хочу сюди!
-
-
39 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 35-43 років
Замітки з міткою «націоналізм»
Якщо революція сьогодні
- 03.01.13, 13:38
У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії
Євген Коновалець
В нас неправильний погляд на революційні події 1918 року. Поразка революції і визвольних змагань лежить не в тих причинах, котрі описували в своїх мемуарах емігранти від УНР. Так склалося, що думка емігрантських кіл уряду УНР, тобто тих діячів, котрих за визначенням можна назвати невдахами, лягла в канву офіційного погляду відновленої України. Суть її проста - українські визвольні змагання зазнали поразки з двох причин: неготовність народу та зовнішня агресія. Ці брехливі тези можна відкинути одним махом, лише оглянувши події західніше від України та північніше від нашої держави. Мова йде про Польщу і Фінляндію. Про готовність поляків до революції писав Юзеф Пілсудський, він стверджував: "Я здобув незалежність не завдяки полякам, але всупереч їм". Невисокої думки про готовність фінів до революції був і Карл Густав Маннергейм. Щодо зовнішньої агресії, то як Фінляндія, так і Польща зазнали агресії з боку молодої радянської держави. До речі доволі таки слабкої, адже не один раз експедиційні корпуси рейхсверу били війська червоних як в Україні, так і в Латвії, Естонії, Фінляндії і т.д. Здебільшого тогочасні війська радянської держави були радше загонами бандитів, слабо озброєних і такими, котрі не мали військової підготовки. Тому "сила совєтів" перебільшена не тільки радянськими писаками, але й колами українських емігрантів, котрі міфом про "сильну червону армію" бажали прикрити свою політичну імпотенцію.
Тоді в чому полягає поразка української революції? Будь-яка революція не твориться широким загалом народних верств, це вигадка марксистів, народ здатен лише піти за силою, за елітою, котра встановить революційні принципи і власним прикладом доведе свою здатність бути лідерами. Є два типи еліт - одні кабінетні теоретики, інші воїни на барикадах. Але революція залежить саме від свого воїнського крила, а не як не від теоретиків. Юзеф Пілсудський слабо розбирався в теоріях, він не любив мудрувати, показово, як він на засіданнях польського сейму закінчив дебати теоретиків-парламентарієв одним реченням: "Ви всі гівно, що паразитує на поляках". Але Юзеф здобув прихильність не в стінах парламенту чи кабінетах, він її здобув в окопах, коли очолюваний ним Легіон здобував зброєю незалежність. Карл Густав Маннергейм не мав взагалі ніяких уявлень з теорій, повернувшись з Росії у Фінляндії в нього була лише одна теорія: захистити Батьківщину від комунізму. І він це зробив. Інколи він любив розмірковувати про демократію, але частіше він займався створенням шюцкорів та концтаборами для червоних та зрадників.
На жаль українська революція плодила в основному кабінетних теоретиків. За рідким виключенням у вигляді Євгена Коновальця чи Миколи Міхновського, це були теоретики, причому дуже рідко їхні теорії взагалі були корисними, а часто як теорії Грушевського чи Вінниченка взагалі ворожі до української держави. Еліта УНР була одним з найбільш недолугих явищ української історії, зрівнятися з ними змогла лише еліта сучасної України. Це були політичні імпотенти. Це були "їжаки в тумані", котрі заблукали в своїх теоріях. Центральна рада була зачатком не української незалежності, а радше інститутом повій, котра не мала курсу і принципів, хиталася то в одну, то в іншу сторону. ЦР намагалася приспособити свої теорії, не стільки навіть свої, як чужі марксистські та ліберальні до українського сьогодення і створити з України якогось Франкештейна, з шматків ідей Маркса, Кропоткіна та Локка. Цей створений "ублюдок" не здатний був до життя, як і кожен гібрид, що має взаємовиключні основи. Вони були боягузливі мов зайці, і боялися вони не зовнішньої агресії, більше вони боялися українського генія, українського вольового лідера, еліту силу й волі, бо розуміли якими хробаками є самі. Не комуністи вбили найбільш талановитого українського воїна Петра Болбочана, це зробила ЦР, тому що добре знала, що всі разом кабінетні блазні ЦР не варті і мізинця Петра. Це ЦР вигнала Міхновського, котрий закликав до сильної держави і створення міцної армії. Це ЦР давила виступ полуботківців, котрі бажали проголосити українську незалежність. Це ЦР зруйнувала українську армію. Це ЦР відправила як-найдальше українські війська з Києва, коли на Київ йшов Муравйов, бо вони боялися "військової реакції" більше за Муравйова, тому що Муравйов і більшовики були їм ближче своєю нікчемністю.
