Вот наступил Николаев день!
Проснувшись утром и шаря под подушкой обнаруживаешь какой-то подарок. Вот всплеск эмоций, радость, позитив! Значит он существует! Сразу настроение на весь день! Так иногда хочется побыть хоть чуть чуть ребенком! Жаль что под подушку не поместился подарок который заказывал! Но думаю что Николай принесет когда-то то что ты давно просил! Может на НГ! И ты ждешь веришь! Ну не может же он забыть о тебе! Он же все-таки существует!
P.S.
Вечером на кануне праздника ты сам положил себе подарок под подушку! Иногда одиноким людям приходится так делать! Чтобы радовать себя, и немного погрузится в детство!

 Вот снова ночь!
А я хочу что бы ты уснула спокойно!
Пишу что то, жду ответа, даже тогда когда понимаю что ты уже спишь. Так хочется прикоснуться к тебе, но не понимаешь на сколько это реально? Нужно что то делать что бы быть ближе, но без ответов не возникают вопросы, и вот ты уже спокойно спишь.  И вот понимаешь что неважно что и как, важно то что есть!
 Порою птицы улетают.
 А мы остаемся.
Но они обязательно вернуться! Но уже будет другое время и другие мысли!
  Вот и я уже сплю и строки сами появляются на экране...

Ты далеко и я далеко, мы едем каждый в своей маршрутке слушая музыку, но вдруг так захотелось ощутить тепло твое дыхания, запах твоих волос, прикоснуться к ним, сказать простые слова, а может просто посмотреть в глаза, и уже не нужно ничего говорить! Холодно!
Я хочу уметь верить! Верить тебе! Верить людям! Наконец-то услышать твою душу, не говорить бред, а говорить то что думаешь.
Возьми меня за руку!
Если это наш мир, наша любовь, наша судьба и будущее!
Милая моя!
Как тяжело порой переступить черту дозволенного. Но давай попробуем прожить так что бы ни кто не смог отнять у нас то что наше! И что бы мы сами не разрушили то что создаем!
Все-таки не смог поцеловать! Просто не смог! Наверно это плохо или хорошо? Зато я ощутил ожидание этого. А может мне показалось?
Как часто мне что то кажется. Или тот другой я живет в своем мире?
Настоящий мужчина! Как хорошо когда он есть! Этот настоящий который всегда чувствует жизнь, нежно прикасаясь к женщине, чтобы не сломать ее, это хрупкое создание Бога. Кем бы он не был слесарем или водителем, банкиром, не важно. Он ведь настоящий мужчина!
Даже если он пьян и приходит домой, он не забыл купить цветок, пусть он сломался в пути но он все-таки помнил, он же настоящий мужчина.
Только ты его поймешь! хорошим и плохим! он же твой мужчина! он знает все!
Чувствует только тебя! А ты его! В горе и в радости только твой!
Вот и улыбка которая нужна всегда. Тогда когда тяжело или весело и это смайл)))))

---

Семя брошенное в землю приносит жизнь?...

Плод дурмана

разум туманит...

Клочек мысли

вырванной из контекста,

не всегда раскрывает

смысла текста,

а скорее наоборот -

вырванная мысль

искажает смысл...

Истинное лицо человека,

нельзя определить одной

лишь сказанной им фразой,

нельзя увидеть его сразу,

мгновенно,с первого раза

и выразить свое суждение,

будь-то похвала ему,

или осуждение...

Но чтобы увидеть человека,

нужно этого сильно захотеть,

принести любовь свою

и внутрь его глядеть...

Часто скрывается боль

саркастической улыбкой,

прикладывать штамп любой,

большая ошибка...

Если хочешь принести ему исцеление,

наберись тогда большого терпения;

даже если сразу будет трение -

выслушать тоже нужно умение...

И если человек раскрывается,

ты продолжай молчать,

а не вступай в прения;

спросит что - нужно отвечать,

лучше всего кратко и точно,

без лишней лирики,

сейчас она не нужна,

нужнее молчать умение,

и точность суждения...

Когда хирург скальпель в руки

берет,он точно знает

где нарыв вскрывать,

а не им отмечает

примерное его нахождение,

иначе он изрежет человека всего,

так и не найдя ничего,

прибавит боль к боли,

рану к ране,

а раны имеют свойство

болеть,загнивать,

и в этом нет удовольствия,

а лишь хочется кричать...

Когда кто-то кричит,

ты молчи и слушай,

если хочешь понять

смысл его и более

увидеть его душу,

и помочь освободиться

ему, от боли...

