8.

Знову ці сни. Я стаю параноїком, аналізую сам себе. Якої дурки мене потягло вчора читати ту практичну магію, що мене змусило прочитати розділ про сновидіння від початку до кінця. Тепер я не в змозі побритися вже другий день. Сьогодні уві сні я ходив по воді, розмовляв з померлим однокласником. Він у восьмому класі втопився в озері. Іду я, значить, по воді, тут виринає Максим, синій весь, очі з орбіт йому повилазили, дуже страшний, і говорить: «Краще йди звідси. Тут погане місце, вир тут». Просто жахи.

-      Льошику, ходи щось скажу. Завтра в батька день народження. Ти пам’ятаєш?

-      Завтра вже тридцяте?

-      Так. Мені потрібна буде твоя допомога. Батько сьогодні в інтернаті на нічну зміну. Ми зможемо зробити все нормально.

-      Добре. Я прийду біля п’ятої вечора. Щось купити?

-      Та ні. Я сама. Бутерброд ось твій.

Як то може бути вже завтра тридцяте? Жах просто. Одні жахи довкола. От у мене вже два явних страхи – час і сновидіння.

-      Привіт. Поганий сон був? Виглядаєш розгублено. – Хто як не Світлана міг до мене проговорити.

-      Я вже звик, що ти постійно з’являєшся неочікувано.

-      А  мені сьогодні ти снився.

Тьху, знову сни. Я точно параноїк. Але мене це починає переслідувати.

-      Цікаво. І що снилося?

-      Не повіриш. Я виходила заміж за тебе.

-      Оце так новини. Ти хочеш заміж взагалі?

-      Та не дуже. Якщо бути чесною, то мені більше дівчата того.., подобаються.

-      Оце так заявочки.

-      Ти вдруге починаєш говорити з «оце», - засміялася Світлана.

-      Тобі подобаються дівчата?

-      А тобі хіба ні? – вона сміялася так щиро, як дитя.

-      Мені хіба подобаються. Але ми відрізняємося з тобою хіба тим, що статями. Не знаходиш нестиковок?

-      Це ти знаходиш. Бо скоріше за все мислиш стереотипами. Знаєш, у якій ми аудиторії?

-      Ні.

-      4-10.

-      Навіщо питала, якщо знаєш?

-      Щоб і ти знав.

Російська література. Нарешті толковий предмет, що хоч якимось боком мені цікавий. Викладачка аристократичного виду, молода ще, у неї кокетлива родимка над верхньою губою. Така нерішуча якась. Дивиться на нас сторожко. Не можна так на нас дивитися, ми одразу відчуваємо слабкість, всідаємось на шию й забуваємо про будь-які норми й порядки. Питання, давайте питання. Не можна так робити, ну не можна промовляти до нас вголос такі речі на кшталт: «Про що хочете поговорити? Як вам твір узагалі?». Згадується одразу команда КВК П’ятигорська. У них коронна фраза була: «Мо-ло-дец!  Задаешь умные вопросы - получаешь умные ответы». Цікаво, чи подобається Світлані ця викладачка? Запитаю після пари обов’язково.

 

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

На фото - я - падлюка (5) http://blog.i.ua/user/3026999/546244/

На фото - я - падлюка (6) http://blog.i.ua/user/3026999/549148/

На фото - я - падлюка (7) http://blog.i.ua/user/3026999/549791/

7.

Не думав, що в нашій домашній бібліотеці знайдеться посібник з практичної магії. І хто його тільки придбав? Рік видання – 1987, Москва. Мило, дуже мило. Забивати чи не забивати мізки магічною дурнею – ось у чому питання. Бідний Шекспір, певно в гробу перемішався в черговий раз прах його кісток. Жах, чим тільки не починаєш займатися від «нічогонероблення». Текст так легко написаний, як для восьмирічної дитини. При згадці про восьмирічних дітей спадає на думку «Сауспарк», його головні герої. Борони Боже, така книга потрапила б Картману до рук, ото чудес він би натворив. Як-то кажуть, погано, коли в тебе неяскрава уява, але важко і з переобтяженою уявою. Ось я вже дітей з мультфільму бачу як реальних. А все чому? – від все того ж нічогонероблення. Химери якісь тут написані. О, цікавий розділ – «Сновидения».  Подивимося. Геть голіме написано, якщо вірити, звичайно. Прочитав якось у книжці одній про методи НЛП, що люди з високим рівнем інтелекту легше піддаються різноманітним психічним та психологічним впливам, а також гіпнозу. Мене тут зомбує зараз ця практична магія, застрашує, а я маю вірити. Нічого подібного. Усе буде добре. Дурня. Голосно захлопую книжку, здається, з неї сиплеться в різні боки пилюка, як у казках про відьом; ставлю книжку на полицю там, де брав.