Отже поразка української революції лежить цілком на плечах еліти УНР. Як мітко називав їх Липинський "Ганджами Андиберами", котрі руйнували все, що мали для того, щоб на руїни зайшов прибулець. Це все побачив Євген Коновалець. Вже потім в своїх листах Євген каявся за найбільшу помилку, яку зробив в своєму житті - підтримку УНР та її вилупка Директорії. Саме завдяки Коновальцю, котрий єдиний серед натовпу теоретиків, був воїном, здатна була деякі роки хоч і формально протриматися ця "українська влада". Після поразки революції Євген зрозумів, що йому не по шляху з "петлюрівськими революціонерами", бо вони на правду були "буржуазними націоналістами", бо провід чинила там найбільш нікчемна верства українського населення - українська буржуазія, причому тут не стільки буржуазія капіталу, скільки буржуазія думки. Євген Коновалець був нашим Ернстом Юнгером. Саме Євген проголосив розрив націоналізму "нової генерації" зі старим "петлюрівським націоналізмом". Він зрозумів, що питання лежить в площині створення бойової еліти, котра буде здатна повести за собою народ, бо "у вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю". Коновалець знав, що тільки збройна боротьба здатна визволити Україну. Але якщо "старий націоналізм" бачив в боротьбі мету створення держави, то Коновалець в боротьбі бачив насамперед ціллю створення нації. В той час як "унеерівці" писали памфлети і заклики до "країн демократії", Євген створив УВО - бойову організацію. Коновалець подолав в очолюваному ним русі те, що закликав побороти у своїх працях так і не почутий Донцов - примітивний український провінціалізм. "Буржуазні націоналісти" так і залишилися "провінціалами", для них українська справа була обмежена територіями на їхніх вигаданих мапах, вони бажали, щоб України їм подарували і потім всі забули про її існування. Вони хотіли крісел і мирної торгівлі, а Коновалець вбачав Україну як політичний чинник всієї Східної Європи. Він казав, що створення України "спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Європи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу". Він хотів бачити тільки Велику Українську Державу, "демократичні фантоми" унеерівців йому біли непотрібні.
Україна зразка 1991 року це правонаступниця УНР з усіма її вадами: провінціалізмом, нікчемністю еліти, слабкістю, відсутністю консолідованої нації. Це повстання із попелу Вінниченко-Грушевського Франкенштейна, не здатного до тривалого життя і підтримуваного тільки "апаратами штучного живлення". Уроки революції 1918 року не вивчені. Це не держава Коновальця-Бандери-Шухевича, це держава Грушевського-Вінниченка-Петлюри, а отже справа у віднові української держави не завершена. Держава Україна не є українською державою, а є "демократичним фантомом". Тому наступним кроком має бути українська революція.
І ось зараз ми підходимо до питання, якщо революція сьогодні. Це питання тісно переплітається з великим мітингом 2004 року, який прийнято називати революцією. Хоча насправді це не було революцією, бо революція це зміна системи, а зміна посадовців носить назву перевороту. Однак навіть переворотом то назвати не можна, адже були вибори, а значить це був мітинг. Мітинг не породжує націю, тому всі сподівання на створення нації 2004 року накрилися "мідним тазом". Нація не може триматися на ідеї "дешевої ковбаси" та "Євросоюзу". Це химери політичного облудства, котрі використовують одні "Ганджі Андибери", щоб змінити інших. Великий мітинг 2004 року показує, що навіть якби хід подій повернув у сторону революційних подій, максимум би, що ми мали - Директорію замість Центральної ради. Але від перестановки місць сума не змінюється. Немає еліти, котра б здатна була взвалити собі на плечі тягар зміни системи.
Хто може стати цією елітою? В питаннях еліти люди найчастіше звертають увагу лише на один клас - буржуазний. Це може бути буржуазія капіталів чи буржуазія інтелекту, але всеодно є буржуазією. Але ця верства ніколи не стане локомотивом революції. Вона є слабкою природньо і її цікавість лише у матеріальних статках, в той час як нація вища за матеріальні уявлення. Марксові люмпени також не здатні до перетворень, оскільки мають слабке уявлення про порядок управління і найчастіше є гарматним м'ясом буржуазії. Я думаю ні для кого не секрет, що рушійною силою комуністичних революцій була саме буржуазія - буржуазні інтелектуали, завданням яких була зміна економічних формацій. І тут ми маємо звернутися до ідеї Євгена Коновальця. Нової елітою, здатною зрушити справу революції з мертвої точки, мають бути воїнські стани. Не солдати призовних армій, а "чоловіки, котрі є небезпечними, бо бажають бути небезпечними", як назвав їх Ернст Юнгер. Саме створення об'єднань схожих на УВО зможе стати відправною крапкою нової революції. І тоді, як казав Коновалець: "Настане час, і не словами будемо з'ясовувати суть чахлик-невмирущої ідеї".
Часи розмов відходять у минуле. Ще декілька років триватимуть розмови, але я сподіваюсь, що колись, хтось увійде у Верховну раду і скаже: "Ви всі гівно, що паразитує на тілі українців", що колись політичною акцією знову буде атентат, але не мітинг. Справа Коновальця не завершена і або зараз хтось візьме на себе обов'язок створення Великої України і станемо творцями історії, або будемо і далі спостерігати за поступовою смертю українського Франкенштейна і залишимося вічними жертвами історії.
14
Третя імперія - Соціаліст (1)
- 03.01.13, 09:57
- Бібліотека правої думки
2.Соціаліст
В кожного свій власний соціалізм
1
Вся помилка соціалізму прихована в одному реченні Карла Маркса: "Отже люди ставлять перед собою такі задачі, які вони здатні виконати".
