Здесь http://www.kp.ua/daily/310308/38371/ внизу аудио-комментарий египтолога, который лично я, очень рекомендую прослушать. Напоролась случайно на эту чудесную статью и хочу подтвердить, что сама неоднократно удивлялась тому, что древние египтяне умели сделать с помощью простых инструментов, это при том, что у них не было металла. Сейчас я готовлю материал, где подробнее раскрою тему постройки пирамид с моими фото из Египта, а пока ...это кол-во букв того стоит...

Могли ли древние египтяне самостоятельно возвести свои гигантские пирамиды и дворцы? Люди, которые лишь читали об этих сооружениях в учебниках истории, полагают: да. А вот многие из тех, кто бывал в этой стране и бродил, например, по долине Гиза, сомневаются. Слишком уж внушительны эти сооружения, пусть даже на их постройке, как предполагается, трудились десятки тысяч рабов. (ну этого, как теперь известно, - никогда не было, т.к. работу делали спецы и это уже доказано новыми археологическими раскопками (видео с главным египтологом с места раскопок тоже выложу))

Версия Конан ДойлаТеория, что пирамиды - это материальные следы какой-то более древней технологически развитой цивилизации, выдвинута отнюдь не сегодня. Например, в 1929 году «отец Шерлока Холмса» Артур Конан Дойл опубликовал фантастический роман «Маракотова бездна», герои которого попадают в некий город - остров, тысячи лет назад опустившийся на дно Атлантического океана. Когда один из них осматривает подводные строения, то замечает, что: «Колонны, площадки и лестницы этого здания превосходили все, что я когда-либо видел на земле. Больше всего здание походило на остатки храма Карнака в Луксоре, в Египте, и, удивительное дело, украшения и полустертые надписи в мелочах напоминали такие же украшения и надписи великих развалин вблизи Нила». По версии Конан Дойла, кстати, посетившего Египет до написания этого романа, все местные древние сооружения были построены атлантами. А Дойл, по признаниям его современников, как и его знаменитый герой-сыщик, обладал блестящими аналитическими способностями.

Сфинкс старше на 5000 лет?

На чем основывал свои выводы Конан Дойл, не ясно. Но у него сейчас имеется множество последователей. Например, руководитель Лаборатории альтернативной истории (http://www.lah.ru/) Андрей СКЛЯРОВ, который неоднократно бывал в Египте, утверждает, что большинство местных памятников истории действительно создано представителями древней працивилизации:- Можно называть их атлантами, можно инопланетянами, можно как-то по- другому, но их следов в Египте неимоверное количество. Даже странно, что египтологи раньше не обращали на это внимания. Хотя сейчас у меня создается впечатление, что сами египтяне о чем-то догадываются, но тщательно скрывают тайну.- Если можно, конкретные примеры...- Пожалуйста, начнем с великого сфинкса. Классическая египтология утверждает, что он был построен во времена фараона Хеопса или его сына - примерно 2,5 тысячи лет до нашей эры - на основании лишь того, что по своим «художественным особенностям» его можно отнести к той эпохе. Но еще полтора столетия назад в Гизе была найдена так называемая «Инвентарная стела», на которой указано, что Хеопс повелел только отремонтировать поврежденную статую. Отремонтировать, а не возвести!  А в начале 90-х американский геолог Роберт Шох доказал, что борозды на теле сфинкса и на стенке траншеи вокруг него - следы эрозии не ветровой, а дождевой: вертикальные полосы вместо горизонтальных. Но серьезных дождей в Египте не было как минимум уже 8 тысяч лет. Сразу после публикации Шоха египетские власти затеяли срочную реставрацию сфинкса. Сейчас нижние две трети памятника закрыты новой кладкой, а верх скульптуры зачищен - почти никаких следов эрозии не осталось. Кстати, примерно в это же время была упрятана в запасники Каирского музея и «Инвентарная стела» - до этого она была выставлена на всеобщее обозрение, а теперь вместо нее поставили другую. В ответ на расспросы об этой стеле смотрители музея только недоуменно пожимают плечами. А ведь она неоднократно описана в  научной и так называемой альтернативной литературе.

Знаменитая «Инвентарная стела» с надписью о «реставрации» сфинкса.

Когда правили боги...

По мнению Андрея Склярова, кое-что строили и сами древние египтяне. Но свои постройки они возводили на основе древних сооружений.