13.

- Де ти живеш?

- У гуртожитку. Це на Смолянках. А ти додому хочеш?

- А ти можеш щось запропонувати?

- Можна гуляти всю ніч, наприклад.

- Ти ненормальна. Чого б це я з тобою гуляв усю ніч? Ти не уявляєш як я хочу до своєї Оленки. Ми не бачились усього три дні, а наче рік пройшов уже.

- Я не намагаюся замінити тобі Оленку. Яка вона? – розкажи.

- Хороша. Хвилинку. Алло.. Я прогуляюся трохи.. Усе буде нормально.. Бувай.. Це тато. Я не вдома зараз, вони переймаються, що буде вночі.

- Я просто запитала. Здається, у тебе накопичилося стільки всього розповісти, а ти все тримаєш у собі. Так і лопнути можна.

- А тобі яка різниця? Відійди, щоб не заляпатися. І забудь.

- Я просто не сноб.

- Зате ти просто з провінції.

- Думаєш це недолік?

- Не знаю. Але це помітно. І виглядає незграбно.

- Ти любив діда?

- Так. Мене назвали на його честь. Він усе життя няньчив мене.

- А в мене лише дід з родичів. Я також його люблю. Бо більше немає кого.

- Ти – сирота?

- Не знаю. Можна й так сказати. Батьки в Індію поїхали років так з 15 тому. Вони в мене лікарі - анестезіологи. Зв’язку з ними ніякого. Сім років тому померла бабуся. От ми й залишилися вдвох.

- Брати, сестри?

- Нікого.

Я подумав, що непогано бути самотнім. Коли в тебе нічого й нікого немає. Така собі табула раса. Малюєш собі історію життя з нового чистого аркушика. Думки перервав спалах. Вона мене сфотографувала. Я згадав, що в мене гроші якісь в портмоне були.

- Каву п’єш?

- П’ю.

Ми зайшли в кафе, вибрали столик у кутку й чекали поки нам принесуть духмяну рідину в біленьких чашках. Я роздивлявся лампи на стелі, офіціантів. Не знаю, що робила вона. А я думав про повні дурниці. Коли нарешті піде дощ, бо чомусь дуже схотілося помочити ноги в калюжі, згадував, як ми з Оленкою ходили в музей сучасного мистецтва на виставку  каструль, думками гортав старий альбом домашній, такого великого формату, більший за а-4, там повно чорно-білих фотографій, малі ще мама, тато, тато в армії, весілля їхнє, родичі ще там різні, усі вдягнені старомодно, посміхаються. Раптом подумав, що не посадив ще жодного дерева. Тупо. Але хто придумав, що кожен має посадити дерево, побудувати халупу й виховати сина. Називається шлях інкубатором. Гаразд, погоджуюся, посадити дерево, це зрозуміло, на благо планети, так і має бути, а з іншими пунктами можна багато сперечатися, вірніше не з самими пунктами, що з них узяти, а з тими, хто хотів би їх захищати, така справа загалом. Кожному своє, як то кажуть.

-      А ти посадила вже дерево?

-      Посадила. А ти?

-      А в тебе хлопець є?

-      Немає. І дівчини також немає.

-      А був коли-небудь хтось?

-      Ні.

-      Як тоді ти говориш, що тобі подобаються, наприклад, дівчата більше?

-      Я розглядаю людину як форму. Дівчата гарніші.

-      А звідки в тебе фотоапарат такий дорогий?

-      Дідусь подарував. Звідки я можу мати його?

-      Не знаю. А звідки в нього такі гроші?

-      У мене це від дідуся. Він хворий на фотографію й фотоапарати. У нас удома колекція така, що тобі й не снилося. Продав один зі своїх улюблених антикваріатних і купив мені цей. На день народження.

Зрозуміла справа, що мені не снилося. Мені останнім часом таке сниться, що краще б фотоапарати її діда снилися. Тьху, таки правда написана в тому посібнику по магії. Пророкували мені смерть близької людини за моїми сновидіннями, чомусь подумав про Оленку, а тут дід. Ні, ну, це ж треба.

-      Зрозумів. Покажеш кадри?

-      Ні. Потім. Я пришлю тобі в конверті вже готові фото.

-      Зрозумів. Це дощ?

 

попередня глава http://blog.i.ua/user/3026999/552870/?p=1

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

 

12.

- Привіт, - посміхалася Світлана, - ти ще більше розгублений по життю, ніж я думала. Як ти міг забути про мене? Я чекаю вже півгодини.

