11 січня о 10:00 на вул. Озаркевича 4 відбудеться пікет проти руйнування будинку Народної Лічниці митрополита А. Шептицького. 

43 роки тому, в листопаді 1968-го, іноземні інформаґентства поширили повідомлення українського самвидаву:

«Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти совітського комуністичного режиму, поневолення українського народу і аґресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед безпрецедентним і мужнім вчинком схиляє голови вся світова спільнота».

Колишній воїн Української Повстанської Армії, політв’язень, напередодні річниці «Великої Жовтневої соціалістичної революції», під вечір 5 листопада 1968 року, на Хрещатику, біля будинку № 27-А, облився бензином і підпалив себе. Палаючий смолоскип біг у напрямку площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежности) і вигукував: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» та гасла проти окупації Чехословаччини. Нажахані перехожі розбігалися. Обгоріле тіло міліціонер погасив своєю шинелею. Та від отриманих опіків Василь Макух наступного дня помер. За годину до смерти прийшов було до тями. «Ви ж осиротили дітей», – сказав лікар. Макух відповів: «Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі сироти. Нині Україна сирота...»

Народився Василь Омелянович Макух 14 листопада 1927 р. в с. Карів Сокальського р-ну Львівської обл. у селянській родині. Під впливом батька та сусідів Миколи і Петра Дужих (другий – відомий публіцист, редактор журналу ОУН «Ідея і чин») 1944 р. вступив до лав УПА, служив у військовій розвідці. 15.02.1946 р. в бою був поранений у ногу і схоплений НКВД. Засуджений на 10 р. ув’язнення і 5 р. обмеження в правах. Карався в таборах Мордовії та в Сибіру. Звільнений 8.08.1955. і висланий на спецпоселення. Звільнений 16.04.1956.

Колишнім повстанцям заборонено було повертатися в Західну Україну, то В. Макух поїхав у Дніпропетровськ до знайомої зі спецпоселення політв’язенки артистки Лідії Запари, відбудував її хатину, одружився з нею. Працював на тяжких роботах, але закінчив вечірню школу, вступив на педагогічний факультет університету, але його швидко виключили за те, що приховав від приймальної комісії судимість. Вражало Василя, що в козацькому краю з його дочки Олі (1960 р.н.) та сина Володимира (1964 р.н.) в дитсадку і в школі однолітки насміхаються через їхню українську мову.

1968 рік – це рік роману Олеся Гончара «Собор» і погрому його в пресі. Це «Празька весна», це надії на «соціалізм із людським обличчям» – і брутальна окупація Чехословаччини 21 серпня військами Варшавського договору. Ці події вкрай обурили Василя Макуха. У жовтні 1968 р. він узяв відпустку і поїхав до сестри на Львівщину. Звідти з трилітровим слоїком бензину приїхав у Київ. Є неперевірені дані, що він мав із кимось зустрітися в Києві, що готувалася акція протесту проти окупації Чехословаччини, однак вона зірвалася. Тоді Макух запротестував сам…

Згадаймо: семеро москвичів заявили протест на Красній площі 25 серпня 1968 р. (Наталя Горбаневська, Лариса Богораз, Павло Литвинов, Володимир Дремлюга, Костянтин Бабицький, Вадим Делоне, Віктор Файнберґ). Усі були ув’язнені.

Українець Василь Макух спалахнув 5 листопада 1968.

Чеський студент Ян Палах вчинив самоспалення на Вацлавській площі в Празі 16 січня 1969.

Микола Береславський з Дніпропетровщини намагався спалитися у вестибюлі Київського університету ім. Т.Шевченка 10 лютого 1969, протестуючи проти русифікації.