-      Олексію, ти брав книги? – не люблю, коли тато так говорить. Я щось не так уже поставив. У батька шалена пристрасть до книжок. У нас усе просто завалено ними. Та ні, книжки не валяються купами, але всі шафи й полиці забиті ними в прямому значенні цього слова. І що дивує, тато знає, де, яка книжка стоїть, хоча ніколи не заводив картотеки.

-      Олексію, я до кого зараз говорю? Підійди, будь ласка, сюди, - тон стає все непривітніший. Тьху, здається, намагався все ставити як було. Що я міг там натворити.

-      Скажи, як можна було поставити книжку навпаки? Ну хто запихає книжки корінцем всередину? Ну хто? Олексію, якщо б це ще вперше було.

-      Що там відбувається? – кричить мама з кухні.

-      Ми говоримо як чоловіки. Усе нормально. Ні, ну ти мені скажи, я просто не розумію, як можна було впхнути книгу так?

Прийшла мама. Стала на порозі до зали й мовчки спостерігає за сценою. Ніби я клоун. Стою тут на килимі, при чому в прямому значенні цього слова, перед татом, кліпаю очима, а мама  спостерігає. Добре, що хоч дідові однаково.

-      Чого ти мовчиш, любий? – нарешті промовила мама.

-      А я не знаю, що сказати. Ніби ставив усе нормально. Сам не розумію.

-      Розтяпа. У яких хмарах ти літаєш? – дратується батько.

-       Просто мені страшенно подобається, коли ти мене ображаєш і свариш. От я й придумав, як привернути твою увагу. Правда гарна фраза «страшенно подобається»?

-      Ні, ти чула таке? Ти чуєш, що він говорить?

Мама розгублено вдихає глибоко й голосно.

-      Не бери більше моїх книжок. Як не вмієш користуватися.

-      Ти говорив це вже разів зі сто.

-      Олексію, давай не сваритися. Говори чемніше, бо я скоро взагалі зірвуся.

-      Не сваритися? Хіба я сварюся? Ти знаєш, я визнаю, що неправий, але я ненавмисно, чесне слово.

-      Коли ти вже виростеш?

-      Те саме говорила мама сьогодні зранку. Я піду до себе, гаразд?

-      Будь трохи уважніший просто.

-      Домовилися.

Нудно. Навіть сварки домашні все на ті ж самі старі теми, протерті до дірок, вичерпані до самих підземних ключів. Дірка, «лох» - німецькою, «хоул» - англійською. Але німецькою цікавіше.

 

 

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

На фото - я - падлюка (5) http://blog.i.ua/user/3026999/546244/

На фото - я - падлюка (6) http://blog.i.ua/user/3026999/549148/

6.

- Алло, - промовила Оленка хриплим голосом, але все таким же милим, Оленчиним голосом.

- Привіт, люба. Як ти? Нічого, що я на домашній? У мене просто гроші скінчилися на мобільному. Я б так раніше подзвонив.

- Та, звичайно, що нічого, але довго не поговоримо, бо я не зможу стояти біля слухавки. У голові крутиться. Як пари?

- Пари як пари. Так а ти лікуєшся?

- Ага. Не переймайся. Скоро буду як новенька.