- Нічого немає. Тобто є щось, але не те.

- Ти темніший за смерть. Що таке?

- До чого тут смерть? Навіщо ти це сказала?

- Та що з тобою?

- Купа проблем. У мене дід помер. Дівчина в лікарні. А в тата ювілей.

Світлана потупилася кудись вдалечінь.

-      Співчуваю. Коли похорони?

-      Сьогодні.

-      Можна я піду?

-      Куди?

-      На похорони.

-      Чого?

-      Хочу пофотографувати.

-      Ти не зрозуміла. У мене горе. А ти зі своїми фотографіями.

-      Вибач. Я поїду вже.

Вона розвернулася й пішла до входу в метро. Розтоптані кросівки, потерті джинси-кльош під колір усе тієї ж курточки, яка мені так не злюбилася з першого погляду.

-      Світлано, - вона зупинилася  і повернулася обличчям, - а тобі подобається наша викладачка з російської?

-      Я не думала про це.

-      Обіцяй, що ти не фотографуватимеш діда.

-      Обіцяю, що фотографуватиму лише тебе.

Ми йшли до мого дому мовчки. Біля парадного вже назбиралося повно людей, стояла тітка Олеся, мамина молодша сестра, з чоловіком та моїми сестрами двоюрідними - близнючками Анею й Танею. Я поздоровався й запитав, чи скоро. Тітка відповіла: «Уже», - витираючи очі носовичком. Дивно звучить «очі витирати носовичком», тоді вже «очничком» витирати, чи що.  Вінки, ялинові гілки, ніколи не думав, що все це може бути на стільки обтяжливим. Сутужно. От тепер би й відмотати час.

 

попередня глава http://blog.i.ua/user/3026999/552363/

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

11.

- Мамо, що сталося? Чого ти плачеш? Зі святом, тату. Це тобі від мене. Я там підписав на обкладинці. Ну, як завжди. Мамо, що таке?

- Олексію, дід помер, - промовив тато сумним голосом.

- Він не встав сьогодні вночі, я ж там готувала ще в такий час, як він встає звичайно. Думаю, ладно. Зранку принесла йому чаю з бутербродами до спальні, а він уже холодний.

Оце так свято. У мене, мабуть, тупішого вигляду зроду не було. Я стояв, стояв час, стояли меблі в залі. Усе стояло, ніякого руху, ніякого зовсім. Мама тільки схлипувала. Тато обперся на піаніно, дивився кудись у килим. Якщо візуально поділити килим на три частини, то він дивився у третю третину, перед самим столом письмовим, далі тільки вікно й балкон.

-      Алло.

-      Здрастуйте, дядь Паш,  це Олексій. Покличте, будь ласка, Оленку.

-      Вибачай, старий, Оленку сьогодні вночі забрала швидка.

-      О, Господи.

-      Температура зависока, не могли збити самі. То вона зараз під крапельницею. Дати адресу?

-      Я не зможу поїхати. У мене дід помер.

-      О, Господи. Чого?

-      Не знаю. Час прийшов, дядь Паш?

-      Час не йде нікуди, щоб йому приходити. А от смерть приходить. Скільки йому? Було.

-      Сімдесят два.

-      Ще міг би жити. Не сумуй, старий. Йому, певно, вже краще, ніж нам.

-      Дивлячись на маму, здається, можу погодитися.

-      А з Оленою буде все добре.

-      Вона мені говорила це позавчора. А сьогодні вночі її забрала швидка.

-      Ну, що ти поробиш. Таке життя, старий. Тримайся.

-      До побачення. Вам також.. я не знаю, що сказати.

-      Я зрозумів, бувай, Льошо.

Я поклав слухавку. Що робити? Що коїться навкруги? Куди я потрапив? Як ми тепер житимемо без діда, хто тепер серед ночі човгатиме капцями по паркету й розповідатиме про те, як воно в старовину було. Я зайшов до своєї кімнати, прикрив двері й улігся животом вниз на диван, туго вткнувся обличчям у подушку, так що аж пташки почали літати, утворюючи калейдоскоп із іскринок. Може з годину так пролежав, потім постукав хтось до мене й без питань до кімнати зайшов батько.

- Я замовив гроб, привезуть через півгодини, уже яму викопали і там прийшли тітки мити й одягати діда. Ти допоможеш занести гроба?

- З дідом?

- Ні. Пустий, коли його під парадний привезуть.