- Это четко видно на пирамидах - какие сделаны вручную, а какие с помощью высокоточных инструментов, - рассказывает Андрей. - Более того, многие древние постройки напоминают бункеры - полуподземные сооружения, над которыми фараоны выстраивали свои пирамиды, пытаясь копировать древних. А изначальных пирамид, построенных працивилизацией, было всего 6 - 7: три в Гизе, две в Дахшуре и одна в Медине. Возможно, еще одна была в Абу-Роаше, но там не понятно, то ли пирамида, то ли бункер. А другие пирамиды - это достроенные фараонами древние сооружения, которые изначально представляли собой типичные бункеры. Причем с такими мощными перекрытиями, что иначе как убежищем на случай ядерной войны их и не назовешь. Правда, не понятно, почему и кто им мог угрожать. Зато война как раз объясняет исчезновение працивилизации.

- А почему, кроме построек, не осталось других материальных следов?

- Почему же не осталось? Например, в пустыне Гиза мы наткнулись на нечто, напоминающее железную труху. Взяли пробы, привезли в Москву. Оказалось, что это окись железа с большим содержанием марганца. Процентное соотношение соответствует высоколегированным марганцевым сталям, которые сейчас используются в траках танков и в качестве материала для камнедробильных машин. За сколько лет эта чрезвычайно прочная сталь могла превратиться в труху в пустыне, где уже 8 тысяч лет не было приличных дождей.

(странный кусок лежит и у меня дома, только я его подобрала в Дахшуре. Там сама пирамида словно прошла сильную термическую обработку, т.к. по структуре камень напоминает вулканическую породу (если сравнивать образцы с куском вулканического камня с Камчатки). Кроме того, от пирамиды действительно идет подземный тунель, который явно виден и соединяет ее с другой большой пирамидой, которая полуразрушенная находится в 500 метрах и мелкой, которую называют "пирамидой царицы" (см.фото в конце заметки)

- Но что же за таинственная цивилизация оставила нам эти артефакты?

- Есть разные версии. Кто-то придерживается теории, что это были атланты, кто-то рассуждает о колонистах из других миров. Когда они пришли на Землю, сказать сложно, но зато период расцвета их могущества определить можно. В начале III века до н. э. египетский историк Манефон опубликовал свою «Историю Египта». До нашего времени она полностью не сохранилась, но отрывки упоминаются в трудах других историков первого тысячелетия уже нашей эры. Манефон составил хронологический перечень правителей страны. Классическая египтология признает только «династическую часть», в которой речь идет об известных фараонах-людях. Но Манефон рассказывает и о первом царстве, когда Египтом якобы правили боги. Оно существовало примерно 10 - 12 тысяч лет назад, задолго до первых известных фараонов.

Они работали с гранитом, как с пенопластом

- Сейчас египтологи проводят время в спорах, как же рабочие ворочали эти многотонные каменные блоки, из которых сооружали пирамиды и храмы, строят версии, проводят эксперименты, - рассказывает Андрей Скляров. - Мы пошли по другому пути: если имеются миллионы тонн камней, то надо разбираться, как их обрабатывали. Мы анализировали множество параметров. Например, если их выпиливали, то смотрим ширину и глубину пропила, толщину режущей кромки. Порой результаты оказываются удивительными.

Плиты из черного базальта, расположенные по периметру храма, стоящего возле великой пирамиды (раньше они были полом древнеегипетского храма). Виден след дисковой пилы, которая, как известно, работает на гидравлическом, пневматическом или электрическом приводе, но у египтян не было ни первого, ни второго, ни третьего.  Заметно и то, что при распиловке идет шлифование. Если, как считают, строители работали ручными медными пилами, то остались бы царапины, а аналогичную шлифовку оставляют современные пилы с алмазным напылением, да и двигаться они при этом должны очень быстро.

Фрагмент обелиска в Карнаке. Лежит в 10 метрах от туристической тропы. На нем странные отверстия диаметром 1 см, а глубиной около 10 см. Явно их делали, чтобы крепить какие-то декоративные пластины: золотые или медные. Но некоторые из них идут в глубь гранита не перпендикулярно, а под углом 10 - 20 градусов: вручную это сделать невозможно. Получается, что их в граните сверлили, как мы вертим дырки дрелью в мягком дереве. Какое же сверло у древних египтян могло входить в гранит, как в масло?

Это обелиск, лежащий около знаменитого жука-скарабея на берегу священного озера в Карнаке. Видна декоративная полоска шириной 3 мм, глубиной 1 см. Считается, что это вроде гвоздем процарапали. Ювелиры, пожалуй, могли бы повторить, тщательно врезаясь, современными инструментами.

Артефакт из южной Саккары, куда не пускают туристов. Очень показательный блок из черного базальта. Дальняя часть у него отпилена: виден след дисковой пилы. А другую часть пытались обрабатывать вручную. Сразу видна разница.

