хочу сюди!
 

Юлия

42 роки, рак, познайомиться з хлопцем у віці 30-50 років

Замітки з міткою «рассказы»

Блиц-рец. Не Иванова не Петра, но - рассказы…

Так аннотирован раздел автора Иванова Петра Дамиановича на Самиздате Мошкова. Вот не Иванов он, не Петр, и даже не Дамианович. Ну и что? Вопрос тоже не мой, авторский и, разумеется, для сети - риторический.

Впрочем, рассказы от этого хуже не становятся. По моему мнению, вот так и должен выглядеть высококачественный формат. Открываешь каждый следующий рассказ, предвкушая чтение. Верный признак хорошего чтива. Как-то надоело уже заставлять себя, уговаривать, что вот ужо, наверное, с пятой-десятой-сороковой-сотой страницы начнется интересное...

У Иванова Петра Дамиановича интересное начинается сразу. Потому что хорошим вкусным языком рассказы написаны. Иногда настолько вкусным, что неожиданная, бьющая по голове концовка даже мешает. Как, уже все? Еще бы читать, а рассказ-то и кончился. Умение написать плотный, насыщенный и одновременно короткий текст делает честь любому автору.

Что нравится мне. Нравится ткань текста, в которой герои - свои, близкие, что вот по улицам рядом ходят. И они же вдруг попадают в чудовищные мистические переделки. Когда хорошо написано, то все кажется естественным. И вовсе не надо для мистики, хоррора и треша придумывать героям фентезийные миры и прозвища заковыристые. Хотя, первый мой прочитанный в разделе рассказ "Сотворение" - о докторе Парацельсе. Мрачная такая псевдоисторическая готика. И рассказ очень хорош.

Да и рассказ "Третья строчка" - в подчеркнуто типичном таком японском антураже - замечателен. По мне - один из лучших.

Рождественская сказка про Элвиса очень хороша. Ну и "Ослик Джа", "Стереогатари" прочитаны мною с большим удовольствием.

Перечислять не боюсь, потому что в разделе еще полно рассказов и, думаю, заглянувшие читатели найдут что-то каждый себе по вкусу.

Автор на днях добавил рассказов еще. Нечастый при самопубликациях случай, когда увеличение количества текстов в разделе радует. Будет что почитать.

Специально для некоторых именно моих читателей отмечу. Это не заумь высокохудожественная для избранных, о которой иногда Елена Блонди с восторгом пишет. Это отличное форматное чтение, как писали раньше в книгах - для широкого круга читателей. Мне кажется, именно так должен выглядеть формат, не унижающий читателя пренебрежением к его умственному уровню.

Кстати, есть в разделе и большой текст. Фэнтези, как я поняла. Но это уже не мои интересы, я крайне редко читаю фэнтези.

Раздел рекомендую к чтению.

Иванов Петр Дамианович

Рассказы Иванова Петра в библиотеке Книгозавра

Карі очі моєї пам’яті. ( Дитинство чи антидитинство )

   Свіжий вітер дме в обличчя. Ех! Як приємно знову бути вдома. Як кажуть: “В гостях добре але...”. І дійсно дім, милий дім. За той час, що мене не було, нічого не змінилося. Як і завжди. Це те місце, де ніщо і ніколи не змінюється. Той самий вітер, те саме повітря, ті самі дідусі і бабусі, які так само лаються через те, що ми гоняємо м’яча, підіймаючи стовбури пилюки. Що ж поробиш- такі вже ми виросли “лабуряки”!Чи, як мама казала, діти-урагани.    Все так само скрипить гойдалка ( вже близько трьох років вона покривлена, але від цього ще більше дітлахів хоче на ній погайдатися. Все теж саме. Хоча ні, не все. Дворова собака народила щенят, для яких ми будуватимемо “хатинки”. Та хіба тепер то важливо. Я виріс. Ще дитина, але в очах немає тієї безтурботності, простоти...В моїх карих очах. В першу чергу дорослими виглядають саме вони.    Очі відображають все, що прожила людина. Мої теж. І деякі люди це помічають. Помічають настільки, що можуть безпомилково сказати, все про тебе. Ось так. Чому я подорослішав? А ось чому...    Я дитиниа. Життя безтурботне і прекрасне. Мені так здавалось. Та сталися деякі події що зруйнували той кришталево чистий замок, що я його збудував у своїй уяві...    - Це моє!-наперебій кричали мої товарищі.    - Ні! Я це знайшов! Тож і належить мені!- Нездавався я, відштовхуючи мисливців за монетою, що я її викопав, граючи на подвір’ї дитячого садку.     Відпусті-і-і-іть!-Заплакав ні в чому на винний Дмитро-проходячи повз нас, його не обминула доля і він також був втягнутий у бійку.     Моє вухо!- закричав і Сергійко.     І саме тоді, коли я майже отримав перемогу у цій не легкій боротьбі з більш чисельним ворогом з’явилась вона. Завідуюча дитсадком. Завжди похмура і темна, наче небо в грозу, чи, навіть, ще гірше. Всі її боялись, а тому, побачивши, одразу припинили штовханину.    -Сашко! Знову ти!-прогриміла вона. Хоч вбийте- досі не розумію, чому знову, адже я до цього не бився і вів мирне існування.-Що там у тебе? А ну віддай!-посипались блискавки з її очей.-Та це ж монета! У кого відібрав? Кажи! Я чекаю.    І вона суворо і без будь-якого жалю глянула на мене. Таким поглядом можна кулі зупиняти, не кажучи про те, щоб керувати дитячим садком.    Я їй тоді так нічого і не сказав, а вона, визначивши найпобитішого з нас, віддала її Славі. І, радіючи своєму чесному і справидливому вирішенню пішла назад, до свого кабінету-немов би і світліше стало після її зникнення, і, навіть, веселка з’явилась( чи то тільки здалось?), як після дощу. Несправедливо? Я теж так думав ( та й зараз у цьому впевнений). Тому і відібрав той трофей у радісного Слави.    Доречі, то була старинна, ще царських часів монета…    …Боляче. Ні, навіть більше, ніж боляче. Але слова не підібрати, а кричати немає сенсу- тут всі галасують-шум стоїть-хоч цемент у вуха заливай, бо я в лікарні, у хірургійному відділені, у палаті, де таких, як я, біля десятка. І всім чогось потрібно. Мені теж-щоб швидше з цьогу хаосу піти,втікти, відлетіти. Як не досконален світ. Тоді я про це вже точно знав. А ще ті ускладнення при операції (у мене була проблема з ногою) …Добре, що я був тоді непритомний, інакше не знаю, що я б зробив! Хоч побачив все ж таки я багато-бо, як вже казав, в операційній лежав. І повірте бачив не найприємніше, а це ще будучи дитиною! То ж ті події закарбувалися у мене в пам’яті і тепер приходять у моїх найжахливіших снах.    А так…Дитинство, як дитинство. Найзвичайнісіньке. Хоча, якщо зараз гляньте мені у мої карі очі, то не повірете наскільки я дорослий- мені так казали. Хоч я звичайний хлопець, що просто шукає нормального і рівного життя. Та де ж його тепер знайдеш!