- Ти знаєш, мені сон сьогодні снився. Ніби ти прийшла до мене в гості. І мама моя підійшла, ти ще й порогу не переступила, а вона до тебе говорить: «Оце нігті. Жах який! Справжні кігті». Ти ж знаєш мою маму, вона ніколи нікому кривого слова не скаже. А тут таке. Ти стоїш розгублена. Мама своє продовжує: «А волосся. Ні, ви подивіться на цю курву». Коротше, кінець-кінцем ти розплакалася й побігла пішки вниз по сходах, а я став у дверях й кричу тобі: «Не йди, зачекай». Я ще зранку подумав, що за жахи такі сняться. А після твоєї смски стало все зрозуміло, до чого такі картинки. Я так хочу тебе побачити.

- Я також хочу. Тебе побачити. Усе буде добре. Це всього лиш застуда. Що ще новенького?

- Одногрупниця сьогодні задовбала.

- Яка?

- Світлана. Не думаю, що ти її знаєш. Сиджу я на ТЗН, нудоття страшне, думаю, чи порахувати лампи на стелі. А вона мене торкає за плече і говорить – їх шістнадцять. Тоді я просто відвернувся, вона далі собі з розмовами лізе.

- Ти не правий. Може, їй також нудно було, як і тобі. Ти їй нагрубив?

- Це не все. Вона мене наздогнала ще після пар на бульварі, а тоді ще й у парку наче з повітря намалювалася знову. Знаєш, таке собі селянське створіння. Одягається дешево й натяку на смак ніякого. Зате в неї класний фотоапарат. Прикинь, говорить, що їй подобаються мої риси обличчя і вона хотіла запропонувати фото сет, а я ніби не даю їй слова сказати.

- Любий, чому ти такий нечемний? До чого тут одяг? Хіба людину треба сприймати за її зовнішністю?

- І за зовнішністю також, Оленко. Я такий нечемний, бо поряд тебе немає. І як ти тільки надумалася захворіти?

- У мене в планах також не записано цього пункту. Пам’ятаєш, як там у Маяковського: «.. значит, кому-то надо…»

- Мені не треба.

- І мені.

- Усіх вилікують?

- Звичайно, - я яскраво уявив, як Оленка нарешті посміхнулася. У неї чудова ямочка на правій щоці з’являться при посмішці,   мила дуже.

- Ти посміхаєшся?

- Так.

- Чудово. Я також.

- Я вже піду. Важко стояти.

- Цілую тебе.

- Бувай. Дзвони.

Я поклав слухавку. У нас з нею немає дитячих приколів з тим, хто першим кластиме слухавку. Ми виховані. Той, хто дзвонив, той і кладе слухавку першим. Етикет – велика штука, дуже зручна. Що робити? Як сумно. Знову врубати комп’ютер, знову блукати тенетами глобальної сітки. Можна зустрітися з кимось, але немає жодного бажання. Можна почитати, але та ж проблема і з цим. Ще можна помалювати, наприклад, або построчити віршики. Качаюся в кріслі за столом, приклавши пальці правої руки до рота, направивши очі до стелі й нахиливши голову трохи вліво. Подумав про Світлану, зараз би непоганий кадр вийшов. А що як взяти її на перевиховання?  Зробити з неї красуню-розумницю. Усе одно нема чим морочити собі голову, хіба тим, чим себе зайняти. Вона саме той пластилін, з якого бери й ліпи, такий готовий на все матеріал. Чим зайнятися?

 

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

На фото - я - падлюка (5) http://blog.i.ua/user/3026999/546244/

 

5.

- Вибачте, що відволікаю, але чи пожертвуєте ви  на благодійну компанію для дітей-сиріт?

 Хлопець років двадцяти трьох тикає папку з якимись незрозумілими фотографіями, на перший погляд зовсім непричетними ні до яких благодійних компаній.  Дивлюся на нього відсутнім поглядом і повністю холодно запитую:

-         А коли відбуватиметься акція?

-         Точна дата ще невідома.

-         Для яких дітей відбуватиметься акція, говорите?

-         Сиріт. Для дітей-сиріт.

-         Я розумію, що для сиріт, але яких саме?

-         Для дітей нашого міста.

-         Ага. Скажіть, а у вас що, немає спонсорів?

-         Е-е.. та є.

-         І що? Не вистачає коштів?

-         Е-е.. не вистачає.

-         Неправильна відповідь. Потрібно говорити, що у вас соціальний проект – залучення матеріальних сил пересічного населення. Ви погано підготовлені.