З тих же мотивів колишній повстанець і політв’язень Олекса Гірник спалився на Чернечій горі в Каневі 21 січня 1978 р. Патріарх Мстислав (Скрипник) побував там 22 травня 1991 р. і сказав: «Хтось може подумати, що Олекса Гірник – самогубця. Але той, хто йде на війну за Батьківщину – свідомо на смерть іде заради життя, хіба самогубцею є? Думаю, що Бог його простить. Він усього себе віддав Україні, без останку». Те саме можна сказати й про Василя Макуха.

О. Гірнику присвоєне звання Героя України посмертно. Громадськість України домагається присвоєння Василеві Макуху звання Героя України та встановлення пам’ятної таблиці біля місяця його героїчного вчинку.

Громадянська акція пам’яті Василя Макуха відбудеться 5 листопада 2011 року, в суботу, о 17 годині біля будинку № 27-А по вулиці Хрещатик.

Матвей Цивинюк больше не дает интервью, он хочет просто быть нормальным школьником. Но в течение пары дней ситуация была иная. Цивинюк вмешался в политику; не то чтобы он искал политику – политика сама пришла прямо к нему. В его школу, в Гимназию №3 сибирского города Красноярска.

Неожиданно в школе на стенах появились плакаты, призывающие голосовать за правящую партию «Единая Россия», и это произошло за три недели до парламентских выборов в России. Директор школы заявила, что на плакатах содержится «полезная информация, биографии политиков, работающих в этом округе». Ученик Матвей Цивинюк имел на этот счет иное мнение. Он взял толстый карандаш и написал на этих плакатах «банальные лозунги против правящей партии; например такие, что это «партия  жуликов и воров». Из личной антипатии к ней и к ее агитации в школе». Об этой истории он рассказал газете «Комсомольская правда». Кроме того, записанный при помощи мобильного телефона спор на повышенных тонах с директором школы он выложил в интернете. Теперь этой записи в интернете уже нет, но убрали ее слишком поздно. Мгновенно небольшая снежинка превратилась в огромный снежный ком.

Критически настроенные блогеры сделали из ученика гимназии маленького сибирского героя. Глава московской Хельсинской группы и самая известная правозащитница в России Людмила Алексеева воспользовалась этим случаем для того, чтобы потребовать строгого запрета политической агитации в российских школах. Однако протестная роль девятиклассника не сошла ему так просто с рук. Заместитель губернатора Красноярска назвал действия Цивинюка «воинствующим невежеством и подлостью», а его мать вызвали для беседы в полицию. Это было уже слишком для молодого парня. Он призвал сообщество интернета прекратить нападки на директора школы и иронично заявил о своем уходе из политики. Но на самом деле он ушел победителем. Так как плакаты других участвующих в выборах партий теперь также появились в школе. Сколько они еще там провисят – другой вопрос. В российских газетах рассказывается немало историй о попытках манипуляций накануне выборов, и особенно часто в них фигурирует возглавляемая Владимиром Путиным правящая партия «Единая Россия». Большинство россиян смирилось с этим, но, с другой стороны, случай с красноярским школьником показывает, что многие люди не готовы больше это терпеть.

В помещении московской правозащитной организации «Мемориал» десятки людей принимают участие в бесплатных курсах, в ходе которых они получают представление о способах выявления нарушений избирательного законодательства во время проведения выборов. Это более выборочное сопротивление, которое стало доступнее прежде всего за счет использования интернета в этой самой большой по площади стране в мире. Сомнительные действия политиков или партий больше не удается скрывать. Такого рода видео, как это сделал Цивинюк, мгновенно оказываются в интернете. И действия сити-менеджера Ижевска, пообещавшего объединениям ветеранов увеличение финансовой помощи, если они помогут правящей партии набрать на парламентских выборах в начале декабря определенное количество голосов, не проходят незамеченными и вызывают возмущение на местах.