Ворота в пока еще закрытой части Карнакского храма. На самом верху в граните сделано отверстие, как считается, для стойки ворот размером с хороший бочонок. В нашем мире станки, способные вырезать такие отверстия, появились лишь 10 - 15 лет назад. Асуанские каменоломни. Шурфы, уходящие на несколько метров вглубь. Диаметр чуть больше ширины тела человека. Как такие ямы долбить? Развечто головой вниз стоять. Таких шурфов множество. По версии египтологов, они предназначены, чтобы смотреть, как идут трещины в основном массиве. А это совершенно бессмысленное занятие, потому что направление трещин можно определить и с поверхности. И зачем нужно было так тщательно выравнивать стенки? Похоже, что здесь работали фрезой. Есть гипотеза, что строители попросту брали пробы гранита. Но таким инструментом, который позволял не тратить на эти пробы много времени. Эта працивилизация демонстрирует нам, что работала с гранитом, как с пенопластом.Медумская пирамидаУдивительно, но в некоторых случаях строители выравнивали не только горизонтальную, но и наклонную кладку пирамид. А это невероятно сложная вещь даже в наше время. Тут видно, что область вокруг входа выровнена уже после того, как сделана основная кладка. Это с точки зрения технологии гораздо удобнее, нежели готовить блоки определенной формы. Видно, как шла фреза. Кто-то резал гранитсовершенно спокойно, легко и изящно, на наклонной поверхности. Возраст пирамиды неизвестен. Но факт остается фактом - они были не только мудрыми, но и умными...Как сказал один жрец :"Египет погубят иностранцы" и так и случилось, т.к. начиная с 22 династии - фараоны уже были черными и выходцы из разных народов. Они халатно относились к древней культуре, ее традициям и знаниям, вот и закатилось солнце Древнего Египта..., но они оставили после себя память - нам - людям будущего...

P/S/ обещанные фото из Дахшура:

1. вот так выглядит вход под пирамиды в подземные тунели

2. А вот сам подземный тунель, который соединяется с...

3. вот этой пирамидой

4. А это - блоки, из которых была построена Красная пирамида, при чем обратите внимание на сам камень

Вот так выглядели насыпи, которые помагали поднимать, с помощью рычагов, более тяжелые блоки (хотя я хочу верить в тайные знания египтян по передвижению предметов силой мысли...  )

А вот и фото с рисунком в Саккаре. Прошу обратить внимание на отсутствие рабов и плетей.

Отчетливо можно увидеть слева большое тело фараона, которым этим управляет. Далее мы видим как один писец контролирует постройку, а другой (выше ) - привоз продовольствия для строителей, среди которых хлеб, птица, вино и рыба.

Ну а это я  

                                           25 березня 1999 року в автокатастрофі на шосе під Борисполем за нез'ясованих обставин загинув В'ячеслав Чорновіл. Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль-Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався в "КамАЗ" з причепом, який розвертався посеред шосе. В.Чорновіл і його водій загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ був госпіталізований з важкими травмами. Пізніше внаслідок серцевого нападу помер водій "КамАЗу".

Соратники В.Чорновола вважають його загибель політичним убивством.

На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища.

Його життя - це взірець для мільйонів громадян України. Для тих національно-свідомих українців, котрі підтримують тепер ідею національного відродження й сучасну українську незалежну державу. Це активна й дієва частина українства, яка, власне, слугує основою сучасного державотворення. Ці люди усвідомлюють себе патріотами своєї української нації, незалежної держави. При цьому вони досить критично оцінюють економічний та соціальний стан країни, дії Президента, уряду, парламенту. Проте вони впевнені, що Україна зможе подолати всі негаразди і досягти стабільності та добробуту.

Вячеслав Чорновіл казав: "Я вірю в силу духу українського народу". Будьмо вартими!

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Подивімося на деякі найцікавіші тексти.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин. Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Джерело: Вікіпедія.