-         Вибачте, що потурбував.

-         Нічого-нічого. Це мене трошки розважило.

Хлопець пішов ні з чим. А що? Хочеш мати дурні гроші – підготуйся хоча б. Мене завжди дивували люди, які спокійно можуть виходити із зони власного комфорту, але в них чомусь не вистачає прудкості розуму придумати щось влучне й правдоподібне. Сорому в них немає. Та в кого той сором зараз є? Навіть у мене, такого всього правильного й начитаного ніякого сорому, ось сьогодні Світлану образив ні з того, ні з сього.

-         Круто ти його..

-         Знову ти? – Світлана дивиться на мене широко розплющеними очима, - ти говорила, що тобі там дорогу переходити, а прийшла туди, куди і я.

-         Я не знала, що ти йдеш у парк. Я звикла там переходити дорогу, тому й перейшла.

-         Мені однаково.

-         Що ти тут робиш?

-         Думаю.

-         А чому ти не дав йому грошей? Ти не любиш дітей?

-         Я не люблю брехунів. Ти за мною стежиш?

-         Та ні.

Вона спокійно розвернулася й пішла до лавки навпроти. Я таки встиг роздивитися її черевики. Не помилився, такі на середньому підборі з довгим, але квадратним носом, трохи стертим, збоку замочок й якісь квіточки, тупі повністю, як на мене. Вона демонстративно всілася, вийняла з сумки фотоапарат і почала щось клацати на ньому. Я погано бачив, але здалося, що річ така собі, не за три копійки, як-то кажуть. Аж дивно було бачити таке в неї в руках. Я дивився декілька хвилин на все те, потім встав і підійшов.

-         Ти фотографуєш?

-         Ба! Ти говориш до мене першим?

-         Можеш відмітити в календарику цей день.

-         Так, фотографую, капітане, - промовила вона з тими ж складками на лобі, що й тоді, коли переходила дорогу, - якщо хочеш знати, то мені подобаються твої риси обличчя, я хотіла тобі запропонувати фото сет, але ти так і не дав мені жодного разу такої можливості.

-         Оо. Потрібно було зразу говорити, нічого тріпати язиком пусте.

-         Ти  дуже злий.   

-         І що?

-         Знову автовідповідач вмикаєш?

-         Це питання?

-         Я не можу вже. Або ти починаєш нормально говорити зі мною, або розмову закінчено.

-         А якщо ні те, ні те?

-         Мені немає, що сказати. Чесно. Просто бракує слів.

-         Читати треба більше. Набиратися лексики.

-         Чого ти підійшов? Я ж уже залишила тебе в спокої. Хіба не цього ти хотів?

-         Техніка класна в тебе в руках. Зацікавився.

-         Ти – нудний. Тебе не цікавлять душі людські, тебе цікавлять механізми.

-         Ти права. Якщо б ти була роботом, я би зацікавився твоїм механізмом значно більше.

Я демонстративно пішов вздовж алеї, бо стало знову нудно, прагнув створити ситуацію недосказанності. Такий собі я театрал. Дань Станіславському, моєму кумирові ще зі старшої школи. Та й, чесно кажучи, не хотів уже бачити зморшки на лобі Світлани, які, я впевнений, вона намружила.

Мандруватиму вже до метро. Пора додому мабуть їхати. Який малий цей акваріум. Ніде навіть кисню вихопити декілька ковтків. Ніяких свіжих емоцій, нічого нового. Як я хочу дивуватися, хочу, щоб щось мене вразило до глибини душі, так, щоб тремтіти. Нудно, нічого розважливого. Здається, химерні тіні гілок на мокрому асфальті – єдине, що може захоплювати.

 

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

2.

Жахливий сон, жахливий сон. Бррр, холодна вода, ще не встигла стекти зранку. Не буду бритися. Хоча Оленка буде й незадоволена, усе одно не буду, мені й так личить.

- Льошику, ось твій сніданок, а це твій бутерброд. Коли пари сьогодні закінчуються?

- Ніколи. Вони ніколи не закінчуються. І немає їм не кінця, не краю, мамо.