улучшить настроение с утра. хотя улучшить ли?

Я проснулся очень радостный и бегом побежал в душ. С улыбкой на лице, я
вышел на кухню с мыслью, а что же мне подарит жена. Но она даже забыла
меня поздравить.
- Ни фига себе - подумал я - ну ничего. Дети не забудут
Но дети тоже забыли.
Вы представляете, с какими чувствами я ехал на работу. Но когда я зашел в
свой кабинет, секретарша Юля сказала мне нежно:
- Доброе утро, Шеф. С Днем Рождения!
И я почувствовал себя немного лучше Где-то в середине дня, Юля
постучалась ко мне и сказала:
- Шеф, давайте пойдем пообедаем вместе!Это ведь ваш День Рождения!
И мы пошли. После третьего мартини Юля сказала:
- Шеф, поехали-ка ко мне домой. Ведь дел на работе нет, а у вас День
Рождения!
И мы поехали. Когда мы приехали, Юля прошептала мне на ухо:
- Шеф, садитесь вот здесь на диван, а я схожу и надену на себя
что-нибудь более удобное!
И она ушла.
Через минут пять открылась дверь и вошла Юл я с тортом, за ней шли моя
жена, дети, родители, теща, коллеги, друзья и многие другие.
А я сидел на диване голый и думал: УВОЛЮ СУКУ!

Лео Перутц "Гостиница "У картечи", рассказ (отрывок 10)

     И вот пионеры раскуражились. Один за другим выбирались они из своего угла и присаживались за все столы, где видели места своим стульям и пивным кружкам. И только наглецы усаживались, так и обустраивались поудобнее: протягивали конечности, клали свои кепи на столы, чокались кружками и начинали друг с другом вполголоса болтать. Рсё больше пионеров прибывало в зал: ни кто из нас не понимал, как они все прежде могли уместиться в узком закутке. Скоро за всеми столами они количественно воспреобладали, из-за многих столов они вытеснили солдат, разве что никто не решился присоседиться к фельдфебелю. Мы всё сидели втроём: Хвастек, я и Фрида Хошек. Но один из пионеров, особенный наглец, вдруг пригнулся, из-под стола схватил Фриду за руку, по-особенному неуклюже и нежно сжал её.
     Фрида вырвалась и прижалась к плечу фельдфебеля. Но Хвастек отстранился от неё. Он будто по-детски избавился от надоевшего волчка. Пионер меж тем расхрабрился. Он присел на корточки рядом с Фридой, принялся поглаживать её руке и колени, прижимать её ладони к своему лицу, отчего его дружки тем временем посмеивались. Фрида оборонялась, она прижалась к фельдфебелю и закричала:
     - Смотри-ка, что он творит. Прогони же его, наглеца, прочь! Что он себе позволяет!
     Фельдфебель встал и взял свой плащ.
     - Нравится тебе парень? -спросил он Фриду.- Нравится тебе этот тип? Он твой: дарю тебе его, если нравится.
     Фрида Хошек испуганно уставилась на Хвастека, но тот ничего к сказанному не добавил, а только попёр ,не разбирая, по столам на выход и с довольной миной вышел прочь на улицу. Фрида побежала за ним, только до двери. - Йинда!- так она звала фельдфебеля. -Йинда! Что это значит? Куда ты? Когда вернёшься?... Но она не услышала ответа, постояла замявшись ненадолго в притолоке, прикидывала, как далеко тот мог уйти и позовёт ли за собой на улицу, и , поражённая, ничейная, вернулась к своему столу.
     Вся распивочная была уж полна пионерами- солдаты потерялись в толпе. Повсюду видать было серо-стальные кепи и шёлковые офицерские звёзды. Пионеры распустились: они шумели ,пели, завязали потасовку с фельдъегерями. "Мухи" присоединились к игре в двадцать одно, они доставали гульдены карманов брюк и швыряли их на стол. Один из пионеров с фельдфебельского стола подобрал скрипку, заиграл дразнилку про адмирала Канимуру, который трусливо побежал было первым, а остальные подхватили припев:

         ...сидит-варит себе чаю, чаю,
         кофе чёрный, шоколад,
         сидит-варит себе чаю, чаю,
         шоколад и ром.

     А трое обнаглевших смяли Фриду Хошек, облапили её, а четвёртый, помельче, покостлявей ,балансируя с полной кружкой пива на ходулях, подобрался к несчастной. Фрида, совершенно безутешная и беспомощная, почти не упираясь позволила этому квартету повести себя прочь из зала. на улицу. Те трое вскоре, хихикая и потирая ручки, вернулись, а четвёртого, который на ходулях и Фриду мы в тот вечер уж не видели.