Расскажу я вам, друзья, одну далекую от наших повседневных забот историю, а потом мы подумаем, имеет ли она к нам отношение…

Одним из видных деятелей Ренессанса был Франческо Гвиччардини, прославленный историк и политический деятель. Являясь главным советником Клемента VII, он порекомендовал этому нерешительному папе вступить в конфликт с германским императором Карлом V. Папа принял совет, но… „Не так сталося, як гадалося”. Последствия были катастрофические. Рим был взят в 1527 году войсками  Карла V. Город, который Гвиччардини любил больше жизни, был разграблен, разрушен и сожжен. Гордый и высокомерный флорентиец, уверенный в своей глубочайшей политической мудрости, вынужден был признать, что он причинил Италии больший ущерб, чем многие ее открытые недруги. Это наполняло ему душу нестерпимой болью, раскаянием и глубоким переживанием исторической трагедии. Гвиччардини стал историком, пытаясь хотя бы таким образом найти примирение с прошлым. Его же трагедия состояла в понимании того, что прошлое не вернуть: ОН САМ его уничтожил…

Чуткость Гвиччардини к непреднамеренным последствиям своих действий контрастирует с совершенным равнодушием, с которым менее ста лет до этого герцог Бургундии Филипп Добрый смотрел на разорение, которое он принес Франции, заключив союз с Англией во время Столетней войны. Я не знаю, каким человеком был бургундский герцог. Вполне возможно, что это был действительно добрый правитель, раз он заслужил такое прозвище. Скорей всего, он просто иначе воспринимал реальность, считая, что его действия касаются лишь поверхности политических событий, но они не могут серьезно поколебать угодный Богу порядок. Представление, что он смог бы его изменить, могли бы показаться герцогу богохульством, как если бы муравей вообразил, что сможет разрушить вселенную.

Если Филипп Добрый и чувствовал какую-то ответственность, то эта ответственность касалась только его личности и того, как эта личность может выглядеть в глазах Бога. Гвиччардини же чувствовал ответственность скорее перед миром, чем перед Богом, и в этом смысле Ренессанс проводит четкую границу между средневековой и современной идентичностью. Последняя связана с уверенностью, что мы можем вносить изменения в реальность и даже полностью ее переделывать. Это один из аспектов проекта модерна – проекта, коренным образом изменившего мир, причем, не только мир Запада…

            К чему я рассказал эту историю? Я взял для примера два исторических персонажа, но дело, конечно, не в них. Это, своего рода, символы. Для нас вполне понятна позиция Гвиччардини и кажется довольно страной и где-то даже дикой позиция Филиппа Доброго. Но парадокс в том, что хотя Гвиччардини нам понятней, Филипп Добрый нам гораздо ближе! Многие ли из нас обладают способностью критически оценивать собственные поступки? Если нам что-то удается, тогда: Я сделал, Я добился, Я, Я, Я… Если же что-то не так…

Среди читателей моего блога навряд ли найдется много людей, которые принесли своему народу столько страданий, сколько герои этого рассказа, но и в мелочах мы лицемерим даже с собой. Например, каждый день здесь, в блогах, неоднократно сталкиваешься с потоком слез и соплей по поводу несправедливости мира, непонимания со стороны окружающих, разрыва с любимыми. Виновны все: мир, общество, окружающие, Бог… Только мы не виновны. Как редко мы находим в себе мужество нести ответственность за свои поступки! Гвиччардини, конечно, виновен, но он нашел смелость осудить самого себя, и в этом он себя превзошел. Мой главный месседж заключается в том, что лишь посмотрев открыто в глаза прошлому, и тем самым примирившись с ним, можно ответственно созидать будущее.

Сорри, много букафф!

Андрій ОКАРА

ПОЛТАВА-2009 ЯК ЗАГРОЗА ТА ЯК ГУМАНІТАРНИЙ РЕСУРС

300-річчя Полтавської битви повинно відкрити новий етап в російсько-українських відносинах

Зустріч Віктора Ющенка та Володимира Путіна 12 лютого у Москві принесла справжню сенсацію: президенти України та Росії таки домовились спільно відзначати 300-річчя Полтавської битви, до того ж у трьохсторонньому форматі – з залученням Швеції, представників якої російський президент навіть визвався запросити сам.

Це справжній прорив, бо на попередній російсько-українській зустрічі на найвищому рівні йшлося лише про спільне святкування 200-річчя Гоголя, а щодо битви – мовляв, ніяк неможливо через різні інтерпретації цієї події в російській та українській історіографіях.

За адекватного підходу тема 300-річчя Полтавської битви для України може стати важливим гуманітарним ресурсом впливу і розвитку іміджу країни (так званою "Soft Power" – технологією "м'якої влади"). За незбалансованого і недбалого підходу ця тема може стати реальною гуманітарно-політичною загрозою: наприклад, ухилення од діалогу з Росією з приводу 300-річчя і від спільного відзначення (саме "відзначення", а не "святкування"!) означатиме моральний програш влади і позиціонуватиме її представників як слабаків, що не вміють відповідати на виклики і "тримати удар". Оскільки 2009 рік – це не тільки ювілей, а ще й рік президентської передвиборчої кампанії, очевидно, що різна інтерпретація битви і її наслідків, а також постатей Петра I та Івана Мазепи може стати матеріалом для чергової інформаційної війни, яку зацікавлені сили неодмінно використають для подальшого ментального та ціннісного розколу країни.