Це не правда. Люди ставлять перед собою такі задачі, які вони не здатні виконати. Це їхній геній надихає їх на це. Це їхній "божественний дух" штовхає їх до цього.
Сутність Утопії в тому, що вона ніколи не буде здійснена. Сутність християнської надії в тому, що вона ніколи не здійсниться. Сутність тисячоліття в тому, що воно живе у пророцтві, але ніколи у сучасності.
Карл Маркс не довів жодного доказу на підтвердження свого висновку. Якщо б він спробував підкріпити своє твердження прикладами з історії, він був би змушений скоритися фактам. Він би зрозумів, що кожен наступний доказ далекий від того, що він собі до цього намріяв. Тим не менш Маркс продовжував розширювати своє твердження: "Якщо ми придивимось ближче до питання, ми побачимо, що завдання ставляться тільки тоді, коли матеріальні можливості визріли до здатності виконання задач, або коли вони знаходяться в стадії визрівання". Але хто саме ставить ці завдання? Ми не можемо припустити, що задачі ставлять самі себе. Хто той, хто формулює ці задачі і потім претендує на наявність в собі матеріальних і духовних можливостей для їх вирішення? Крім того хто визначає чи здійсненні вони чи ні, хто їх встановлює?
Маркс був просякнутий матеріалізмом. Але він не піднявся вище за матеріалізм. Марксизм досліджував всі метаморфози матерії, але не досліджував причини цих метаморфоз. Марксистська матеріалістична діалектика перетворилася фактично на фанатичне віросповідання, котре задовольняється тим, що пояснює все навколо, як результат дії та протидії. Але їхня догма неадекватна. Воно ігнорує питання про те, що лежить в основі причини. Марксизм накопичує матеріал: конкретний матеріал, статистичний матеріал, раціоналістичний матеріал. Марксисти стверджують, що в цьому і полягає їхній здобуток, їхня головна слава. Але питання залишається: хто оживляє матеріал?
Маркс вірив, що розвиток це результат серії наслідків, котрі неминуче слідують один за одним. Він вірив, що не тільки, їхній напрямок передбачуваний, але й в те, що їхня мета знана: у його випадку це напрямок пролетарського руху дев'ятнадцятого століття та соціалізм як ціль у найближчому майбутньому. Він не розумів, що явища можуть бути покликані до життя до того, як будуть здатні до розвитку, що їхнє існування залежить від процесу еволюції, котра рухається стрибками і внаслідок чого є абсолютно непередбачуваною. Він не зрозумів, що внаслідок цієї еволюції та цього розвитку явищ, вони не обов'язково викликають власне виконання, а навпаки викликають контр-задачі, котрі мають нейтралізувати та скасувати їх.
Ми люди, котрі налаштовують вітрила на Індію в надії знайти в дорозі Америку. Нашими цілями є ще не помічені королівства, розвиток котрих - матеріальний та духовний - нам не відомий. Лише коли ми дісталися цих берегів, ми можемо озирнутися назад на пройдений курс і визначити співвідношення причин і наслідків.
До цього часу все залежить від нашої волі й нашої мужності та голосу нашого натхнення. Наша доля кувалася без нашого розуміння. Ми говоримо про далекоглядність Провидіння, тому що ми самі не можемо передбачити те, що передбачено для нас.
7
Артур Меллер ван ден Брук
- 25.12.12, 15:14
- Бібліотека правої думки
"На боці консерватора вічність"
Артур Меллер ван ден Брук
Пощастило мені знайти на теренах інтернету дуже рідкісну в сучасності книгу Артура Меллера ван ден Брука "Третя імперія" англійською мовою. Саме чудове те, що видання 1934 року в США і писано літературною англійською мовою, яку приємно читати. Сучасна американська мова, котра по непорозумінню ще досі зветься англійською, хоча і схожа на неї, але радше є примітивним суржиком, спрощеним до неможливості для розуміння типового поїдача гамбургерів, гідна лише до використання в тінейджерських чатах. Я думаю, люди, що вчили англійську мене зрозуміють. Але як бачимо ще в 30-х роках культура мови в США була на рівні і дійсно приємно читати видання тих років. Для тих, хто знає англійську мову можете завантажити книгу "Третя імперія" тут. Ну а для всіх інших, я почну писати власний переклад цієї чудової книги на українську, адже книга досі ніколи не була перекладена. Хоч я не літератор, мій досвід перекладів налічує переклади відеороликів та новосних видань, тому гарний переклад наврядчи получиться, але за відсутністю кращого. Сподіваюсь за цю працю колись візьмуться професіональні перекладачі, але я радий, що перший переклад на українську буде з-під клавіатури моєї скромної персони. Буду викладати невеликими уривками, але на більше немає ані часу, ані блогер не любить читати великі тексти. Сподіваюсь зможу закінчити це до кінця. А спочатку все ж трохи про персону самого автору Артура Меллера ван ден Брука, котрий зараз як ніколи актуальний.