     Я больше не встретился с фельдфебелем Хвастеком. На следующее утро я не смог подняться: тиф взял своё- и меня отнесли в карантинную комнату. В спутанных кошмарах и бреду мне являлись пионеры: в несметных количествах прибывали они из разных углов и напирали на меня ,и задирали, именно так  вечером накануне они показались моим воспалённым глазам. Через два я услыхал выстрел и вопль рутенца Грушки Михала, крик ефрейтора, как завывал :"Дневальный! Дневальный!", а позже- хрип умирающего фельдфебеля, который лежал в соседней комнате.
     Когда через несколько недель врачи впервые разрешили мне выйти на волю, я сразу же направился на Карлсгассе, номер 12. Наступило лето: женщины на углах улиц торговали грушами и абрикосами, а пору вишен я пропустил.
     Я очень ослабел, опираясь на трость, на мосту вынужден был останавливаться для передышки, должно быть, за часе едва добрался на Карлсгассе. В этот раз я спокойно и уверенно, без страха и сердечного трепета поднялся лестницей. Я не боялся встреч с жильцами. На этот раз я не должен был обращаться к жене обер-лейтенанта с просьбой милостиво соизволить припомнить прошлое знакомство с моей сестрой и ждать ,пока та откликнется. Я был лучшим другом фельдфебеля и поэтому- вправе разузнать, что им ведомо о его последних днях.
     Я позвонил. Мне открыла новая горничная.
     Я спросил, могу ли поговорить с достойной дамой... Её нет дома, но достойный господин к вашим услугам.
     Девушка провела меня с следующую комнату- и я ступил в салон, из которого давеча слышал детский смех и голос фельдфебеля. Рояль стоял у окна- и я приветствовал его как старого приятеля.
     В салоне присутствовали две персоны, которых я не знал. Некий гладко выбритый господин листал театральную газету- к нему я почувствовал неприязнь; дама сидела на диване склонив голову на ладони.
     Я поздоровался, но эти двое мельком отозвались: они вовсе не заметили меня. Гладко выбритый господин закурил сигарету. Затем отворились двери- и ко мне подошёл некий коричневобородый господин.
     - Я хотел бы поговорить с обер-лейтенантом Хаберфелльнером.
     - Ах так. С обер-лейтенантом Хаберфнелльнером,- молвил коричневобородый.- Он давно съехал отсюда. Далеко.
     - Далеко? И куда же?- спросил я в замешательстве, глубоко растерян.
     - Этого не могу знать. В другой гарнизон, то ли в Райхенберг, то ли в Терезиенштадт.
     Затем он принялся меня расспрашивать насчёт офицеров. Он было служил в нашем полку - знал всех господ... - А главный штабной врач Хавлик разве ещё не на пенсии? Он ,должно быть, уже отслужил за сорок лет?
     - Тридцать семь лет выслуги,- машинально ответил я и подумал, что искомую мною даму уж никогда не увижу.
     - Попали в переделку?- спросил бородатый кивнув моей трости.- Сломали ногу?
     - Нет. Поправляюсь после тифа.
     - Да, вот, тифус. Естественно: питьевая вода- чистый яд. Скандал! О, эта городская управа. Итак, до свидания.
     Выйдя, я прочёл табличку ,которую на этот раз не заметил, на двери. "Др. Эрвин Шебеста" гласила она, а ниже- часы приёма.

окончание следует
перевод с немецкого Терджимана Кырымлы

Артур Шницлер "Успех", рассказ (отрывок 3)

Он шёл срединою проезжей, справа от него- Кати, слева- молодой господин. Да, вот это произошло: отныне покончено с презрением товарищей, с недоверием начальства, с насмешками любимой... да, и с этим! и с этим! Может быть, и с прочим остальным покончено... Но ему было безразлично, это его не касалось, это не должно было касаться его.
Двое арестантов начали перебрасываться словами,- он попытался было пропустить мимо ушей их разговор, -безуспешно. Молодой господин молвил :"Фрёйляйн, сожалею очень, что ваша прогулка прервалась столь неприятным образом."
Кати отвечала: "О, что вы, мне так жаль, что вы из за меня, из за совершенно посторонней особы..."
"О, что вы, фрёйляйн, даже сев из-за вас на много лет в тюрьму, я буду доволен случившимся."
Энгельберту пришлось ,слушая это молча, идти посредине троицы. Не глядя на пленных, он чувствовал, что взгляды их красноречивее слов; ощущал, что меж пару ладит судьба; что крепчают завязи взаимной симпатии, против которой он бессилен. Кати шагала настолько близко, что подол её платья касался Энгельберта. Трое приблизились к комиссариату. Когда он издали увидал знакомое здание, в голову проникла крамола: а что если он, Энгельберт, положит конец делу? если отпустит с миром обоих, а у Кати попросит прощения...?
Но, отбросив недостойное желание прочь, преодолел он порог полицейского учреждения вместе с задержанными.
Комиссар спросил не глядя: "В чём суть дела?"
"Герр комиссар, -ответствовал Энгельберт,- в препятствии исполнению служебного долга и оскорблении власти."
Господин комиссар окинул взглядом явившихся. При виде Энгельберта едва заметное недоумение отразилось на лице начальника. Он приветливо кивнул: "Итак, доложите!" Энгельберт уловил некую признательность в ответ, но не почувствовал прежней радости, с которой он принимал когда-то начальственные кивки. "Прошу, фрёйляйн..."
"Катарина Весель, дочь отставника, двадцати двух лет от роду..."
"А вы?"
"Альберт Мейерлинг, медик."
"Итак, препятствие исполнению... В чём оно заключалось?"
"Герр комиссар,- отвечал страж общественного порядка.- Фрёйляйн назвала меня обезьяной."
"Мило, мило,- сказал комиссар.- А молодой человек?"
 "Имел особое мнение по факту задержания молодой дамы."
"Мило, мило. На этом закончим. Дело передадим в Окружной суд. Премного благодарен,- начальник обратился к обоим арестованным.- Вы своевременно получите приглашения."
"И мы можем идти?- спросил молодой человек, у глаза Энгельберта от его "мы" налились кровью.
"Прошу покорнейше, на все четыре стороны, - ласково отвечал ему комиссар."
Кати взгянула на Фридмайера так, как будто он прежде был ей чужим. Молодой человек отворил двери и пропустил вперёд себя девушку. Эегельберт желал последовать за ними, но его окликнул комиссар: "Вы, Фридмайер!"
"Господин комиссар?"
"Поздравляю вас. Пробил час.  Кстати, что дало повод девушке обозвать вас обезьяной?"
"Герр комиссар, позвольте доложить: она именно моя невеста."
Господин комиссар резко привстал: "Как?" и проницательно посмотрел на Энгельберта, похлопал его по плечу.- Браво! Это мне нравится!"
"Даже больше: она была моей невестой, господин комиссар,- молвил Энгельберт -и слёзы хлынули из глаз его."
Комиссар хорошенько рассамотрел стража. Затем молвил: "Итак, возвращайтесь на свой пост. Я ещё представлю вас к особому отличию."
Энгельберт поспешил на свою улицу. Он успел к тому моменту, когда Кати и молодой господин садились в фиакр, а юноша крикнул кучеру: "На Пратер. Главная аллея."
Слушание состоялось через две недели. Государственный обвинитель отметил мужское достоинство и служебную твёрдость вахманна, который, отстранив личную привязанность, поступил во имя закона. Защитник осветил дерзкую эскападу в отношении любимой, попытку порвать с ней на служебном месте и выразил мнение, что подобный макиаввелизм среди бравых стражей общественной безопасности должен носить единичный характер. Государственный обвинитель, не поколебавшись, в ответной реплике отметил, что основы державные зашатаюся, если создастся прецедент прецедент. И те выстояли: Кати была оштрафована на двадцать пять гульденов, а медик Альберт Мейерлинг- на десять гульденов, последний заплатил да двоих. Это был прекрасный июльский день: тем же вечером обое успели на Пратер.
Замечательно же то, что с того дня проклятье, тяготившее было Энгельберта Фридмайера, пропало. Злодеи зароились вокруг стража, куда только делись невыносимые тишь да гладь: ежедневно эскортировал он мерзавцев в каталажку, а его товарищи только удивлённо поглядывали на прежнего рохлю. Они его не узнавали. Он превратился в чёрствого, яростного служаку- и все нетвердые в исполнении долга дрожали в присутствии Энгельберта как гнусные лжецы от тёмной мощи его рвения, перед которой склонялись и комиссары, и судьи.

