебе витіка.
Про дитинство мені нагадає,
Случ - повільна у лузі ріка

Твої у мене коріння і віти,
З тебе почався Савчинів рід,
Розкидав по світу нас вітер
І я вже не хлопчик, а дід.

У місті і щастя байдуже, пихате,
Хоч і сяють рекламні вогні,
А у Немовичі, до рідної хати,
Лину спочити у колі рідні 

ВІТЕР /зредаговано/

Чудовий той травневий вечір
Зірками небо рясно засівав.
Хилив вітер берізоньку за плечі
У бліді щічки ніжно цілував

Залицявсь, косички гладив,
До грудей могутніх пригортав її,
А про кохання і його принади
Заливались голосисті солов”ї

І всі пташки подібно солов”ю,
Ще гучніш акордами вторили
А вітер шепотів про любов свою
Та птахи той шепіт заглушилиІ 

ось вже вітер над широким ставом
Кохається з плакучою вербою
Колише пишним її ставом
Обнімає   листя над водою

Ніжно, як берізоньку цілує,
Колише і гілками її грає,
Радіє, що ніхто його не чує,
Тож вже ніхто не помішає

Та недовго він кохався і гравсь,
Дмухнув і подався до калини,
Та йому вся віддалась,
А він повіявсь до рябини

Не дуй вітре, не дуй щоднини,
Будь не злим, тихеньким.
Бува так в хлопця і в дівчини,
Поки юні, молоденькі

ВІТЕР


Чудовий той травневий вечір Зірками небо рясно засівав. Хилив вітер берізоньку за плечі У бліді щічки ніжно цілував
Залицявсь, косички гладив, До грудей могутніх пригортав її, А про кохання і його принади Заливались лунко солов”ї
І всі пташки подібно солов”ю, Ще гучніш акордами вторили А вітер шепотів про любов свою Та птахи той шепіт заглушили
І ось вже вітер над тихеньким ставом Кохається з плакучою вербою Колише пишним її ставом Обнімає   листя над водою
Ніжно, як берізоньку цілує, Колише і гілками її грає, Радіє, що ніхто його не чує, Тож  вже ніхто не помішає Не дуй вітре, не дуй щоднини, Будь не злим, тихеньким. Бува так в хлопця і в дівчини Поки вони юні, молоденькі

Боже, дякую Тобі!


Боже наш, Всесильний Отче,
Дякую Тобі за сонце,
І за весь Твій любий світ,
За повітря, воду, хліб,
За одежу й теплу хату.
Дякую Тобі, наш Тату!

Кость ВАГИЛЕВИЧ



Православний молодіжний веб-портал www.hram.lviv.ua

Чудовий дім

Я дивуюсь дому цьому,

Так багато друзів в ньому. Хто ж його нам збудував? Хто порядок в ньому склав? Так старанно і уміло Хто людей, звірят створив? Хто посіяв мох, квітки? Хто деревам дав листки? В ріку хто води налив? І в них рибок запустив? За весною дав нам літо? Хто ж придумав це, ну хто? Ну звичайно, тільки Бог!
В. І. ГЕНСЬОРСЬКИЙ

Православний молодіжний веб-портал www.hram.lviv.ua

Юрій Федечко. Серця...

Відкриваєм серця) 

Часом досить промінчика з добрих очей
Щоб зробити щасливою поруч людину…
Свічка в змозі розсіяти мряку ночей
Й простелити до доброї справи стежину…
Слово лагідне може розмити в душі
Ту фортецю, що гнів будував в ній роками
Вчасно вилиті іншій людині вірші
Виліковують тугу й журбу нашу з Вами…
Посміхнеться назустріч Ваш погляд мені..
І забуду про те що дощить і без сонця…
Довго жив в непроглядній холодній пітьмі
Досить в серці закриті тримати віконця…
Відкриваєм серця… визволяючи іншим..
Те що час накопичив, неначе скарби…
Пропадає чомусь те собі що залишив…
Що віддав повертається знову мені…
Так приємно себе відчувати потрібним…
Так приємно – що поруч лицем до лиця…
Сотні, тисячі променів сонцеподібних…
Що шепочуть…: « Вже час … ВІДКРИВАЄМ СЕРЦЯ!!!».