Все это не становится сразу организованным сопротивлением, однако критическое сатирическое общество под названием «Сатира без сортира» (намек на обещание Путина «мочить террористов в сортире») уже, насчитывает 60 000 пользователей, а «Свидетели Путина» - почти 10 000. Широкое распространение критики в интернете свидетельствует о наличии только одного протестного фронта, который в действительности не имеет большого влияния. С другой стороны, это говорит о растущем недовольстве. Правящая партия «Единая Россия» вот уже в течение нескольких месяцев ведет борьбу против снижающихся показателей, о чем свидетельствуют проводимые опросы, хотя коммунистам не удается этим  воспользоваться. Многие россияне активно настаивали на том, чтобы на парламентских выборах была восстановлена графа «против всех». Но еще более активным было сопротивление правящей партии. В итоге эта попытка оказалась неудачной.

4. 06 2010, ПЯТНИЦА КИЕВ, МАЙДАН - район от Глобуса до Макдональдса. ЛЬВІВ, МІЖ ШЕВЧЕНКОМ І ОПЕРНИМ 19:00 - 19:15 ПРОСИМ О ПОДДЕРЖКЕ ДРУГИХ ГОРОДОВ УКРАИНЫ 2 июня, ночью, в Харькове был разогнан лагерь мирных защитников парка им. Горького. В ночь с 1 на 2 июня милиция объединилась с нанятыми уголовниками - и вместе с ними избивала безоружных людей. На лагерь защитников шли наёмники с включёнными бензопилами, деревья спиливали - несмотря на то, что на деревьях сидели люди. Журналистов избивали, разбивали камеры и микрофоны. Впервые в Украине милиция выступила в одних рядах с бандитами - против народа. Издания и телеканалы Украины предпочитают молчать о происходящем. Украинская власть отрабатывает новые, бандитские методы обращения с гражданином Украины. Мир отмалчивается. Украина безмолствует, погрузившись в проблемы отдельно взятого города, села, семьи. Помолчим вместе - и снова громко подумаем. О Харькове - как новом полигоне для отработки методик влияния на украинский народ. О милиции, которая сегодня вместе с бандитами избивает народ - о милиции, которая убивает. Об Украине - которая должна наконец объединиться против общей опасности. О будущем Украины. Атрибуты: жёлто-синие ленты, зелёные ленты и шарфы - обязательно футболка с надписью маркером, фломастером, красками, здесь включайте фантазию, чем крупнее буквы, тем лучше - "Харьков" - обязательно зелёная одежда - по возможности Искусственная Йолка в руках - из картона, из бумаги, без надписей (НИ В КОЕМ СЛУЧАЕ НЕ ПРИМЕНЯТЬ НАТУРАЛЬНЫЕ ВЕТВИ - это может вызвать милицейский интерес и привод - зачем нам неприятности? Мы действуем исключительно законными методами) - по возможности и желанию В 19:00 становимся группами (по двое-трое-пятеро - НЕ БОЛЬШЕ!) и пятнадцать минут говорим громко и выразительно исключительно об экологии и пользе лесов, о птичках, цветочках, срубленных на венки Йолках - НИ В КОЕМ СЛУЧАЕ НЕ ГОВОРИМ О ПОЛИТИКЕ - или же снова громко молчим. В 19:15 - расходимся. ВНИМАНИЕ! ЭТО ВАЖНО: Не должно быть плакатов, никаких листовок, если вы захотите взять с собой флаг - это может быть только флаг Украины. Выходим не на митинг, не на пикет - не стоит давать повод властям (в Харькове арестовывали за наличие плакатов) Никакого спиртного - наличие в руках у присутстующих любой бутылки приравнивается к провокаторству. Отойди от такого экспериментатора подальше. Правила безопасности будут опубликованы здесь же. Цель акции - 1. показать властям (но в первую очередь себе и друг другу), что Украина умеет видеть происходящее - несмотря на попЫтки властей задавить распространение информации. 2. выразить солидарность с мирными протестующими в Харькове - как понимание того, что завтра "братки", вооружённые бензопилами, могут прийти в твой город. твой дом, Твою семью. Можешь быть уверен - милиция твоего города опять объединится с ними. "ЛЕНТА ЗА ЛЕНТОЮ": - просит помощи в распространении информации по блогам и по знакомым - времени мало - юридической поддержки

- присутствия журналистов

http://community.livejournal.com/lenta_ua/28764.html

Рів з крокодилами

Гліб Бабіч

Завтра, 1 липня в 14:00 я знову вийду під Печерський суд на Володимирській, 15.