перевод с немецкого Терджимана Кырымлы

Знайома (ч.2)

Я – нікому не потрібна, покинута навіть власним чоловіком, за одну ніч стала найщасливішою жінкою всесвіту. Я, яка нещодавно йшла повз ланцюги машин і думала свою нещасну думу, тепер бігла сходами під,їзду, мов на крилах летіла. По щоках моїх так само швидко як і я бігли сльози. Я була вільною від думок, моя совість жодним словом не видала себе, у моїй душі не було ні смутку, ні болю, ні розчарування. І навіть у тому разі, якщо я бачила цього хлопця впереше і в останнє я ніколи не забуду його очі, руки, сором,язливий погляд з-під високого чола. Він був першим чоловіком, який вважав мене королевою. Він був першим чоловіком, який у одну ніч положив на мої долоні все життя, що було до нього, а потім одним міцним струменем повітря здмухнув його, наділивши мої нові дні сенсом. Я забула свого чоловіка, зрадливі поцілунки перед тим як він йшов до своєї знайомої, жеманні посмішки і дитячі забавки двох дорослих людей, що близько шести років жили разом і він таки не витримав, він зламався першим. Він пішов у нікуди, наврядчи він продовжував зустрічі з тією дівчинкою, навіть, ні, він напевне цього не робив. Він лишився сам і ця подія вразила його своєю неперевершеною свободою. Ми обоє тепер були вільними від зобов,язань та переконань. Ми просто знайомі люди, що прожили шість років разом, - який жах.
Я була вже не молодою дурепою, що до божевілля закохалася. І я, така вродлива і така спокійна випромінювала щастя, бо моє життя тепер стало іншим, у ньому з,явився двадцятирічний хлопець, що притискав мене своїми сильними руками міцніше, аби я тільки не втекла. А вранці я таки втекла, щоб повернутися.
Ми зустрічалися навіть там, де здавалося люди не могли навіть пройти пішки. Ми очікували один на одного близько трьох годин, більше часу жоден з нас витримати не міг. Ми обоє були дітьми. Я забула про все. Я, зазвичай така хороша матір і така вправна господиня, не прибирала нічого окрім спальні. А ще за увесь тиждень я жодного разу не поїхала до дитини, тепер я розмовляла з ним телефоном. Олег не питав мене чому я опинилася того вечора сама у Миколи, який до того ж вже тиждень як поїхав з міста. Олег не намагався зробити так, щоб я розкрила йому всі таємниці свого приватного життя, все що йому було потрібно – я. Він обожнював мої руки. Він цілував мої долоні і проводив м,якими подушечками своїх широких та міцних пальців по моїх нігтях. Він обіймав мої плечі, ніби стискаючи маленьку дівчинку у сильних обіймах дорослого хлопця. Він був дійсно дуже дорослим. Лише 46 розмір ноги чого коштував. Високий, міцний, надзвичайно привабливий брюнет, що з 10 років займається баскетболом, привертав увагу дівчат, коли ми йшли з ним вулицею. Кожна з них хотіла б бути на моєму місті, але вони залишалися на своїх місцях, а я продовжувала розважати свою безсоромну душу. Я ходила до церкви як на роботу. Я стояла перед образами і раділа тому що відбувається. Я жодного дня не розкаювалася у зробленому, бо я продовжувала робити те саме, я продовжувала бути коханою жінкою маленького хлопця.
Мене абсолютно не цікавив мій чоловік, я згадувала його лише тоді, коли їхала до сина. Мій чоловік почав згадувати мене частіше – він телефонував додому, питав як Сашко, просив дозволу побачитися з ним. Я розмовляла зі своїм "коханим чоловіком" надзвичайно спокійно і врівноважено, на моїй кухні готував вечерю Олег. Він чекав мене з роботи і приходив до мене додому, відкриваючи двері власним ключем. Він був господарем. Цей маленький хлопчик був господарем у великій квартирі, придбаній на гроші мого чоловіка, що вже більше не з,являвся тут. Формально ми були одружені, але це залишалося лише питанням часу, яке турбувало мене менше за все. Я продовжувала насолоджуватися єдністю з парубком, якого обожнювала. І це таки було щастя.
Години летіли птахами з півдня, години скрежетали кригою на воді, години стікали водою по асфальту. Години, які я більше не рахувала. Цікаво де я забула свого годинника? Ми проводили разом стільки часу, скільки я ніколи не наважувалася подарувати своєму чоловікові, вважаючи, що він того не вартий. Я згадувала його дуже рідко. Одного разу я навіть пройшла повз нього у супермаркеті, привіталася і пройшла. І жодна іскра у моєму серці не запалала, і жодне око на мене не дивилася, бо він більше мене не цікавив, мене необходило навіть де він живе усі ці півроку які я насолоджуюся життям. Чи думала я колись, що так прекрасно бути закоханою і дуже коханою?! Я дякувала Миколі за те, що його не було вдома у той день, коли я, як сполохана життям дурепа, сиділа і чекала на нього, доречі до Миколи мене більше не тягнуло і я навіть після його повернення додому, до нього не пішла. Я була щасливою і нещасною водночас. Через півроку нашого шаленого кохання я зрозуміла, що рано чи пізно наші з Олегом стосунки мають добігти кінця. Я сиділа мовчки у великій кімнаті власної квартири, роздивляючись візерунки на підлозі. Цікаво, який би лінолеум я обрала зараз, але те що не цей – це точно?! Взагалі у кого вистачило розуму і смаку придбати лінолеум з таким ідіотським малюнком?! Мої думки спливали, чіпляючись одна заодну і губилися. Мої думки, іще вчора такі непереможно сильні і переконливі тепер здавалися слабкими і нетривалими, це були думки дорослої жінки, вперше за ці шість місяців щастя я подумала саме так, як це мала зробити доросла жінка ще пів роки тому. Я не боялася того, що він мене покине, бо знала, тепер знала, що рано чи пізно це має трапитися, це нормально. Я зможу без нього, але то вже буде зовсім інше життя і одного разу я в цьому переконалася.
