хочу сюди!
-
-
41 рік, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років
Замітки з міткою «лірика»
Забути не можу.
- 24.12.14, 02:01
Ані слова. Ні звуку. Ти тільки очей не відводь -
щоб таким, як тепер, я тебе все життя пам'ятала.
Наші долі, як райдуги, в дуги згинає Господь,
і забути цю мить мені вічності буде замало.
Я тебе не побачу ніколи, і ти мене - теж -
щоб не кИдати виклик ні пеклу, ні райському саду,
лиш у снах сокровенних наближусь, як тільки заснеш,
і голубкою тихо вночі край вікна твого сяду.
Обійматиму поглядом - ніжним, як перша трава,
крізь прочинені вікна торкатимусь серцем до тебе...
Так лиш можуть німі обіймати душею слова,
так уміють лиш в'язні крізь грати торкатися неба.
Я спадатиму краплями по павутинні дощу,
тихим подихом вітру вночі цілуватиму вії,-
щоб у проміжках серцебиття ти мій шепіт відчув...
Бо забути тебе я не можу...не хочу...не вмію...
(с) Надя Ковалюк
щоб таким, як тепер, я тебе все життя пам'ятала.
Наші долі, як райдуги, в дуги згинає Господь,
і забути цю мить мені вічності буде замало.
Я тебе не побачу ніколи, і ти мене - теж -
щоб не кИдати виклик ні пеклу, ні райському саду,
лиш у снах сокровенних наближусь, як тільки заснеш,
і голубкою тихо вночі край вікна твого сяду.
Обійматиму поглядом - ніжним, як перша трава,
крізь прочинені вікна торкатимусь серцем до тебе...
Так лиш можуть німі обіймати душею слова,
так уміють лиш в'язні крізь грати торкатися неба.
Я спадатиму краплями по павутинні дощу,
тихим подихом вітру вночі цілуватиму вії,-
щоб у проміжках серцебиття ти мій шепіт відчув...
Бо забути тебе я не можу...не хочу...не вмію...
(с) Надя Ковалюк
2
Ван-Гог
- 11.02.11, 20:22
Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп'ятий світ.
Я - надгріб'я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлі-хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня, залатаних терпінням,
я кулаки до смерті донесу.
Самовитий - несамовитий -
не Сезанн - не Гоген - не Мане
але що ж я можу зробити,
як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть.
Божевільний!
Що ж, може бути. Він - це значить я.
Боже - вільний...
Боже, я - вільний!
На добраніч, Свободо моя!
Ліна Костенко.
2
А затишок співає...
- 11.02.11, 19:44
А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.
2
После сорока....
- 25.04.10, 08:48
Ты не кляни свои года напрасно,
И в страхе перед зеркалом не стой
Поверь, что ты Воистину прекрасна
Отточеной и зрелой красотойВам этот дар природою завещан,
Не прячь его, Тогда наверняка
Поверят все, что лучшие из женщин
Рождаются лишь после сорока.
Ах, как правы старинные картины,
Как понимали женщин мастера.
Ах, как несут Венеры и Афины
Свои великолепные тела.
О, как их взгляд убить дыханье может,
И как чисты движенья и легки.
Наверняка на их горячем ложе
Неслабые сгорали мужики.
И если ей сегодня очень плохо,
Она молчит, И плачет без причин, –
Тут ни причем ни возраст, ни эпоха.
Всему виной – невежество мужчин.
Эх, знатоки политики и пива,
Поклонники крутых рекламных фей,
Каких сердец, Какой любви счастливой
Лишились вы по глупости своей…
3