Навіщо?

Пам’ятаєте, як ми майже жартували щодо рову з крокодилами уздовж кордону з російською федерацією? Так ось – наша мрія майже збулася. Тільки навпаки.

Вони вже копають рів. Тільки не той, і не там. Цей рів повинен відокремити нас від усього світу. Щоб не зашкодити вбивці поглинути свою жертву.

Для цього треба стерти ту Україну, яка заново народилася в кінці 13 року.

Для цього треба зробити злочином Майдан, опір, війну за свободу і будь-які ознаки самоідентифікації.

У сьогоднішнього режиму є завдання. Помста п’ятому Президенту – бажана, але другорядна. Головне – поставити поза законом все, що ми зробили за останні роки, щоб вижити в стані агресії переважаючого ворога. Щоб зробити злочином будь-які атрибути самостійності. Мова, віра і армія – найбільш зручні для атаки, і найбільш ненависні ворогові.

А шість років активної участі в опорі агресії – повинні стати злочином кожного, хто долучився до нього.

Я не втомлюся повторювати слово «прецедент». Коли за дії по порятунку, відродженню і захисту інтересів країни дадуть реальний термін на стратегічному рівні Президента – ви все будете чекати своєї черги. І вона обов’язково прийде. Росія не залишає за спиною ворогів.

І ця влада виконає всі замовлення і завдання. Тому що працює по прецедентах. Великих і малих.

З одного боку Печерський суд – за виконання конституційних обов’язків Президента. З іншого боку – Орден княгині Ольги для Ірини Білик. Співачки ротом, яка каталася поспівати в окупований Крим в 15-му, поки ми впиралися і гинули на сході. Саме на день Конституції. Щоб зі смаком витерти ноги об нас і Конституцію відразу.

Нас просто привчають жити в оточенні рову з крокодилами. За законами крокодилів.

Тому що коли нас поставлять поза законом – вони неминуче приповзуть через відкритий зі свого боку кордон.

Хоча, найбільше вони розраховують, що ми самі один одного перегриземо. Це набагато вигідніше.

Тому я і йду під Печерський суд. Поки ще є опір і опозиція. Поки ще не до кінця знищили армію. Поки ми ще сила, і поки вони бояться нас, і зважають на нас.

Так, я вважаю п’ятого Президента Петра Порошенка єдиним реальним стрижнем опозиції і опору. Хтось із вас так не вважає. Але накриє, в разі чого, нас однаково. Тому що ми для них по іншу сторону барикади. Точніше – під іншу сторону лінії фронту.

Тому завтра під Печерським судом не тільки захист Порошенко. І не тільки самозахист. Це частина мобілізації здорових сил України. Тому, що ці сили нам скоро знадобляться.

Минулого разу нас було вісім тисяч. З одного боку – цілих вісім тисяч. З іншого боку – всього вісім тисяч.

Тому, що цього достатньо, щоб продемонструвати силу і готовність постояти за Україну.

І недостатньо для того, щоб не дати обнести себе ровом з крокодилами.

Тому приходь. І будь готовий.

Ми чекаємо вас завтра, 1 липня о 14:00 під Печерським судом на Володимирській, 15.

Переконливе прохання – не піддаватися на провокації, і не мати з собою заборонених предметів.

Вони нас і так бояться.

Тому що знають – ми закопаємо будь-який рів разом з крокодилами (хай вибачать мене захисники тварин). А потім викопаємо свій – у правильному місці.

Приходь.

Поки нас не обнесли ровом з крокодилами.