Олег поїхав на збори зі своєю командою. Я не прийшла його проводжати, хоча його друзі – баскетболісти добре мене знали і не були б здивовані нашим ніжним прощальним поцілункам, але я таки не пішла. Збори мали тривати два тижні, це дуже значний час і я знала, що сумуватиму, але навіть не здогадувалася, що настільки. Я йшла на роботу як на свято, бо сидіти самій вдома було несила. Я забрала в мами Сашка, але навіть мій син не зміг врятивати мене від самотності, у мене навіть склалося враження, яке налякало мене, я не відчувала ніжності до свого сина. Я просто знала, що він мій син і все. Я плакала від сорому, я погана матір і розбещена жінка. Цікаво, якби мій чоловік дізнався про те, що я майже живу з двадцятирічним хлопцем щоб він сказав мені на це? Мій чоловік дізнався пізніше і свою думку він висловив мені теж пізніше, а от матір Олега передала через Миколу, що хотіла б зі мною побачитися і залишила номер телефону. Я була вражена тактовністю цієї жінки, але так і не зателефонувала їй. Я прийшла до них додому. "Галина Василівна буде пізніше, сказав мені чоловік, -але ви можете її почекати, вона вже скоро прийде, ви мабуть Ірина?." "Я мабуть Ірина", - кружляло в мене в голові, та сама все ще одружена жінка, що звабила вашого сина. У голос я сказала лише те, що я і є Ірина. Чоловік зробив жест рукою, щоб я проходила. Я зняла взуття і нарешті зрозуміла, що цей напрочуд урівноважений чоловік не збирається говорити зі мною, розповідати мені про те, куди мені йти і хто я така. Він провів мене на кухню і сів за стіл навпроти мене. Я була налякана до сліз, краще б він кричав на мене.
-Ви хочете чаю, - розпочав розмову Віктор Володимирович.
- Ні, дякую, соромязливо потупивши погляд відповіла я.
- Дивно, а я хочу, зараз такий холод, хоча зима відступає, Олег телефонував вам, він скоро повернеться?
Я не була вражена, я навіть здивована не була, я могла припустити, що мене битимуть, лаятимуть і ображатимуть, а ми сиділи в кухні, чекали на Галину Василівну і ділилися думками щодо того як там Олег. Він був усього лише за 600 кілометрів від нас, а здавалося, що він дуже далеко.
Віктор Володимирович приблизно такого віку як і його дружина, цей висновок я зробила для себе майже одразу. Окрім Олега в них була ще дочка Олена, в якої з Олежкою 5 років різниці, вона молодша від нього. У кожного з цього подружжя шлюб не перший. Олег розповідав мені про свого старшого брата, батькового сина, що дуже рідко приходив до батька і майже ніколи не спілкувався зі своїми братом та сестрою. У матері в першому шлюбі дітей не було, тому Олега вона пестила і обожнювала. Він - пізня дитина і вона, вже будучи не молодою жінкою, не могла стерпіти того, що я ламаю життя її синові. Я все чудово розуміла, але нічого зробити не могла, сказати я теж нічого не могла, бо не знаходила жодного слова, яке б могло виправдати мої вчинки.
Галина Василівна прийшла приблизно через півгодини. До цього часу я вже знала про те, що вона довго готувалася до цієї розмови, і до того ж, Віктор Володимирович попередив мене про те, що вони у будь якому разі не схвалюють моїх відносин з Олегом. Батько Олега був викладачем математики у тому ВУЗі де навчався його син, але на іншій кафедрі. Я здогадувался, що йому набридло постійно прикривати сина перед деканом, адже в інституті Олег з,являвся вкрай рідко, бо він окрім постійних тренувать ще й працював вдень в одному з магазинів мобільного зв,язку. Я не ревнувала Олега ні до кого, бо знала, що він кохає тільки мене і не має на світі жінки, яка б була потрібна йому більше. Його матір так само не виказувала дійсних емоцій як і батько, спочатку не виказувала. Потім ця бідолашна жінка плакала і мені було соромно перед нею. Соромно за те, що я нічого не можу обіцяти цим людям окрім того, що я не покину Олега. Батько аргументував необхідність нашого розриву з їх сином тим, що він повинен навчатися, а не заробляти гроші для моїх потреб. Я відповіла, що теж вважаю, що хлопцю потрібно ходити в інститут, але кожен за нас знав Олега, його рідкісна впертість наврядчи могла дозволити Олегові відмовитися від власного рішення. Він намагався бути дорослим і щиро вірив, що заробляє гроші на які ми живемо, я його не розчаровувала. Він залишався зі мною не кожну ніч, а лише тоді, коли матір йшла у нічну зміну на роботу, але вона все знала, розуміла і намагалася пояснити мені. Вона пила сердечні краплі. Я сиділа навпроти неї і пила чай, я була безсердечною, але серце моє боліло. Ми ні про що не домовилися, я лише сказала, що намагатимуся вплинути на Олега, щоб він частіше відвідував інститут і ретельніше навчався. Я вийшла з квартири і пішла до церкви, яка розташовувалася поблизу. Було ще не пізно, вихідний день, дома мене ніхто не чекав, бо Сашко знову поїхав до бабусі. Моя матір живе у тридцяти кілометрах від міста. Інколи люди витрачають більше часу на те, щоб доїхати з дому до роботи, тому у мене немає жодних проблем з тим, щоб при необхідності відвозити сина до неї. Моя матір нічого не знає, вона й досі думає, що я продовжую вбиватися за своїм чоловіком і радить мені більше часу проводити з малим. Я так і роблю більше часу провожу з малим – з моїм дорогим малим великим хлопцем Олегом.
Олег повернувся через п,ять днів, точніше він приїхав до мене на вихідні. Саме до мене, а не додому. Звідти він рідко телефонував батькам, мотивуючи це тим, що телефонувати з Росії дорого. А от приїхати дешево. Я була щаслива, бо я не здогадувалася про те, що він приїде і ці вихідні ми проведемо разом, нехай у моєму житті буде більше сюрпризів. Я прокунулася суботнім ранком, Сашко ще спав, на вихідні я його забрала, і попленталася на кухню. Хотілося їсти, пити, спати і застрелитися. Мені було сумно і ніяково, минув майже тиждень після нашої розмови з його батьками, але я все продовжувала і продовжувала її у своїх думках, не знаходячи сил обірвати цю нескінченну розмову. А вона таки дійсно була нескінченною, бо я і гадки не мала як її можна закінчити, або навіть тимчасово обірвати. І не обірвала наших відносин, бо несила була уявити своє життя без Олега. Я не хотіла знову бути нічиєю дружиною. У моїх думках не вистачало місця спогадам з мого минулого, увесь мій мозок думав тільки про нього. Я познайомила Сашка з Олегом і вперше плакала при Олегові. Вони разом ходили у магазин, моя п,ятирічна дитина і мій повнолітній коханець. Це було аморально і вкрай жахливо, але це все одно було зі мною. Я страшена егоїстка, тому що тепер могла дозволити собі нормально реагувати на те, що повісила мого сина на Олега. Він забирав його з дитячого садка і інколи брав з собою на ранкові тренування, що тривали не більше години, а потім вони йшли у садок. Сашко його обожнював і коли Олег не приходив до нас - дуже засмучувався, бо звик до нього, як до рідного. Що я накоїла? Кожного вечора ставила собі це питання і жодного разу не відповіла на нього, а продовжувала насолоджуватися життям закоханої і безмірно коханої жінки.