Артур Меллер ван ден Брук (народжений Артур Меллер) народився у 1876 році в Золінгені, Німеччина в аристократичній сім'ї. Його батько був німцем, мати - голандкою. Він взяв собі обидва прізвища - батька Меллер, та матері ван ден Брук. Батько віддав його в елітну гімназію в Дюссельдорфі, проте Артур маючи не простий характер, був звідти вигнаний. Не бажаючи служити у армії, він втік в Париж. Артур з дитинства був захоплений ідеями лібералізму і гуманізму, і Париж здавався йому еталоном світу, великою столицею демократії і пропитаний блиском буржуазності. Тому він і обрав Париж. Німеччину він не любив, вважаючи її відсталою, мілітариською, керовану "примітивним" пруським генералітетом. Однак в Парижі його швидко чекало розчарування. За декілька місяців життя у "Вавилонському стовпотворінні", суспільстві з низькими нравами і расовим хаосом (і це вже тоді!!!), Артур зненавидів Париж. Він зненавидів не просто Париж і всю Францію, він зненавидів усю західну Європу цілком, вважаючи її декаденстьким сміттєзвалищем. З цього часу він стає непримиримим противником всього західно-ліберального світу.Тут же він знайомиться з працями Федіра Достоєвського, котрий значно вплинув на погляди Артура. Ідея Достоєвського про "високу місію народів" була близько прийнята Артуром. Він, побувши в Парижі, вже чітко бачить місію Німеччини - нести нову ідею в зачахлу ліберальну Європу. Порвати всі зв'язки з західною Європою і змести увесь лібералізм і комунізм з европейського континента.
На початку Першої світової війни Артур повертається у Німеччину новою людиною. Тікаючий від призову в Париж ліберал перетворюється на солдата, котрий добровільно йде на фронт, адже тепер це війна світоглядна - консерватизм проти руйнуючого і гниючого лібералізма. Це в його розумінні, місія Німецької імперії - звільнити світ від західних демократій. Місія, котра зазнала поразки і котра неминуче вплинула на психіку Артура.
Після війни Меллер споглядає на те, що відбувається навколо. Він намагається зрозуміти, чому виграючи бої у війні, займаючи половину Франції і майже всю східну Європу, його країна зазнає поразки. Звідки виповзли кнури, котрі встромили його Батьківщині ніж у спину, віддавши державу на поталу західним демократіям. Він бачить, як його колись велика держава занепадає, як гнилий лібералізм з'їдає велику державу, як переможці-демократи гвалтують його державу. І він не може на це дивитися просто так.
У 1923 році Артур пише свою головну працю "Третя імперія", що стає основою нового руху - "консервативної революції". Це фактично стало відправною крапкою в новому русі. До цього часу консерватори в Німеччині ділилися на дві частини - перші, котрі прийняли нову державу і влилися в новий клас буржуазії, ставши такими собі німецькими Торі, котрі інколи могли, щось поволати з парламентської трибуни. Інші - мрійники-інтелектуали, котрі збиралися у клубах і припускали, що буде, коли повернеться Вільгельм ІІ. Але Артур Меллер ван ден Брук сказав: "досить!". Ми маємо створити абсолютно новий рух, рух проти усіляких форм буржуазії, рух здатний перевернути основи Веймарської республіки. Вони підуть революційним шляхом, це буде революція проти усіх революцій - це буде консервативна революція. Це люди дії, це люди волі, це люди нової генерації, здатні створити нову імперію на традиційних основах і вирвати з корінням усі початки західного образу життя. І тоді нова Німеччина понесе нову ідею у світ, як Англія та Франція до цього несли свої химерні ідеї "свободи, рівності і братерства".
Праця Артура Меллера ван ден Брука важлива тим, що вона заклала основи світогляду правого руху в новій ері. Консерватизм завжди протистояв революційним перетворенням, він стояв на рубежі захисту традиційного устрою. Артур показав, що вже немає рубежів, глобаліський вплив лібералів-демократів зруйнував старий світ, змінив свідомість людей, тому оновлення можливе лише через зміну світогляду, а це революція. А отже тепер консерватори мають стати революціонерами. Тепер ми маємо жити не життям мрійника-аристократа, а життям молодого революціонера, котрий здатний в потрібний час відповісти на виклики. Артур першим обґрунтував тезу, якої я притримуюсь і досі - відтепер доля Європи лежить на плечах Східної Європи. Західна Європа остаточно згнила і виродилась, вона здатна тепер нести лише руйнуючий вплив, в той час як Східна Європа зберегла ще моральний і що саме головне расовий потенціал. Об'єднання молодих націй слов'ян та німців здатне скинути з п'єдесталу дряхлих галів та англо-саксів, що поступово вироджуються і влити нову білу кров в жили нової Європи. Для молодої нації, такої як Україна, тези Меллера актуальні як ніколи, адже ми поки що зберігаємо свій національний та расовий потенціал, так само як народи Східної Європи, насамперед поляки, угорці, та балканці, де зараз як раз і видно найбільший підйом націоналізму в Європі і тези Меллера як ніколи актуальні: від Східної Європи залежить чи переможе тут світогляд, здатний оживити європейську расу, чи зникне разом із Західною Європою в расовому котлі толерантості та лібералізма.