 

Вкотре перед очима звичайний буденний ранок великого міста. Не важливо якого саме, просто метрополісу, одного з багатьох на нашій планеті. Автошляхи переповнені машинами, громадський транспорт – людьми, всі поспішають на роботу, на навчання або по інших справах. Іноді перебуваючи у цьому біоритмі «години-пік», стає цікаво спостерігати за його учасниками «метрополянами». Це дійсно ніби якийсь синдром, а чому саме, спробую пояснити далі.

Кожна людина за своє життя має потребу опинитися у великому місті. По-перше там «є все», а бо принаймні те, чого не знайдеш у селах чи маленьких містечках. Окрім широкого спектру товарів і послуг метрополіс зваблює великою кількістю можливостей навчатись, працювати за більші гроші, та ще багато чого. Щодо розваг – то саме тут є все те, чого забажає душа провінціала. Високі споруди, великі площі, багато людей та дорогих авто – все це мимоволі приваблює.

Через велику кількість людей і ресурсів на одиницю площі тут більша ймовірність здобути освіту, знайти роботу, заробити гроші, витратити їх, знайти друзів, зустріти кохання й втратити його. Темп життя швидший, ставки більші, розмах ширший, цілі глобальніші. Щороку з новим сезоном сюди прибувають нові партії молодих амбіційних осіб із великими планами на майбутнє, пов’язане на їх думку із цим містом. А тут свої правила і норми, що ніде не прописані, однак  місто щодня диктує їх своїм мешканцям. Якщо вже дійсно вирішили жити в ньому, користуватись його благами, то нікуди не подінешся, будеш жити за цими правилами. Темп життя дійсно швидкий, тому необхідно навчитися бути більш організованим, як найчіткіше планувати кожний день, думати про кілька справ одразу, розставляти приорітети за ступенем важливості. Суха прагматика, однак декому вдається обходитись і без неї.

Метрополяни схильні до стресів, оскільки щодня навколо безліч індивідуумів, і з боку кожного емоційний та інформаційний тиск. Самої інформації теж безліч: на роботі, в транспорті, по дорозі, реклама, агітація, об’яви, просто спілкування, захоплення і розваги – й ті іноформаційно ємні. Шуми міських мереж та мешканців, швидка їжа, людський фактор, постійні справи з грошима – і стресу вже не уникнути. Є засоби для його усунення, однак,  позбавивши нас від стресу цього разу, вони роблять нас вразливішими до нього потім. Разом із тим багато прив’язаностей і залежностей на додачу до загльних тютюнових та алкогольних: від спілкування, від думки оточуючих, від телебачення чи інтернету, від ігор, дорогих речей, магазинів, престижу, грошей, громадських порядків та збоїв роботи систем. Багато чого доводиться робити не тому що хочеться, а тому що треба, при чому за несподіваних обставин.

Вченими доведено, що корінні жителі міст зазвичай слабші у відтворені потомства. В середньому сім’ї  міських жителів мають від одного до двох дітей. Тобто відтворення не є повним, і це не тільки через забруднене міське повітря і слабше здоров’я, а зразок біологічного сигналу, коли особина помічає завелике скупчення своєї популяції в одному місці, загроза перенаселення стає причиною зменшенню народжуваності на підсвідомому рівні. Однак чисельність населення міст росте за рахунок приїжджих, що жили у більш просторому середовищі і ще не мають явних ознак синдрому метрополянина. Та з часом пастка затягує, для чого є безліч механізмів у місті, і приїжджі стають частиною метрополісу, підхоплюючи цей синдром.

