хочу сюди!
 

Ксюша

44 роки, овен, познайомиться з хлопцем у віці 43-50 років

Замітки з міткою «однокласники»

15 років, як...

    Випадково згадав, що цього тижня кругленька дата мого випуску зі школи. Колись тут вже згадував про школу, але ж це 15 років! Скільки води втекло)
     Цікаво те, що ми з однокласниками не збираємося на зустріч випускників. Ну як, збирались двічі, коли був рік, і коли було 9, бо тоді приїхала наша однокласниця, що давно живе в Росії, і вирішила нас зібрати. А так, ніхто ініціативи не виявляє, і вже навіть при зустрічі не заводить розмов про "от добре було б зібратись". Напочатку заводили, але тепер мабуть всі все розуміють.
      У нас немає ніякої взаємної ворожнечі, ми ніби навіть привітно вітаємось при зустрічі, питаємо як справи. Багато хто лишився в нашому місті. Дехто між собою досі дружить, от ті збираються по двоє, по троє... Дехто став кумами, на скільки знаю. На тому все.
І я в собі не відчуваю потреби влаштовувати цих зустрічей, бажання особливого теж. Думаю, як і більшість інших. А робити зустріч випускників, бо так прийнято, ми ж ніби вже давно не в тій країні.
      Не знаю, чому так сталося, але не бачу в цьому нічого поганого. Не скажу, що поки ми вчились разом, в класі була погана атмосфера. Клас був доволі дружний, звісно були окремі випадки гноблення когось, але не часто, нажаль, підліткова жорстокість - це явище, що було завжди і всюди. Особисто я не був неформальним лідером, не був старостою, хоча й не пас задніх. Не був ні гнобителем, ні пригнобленим, завжди тримався здорового нейтралітету. Коли були конфлікти "клас на клас", то звісно приймав участь, як єдиний колектив ми всі себе ідентифікували. У випускному класі навіть були якісь заклики, наче ми останній рік разом, і треба більше разом тусуватись. І трохи тусили. Навіть трохи після випуску. А потім - все.
     А припустимо, зібрались ми. Звісно всі будуть випивати, хоча можливо хтось один захоче бути тверезим, чи просто йому не можна, хтось буде час від часу на нього давити, щоб випив. Більшість - чужі один-одному люди. Ну, якщо були в одній спайці, а життя розвело навіть в межах одного містечка, то це вже точно чужі, без варіантів. Двох чи трьох із них я чужими не відчуваю, хоча й своїми не дуже, але вони мені принаймні цікаві, я можу з ними спілкуватись не стандартними фразами. Для цього не обов'язково збирати весь клас, лише їх. Це простіше. Всеодно всі розіб'ються на малі купки в процесі розмови, а потім, під певним градусом, всі говоритимуть, ніхто не слухатиме. А про що будуть розмови? Це ж по суті смотрини, хто ким став за цей час, хтось прибріхуватиме, хтось ні. Точно без показухи не обійдеться. Оці мірила, хто крутий а хто лузер. Я не боюсь цього, бо лузером себе не вважаю, хоча міг би і більшого досягти. Але хтось точно буде лузером. От за це не зручно. Не за них, за ситуацію. Одні самостверджуються, інші напиваються з горя. То може й не треба цього всього? А ще ж по нинішніх подіях: хтось був на фронті, під кулями, а хтось тут в теплі й комфорті, і погляди у всіх на це різні. І під спиртуозом це точно у щось виллється. Та ну це все!
    Можу просто віртуально підвести підсумки 15 років "дорослого" життя. (Нам на випускному казали, що з того дня почалося доросле життя, але ж кожен сам знає, у кого коли воно почалося за власними критеріями). Отже, все досить стандартно, не надто добре, але досить непогано. Закінчив університет (без перездач, хоча це не вважаю досягненням). Працюю за фахом архітектором, що вже більш екзотично для наших реалій. Маю сім'ю, донці 3,5 роки. Своя, хоч і малесенька, квартира. Машиною ще не розжився, збираю на щось більш-менш пристойне. Не легко, але вдається займатись хоббі - музикою. Вже 6 років граю в рок-групі, періодично виступаємо і навіть випускаємо студійні записи. Ще зауважу, що я люблю свою роботу. Вважаю це важливим. Втомлююсь, звісно, дратують окремі люди в силу своїх професійних чи людських якостей, бува, вертаючись додому, падаю з ніг, але наступного ранку їду на роботу без відрази, а з бажанням продовжувати свою справу. 
    Також вітаю тих, хто цього року закінчує школу. Хлопці й дівчата, щоб ви не бачили і щоб вам не казали - життя прекрасне, просто треба вміти це бачити! Не поспішайте дорослішати, але й не затримуйтесь в дитинстві! Робіть те що любите, і любіть те що робите! Бережіть себе, своїх близьких та нашу планету, бо вона у нас одна.