- Допоможу. А на цвинтар хто нестиме?

- Там уже все домовлено. Не можна, до речі, щоб близькі родичі несли.

- Дурниці. Але я б усе одно не ніс.

- Оленці дзвонив?

- Вона в лікарні.

- Що вже трапилося?

- Я не знаю. Температура висока. Під крапельницею лежить.

- Усе міняється, усе проходить, - промовив батько вже майже нечутно, підводячись зі стільця.

Згадалася історія з книжки «Конспекти практикуючого психотерапевта» не пам’ятаю вже автора. Там чоловік прийшов з купою проблем на прийом, вивалив йому з три короби. Психотерапевт порадив повісити над робочим столом аркуш з написом «так буде не завжди». Я б, мабуть, не вішав ніяких аркушів, такі штучки дешеві, дитячі аж. Через пару місяців пацієнт прийшов знову ж таки до лікаря, але вже сіяв від щастя. Дякував, говорив, що вдома, на роботі в нього все наладилося. Психотерапевт запитав, чи зняв він аркуш над столом. Той відповів, що зняв. «То поверніть його на місце. Так буде не завжди», - відказав лікар. Тато схожий зараз на того психотерапевта з цим «усе міняється, усе проходить». Я люблю зірки, навіть, якщо їх раптово не стане, або я осліпну, я любитиму зірки. Господи, що я верзу. Я не в собі. Які дурощі. Кому це закортіло дзвонити на домашній. Саме час. Тобто зовсім не час.

-      Алло.

10.

- Обміняємося мобільними?

- У мене є візитка, - вона простягла картонку салатового кольору. Я навіть не заглянув у неї, сунув у портмоне.

- Мені вже час. Завтра в нас субота. Тоді неділя. І аж потім ми зустрінемося.

- Не поспішай говорити так. Невідомо, що ми робитимемо сьогодні ввечері, а ти вже й про понеділок думаєш.

- Ні про що я не думаю. І коли ви, дівчата, зрозумієте, що хлопці не обов’язково говорять те, про що думають. Знову балачки. Я пішов.

- Бувай.

Удома пахло булочками з корицею, відбивними і ще чимось. Коротше, пахло дуже смачно. Мама в мене – чудова хазяйка, у неї все виходить прекрасно: готувати, шити, влаштовувати затишок і таке інше, що з цим пов’язано, тобто золото, справжній скарб вона в мене, і в тата, звичайно. Але дивина в тому, що тато її вибирав, а мені й так пощастило, волею долі. Найкраща жінка у світі – це мама.

-      Привіт. Я купив татові книжку. Подивишся? Слухай, у мене одногрупниця – фотограф. Може хай прийде? – пам'ять яка-не-яка буде.

-      Хай прийде. А скільки вона бере?

-      Не знаю. Нагодуємо її і досить.

Мама подивилася на мене засудливо.

-      Будь-яка праця заслуговує на винагороду.

-      Я зараз подзвоню їй, домовлюся про все, запитаю про гроші.

-      Зови її на завтра на п’яту вечора. Слухай, а Оленка буде?

-      Я не говорив? – вона хвора.

-      Бідненька. Може провідаєш?

-      Не знаю.

Дістав візитку. Чудово, у Світлани мій оператор. Тьху, у мене ж на рахунку нічого немає.

-      Мамо, я подзвоню з домашнього, бо забув знову рахунок поповнити.

-      Алло.

-      Це Олексій.

-      З домашнього? У тебе немає мобільного?

-      Яка тобі різниця? Дорого балакати, я з домашнього. Коротше, у мене в тата завтра ювілей. Зможеш пофотографувати?

-      Зможу. Де й о котрій?

-      Зустріну тебе біля метро Московська завтра о 16.45. Підходить?

-      Так. До завтра?

-      Зачекай. Скільки коштуватиме це?

-      Знущаєшся? Ніскільки.

-      Дурниці. Будь-яка праця заслуговує на  винагороду, - повторюю мамину фразу.

-      Я прийду без подарунка й погодуєте мене. Ото й уся винагорода. Нові обличчя для фото – то моє щастя. Я в парку тоді була, бо я там людей перехожих фотографую.

-      Зрозумів. До завтра, - я поклав слухавку, - Мамо, я домовився про все. Вона сказала, що прийде без подарунка й поїсть у нас – ото й уся винагорода. Це я тобі дослівно.

-      Гаразд, Льошику, щось придумаємо. Намалюєш що-небудь, щоб прикрасити кімнату?