Тож вибір формату відзначення 300-річчя Полтавської битви для України є питанням справді стратегічного характеру.

Полтавська битва: погляд з України, Росії та Швеції

Отже, Полтавська битва, що відбулася 27 липня (за старим стилем) 1709 року на північних підступах до Полтави, стала, наскільки можна судити з трьохсотлітньої дистанції, справжньою "точкою біфуркації" – таким ключовим моментом, після якого історія Європи пішла іншими шляхами.

Після битви під Полтавою Швеція почала "зосереджуватися" – зняла з себе тягар наддержави, перестала бути загальноєвропейським політичним "балансиром" і фактично почала будувати той самий "шведський соціалізм", яким шведи зараз пишаються.

Росія навпаки: існує причинно-наслідковий зв'язок між битвою під Полтавою та перетворенням Московського царства на Російську імперію, влаштовану на новій, секулярній, концепції влади та централізованій моделі державного устрою.

Одна із складностей у знаходженні російсько-українського взаєморозуміння щодо 300-річчя Полтавської битви полягає у відмінностях історичних міфів. Справа не лише в тому, зрадив Мазепа чи не зрадив. Справа навіть не в тому, було на нього накладено анафему з дотриманням канонічного права чи ні? Справа в тому, що в Росії усі знають про "викторию под Полтавой", але далеко не всім навіть гуманітарно освіченим людям відомо про трагедію Батурина, про тактику "випаленої землі", яку Петро повелів Мазепі застосовувати до українських регіонів, де могло пройти шведське військо, про руйнування Запорізької Січі, про політику обмеження прав Гетьманщини і т.д. Тому російська свідомість не сприймає того факту, що у тих подіях діяло, як мінімум, три суб'єкти: російський, шведський та український, а не лише два перші, як вчили у радянській школі. Тож на сьогодні створення "спільного" для Росії та України курсу історії, про необхідність чого постійно заявляють російські політики, – з області малореального.

Над іміджем Івана Мазепи, Петра I та інтерпретацією Полтавської битви ось вже 300 років працюють дві команди "чорних" піарників – істориків, публіцистів, письменників, кінорежисерів. Одна команда доводить, що Мазепа – "зрадник", "клятвопреступник", "другий Іуда", тоді як Петро – "мудрий цар", "переможець", "реформатор", "модернізатор", "європеїзатор" (з цією "PR-командою" попрацював і Олександр Пушкін). Інша команда доводить протилежне: Мазепа – "державний будівничий", "євроінтегратор", "покровитель наук і мистецтв", Петро ж – "азіатський тоталітарист", "скажений тиран" та "збоченець" (один з останніх "шедеврів" цієї "агітгрупи" – фільм Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу"). Зрозуміло, що обидві інтерпретаційні схеми існують за логікою пропаганди та інформаційних воєн – аргументи обох сторін добре відомі протягом трьох століть. Тому намагання відстоювати одну з цих версій з точки зору продуктивності російсько-українського діалогу неперспективне.

Гарним прикладом підходу, що розбиває усталені стереотипи, є книга пітерського історика Тетяни Яковлевої "Мазепа", видана минулого року в серії "Жизнь замечательных людей" (!) московським видавництвом "Молодая гвардия". Автор – росіянка, позбавлена якихось особистісних сентиментів щодо України, намагається за допомогою позитивістської методології дослідити справжні мотивації вчинків гетьмана і докладно розповісти російському пересічному читачеві те, що російська історіографія воліє обходити увагою: і про Батурин, і про тактику "випаленої землі", і про образ тієї квітучої України, яку майже збудував Мазепа, і про те, що саме український гетьман може вважатися одним з провідних ідеологів створення Російської імперії.

У 2004 році (до речі, напередодні Оранжевої революції) Тетяна Яковлева віднайшла у фондах Санкт-Петербургського інституту історії РАН, опрацювала і частково видала той самий знаменитий Батуринський архів гетьмана Мазепи (близько 1000 документів), який історики марно шукали протягом століть. (Українське МЗС вже порушило питання про копіювання цього архіву для України або навіть про його можливу передачу.)

Полтавська битва: погляд з Полтави

Якщо для Києва, Москви та Стокгольму Полтавська битва і її ювілей – це абстрактно-концептуальна ідеологічна проблема, то для Полтави – питання цілком конкретне, емпіричне, навіть господарче.

