Украду,

Огорну,

Зачаклую.

Зацілую

До неба,

До сонця.

Утоплю

В диких пестощах вітру.

Оновлю

В палких ластощах цвіту.

Твою душу.

Украду,

Збережу,

Заголублю.

Заворожу від муки,

Від горя.

Схороню

У таємності думки.

Оновлю

У палкому цілунку

Свою мрію.

Торкнутись поглядом,

Відчути дихання,

Напитись голосу.

Зайнятись полум"ям,

Збагнути таїнство,

Забутись голосно.

Летіти вихором

У світ фантазії

На крилах радості.

І відновитися

У снах буденності

Під впливом спогадів.

Як стало все відкритим безсоромно…

Розгорнуті цукерками жінки,

Якими враз поласувати можна…

Вже не потрібні небо і зірки,

Вірші забуті, вкрите пилом слово,

Що так зворушливо бриніло на душі…

Доступність тіл вбиває поступово

Тендітність погляду і ніжність почуттів.

І як би не летіли в насолоду

Зжираючи, руйнуючи роки –

Ви не заміните в собі природну вроду

І справжність пестощів коханої руки…

 

 

 

чи залишилось в житті місце справжності стосунків?

Розплету волосся в місячному сяйві,
Полечу блукати вітрові навстріч.
Не питай навіщо – запитання зайві,
Я з собою хочу бути віч-на-віч.

Заплету у коси мерехтливі зорі,
У віночок сплівши розмаїття снів.
Знаєш, а тобою вони знову хворі
І нема спасінні вже від них мені…

Позбираю іскри у сіянні ночі,
Щоб зуміти мрію серцем берегти…
Ну чому у неї знову твої очі
І чому до тебе знов несуть вітри?

Розіллюсь бажанням по нічному небі,
Розчинюсь в зірковім ароматі свіч…
Не питай навіщо, не питай, не треба,
Я сама з собою плачу віч-на-віч…

Розплету волосся і розправлю крила,
Я не чарівниця – просто добре так
Вільною від світу в далечінь щосили
Полетіти й мрії відчувати смак…

Очі твої все ближче,
губи все нижче й нижче –
трішки не сміло ти ще
ніжно цілуєш так…
Я в божевіллі тону,
струм мов по тілу всьому,
п’ю відчуття без втоми
грішно-терпкі на смак.

Руки усе сильніше
«хочу» на тілі пишуть…
в сонних акордах тиші
серця спинився стук…
Солодко так по венах
пристрасть тече шалена,
долі сплелись напевно
в дикім сплетінні рук.,

Сльози спокус в волоссі,
ласки незнані досі
в ритмі бажань відносять
десь за межу… Ти мій,
Ти тільки мій сьогодні!
Навіть вже зорі згодні,
що перешкоди жодні
наших не згублять мрій…

Затуманений погляд від близькості,
збожеволівший світ від очей
і розпусно-небачені пристрасті
заціловують губи й плече…

Затуманений розум від грішностей,
сонний вечір сп’янівший від згуб,
від бажань, поцілунків і ніжностей
твоїх рук, твоїх мрій, твоїх губ…

Затуманене серце надіями
у шаленстві від ласки щемить…
тільки мить вдвох від щастя летіли ми,
а насправді… вся вічність – ця мить…

Знов спішимо. Куди? Навіщо? Тишком,
без лишніх запитань, без віри в час…
У суєті в  буденно-сіру книжку
записуєм штрихи банальних фраз…

Проблеми вічні. «Треба», «швидше», «мушу»,
мільйони справ, у голові бедлам…
Встигаєм все… Лише заглянуть в душу
чомусь завжди бракує часу нам.

Встигаєм все… Лиш ніколи зазвичай
почути найдорожчі нам уста
і витерти сльозинку із обличчя
тих найрідніших, що для нас – життя.

Ніяк не встигнем в вихорі емоцій
сказати їм таке просте «пробач»,
а потім знов втрачаєм віру й спокій
і все приписуємо смузі із невдач.

Знов спішимо… А, може, все ж нам варто
спинитись – не запізно б лиш було,
бо що життя – маленька долі карта,
і та легкозаймиста як на зло.

Сто рецептів
почуттів,
Сто рецептів -
болю
Сто твоїх
і моїх - світів
І лиш один -
любові...
Сто митей
самотності,
Сто років
мовчання,
Сто табу
і умовностей,
І лише одне -
кохання.
Сто доторків,
сто цілунків,
сто гарячих
у серце комет,
сто мелодій,
сто малюнків...
Сто кроків -
назад,
і лиш один
вперед...

Стерти твій номер
із телефонної книжки...
Стерти тебе -
із пам'яті
і із життя...
Зв'язати
сталевим обручем
груди -
і ночами
плакати нишком,
І визбирувати
зернята
чорного жалю
і каяття.

Розправити
крила увечері -
й тихо
злетіти з вікна,
залопотіти униз...
заячіти,
заскиглити,
затужити...
У груди -
безжально
й відверто так -
б'є весна!
а мені -
без тебе -
просто
не хочеться
жити...

                                                                                                    "Я перестала плакати дощем, Рясним і чистим, наче спрагле літо, Скупа сльоза та ще на серці щем, Душа черства. І як з цим далі жити?

 

Я перестала слухати весну,

Найгірше – просто чути перестала

Її красу, безмежно-голосну,

Що почуття промінням лоскотала.

 

Як віртуоз-скрипаль, по нервах біль,

Щоб все згадати, щоб усе відчути.

Я перестала вірити тобі,

А ніби зовсім перестала бути… "           Angel W

                                                                                                               http://blog.i.ua/community/2051/537736/  

І як мені вернути почуття?!.. Тебе мені... як повернути?! Як згадую... твої слова... Не можу знову я заснути. Як повернути літо нам?!.. Бо вже настала... в душах... Осінь... Як дати знову міць крилАм... З тобою так злетіти хочу! Я хочу ВЕсну повернуть... І повернути смак Бажання... І лише... тільки лиш... Кохання... Я знаю... допоможе нам. Коли ж ту зустріч нам чекать?!... Коли торкнуся рук я милих?! И знов почуємо слова... Що для Кохання берегли їх. Коли ж ти скажеш : "Я люблю?!" Тобі говОрю це давно я... Я знову бачу твої сльози... То сльози щастя... між дощу.                    

                                                                                                                                                                                                                   Master