На жаль життя Артура Меллера ван ден Брука було не довгим, у 1925 році він начебто покінчив з собою. Хоча викликає сумнів міфічний нервовий зрив Меллера, оскільки він був далеко не слабкою людиною. На час своєї смерті ван ден Брук зумів створити консолідований правий рух в середі правих і навіть Гітлер, повний нігілізму до авторитетів, визнавав авторитет ван ден Брука. Після розмови з Артуром, Адольф захоплено сказав:"У вас є все те, чого не вистачає мені. Порівняно з вами, я лише барабанщик національної революції". Тому політичний слід в історії смерті Артура має під собою підґрунтя.
ТРЕТЯ ІМПЕРІЯ (DAS DRITTE REICH)
1. Революціонер
Хай переможе революція!
1
Війна може бути програна. Найбільш нещаслива війна ніколи не буває безповоротною. Найгірший мир не може бути фіналом.
Проте революція має перемогти.
Революція відбувається тільки один раз. Неважливо який вплив має одна нація на іншу. Це найбільш особисті, інтимні переживання народу, який отримує їх для себе та від себе. У відповідності з напрямком, котрий обирає народ, творячи революцію, він детермінує подальшу людську долю.
Ми, німці, ще ніколи не мали політичних революцій в своїй історії. Це можна розглядати як ознаку того, що наша історія пішла серединним шляхом. Англія мала свою релігійну революцію та її славетну політичну революцію. Франція мала свою революцію. Обидві ці нації старіші за нашу. Їхні люди досвідченні, втомлені і одряхлілі. Їхні революції створили з них політичну націю. Їхні національні перевороти перевернули їхнє нормальне життя, але вони були в змозі врятувати достатньо, щоб закласти основу їхнього подальшого політичного розвитку. Ми знаємо з якою впевненістю та самовладанням вони зустрілися зі світовою кризою, з якою хитрістю вони спланували війну, зустріли всі її перипетії одностайністю та в кінцевому рахунку виграли її. Ми знаємо з яким холодним інтелектуальним презирством вони експлуатували свою перемогу, щоб розробити мирний договір, умови якого повинні постачати їм нові засоби для нових цілей; пожинати свіжі переваги від нової світової ситуації.
Війна була виграна завдяки свідомому політичному духу англійців, котрий народився під час Англійської революції і свідомому політичному духу французів, котрий бере свій початок у Французькій революції. Ми молодші за кожен з цих народів. Ми маємо перевагу над цими народами: ми не зрілі, але в той же час ми маємо невичерпну енергію народу, котра ще не еволюціонувала ані в політичне "его", ані навіть в національне "его". На даний момент ми не маємо сьогодення і ми відрізані від нашого минулого, тому ми дрейфуємо у невизначеності. Але ми досягли поворотного пункту. Ми маємо прийняти рішення: будемо ми залишатися в дитячому стані, не думаючи про наше майбутнє, допоки одного дня не зрозуміємо, що ми не маємо нічого? Або ми здатні і готові вчитися у нашого минулого досвіду з нашим характером та темпераментом? Чи здатні ми наше політичне існування перетворити у національні форми?
Революція це можливість в житті народу, котра ніколи не повторюється. Наша революція така можливість. Чи зможемо ми з неї скористатися? Чи ми її проспимо? Роки пройшли з часів нашого краху. Ми провели ці роки втішаючи себе нашою долею; проте за ці роки ми не зробили нічого, щоб змінити нашу долю.
Революція визріває. Вона породжується нашим духом. Ми ще не знаємо, не занурившись досить глибоко, в які вона дії виллється. Тим не менш одне ми знаємо точно: рух не зупиниться допоки не досягне своїх цілей. Це наша можливість, наша остання надія, залишена нам - виграти революцію так, як ми програли війну. Це наша можливість зрозуміти, чому ми програли політичні баталії, виграючи реальні битви на полях і вжити відповідних заходів.
10
Ернст Юнгер
- 22.12.12, 18:07
- Бібліотека правої думки
Використовуючи почесне окреслення себе як націоналістів, ми не лише прагнемо найжорсткіше відмежуватися від тих, для кого це слово звучить як прокльон, але й взагалі від мирного обивателя. Рух, який прагне захищати життєві цінності силовими методами, і плювати хотів на те, як це сприймається загальноприйнятою мораллю, покладається на воїнів — справжніх повнокровних хлопців, що віддаються справі з радістю та любов’ю. Це не крамарі та виробники марципанів, разом із якими зникає епоха масових призовних армій, а чоловіки, що є небезпечними, оскільки прагнуть бути небезпечними.