Саме битві Полтава зобов'язана тим, що під час адміністративних реформ Олександра I у 1802 році з полкового містечка вона перетворилася на центр великої губернії. Прадавні Лубни – вотчина князів Вишневецьких, Ромни, відомі своїм ярмарком, чи навіть придніпровський Кременчук з точки зору практичної доцільності мали більше шансів стати губернським центром, але "тендер" виграла саме Полтава.

Існує два полтавських бренда, які мають загальносвітову відомість чи, принаймні, можуть на неї претендувати: Гоголь та Полтавська битва 1709 року. Але щоб Полтава могла повноцінно заробляти на їхній експлуатації, щоб могла стати великим туристичним центром, ще треба докласти чимало зусиль. Поки що музейна, туристична та навіть готельна інфраструктури міста знаходяться у проблемному стані.

На сьогодні сформульовано дві концепції перспективної реконструкції поля Полтавської битви.

Автором першої є полтавський архітектор Валерій Трегубов: поле передбачається максимально наповнити об'єктами показу – відреставрувати існуючі споруди (склеп на могилі російських воїнів, Сампсоніївську церкву, сам Музей Полтавської битви) та побудувати нові – в першу чергу Музей історії українського козацтва (вже існує проект, виділена державна субвенція, ось-ось мають розпочатися будівельні роботи), в другу чергу – Музей історії Росії, Музей історії Швеції, Музей Івана Павловського (організатора першого музею у 1909 році) з конференц-залом, залом для прийомів та ін.

Автори другої концепції – києво-полтавський архітектор Віктор Шевченко та полтавський художник Олександр Нечипоренко – виходять з недоцільності забудови поля битви, яке розглядається як найважливіший меморіальний об'єкт. Їхній план передбачає протягом 20-30 років знесення максимально можливої кількості будов XIX-XX століть, у тому числі нинішнього Музею Полтавської битви та численних об'єктів Інституту свинарства УААН, розташованих в центральній частині поля. Музеї ж передбачено перенести до центру Полтави – або в приміщення колишнього Петровського кадетського корпусу (унікальна архітектурна пам'ятка першої половини XIX століття зараз знаходиться в занедбаному стані – навколо нього йде складна судова справа), або в наймодерновіших, наново збудованих в стилі "хай-тек" музейних поліфункціональних приміщеннях.

Кожна з цих концепцій має свої плюси і мінуси, а також складнощі виконання і дефіцит грошей. Але, як визнав міський голова Полтави Андрій Матковський, об'єднує ці дві концепції те, що першочерговим кроком підготовки до 300-річчя повинно стати упорядкування самого поля битви (розчищення, рекультивація, звільнення його частини з-під колишнього військового містечка та бази паливних матеріалів) і реставрація кількох редутів в натуральних розмірах 50 на 50 м (єдиний відновлений у 1909 році редут виконаний в мініатюрі – 35 на 35 м).

Ще одна проблема пов'язана з найновішою українською політтехнологією – війною пам'ятників. Згідно з Указом президента України N955 від 9 жовтня 2007 року, передбачається встановлення у Полтаві пам'ятників Івану Мазепі та Карлу XII. Але в цей проект закладається, як здається, велика концептуальна помилка. Цілком логічно, аби пам'ятник Карлу стояв не в центрі Полтави, яку шведи протягом двохмісячної облоги не змогли взяти, а на самому полі – наприклад, біля одного з редутів, який взяти їм таки вдалося. А от що буде символізувати пам'ятник Івану Мазепі на полі битви, в якій він не брав участі і після якої трагічно завершилася його кар'єра, а згодом і життя, – це питання. В Росії багато хто обурений самим фактом появи пам'ятника гетьману-"зраднику", але, в принципі, готові змиритися з тим, що це внутриукраїнська проблема. Тож такий пам'ятник не повинен викликати ані іронії, ані сарказму: найкраще місце для нього – в історичному центрі Полтави.

Полтавська битва: погляд у майбутнє

Кульмінацією подій, пов'язаних із відзначенням 300-річчя Полтавської битви, можуть стати щорічні військово-історичні реконструкції на полі – так звана "жива історія". Детальна програма та проект такого дійства розроблений президентом громадської організації "Департамент воєнно-культурної антропології" Олексієм Руденко (у його професійному багажу, поміж іншого, недавня реконструкція бою під Крутами і три роки проведення міжнародного військово-історичного фестивалю "Terra Heroica" у Кам'янці-Подільському). Так, вже у цьому році у подібній реконструкції під Полтавою можуть взяти участь до 100, а у 2009 році – до 500 чоловік з України, Росії та різних країн Європи, чиї представники брали участь в битві на боці Карла XII.