Одного вечора, коли я набирала на комп,ютері дипломну роботу парубкові, якому була дуже вдячна за надану мені можливість підзаробити грошей, у дверях повернувся ключ. Я не вставла,бо знала, що це Олег із Сашком повернулися з тренування, але помилилася. У квартиру влетів мій колишній чоловік. Він голосно вигукував не дуже улесливі епітети, що мали відношення до мене. Він називав мене такими брудними словами на які я саме і заслуговувала. Він мав рацію. Сашко розповів йому про Олега. Розповів, що Олег дуже хороший, що він дарує мамі квіти і вчить його грати в баскетбол, а також, що він живе з нами. Цього мій чоловік вже не витримав. Він, завжди такий шляхетно-спокійний і нестримно стриманий тепер поводив себе як старий єврей на одеському привозі. Він метушився і чіплявся до мене, часом мені навіть здавалося, що якщо я промовлю хоч слово в надії на своє виправдання, він мене вб,є. Він мене не вбив і навіть не ушкодив, бо я стояла і мовчала, не від сорому і неочікуваності ситуації – вона вже давно мала статися і от нарешті сталася, я мовчала, бо знала ступінь неправильності своїх дій, мені не хотілося говорити, і чути це мені теж не хотілося, але я чула. Як не відверталася моя увага, як я не намагалася бути байдужою, я чула кожне його слова і воно бейсбольною дубиною вдаряло по моїй голові поки нарешті не розкололо. Тепер їх було дві. І кожна з половинок кричала, але одна прагнула лишити все як є, а інша взагалі сумнівалася у тому, що життя має якийсь сенс. Мабуть ні, життя не має сенсу, але воно має зміст. Зміст мого життя було розділено на параграфи, як і будь який зміст: параграф, багатокрапка, сторінка. Сторінки моїх днів були варті того, щоб бути надрукованими і я стверджувала це як істину. І ця істина коштувала мені квартири. Мій чоловік почав діяти через суд. Я позбавилася болю і жаху, а разом з ними і великої трикімнатної квартири у хорошому районі. Замість неї у мене з,явилася двокімнатна з невеличкою кухнею і великими вікнами. Тепер мені здавалося, що через ці вікна видно ввесь бруд моєї нової охайної квартири, бруд мого життя.
Я більше не була одруженою, а отже мене ніщо вже не мало розчарувати. Тепер мене можна було тільки вбити і найкращий спосіб вбити мене – розлучити з Олегом. Мене не хотіли вбивати і я продовжувала жити. Сашкові було 7 років, Олегові двадцять три. А мені…набагато більше. Олегова матір - надзвичайна жінка, вона більше не зверталася до мене з проханнями залишити її сина,бо бачила, що він щасливий. Я була захоплена цією родиною. Вони обожнювали мого сина і не погано ставилися до мене. У мого колишнього вже народилася дочка, але поки що зі своєю, так званою знайомою, він не одружився. Навіть не знаю де вони живуть, але в нашій з ним спільній квартирі тепер мешкають інші люди. Я стала настільки безсоромною, що охоче ходила до Олегових батьків у гості на вихідні. Олег вже давно прагнув познайомитися з моєю матір,ю, але я не могла цього дозволити. Мій коханий хлопчик зробив це без мого дозволу. Влітку вони за Сашком поїхали до бабусі. Чудово, після цього заспокоїти мою матір я змогла лише через три дні, але ненадовго. Вона кричала не своїм голосом про те, що виростила жінку, яка несповна розуму, як можна зустрічатися з цим хлопцем. Тепер вона вже була не права. У Олега в його двадцять три роки були дуже дорослі погляди на життя і можливість заробляти чималі гроші постійними змаганнями. Він добре заробляв і майже не навчався, пощастило, що батько і декан могли вирішити всі його проблеми, а іще, він абсолютно не задивлявся на дівчат його віку, не знаю чому, мабуть, тоді він дуже кохав мене. Але я помилялася.
Олег почав пізніше приходити з роботи, мотивуючи це необхідністю використати можливість заробити гроші. Я розуміла його, але виявилося, що я його не розуміла. У Олега з,явилася інша. Рано чи пізно це мало статися, але я й не здогадувался, що це станеться зараз. Ми три роки були поряд, ні, ми були разом, щасливі і закохані. І що тепер, як я буду без нього. Навіть на роботі мої думки в,яло пленталися до тієї самої теми, я ні про що його не питала, він нічого не розповідав, але я бачила їх на свої очі. Звичайна дівчинка його віку, невже він мене більше не кохає? Я не могла повірити у це і не могла спитати у нього, бо попри все боялася почути правду. Я поїхала до його матері, можливо, вона щось знає. Ми довго говорили про Олега, але жодного натяка на те, що вона щось знає не було, принаймні, мені так здавалося. Щоб переконатися я все ж таки спитала:
-Галино Василавно, мені здається у Олега з,явилася дівчинка, принаймі, я бачила його з якоюсь красунею, коли їхала з роботи, вони йшли вулицею?
-Іра, не кажи дурниць. Я ж тобі одразу говорила, що жити з молодим хлопцем важко, ти знаєш, що ні я не мій чоловік не схвалюють вашого сумісного життя, але він щасливий з тобою і цього не можна не визнати.
Я заспокоїлася, але не на довго.Наступним ударом став її телевонний дзвінок. Вона зателефонувала додому, вперше Олегові зателефонувала дівчина до нас додому, зазвичай дзвонили хлопці з команди, що добре мене знали і неодноразово заходили до нас у гості, тому завжди намагалися поговорити зі мною, дізнатися як справи. А тут таке: «Олега можна?»
Олега вдома не було, але цей дзвінок був не для Олега, він був адресований мені, якщо б дівчинці хотілося знайти Олега вона б зателефонувала йому на мобільний. Мене трусило, я не могла попасти навіть по клавішах клавіатури, а сліз не було, я не плакала. Олег прийшов близько одинадцятої. Я переказхала йому, що його розшукувала дівчинка, що вечеря вже три години стоїть у духовці і що я лягаю спати. Він нічого не відповів. Гра в мовчанку продовжувалася два місяці, а потім він заговорив. Заговорив по телефону. Він подзвонив мені і сказв:
-Іра, я перевіз свої речі до батьків, а ключі віддав Сашкові. Пробач мені, будь ласка.
Моїх сліз не бачили тільтки сліпі, я ревіла неначе божевільна, а ще я метушилася по кабінету. До кінця робочого дня залишалися дві години. Ці дві години були найважчими у моєму житті. Я не хотіла додому, але потрібно було їхати до сина. Сашко вже зробив домашнє завданні я грався на комп,ютері. Я спитала у нього, чи давно він один. Сашко відповів, що Олег пішов хвилин п,ятнадцять тому. Мій хлопчик, він не покинув Сашка, доки я не повернулася з роботи. Мій Олег.