 

Із надибаного: Валерій Смульф

Валерий Смульф
 

***

Купите зонтик от града,
купите зонтик от мая,
купите зонтик от рая...
А впрочем, денег не надо.
Возьмите зонтик, поверьте,
какие б ветры ни дули,
он вас укроет от пули,
он вас укроет от смерти.
Не страшны счастье и мука,
от мзды и злого навета,
любви, заката, рассвета —
весьма удобная штука,
кругла на синем заплата,
в ее натянутом шелке
смотреть на небо сквозь щелки,
вам за спокойствие плата.


***            

Он подойдёт, суров и крылат,
и по плечу
хлопнет:
“Ну, здравствуй, с понтом Пилат.
Ладно, шучу.
Не санитар я, и ты не псих,
просто к суду
утром тебе приведут троих.
Я приведу.
Крестики-нолики, добрый путь,
клеточек - три.
Нужно одну из них зачеркнуть,
ту, что внутри.
А дальше - легче, все говорят,
легче вдвойне.
Вот уже две зачеркнул подряд,
и на коне.
Третью не смажешь, раз две сумел,
и всё... Домой.
А то, что руки белы, как мел,
руки - умой...”
Может проснусь, не выдержу я,
мелом седой,
и, да минует чаша сия,
чаша - с водой.
 

Романс

Честь по чести чуб, челка бесяя,
не хочу — лечу в эти веси я.
Что, скажи, не так, на сосне сова?
Не с пятак пята Ахиллесова,
долбанет Амур из рогаточки —
ни брони тебе, ни заплаточки.
Получай, лешак, ведьмин взгляд в ночи,
а хошь делай шаг, а хошь — стой молчи.
Погоди, шалишь, казнью милуя,
стриженый мой стриж, ведьма милая.
Будет вам и пир, бал со свитами,
я и сам — вампир, так что квиты мы
маргаритками, Маргаритами,
не томи, там мы будем битыми...
Будут сытыми наши зрители,
не обидели их обители,
там, поди, тепло быть пропойцами,
но взамен крыло метят кольцами,
а мы с полтычка в гости к ворону —
ну и парочка, лучше в сторону. 
 

 
***
                  этой женщине не до бисера,
                  а до губ моих, адо адовых...
 
Он ее рисовал на стене углем,
настоящую, настающую,
не прикормленную фартом и рублем,
по глазам глазищами бьющею.
Вылез дворник в давешней закуси
и полночных соображениях
и, припомнив пять формул святой Руси,
изложил с душой в выражениях.
Мол, вали себе малевать лубки,
а тут все степенные дамочки,
окольцованные, как голубки,
чтоб не вылетели за рамочки.
Мол, вали за сто первый и там рисуй
на сарае ее, можно нагишом,
а у нас «Агитпункт», хошь вон — голосуй,
и вообще, исключительно хорошо,
и вообще, флаги вешать пора,
а ты, наш фасад... Ну какого ж хрена, а?..
Дальше что — то про пряники и кнуты
и мажорно цитатой с Пленума,
и минорно про нонешний сложный век,
и зачем на стене, мол, ни то ни се...
Но не слышал его странный человек,
он уже уходил, потому что все,
что от Бога, — сказал, можно когти рвать,
хазы с яблонькой не заведя в раю,
нынче кровью рассвет не придет блевать —
захлебнулся с тоски водярою.
А потом девки лезли из-за стола,
всему миру за Леню дадимся, мол...
И старшой лейтенант, перебрав дела,
подколол к нужной папочке протокол.
Он ее рисовал, как держал в руке
пальцы хрупкие, больно выпустить,
одуванчиком в мартовском ветерке.
На окошке в горшке — не вырастить.  
 