ОДНОКЛАСНИКАМ України - сюди )))



Рееструйтеся на ОДНОКЛАСНИКАХ УКРАЇНИ!!!    Ось посиланння   http://odnoklasniki.in.ua/

Колишні друзі, колишнє життя...

          Останній раз був в Золотій Орді приблизно 35 років тому. Але там багато живе моїх друзів дитинства, однокласників, однокурсників. Спілкуватися з ними почав, коли поставив собі інтернет. Через Однокласники. Гавняний сайт, повинен сказати. На 80% нацистський та фашистський. 
 
          Да, так ось всі ці мої однокласники, однокурсники перетворилися в якихось бісноватих, волохатих істот, з іклів яких капає жовта слина, упереміш з кров'ю. Що вони мені пишуть, неможливо передати словами. Я навіть не хочу все це залишати в своєму акаунті, видаляю все. Москальські боти такого не пишуть. А то мої знайомі. Скільки було з ними разом водки випито, скільки дівчат перещупали, всього не перерахувати. Здавалося, ці дружні відносини назавжди. Виявилося, що ні. І божевілля сталося з ними, не зі мною. Що там за суспільство, чим воно живе, які в них цінності, неможливо уявити. 
 
          Ось, саме м'яке, що було. Це бувший полтавець, з яким я вчився в Харкові в інституті, із яким я прожив п'ять років в гуртожитку. Зараз мешкає в Твері. Дивує, з якою безапеляційністю він пише наступне - "Бендеровцы _ очень мирные ,бьют людей ,депутатов на улицах Харькова ,Донецка.и тд. А мы ввдем пару дивизий , Ведь у вас армии нет.Крым просрали без выстрелов. По 5 гривен на армию .Присоеденим те области которые захотим .Читай историю ,хто такие Бендеровцы_они стреляли свой народ." 
 
          Спочатку, по наівності, я намагався щось пояснювати, сперечатися. А потім плюнув, і просто викреслив їх зі свого життя, забув про них. Так легше психологічно, і в майбутньому буде легше, якщо прийдеться вбивати москальських окупантів. Вже не будеш думати, що там твої друзі, твої знайомі. А так, їх вже нема. І в моєму житті нема часу їх перевиховувати. 
 
          Нам треба звикати до жорсткого захисту себе, своїх родин, своєї домівки, своєї країни. Без дружнього сюсюкання, без толерастичних компромісів. Це вже не люди, це нелюди. Тут вже, або вони нас, або ми їх. 

До чого б це?


Сьогодні на однокласниках отримала таке повідомлення:

26.02.14 13:00 хтось заходив на Однокласники від вашого імені з IP 117.3.137.41, з населеного пункту Hanoi, Vietnam (місце вказано орієнтовно). Якщо це були не ви, змініть пароль! Можливо, ваш профіль був зламаний.

Тепер сиджу і думаю до чого б це і кому воно потрібно?

Женщину, как и огонь...

Женщину, как и огонь, нельзя оставлять без присмотра. Или погаснет, или сожжёт всё дотла.

Думи про однокласників

Оце знайшли мене однокласники на однойменноми сайті і запрошують на зустріч випускників у наступну суботу. З одного боку наче цікаво побачитися, а з іншого трохи боязко. Бо я практично ні з ким не бачився з випускного. А пройшло вже без малого 15 років. Зараз в пам"яті можу відтворити список прізвищ за алфавітом, до букви М точно (а це 10 чоловік), а далі можу когось і пропустити (всього нас було 26, хоч іноді хтось приходив на певний час, хтось вибував)... Клас у нас був дружний, але всі якось розбіглися після 9-го класу по технікумах, ліцеях і інших школах. Телефонів тоді навіть домашніх не було стільки, а до мобільних ще прогрес не дійшов, тож якось розгубилися всі. Можливо, хто жив десь поряд і пересікався, а я за ці роки бачився лише з 2-ма хлопцями кілька разів. Тож цікаво чи пізнаю я решту однокласків, а тим паче однокласниць? Яка їх доля? Чим займаються? Бо розійшлися ми практично дітьми, а далі у кожного був свій шлях. Чи цікаво буде спілкуватися з ними? З тих пір з"явилося багато друзів з університету, знайомі на роботі. Школа і спогади про неї поступилися новим людям, об"єктам, емоціям... Думаю це буде бурний потік інформації, як нової, так спогадів.
Ну, що ж... побачимо!