Ернст Юнгер
Його називали Анти-Ремарк, йому було тісно у натовпі, він зневажав усі попсові явища свого часу, апогеєм попсовості котрих була Веймарська республіка, він вірив у консервативну революцію і не вірив у рівність і братерство. Це Ернст Юнгер. Юнгер був належним до того суспільного стану, котрий у ХХ столітті майже помер - він був ландскнехтом. Ще у юності він втік з дому, щоб вступити у Французький іноземний легіон. Батько хотів перетворити сина-ландскнехта на ученого бюргера, але все це зазнало поразки. Коли почалася перша світова війна, він кинув коледж і пішов добровольцем на фронт. Він був поранений 14 разів, але завжди повертався на фронт. Він цінив і гордився своїми ранами більше за офіційні відзнаки. Він казав:
"В этой войне, где под обстрелом были скорей пространства, чем отдельные люди, я все же удостоился того, что одиннадцать из этих выстрелов предназначались лично мне. И потому я по праву прикрепил к себе на грудь знак за ранение в золоте, присужденный мне в эти дни"
Він був нагороджений Залізним хрестом, Лицарським орденом дому Гогенцолернів та найвищою нагородою кайзерівської Німеччини "Блакитним Максом", за те, що маючи поранення у груди, він зумів вивести свою роту із оточення.
Після війни він був обурений ставленням суспільства до солдат і до своєї Батьківщини. Комуністична і пацифістична пропаганда обурювали Ернста. З однієї війни він повертається на війну іншу - війну за свідомість німців проти гнилого лібералізму, комунізму, пацифізму, всього того, що отруювало мізки нації. Він вирішив писати про війну, він вирішив описати свій досвід на фронті з точки зору чоловіка. Його погляд повна протилежність сентиментальним поглядам Ремарка, це погляд "чоловіка, що є небезпечним, оскільки бажає бути небезпечним". Це все описано в працях "В сталевих грозах" та "Війна, як внутрішнє переживання". Юнгер та Ремарк стали символами того періоду. Юнгер - Німеччини сильної, Німеччини нового покоління - Німеччини лицарів, а Ремарк- Німеччини слабкої, Німеччини переляканого і зломленого долею бюргера. І одна з них мала перемогти.
В газети націонал-соціалістів "Фьолкішер Беобахтер" він пише програмну статтю "Революція та ідея", де закликає вже остаточно порвати з усіма формами "епохи буржуазії" і здійснити справжню "націоналістичну революцію". У 1929 році він пише свою головну роботу "Робочий: гсосподство и гештальт".
Однак з націонал-соціалістами у Юнгера не зовсім складалося. Він їх не любив за попсовість, як він стверджував, йому ніяково було під час масових заходів і під час дешевої пропаганди. Юнгер критикував нацистів, особливо Геббельса. Однак ніяких репресій по відношенню до Юнгера не було, ніхто його не чіпав, адже Гітлер назвав Юнгера "символом нації". Юнгеру дозволялось навіть висміювати нацистів, що він робив у статях та у своєму романі "На мармурових скелях".
Після війни, не дивлячись на гевалт лібералів і червоних, Юнгер живе у ФРН та продовжує публікуватись. Хоча це вже не той Юнгер. Як мітко зауважив Юліус Евола, він в своїх працях визначав свідчення настання "нової консервативної епохи" навіть у речах, котрі свідчили про прямо протилежне. Це скоріше було бажання, видане за дійсність, людини, котра ніяково себе почувала в епосі, все більше поглиненої епохою мас, демократією та лібералізмом. Все те, що він зневажав. Тому пізній Юнгер не являє собою такої цікавості як ранній. Однак як би там не було, Юнгер це символ руху до нової епохи - епохи перемоги націоналістичної революції.
Уривки з праці "Рабочий. Господство и гештальт":
"Послушание — это искусство слушать, а порядок — это готовность к слову, готовность к приказу, пронзающему подобно молнии от вершины до самых корней. Все и вся подчинено ленному порядку, и вождь узнается по тому, что он есть первый слуга, первый солдат, первый рабочий. Поэтому как свобода, так и порядок соотносятся не с обществом, а с государством, и образцом всякой организации является организация войска, а не общественный договор. Поэтому состояния предельной силы мы достигаем только тогда, когда перестаем сомневаться в отношении руководства и повиновения.
Нужно понимать, что господство и служение — это одно и то же. Эпоха третьего сословия никогда не понимала удивительной власти этого единства, ибо достойными стремления казались ей слишком дешевые и слишком человеческие удовольствия. Поэтому все высоты, которых немец за это время оказался способен достичь, были достигнуты им вопреки обстоятельствам: во всех областях ему приходилось двигаться в чуждой и неестественной стихии. Казалось, действительной почвы можно было достичь только под защитой водолазного шлема; решающая работа осуществлялась в смертоносном пространстве. Честь и слава тем павшим, что были сломлены ужасающим одиночеством любви и познания или повержены сталью на пылающих холмах битвы!
Однако назад пути нет. Кто сегодня в Германии жаждет нового господства, тот обращает свой взор туда, где за работу взялось новое сознание свободы и ответственности".
"Вступлению в имперское пространство предшествуют такая закалка и такие испытания в рамках плановых ландшафтов, какие сегодня еще невозможно себе представить. Мы движемся навстречу удивительным событиям. По ту сторону рабочей демократии, в которой заново отливается и перерабатывается содержание известного нам мира, проступают очертания государственных порядков, выходящих за пределы всякого возможного сравнения. Можно, однако, предвидеть, что здесь речь уже не будет идти ни о работе, ни о демократии в привычном для нас смысле слова. Открытие работы как стихии полноты и свободы еще впереди; равным образом меняется и смысл слова демократия, когда материнская народная почва становится опорой для новой расы.