-      Намалюю. Ну, я пішов.

-      Стояти. А хто їсти буде?

-      Я вже й забув, що голодний.

-      Сідай уже. Я ось приготувала тобі.

 

(пиес2)

 

-      І не треба. Тільки не криви лоба. – Я відвернувся від неї й завернув у двір, там у цокольному приміщенні звичайного жилого дому знаходиться моя улюблена книгарня. Там завжди повно нових надходжень, усе впорядковано до ладу, привітні консультанти й музика приємна грає. Світлана йшла за мною крок за кроком. І я подумав, чи не запросити її як фотографа на святкування татового дня народження, непогана пам'ять залишиться, до речі, у нього ювілей, треба з мамою порадитися. Книжки; можна забути про мене хвилин на сорок, бо я про себе в такі моменти точно забуваю, головне мене не торкатися, бо може бути не зовсім адекватна реакція. Буде боляче всім: і вам, і мені.   

 

 

На фото - я - падлюка (1) http://blog.i.ua/user/3026999/544034/

На фото - я - падлюка (2) http://blog.i.ua/user/3026999/544330/

На фото - я - падлюка (3) http://blog.i.ua/user/3026999/544986/

На фото - я - падлюка (4) http://blog.i.ua/user/3026999/545634/

На фото - я - падлюка (5) http://blog.i.ua/user/3026999/546244/

На фото - я - падлюка (6) http://blog.i.ua/user/3026999/549148/

На фото - я - падлюка (7) http://blog.i.ua/user/3026999/549791/

На фото - я - падлюка (8) http://blog.i.ua/user/3026999/551228/

9.

Класна назва предмету  і цікаві художні твори – ще не велика радість: посидівши на такій парі, починаєш втрачати будь-які дитячі мрії про ідеали. І куди я спускаю свій час? Як люди можуть в мене викрадати дорогоцінні хвилини життя? Я б використав ці хвилини, які плавно й не дуже плавно переростають у години, а потім не встигаєш опам’ятатися, як втрачено роки, так от, я б їх використав  на багато продуктивніше, навчаючись самостійно, але спробуй це поясни батькам. Уявляю розгублені очі мами і вже чую, як вона говорить: «Льошику, ти не правий, знову щось химерне придумуєш. Краще не починай розмову про це з татом». Треба, до речі, татові якусь книжку забігти купити.

-      Ти поспішаєш?

Замість відповіді я подивився скоса на Світлану. Є такі люди, яким по приколу, щоб їх гнобили й морально опускали. Дивно те, що всі мої вибрики ображають Світлану й вона прекрасно розуміє, що я знущаюся, але чомусь продовжує шукати спілкування зі мною. Тут може бути два варіанти: або вона симпатизує мені, що відпадає, судячи з її орієнтації, або їй зовсім самотньо й не вистачає спілкування. Можливо також, що вона мазохіста, можливо навіть вона сама про це не знає, тому підсвідомо шукає собі покровителя. Це погано, що я постійно на своїй хвилі. Треба було поспостерігати, із ким та як вона дружить у групі. У неї сьогодні колосок заплетений, такий тугий дуже, і їй так досить непогано, як-то кажуть, личить, хм..

-      Агов! Здається, я не забула зняти капелюха-невидимку.

-      Ти читаєш книги взагалі?

-      Ти зациклений на книжках?

-      Бути начитаним – один із кращих недоліків. Я просто в книгарню зараз. Якщо немає чим зайнятися, можеш зі мною піти.

-      Це нічого, якщо я іноді клацатиму тебе на фоторушницю? – привітно всміхається.

-      Домовилися.

Мене пройняла раптово ідея-фікс залізти в самі нетрі душі цієї дівчини, зрозуміти, чим вона живе, за що переживає, про що мріє, хто вона і яка загалом. Я без усякого сорому розглядав її, кожну дрібничку. Так усе натурально, ніяких емоцій: вона мені не подобалась і не викликала жодних негативних емоцій, я сприймав її як людину в цілому. Як говорять дзен-будисти, коли ти миєш чашку, мий чашку. Так от, розглядаючи Світлану, я розглядав Світлану. Раптом уявив її мармуровим пам’ятником, чомусь оголеною, і коси, підібрані до верху, вільно спадали кучерявими пасмами.

-      Про що ти думаєш?

-      Ні про що. Я роздивлявся тебе просто.

-      І що?

-      І все.

-      Не вірю.

 читать эту часть дальше http://blog.i.ua/note/edit/551233/