Як відомо, людську увагу можна привернути лише розвитком дії, тож саме щорічні військово-історичні реконструкції під Полтавою, якщо вони отримають загальноєвропейський розголос і визнання, можуть стати одним з найголовніших факторів туристичної привабливості та брендінгу Полтавського регіону.

Отже, зараз складаються усі підстави для російсько-українського взаєморозуміння на проблемі 300-річчя Полтавської битви. Українській стороні є про що вести продуктивний діалог з Росією: про Батуринський архів, про анафему Мазепі, про участь російського бізнесу в реставрації пам'ятників та поля Полтавської битви, про розвиток історичного туризму, про участь у військово-історичних реконструкціях, про ознайомлення російського суспільства з українськими інтерпретаціями подій Північної війни (1700-1721) та ін.

Як правило, кожна "кругла" дата використовується владою для історичного підтвердження тих чи інших сучасних прав, для збільшення власної сили, легітимності та авторитету. Наприклад, 300-річчя Переяславського договору у 1954 році було використане для символічного "підтвердження" російсько-українського союзу та для зміцнення політичного режиму Микити Хрущова (на початку 1980-х років з цією ж метою режим Леоніда Брежнєва використав 1500-річчя Києва). З метою ствердження політичного статусу Москви у 1947 році з великою помпою відзначено 800-річчя міста, а от 850-річчя у 1997 році було більше схоже на PR-кампанію мера Юрія Лужкова в якості політика загальноросійського значення. Помпезне 300-річчя Санкт-Петербургу у 2003 році повинно було всьому світові розповісти, хто такі "пітерські" і яке вони мають моральне право керувати усією Росією. Під час ліберальних реформ Олександра II у Новгороді Великому 1862 року встановлено відомого пам'ятника до 1000-річчя Росії. До речі, 200-річчя Полтавської битви теж відзначено з помпою не заради любові до мистецтва: Микола II намагався використати ювілей для збільшення власної легітимності в очах суспільства під час складного політичного протистояння з Державною Думою.

Тож питання до 300-річчя битви під Полтавою, відповідь на яке ще треба знайти і сформулювати, є таким: що саме означає ця дата для сучасної України, для сучасних українців, для сучасних українсько-російських та українсько-шведських стосунків?

Без відповіді на нього Полтава стане ще одним "прогуляним" уроком історії.

"Зеркало недели", 23 февраля 2008 года

P.S.

Президент нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету Тетяну Таірову-Яковлеву

Президент України Віктор Ющенко нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету, доктора історичних наук, професора Тетяну Таірову-Яковлеву орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Високої державної нагороди Тетяна Геннадіївна удостоєна за значний особистий внесок у дослідження історії України та українсько-російських взаємовідносин, плідну наукову діяльність.

Довідка. Тетяна Таірова-Яковлева викладає спеціальний курс – козацька Україна в творах культури. Вона також очолює Центр з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету.

Т.Таірова-Яковлева є автором монографій та статей: "Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття, причини і початок руїни"; "Руїна Гетьманщини: від Переяславської ради – до Андрусівської угоди (1959-1967рр.) "; "Іван Мазепа"; "Гетманщина и её инкорпорация в Российскую империю"; "Донос старшини на І.Самойловича: аналіз першоджерела"; "Іван Богун-Федорович"; "Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности"; "Проблемы взаимоотношений Украины и России 1654-1667 гг."; "Проблемы неоднородности украинского казачества и внутренние противоречия их идеалов. Войско Запорожское и Запорожье".

За ініціативи та під керівництвом Т. Таірової-Яковлевої діє спільне видання Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету і Санкт-Петербурзького інституту історії Російської Академії Наук документів з архіву І.Мазепи.

http://www.president.gov.ua/news/9066.html

Джерело: http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/47bfd1432f9d3/

Нашла интереснейшего блоггера, он так интересно пишет о Киеве. Я узнала много интересных фактов. Кому интересно почитайте, там ссылка внизу КИЕВ - 59

Триглав (лат. Triglau) – бог славян, трехголовый идол которого был уничтожен Оттоном, епископом Бамбергским (Otto of Bamberg, ок. 1060 - 1139).