Мы видим, что народы принялись за работу, и мы приветствуем эту работу, где бы она ни выполнялась. Подлинное состязание должно вестись за открытие нового и неизвестного мира — открытие, более разрушительное и более богатое последствиями, нежели открытие Америки. Нельзя без зачарованности наблюдать за человеком, когда, окруженный регионами хаоса, он закаляет свое оружие и сердце и когда он находит силы отвергнуть счастливый исход.
Участвовать в этом и служить этому — такова задача, выполнения которой ожидают от нас".
Уривки з праці "Борьба как внутренее переживание":
"Какой бы выдающийся еще не оставалась культура - но если мужской нерв теряет силу, то она - гигант на глиняных ногах. Чем величественее его строение, тем страшнее ее падение".
"Однако мужское мужество - самое превосходное. В Божественных искрах кровь несеться по артериям, когда человек, звеня оружием,выходит на поле боя в ясном сознании собственной смелости".
"Мужество - это ветер, который движет к дальним берегам, ключ ко всем сокровищам, молот, который выковал великие империи, щит, без которого не выдержит ни одна культура".
"Мы стали старыми и удобными как старики.Преступлением стало быть большим или иметь больше, чем другие. Для нас,отученных от сильных опьянений, сила и мужчины стали ужасом, масса и равенство признаються нашими новыми богами".
Завантажити працю Ернста Юнгера "Рабочий. Господство и гештальт" можна тут.
Як на мене, то варто дослідити погляди Юнгера з коментарями Юліуса Еволи, оскільки деякі тези Юнгера Евола критикує цілком слушно, тому заслуговує на увагу праця Юліуса Еволи "Рабочий в творчестве Эрнста Юнгера".
Книга Ернста Юнгера "В стальных грозах".
Книга Ернста Юнгера "Борьба как внутренее переживание"
6
Жозеф Де Местр
- 15.12.12, 19:35
- Бібліотека правої думки
Кожен народ має такий уряд, на який заслуговує
Жозеф Де Местр
Жозеф Марі, граф де Местр (фр. Joseph-Marie, Comte de Maistre; *1753, Шамбері, півд.сх. Франція — †1821, Турін, Італія — представник фундаментального консерватизму.
Пройшов надзвичайно цікавий життєвий шлях, який позначився на його філософських поглядах. У молоді роки Жозеф де Местр брав активну участь у діяльності французького масонства. Але в кінцевому підсумку дуже розчарувався в ідеях масонів і лібералів, почав заперечувати значення французької революції, відмовився від просвітницького світогляду, перейшовши на радикальні католицькі й монархічні позиції.
Цікавим є те, що Жозеф де Местр не був сліпим апологетом соціального порядку, що передував Великій французькій революції. Свій ідеал він убачав не в майбутньому, а в минулому. Недолікам сучасної йому доби протиставляв ідеал католицько-феодального середньовіччя. Якщо масони-ліберали вважали «альтернативною сакральністю» нове світське суспільство свободи, рівності й братерства, то де Местр пропонував повернутися для цього до джерел, протиставляючи сучасності не утопію майбутнього (революцію), а утопію минулого — Реставрацію.
Учнем і молодшим соратником Жозефа де Местра був Петро Чаадаєв, якого можна вважати засновником не загальновідомого модерністського «західництва», а його правоконсервативної альтернативи. Через це в нинішній Росії він став прикладом та авторитетом для проєвропейського флангу сучасних російських традиціоналістів.
Уривки за праці "Рассуждения о Франции":
...Но если сила правителей вся целиком коренится в любви подданных, в чем столь много увещевали королей; если страх сам по себе есть недостаточное средство поддержания суверенитетов, то что же должны мы думать о французской Республике?
Откройте глаза и вы увидите, что она не живет. Какой громадный аппарат! какое множество пружин и колес! как грохочут сталкивающиеся одна с другой части! какое великое множество людей, занимающихся устранением произведенного ущерба! Все возвещает о том, что природа не имеет никакого отношения к этим движениям; ибо первая черта ее творений есть мощь, к которой добавляется экономия средств: поскольку все размещается на своих местах, нет никаких сотрясений, никаких колыханий. Из-за слабости всех трений нет никакого шума, и это молчание величественно. Именно так в физической механике - полным равновесием, сбалансированностью и точной симметрией частей - достигается то, что сама торжественность движения предстает перед удовлетворенным глазом как покой.
Таким образом, суверенитет полностью отсутствует во Франции. Все искусственно, все насильственно, все предвещает, что подобный порядок вещей не может быть прочным.
Современная философия одновременно слишком материальна и слишком самонадеянна, чтобы увидеть истинные пружины политического мира. Одно из ее безумий составляет вера в то, что какое-то собрание может учредить нацию; что конституция, то есть совокупность основных законов, которые годятся для нации и которые должны снабдить ее той или иной формой правления, представляет собой такое же произведение, как любое иное, требующее лишь ума, знаний и упражнений; что можно обучиться своему ремеслу основателя, и что люди, однажды это замыслив, могут сказать другим людям: соорудите нам правление, как говорят рабочему: соорудите нам пожарный насос или чулочновязальный станок.