Загальний стан здоров’я метрополянина також не є добрим, по-перше – стреси, по-друге – екологія, по-третє – наслідки темпу життя міста, такі як швидка їжа, великі перерви між нею, споживання її на ходу, недосипання й моральне виснаження, а також брак руху. Так, не дивлячись на те, що простір міста великий і шлях від дому до роботи налічує часто чималий кілометраж, метрополяни не рухливі, своє пересування вони давно довірили громадському та персональному транспорту. М’язи не отримують мінімально необхідні навантаження, кров не має достатньо імпульсів для розгону, кістки і суглоби стиснуті статичними позами їх хазяїв, такий режим експлуатації не є прийнятним, однак він частково продиктований містом. Робота – здебільшого сидяча,  пересування - в основному в транспорті, часу – обмаль.  Спорт, як подолання гіподинамії має місце в окремих випадках, однак по закінченню шкіл та інститутів у більшості метрополян перестає бути актуальним. Правило приорітету спрацьовує не на користь фізичної культури, хоча вони і усвідомлюють її необхідність. Тільки як проблема постає ребром, вона набуває актуальності. Спасіння мають ті, хто може дозволити собі абонементи у фітнес-зали, бо залежність метрополянина від грошей  змушує його ходити на процедури, що вже проплачені. Також добре, якщо є команда однодумців, які вирішують цю проблему разом, по-перше так веселіше, по-друге  - домовились – мають виконати, по-третє – стадний інстинкт. Хоч житель сучасного міста теоретично – це інтелектуально розвинена особа, носій та джерело інформації, прояв людського розуму (нажаль лише теоретично), однак інстинкти правлять ним не менше ніж первісним дикуном. Вони як на мене менш шкідливі, ніж рефлекси прищеплені містом. Однак ментальність осіб здебільшого проти зайвих рухів. Метрополяни із прогресуючою формою хвороби навіть одну зупинку, якісь там 500 метрів, їдуть маршруткою, яку доводиться чекати іноді довше, ніж пройти дану дистанцію пішки. При цьому вони ладні пхатись у переповнену машину, наступати один одному на ноги і лаятись, аніж пройтися тротуаром подихати повітрям і помилуватись своїм містом, чого не зробиш притиснутим до вікна маршрутки. Буває що кількість зупинок їх не влаштовує і вони, аби не пройти зайвого метра просять зупинитись біля магазинів, світлофорів, сміттєвих урн чи знаків, цим самим уповільнюючи рух транспорту загалом. 

Але це аж ніяк не означає, що метрополяни полюбляють скупчений натовп, і наступна ситуація це продемонструє. Буває так що транспорт напівпустий. На парні сидіння маршруток люди всідаються по одному, на довге сидіння вагону метро, що розраховано на шістьох, двоє різних людей всядуться по різні боки, аби їх розділила відстань у чотири сидіння. Явище переконливо свідчить, що метрополянину не просто неприємно знаходитись у натовпі, він підсвідомо протестує проти  нього, готовий втекти, розсередитись аби всі ці люди віддалились, і дали вдихнути на повні груди і насолодитись простором. Але до натовпу вони прив’язані, як і до всього міста, тому ця жага залишається криком душі, що може втілитись лише на короткий час на вихідних, чи у відпустках, і то далеко не у всіх.

Про те, що метрополяни заселяються у мурашинники, і не знайомі зі своїми сусідами через стінку, відстань між життєвими просторами яких зовсім мізерна, сказано уже багатьма людьми  за роки існування великих міст, і цей принцип також нав’язаний метрополісом і технократією. Ми маємо бездротовий зв’язок із людьми різних континентів, однак зв’язки із близькими людьми слабші і мізерніші. А вони насправді нам потрібні більше.

Можливо хтось і зараз не згоден із тим, що я застосував тут слово «синдром», але на скільки прийнято в науці, то хворобою називається будь-яке відхилення від природного стану організму. А метрополізм – це дійсно відхилення, ще й не аби-яке! То ж, ми з вами хворі на одну хворобу, і боюся, що вона не виліковна, їй можна просто не давати розвиватися. Единий спосіб запобігти захворюванню – не пов’язувати своє життя із великим містом.

                                                                                                  4.10.2010