Описание идола содержится во всех трех житиях Оттона, составленных в 12 веке Гербордом, Эббоном и монахом Прифлингенским. Так Герборд сообщает, что в 1124 году

    Были в городе Щецине четыре контины (храма), но одна из них, главная, была сооружена с удивительным старанием и мастерством. Внутри и снаружи она имела скульптуры, выступавшие из стен изображения людей, птиц и зверей, столь соответственно своему виду переданные, что казались дышащими и живущими… Было также здесь трехголовое изваяние, имевшее на одном теле три головы, именовавшееся Триглав; завладев им, [Оттон] одни лишь соединенные головы, уничтожив тело, забрал с собой в качестве трофея и позже отправил в Рим как доказательство их обращения…


    Erant autem in civitate Stetinensi continae quatuor, sed una ex his, quae principalis erat, mirabili cultu et artificio constructa fuit, interius et ex-terius sculpturas habens, de parietibus prominentes irnagines hominum et volucrum et bestiarum, tam proprie suis habitutlinibus expressas, ut spirare pu-tares ac vivere… Erat autem ibi simulacrum triceps, quod in uno corpore tria capita habens Triglaus vocabatur; quod solum accipiena, ipsa capitella sibi cohaerentia, corpore commnmto, secum inde quasi pro tropheo asportavit, et postea Romam pro argumento conversionis illoruin transmisit…

Эббон дает такое описание статуи:

    1126 г. Щецин… заключает в себе три горы, из которых средняя и самая высокая посвящена верховному богу язычников Триглаву; на ней есть трёхглавое изваяние, у которого глаза и уста закрыты золотой повязкой. Как объясняют жрецы идолов, главный бог имеет три головы, потому что надзирает за тремя царствами, то есть небом, землёй и преисподней, а лицо закрывает повязкой, поскольку грехи людей скрывает, словно не видя и не говоря о них.

Mater Verborum упоминает Триглава (лат. Trihlav — Triceps, qui habet capita tria capree), а в трактате XVII века Абрахам Френцель (Abraham Frentzel) упомянута Тригла - богиня неба, зебли и моря (лат. De Trigla, Dea Poli, Soli Salique).

Некоторые исследователи связывают Триглава с императором Трояном, фигурирующем среди славянских богов.

На фото: Фигурка бога Триглава из храма в Ретре (нем. Prillwitzer Idole).

Источник: Википедия.

Три властителя и пять императоров () – легендарные правители древнейшего периода истории Китая, относящегося к третьему тысячелетию до нашей эры.

Три властителя

Существуют разные списки трёх властителей, наиболее употребительный -

   1. Фу-си (Пао-си) -совершенномудрый правитель, который изобрёл Восемь Триграмм Ицзина
   2. Шэнь-нун - изобрёл плуг и сельскохозяйственный календарь, покровитель земледелия, от него происходит китайская фармакология.
   3. Хуан-ди - Жёлтый император, основатель даосизма, от него происходит китайская медицина.

Пять императоров

Перечень пяти императоров может варьироваться в зависимости от источника. Согласно версии Сыма Цяня это Хуан-ди, Чжуань-сюй, Ку, Яо и Шунь ().

Число императоров выбрано равным пяти под влиянием теории о пять первоэлементах или пяти стихиях – у-син. Пять стихий находятся в постоянной борьбе, с ходе которой они бесконечно взаимоуничтожаются и вновь порождают друг друга. Каждому императору покровительствует определенная стихия. Когда стихия господствует, то правящий дом процветает, когда стихия оказывается побежденной, то правящий дом приходит в упадок.

Например, в начале правления Хуан-ди Небо явило огромного червя и кузнечика, как символов стихии Земли. Поэтому Хуан-ди отдавал предпочтение желтому цвету.

Источник: Википедия.

Число три в китайской культуре

Число «три» () в китайской культуре символизирует триаду, множественность.

В отношениях

    * Означает триаду «государь — отец — учитель».

В философии

    * Означает триаду «небо — земля — человек».
    * Соответствует стихии Дерево: : , , , , Пять стихий: первая называется вода, вторая — огонь, третья — дерево, четвёртая — металл, пятая — земля. (Хун фань)

В музыке

    * Означает третью ступень гаммы

В именах и фамилиях

    * Ли Саньцай – правитель династии Мин
    * Чжан Саньфэн – даос, по легенде создатель тайцзицюаня.

В пословицах, поговорках, чэнъюях

    * на трех листах купчей на осла, ни слова о самом осле (образно, о пустом бездарном сочинении)
    * три свиньи переправились через Хуанхэ (об описке, ошибочном написании, по притче об искажении фразы в предложении , Войско царства Цзинь пошло войной на царство Цинь и в 36-й день цикла переправилось через Хуанхэ)
    * три лучших места (для обдумывания сочинения: верхом на лошади, на подушке в постели, в отхожем месте).

Источник: Википедия.