Знайома (ч.1)

 
Это один из моих самых любимых рассказов, надеюсь, он также понравится посетителям моего блога :)
 

Не розповідай мені казок, коханий. Я з нею не бачилася, але переконана у тому, що вона худорлява білявка. Так, саме білявка з великим бюстом та апетитними губами. Всі ми любимо білявок, а живемо з такими як я. Ненавиджу дівчат! А ще, я перевірила твій телефон. Наскільки давно ти почав вітати своїх колег із першим днем робочого тижня, потім із другим? Я не вітаю свого боса зі сходом сонця, хоча за ті гроші, що я отримую майже нічого не роблячи, окрім кави, я мала б дякувати йому за кожен ранок, а ще молитися, щоб цього дурня ніде не застрелили. Я секретарка, у мене найбільш б..ядська професія, а ти чомусь проводиш час з іншими. У мене такий приємний голос, що партнери мого шефа згодні були б заплатити чималі гроші за те, щоб я дарувала їм насолоду слухати його не по телефону, а лежачи в одному ліжку. Тоді усі вібрації мого голосу, так само як і вібрації мого серця, виллються назовні. А ще, знаєш, якщо ти іще раз поїдеш до неї, я зачиню двері і ти, як останній дурень, змушений будеш іти до своєї пришелепуватої матері, або до свого безвідповідального друга. До речі, про Івана. Недоречно звичайно згадувати цього ідіота у той час, коли у мене ламається родинне щастя, але як про нього не згадати. Ви з ним знаєте один одного ще зі школи, тому не дивно, що парубок був не проти увійти до нашої родини – він друг сім,ї. Правда, навіщо нашій сім,ї такі друзі я і досі не знаю. Коли були хрестини нашого малюка цей, так званий хрещений батько, прийшов до церкви в такому стані, що у більшості склалося враження, що високий, підтягнутий,спортивний та надмірно героїчний молодий чоловік - навіжений. І я змушена була це терпіти. Терпіти Івана, тебе, твою матір і навіть, ти будеш сміятися, але це так, твого папугу. Матір подарувала тобі його на закінчення інституту. Вона вже тоді була дуже сильно не здорова, але жоден лікар, окрім психіатра, не міг поставити їй правильний діагноз. Навіщо двадцятитрьохрічному хлопцеві папуга?! Не знаю як на це відреагував ти, а Іван якось відкрив мені таємницю, що він подивився на це філософськи, адже папуга – це птах, а отже твоя матір подарувала тобі птаха вдачі. І мабуть він таки мав рацію, бо вже через рік потому ти зустрів мене. Не знаю, як ти ставишся до нашої зустрічі, але чомусь мені здається, що не настільки серйозно як я. Отак і почалося кохання, якого не було. Його не було з самого початку, ну яке кохання може бути в маршрутці, що прямує з центру міста в один з найбільш заселених спальних кварталів. У ту ніч ми обоє спали. Кожен у своєму ліжку. Спали сном безсоромних малюків. Я вкрала у тебе погляд, а ти врятував мою запальничку, що випала з кишені. Соромно почервонівши, адже така молода жінка не повинна курити, це жахливо, я подякувала тобі і сказала, що це не моя, бо я не палю. Тоді ми розпочали розмову. Коло наших тем сягало від шкоди куріння до ганебності соціально – політичного становища жителів країн південної Африки. А наступного дня ми зустрілися, але метою нашої зустрічі вже було щось інше. Щось, що тягло один до одного чужих людей, з,єднуючи їх єдиною метою, вони повинні були стати кимось один одному. І я стала твоєю дружиною.
І що тепер я отримую за це?! Розповіді про якусь дівчину, що лише твоя знайома. Я не вірю в знайомих, не вірю в маленьких дівчат, яких підвозять дорослі та розумні чоловіки, що не лише на уроках з біології чули про дідуся Фройда, і так само я не вірю у дружбу між чоловіком і жінкою. Єдиний мій друг – Микола, ще з інституту, і ти ніколи не почнеш ревнувати мене до нього, бо таке почуття як ревнощі пронесли повз тебе, ще тоді коли у далекому золотому дитинстві роздавали почуття, складаючи їх на срібній тарілочці. Тобі дісталися такі, як чесність перед собою, гордість, самоповага, справжня чоловіча доброта, гідність, пошана до старших та відверта подяка. Подяка ця найчастіше спрямована на жінок. Ти дякуєш їм за все: за те, що вони народили тебе, за те, що пестили, а тепер іще й за те, що продовжують дарувати тобі впевненість у тому, що тобі є за що себе кохати. Кожна з нас дарує тобі розуміння того, що ти кращий. Цікаво, вона так само як і я щиро вірить у те, що ти незамінний?! Варто мабуть таки пояснити дівчинці, що знає тебе набагато менше від мене і тому, ще не відчула наскільки поганим ти можеш бути, але я більше ніж впевнена у тому, що вона вже пишається своїми знаннями щодо того яким неймовірно ніжним, доброзичливим, люблячим та турботливим може бути дорослий чоловік. Я не дам цій мерзотниці до кінця продегустувати ні перше ні друге, бо ти мій. Тільки мій.