 
Разговор
с черным человеком о тебе
 
Он смеялся — проку нет от стрижей,
стриж не птица для законных мужей,
а потом сказал, что на земле ты,
с ним, и в черном пла-щи-ке...
И ушел, готовить пистолеты,
с алой пятернею на щеке.  
 
 
Сказка

Жил был сверчок, и было ему печально.
Не перманентно печально, а изначально.
Днем он бегал по делам своим неотложным,
и усы его вились по ветру,
что, вообще говоря, несложно,
особенно, если иметь в детстве хорошего метра.
А вечером он садился к окну,
прикладывал к уху лапку с часами,
и, глядя на луну, слушал,
как они бегут, куда — не зная сами.
Но однажды он собрался с духом,
расправил усы и сказал:
«Многоуважаемые часы,
скажите, куда Вы бежите?»
Тут часы задумались и... Остановились.
А сверчку стало так грустно,
что даже клубничное мороженое с орехами,
шоколадом и сливками стало ему не вкусно.
И понял он, что все давно предопределено.
А часы вдруг опять вперед застучали,
но сверчку почему-то стало печально,
еще печальней, чем было вначале,
и днем он бегал по делам своим неотложным,
и усы его вились по ветру...  
 
 
Нож

Какою еще Вам хотелось бы видеть измену?
Измена себе - разве это не повод для оды.
Изогнутость боли в поклон, недоступный колену,
в покорность, которую знают лишь дети свободы.
Свобода измены бедней, чем измена свободе,
Неверье в неверность верней карабина на взводе,
вернее любви вожака, до владенья сведенной,
в линяющих ласках хозяина и побежденной.
Зачем этот алый пунктир по холодному полю
свинцовую каплю под сердцем уносит на волю,
зачем Вы палили так громко, и так неумело?
А впрочем, меня приручать - безнадежное дело..,
Ну а теперь, на, не дрожи, держи.
Теперь зажми в кулак.
Пусти меня никак не жить,
ведь я и так живу никак.
И чем по новой клеить клеть,
осколки встык, где сердце в стук,
я разрешаю не смотреть,
закрой глаза и бей на звук.  
 
 
***

На земле скучища, куда не ткнись,
сплошь идиллия керосиняя.
Все, что держит, чтоб не сорваться вниз,
с детской шапочки птица синяя.
А дороженька снова вкривь да вкось
пьяным росчерком в небе тается.
Голубая ласточка, брошка...
Брось, золотою не залатается.
И зачем латать, клятвы лепетать.
Мы и так заврались, что зря плести...
Просто мне не будет тебя хватать,
вот и все, пожалуй... Теперь лети.  
 
 
***

В цепких пальчиках усилий треугольничек вины
        всеми гранями колотится о краешки.
Вроде много не просили, но увы - опять должны.
        Спи царапиной по сердцу, баю баюшки.
На смеющееся фото я смотрю разинув рот.
        Не старайтесь радости заначивать.
Ведь когда за поворотом видишь только поворот,
        скучно жить. И скучно поворачивать.  
 

Ти і я

Ми час не в змозі зупинити -

Ні ти, ні я, -

Несе в нікуди краплі миті

Днів течія.

Світанням марить обрій долі,

Й душа моя

Десь мерехтить на видноколі.

Спить немовля...

Рожевим яблуневим цвітом

Кохання сни

Укриють почорнілі віти

В вікні весни.

А я прокинусь десь далеко

Серед зими,-

Зігріють крилами лелеки...

Чи ж винні ми,

Що аркушем паперу сірим

В долоні ліг

Наш Всесвіт ?

Душі обгоріли

Й покрили сніг.

Розвіє попіл східний вітер

Й днів течія

Щезає у безмежжі світу...

Лиш ти і я