Однако есть истина столь же доказуемая в своем роде, как теорема в математике: что никакое великое учреждение не является результатом обсуждения, что человеческим произведениям присуща бренность, соответствующая количеству людей, в них участвующих, и научному и рассудочному снаряжению, которое к ним применяется априори...
...Я заметил, что одного члена законодательного корпуса, заявившего публично и письменно о своем РАНГЕ, подняли на смех газеты, ибо в действительности никакого ранга во Франции нет, а есть лишь власть, которая обязана единственно силе. Народ видит в одном депутате лишь семьсот пятидесятую часть власти, могущей причинить немало зла. Уважаемым депутат является отнюдь не потому, что он депутат, но потому, что он достоин уважения. Все, без сомнения, желали бы, чтобы была произнесена речь Г-на Симеона о разводе, но все предпочитали бы, чтобы произнесена она была в легитимном собрании. Может быть, я заблуждаюсь, но та заработная плата, которую с помощью тщеславного неологизма называют жалованием, предупреждает, мне кажется, против французского представительства. В свободном, благодаря закону, и независимом, благодаря своему состоянию, англичанине, который приезжает в Лондон за свой счет, чтобы представлять Нацию, есть что-то внушительное. Но эти французские законодатели, взимающие с Нации пять или шесть миллионов ливров за то, что они наделяют ее законами; эти изготовители декретов, осуществляющие национальный суверенитет при условии получения восьми мириаграммов пшеницы в день, живут за счет своей возможности законодательствовать; такие люди, по правде говоря, весьма мало впечатляют ум; и если спросить себя, чего же они стоят, то воображение не может удержаться от того, чтобы не оценивать их в пшенице...
...Если взглянуть на вопрос более широко, то обнаружится, что Монархия, безусловно, есть правление, дающее наибольшие отличия наибольшему числу людей. Суверенность при этом образе правления обладает достаточным блеском, чтобы передать часть его, с необходимыми градациями, множеству действующих лиц, которых она в той или иной мере отличает. В Республике, по сравнению с Монархией, суверенность совершенно неосязаема, поскольку это есть сущность чисто духовного свойства, и ее величие нельзя передать кому-либо: так, в республиках должности не стоят ничего за пределами города, где располагается правительство; более того, они ничего не значат и в том случае, если не замещаются членами правительства. Таким образом, человек красит место, а вовсе не место — человека: последний отличается не как уполномоченное лицо, а как частичка суверена.
9
Націоналісти і за гратами продовжують боротись, достойний приклад для наслідування українським національно імпотентним суспільством. Чому імпотент таким став це вина жінок чи тому що довгий час мав нетрадиційної орієнтації збоченців вчителів (комзомбі без роду й племені), які методично відбивали бажання до інтелектуального та духовного пробудження. Як Ви б назвали суспільство, що спромоглось тільки на два акти (1991 та 2004р.) за останні 22 роки ? І може ще хтось вважає, що має право краще жити в такому суспільстві? Може не даремно теперішні активні вихователі (комуністи та ригоанали) користають таку пасивну біомасу ? Може це майбутнє такого зімпотентованого суспільства ?
Основна суть написаного, що не слід чекати того чого самі ми зараз не заслужили, й не потрібно згадувати предків і їх героїчну боротьбу за Україну, так вони заслужили найвищу нагороду за яку боролись, вони її посмертно отримали Незалежну Україну, а от те що ми заслуговуємо хіба ми зараз те й не маємо ? І чим довше продовжуватиметься синдром імпотенціоналізму в українців тим більше шансів залишитись в пам’яті наших нащадків зеківськими підстилками, «опущеним поколінням» на жаргоні, щоб дійшло до окремих регіонів.
Теперішня пасивність українців дивує, маючи таку історіюгероїчної боротьби до такого приниження дожитись (це вже факт), от і написав бо накипіло, дивишся на людей і розумієш біомаса для використання, а що хтось незгоден ?
-
-
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
19
27
7 липня 2012р. Акція протесту проти закону КК, Кривий Ріг
- 07.07.12, 21:04
Після нещодавно проведеної акції 4 липня, націленої проти законопроекту №9073 (ТИЦЬ), патріотичними угрупуваннями Кривого Рогу була проведена вдруге. Зміст та формат зібрання від попереднього не відрізнялось, хоча людей було менше. А якщо менше, значить зібралися найвідданіші.
Початок був спланований на 17:30 і мав відбуватися до 20:00. Але на цей раз акція не відбувалась стаціонарно - десь о 19:15 мітингувальники зібрались в колону та рушили до пам'ятнику Козаку Рігу, котрий знаходиться біля міськвиконкому. Що цікаво, що на мітингу були представники кількох політичних партій, але без прапорів, що рідко зустрінеш напередодні виборів. Всіх об'єднав український прапор.
Фото люб'язно представлені Євгеном Гайдою і знайти їх можна знайти ТУТ.
Фото люб'язно представлені Євгеном Гайдою і знайти їх можна знайти ТУТ.
2