- Усе зрозуміло з тобою. Ти хоча б подзвони, якщо будеш затримуватися. Чуєш?

- Ні, мамо, я не чую. До речі, чи не виділили б ви з татом мені грошей на слуховий апарат. Дуже треба, ти ж сама бачиш. Чи мені в діда попросити?

- Ти все жартуєш. Ти не виростеш ніколи.

- Звичайно. Думаєш, як воно, коли тебе називають «Льошиком» у двадцять років.

- Не забудь тільки ключі.

- Бувай!

Метро. Набивається шалена кількість людей. І куди  їм усім  треба? Не вірю, що всі їдуть на роботу або навчання. Тоді, навіщо напихатися у вагони, якщо немає нагальної потреби кудись їхати. Чи від того, що вдома сидіти нудно. А так весело. Напихаються, напихаються: дами в строкатих плащах з розкішними зачісками (до речі, мене завжди цікавило, скільки часу ці дами витрачають на зачіски і для кого вони витрачають той час, щоби виглядати такими всіма з себе), чоловіки ділового вигляду в костюмах і з валізами, відверто недешевими, різних кольорів і розмірів, тут повно й занедбаних осіб, у нечищених черевиках багаторічної давності й таких самих куртках і піджаках, неформали в окулярах, подраних фірмових джинсах і з химерними штуками у вухах. Уся ця маса перемішується, пресується, утворюючи дивні фігурки, шалені експерименти з кольорами. Подивитися зверху на все це було б класно. Друг у мене є, художник, Артем. Він майстер змішувати кольори. Треба йому якось підказати черпати натхнення в метро в час-пік. Чи не говорити, так одним пасажиром буде більше, це додасть незручності, як-то кажуть, я людина дрібниць. Але все це цікаво. Стою собі, придавлений до протилежних від виходу дверей, обличчям до скла, треба якось себе розважати, дмухаю на  жахливо брудне скло, різко просовую руку крізь тепленькі плоті, яким випало на долю сьогодні вранці їхати поряд мене, і вожу пальцем по запареному  місцю. Пишу: «Миру мир!». Поняття не маю, чого саме ця фраза згадалася, але хай буде так. Як говорив Маяковський: «.. значит, кому-то надо, чтобы  эти плевочки светили». Він говорив про зірки, жаль, що зірки вранці не світять. Не так, жаль, що в метро неба не видно.

 

 

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

Посвящается моим родным и самым близким. Тут вы увидите себя, меня, нас. Образы собирательные, нагло спертые, как всегда у вас. Вообще-то сочинение

о жизни,  нашей, о том, как мы живем с вами.

Я переполнена вами от макушки до пят, теперь  переполняю вами

свои сюжеты. Нужно, чтобы на пост в поисковике гугла «как сделать так, чтобы попустило, пожалуйста»,

выводило «напишите книгу». Мне попускает, надеюсь, вам тоже попустит.  

 

1.

Мама говорить, що вночі сплять. А тато говорить, що я маю стати перекладачем. Насправді ж вони і гадки не мають, хто я й до чого прагну. Класну історію почув в одному з фільмів свого улюбленого режисера Тіма Бартона: розмір золотої рибки залежить від акваріуму, у який її поміщено – чим більший акваріум, тим більша рибка. Іноді я думаю, коли б мене хтось помістив у більший акваріум, я б дав усім жару..

Ще в мене є Оленка. Таке собі тигреня.  Та ні, не думайте, це моя, як-то кажуть, дівчина. У неї сірі очі, виразні губи й мініатюрна фігурка. Часто уявляю її в чорному мереживі, їй воно личить сто процентів; круті ще червоні мережива, але їй не підійдуть під колір шкіри. Та менше з тим.

Гасаю ось сторінками Інтернету, шукаю якусь роботу. А то набридло вже постійно клянчити в батьків, як-то кажуть, скільки можна. Але в той самий час розумію, що займаюся цими пошуками вже пару місяців, і все таким же чином клянчу в батьків. Вони мені, звичайно, не говорять нічого, люблять мене, хоча в нас мало спільного щодо поглядів на життя й таке інше. Звичайні проблеми сучасної родини. Тьху, і несучасної також. Усе це філософія, набридло. Викладачка класна була з філософії. Хай їй ікнеться. І чому не всі предмети такі, де можна говорити, що думаєш і тебе за це не судитимуть. Треба було вступати на політологію: там балаканини вдосталь, єдине, що в мене виходить на відмінно, при чому зусиль докладаю мінімум.

-Льошику, мерщій вимикай там уже комп’ютер. Досить на сьогодні, - кричить мама з кухні, закручуючи кран, вода більше не дзюрчить.

- Ага, - скільки можна називати мене Льошиком. Мені вже третій десяток пішов, а я все Льошик. Ні, не те щоб я дратувався, просто якось воно несолідно, чи що..

Тиша нарешті вдома. О пів на третю. Так-с, треба вимикати-таки комп’ютер, а то о третій дід вставатиме на нічний перекус, якщо я ще не спатиму, то вже важко буде заснути потім. Він голосно пересуває капцями по підлозі, паркет неймовірно скрипить, двері в кухню риплять, хоча вони ніколи не риплять, ніхто так не спроможний просунути двері до кухні, щоб вони зарипіли, а от дід уміє, потім він ставить чайник на плиту, так щоб сусіди зверху й знизу почули неймовірний металічний гуркіт, дід чекає поки вода в ньому не закипить повністю, тобто до того часу поки свисток не дзвенітиме на  носику чайника секунд так п'ятнадцять, а в цей час, він відкриває холодильник, щось звідти витягає і починає різати ножем то ковбасу, то овочі якісь, різати тихо він також не вміє. Не те, щоби мене все це дратувало, але постійно турбує питання: навіщо так голосно?! Оленка говорить, що невідомо, якими будемо ми в старості, тож маємо все те терпіти, бо ми ще молоді й наївні. Дивуюся, як їй приходить таке в голову. Не знаю як я, а вона точно наївна.

Сегодня скончался Вознесенский.. Так тоскливо стало. А я последние три дня хожу читаю его стихи. Дочиталась. Стихи на языке, а его уже нет.

Проза жизни.

- Аллё
- Аллё
- Видишь ветер?
- Ну и что?
- Посмотри в окно
- Ну и что?
- А вчера было солнце
- Ну и что?
- Зачем ты всё время говоришь одно и то же?
- А я автоответчик

         На днях мы с Вами, дорогие Друзья, отпраздновали очередную годовщину нашей Великой Всенародной Победы над немецким фашизмом.
А мне вспомнились рассказы моей мамы, которая родилась в небольшом селе под Валками Харьковской области.
Как (скорее всего) в 1943г. немцы сожгли её хату, а в той хате чуть не сгорела моя бабушка, когда спасала наиболее ценное для нее - икону. А когда бабушка, тогда еще молодая, выскочила из горящей хаты, то в неё начали стрелять немцы... Чудом петляя удалось ей убежать через огород и спрятаться  в лесочке...
Как перед окнами хаты отступающие немцы... вырыли могилы и похоронили своих погибших. Установили кресты, сфотографировали, а потом танками сровняли с землей. Сровняв с землей заодно  и колодец (криницю), из которого брали воду, набросав туда гильз и другой всячины.
Как потом они жили в землянке... и там же переживали и лютые морозы, и голод. Моя бабушка... и моя маленькая мама с младшим братом, и чуть старшей сестрой...  а совсем маленькая сестричка умерла...
Как мамин отец, только что вернувшийся с финской войны, толком не успел обнять свою жену и маленьких детей, как сразу же пошел на Отечественную... и там пропал... без вести.
Как после войны бабушке приходилось работать в колхозе за трудодни...то есть... практически даром.
А когда бабушка,чтобы не умерли с голоду её маленькие дети , подняла пару буряков с убранного поля, то свои же сообщили, куда следует... и её посадили в тюрьму.
Как не могли ходить в школу, поскольку не было обуви.
Как пришлось чуть ли не в семилетнем возрасте... идти в наймы, пасти чужую скотину и жить у чужих людей...
Как сама тогда еще семилетняя едва не умерла от непонятной болезни...Какая в 1944г. тогда была медицина... в селе её попросту не было.
Как...