А я вкотре прокидаюся сама і це не дивно, адже засинаю я теж наодинці. Мабуть, твої знайомі забрали у тебе згадку про те, що ти, не дивлячись на заяву у загсі, все ще продовжуєш бути моїм чоловіком. Навіщо мені такий чоловік? Але все, що я могла зробити, я вже зробила. Я не тримаю тебе. Ця маленька дівчинка, ця паскудна дитина, ця твоя тимчасова знайома, ніколи навіть не телефонує нам додому, чому, невже вона боїться натрапити на мене. Скажи своїй шльондрі, нехай не переживає, я ніколи не ображу людину, якій так не пощастило з коханим. Чому вона надсилає повідомлення на твій мобільний, три години поспіль розмовляє з тобою, при цьому ти стоїш на холодній підлозі балкона, міцно притисши слухавку до вуха, аби я тільки не почула жодного з тих солодко-медово-густо-смачних слів, якими вона розповідає тобі про кохання. Відкрий очі, хлопчику мій! У житті кожного з нас рано чи пізно з,являється людина у яку ми закохуємося, але це ж не говорить про те, що ми повинні одразу кидати родину. Звичайно, зараз я вже не така приваблива, як вона. Я не така молода, не така струнка і вправна, але й ти, пробач звичайно, теж вже 10 років як не красень. Що вона знайшла в тобі, мабуть, гаманець? Він набитий моїми грошима і моїми папірцями на яких я щонеділі пишу тобі список необхідних продуктів, які ти повинен будь-що принести мені з магазину. Невже вона робить це разом з тобою. Невже у той час, коли мене немає поряд вона ходить за руку з тобою по великих просторих рядах супермаркету, вибирає для мене гриби, ковбасу і паштет нашій кішці. О, Боже, який жах. Хлопчику мій, дитятко моє, напевне нам варто бігти навпростець, аби тільки швидше втекти від твого батька, не тому що він нас зрадив, а тому, що я дуже боюся що цей негідник вирішить повернутися в нашу з тобою, мій маленький, родину і продовжуватиме свої побрехеньки. Це мені не потрібно, бо я більше не буду вірити жодному його слову, у його словах не має ні правди, ні навіть натяка на неї, тільки пусті і нікому не потрібні вибачення. Мені немає жодного приводу вибачати тебе, я не ображаюся на дурнів.
Мабуть я з,їхала з глузду. Мені вперше в моєму не короткому житті хочеться випити спиртного і чомусь якомога міцнішого. І до того ж самій. У тиші квартири по якій ще вчора ти розкидував свої речі, ходив туди – сюди, розмовляючи по телефону, або обдумуючи новий проект. І все це дістанеться їй – бідолашна дівчинка.
Вчора я вперше надягла дуже коротку спідницю і яскраво підвела губи, я була напрочуд вульгарною. У такому вигляді в мене вистачило розуму забрати дитину з дитячого садка і відвезти до матері, я нічого їй не пояснювала, але по її погляду зрозуміла, що навіть вона вважає мене ненормальною. Сьогодні я залишила мамі дитину, на який термін я не заню. Просто залишила і все. Сашкові чотири роки, він розумний і дуже самостійний хлопчик, до того ж, моя матір, на відміну від твоєї, обожнює свого онука. Звідти я поїхала додому, але не до себе додому. Я поїхала до нього. Ти його знаєш і довіряєш йому так само як довіряв собі. Я поїхала до Миколи, бо точно знала, що він єдиний, з ким я можу плакати як скажена собака, дряпатися кігтями і мені за це нічого не буде, бо Микола настільки переконаний у моїй нормальності, наскільки я у твоїй паскудності, коханий.
Я йшла повз чергу машин, що зупинилися на світлофорі, я бігла сходами вгору поки не зупинилася біля Миколиної двері. Я витерла з обличчя зайві сльози і нап,яливши усмішку подзвонила. Мені ніхто не відкрив. Цього я вже не могла витерпіти. Це було дивно і не серйозно. Восьма година вечора і нікого немає. Не знаходячи в собі сил на те, щоб рухатися далі, або принаймні спуститися вниз, я лишилася сидіти. Холодні бетонні сходинки дарували мені надію на вічний спокій і так могло б тривати дуже довго поки я не почула як швидкими та сильними кроками хтось біжить цією самою сірою та довжелезною драбиною. Це був хлопець. Стрункий, високий, молодий парубок. Він намагався проскочити повз мене, але я мертво сиділа, не даючи йому зробити і кроку. Тоді він спитав мене чому я тут сиджу. Я сказала, що прийшла до його сусіда, Миколи Дащенка, а його немає вдома. Не знаю, що подумав хлопець про мене, але мабуть тоді мій зовнішній вигляд підказував йому, що мені все одно чи прийде його сусід, чи я так і залишуся сидіти тут. Надзвичайно кмітливий парубок запросив мене до себе випити чаю і почекати на Миколу. Мабуть тоді він вже знав, що Микола не прийде. Я, нічого не второпавши, підвелася і пішла за хлопцем у його квартиру. Двері відчинила матір – жінка років п,ятдесяти у тоненьких окулярах і з книгою в руках. Вона навіть не спитала хто я. Дивна сім,я, один приводить додому кого хоче, а інша навіть не питає кого цього разу привів до себе її син. Хлопець наказав мені роздягатися та проходити на кухню. Я, погано розуміючи дійсність, так і зробила. Він залишив мене саму сидіти і стежити доки не закипить вода в чайнику, а сам вийшов і про щось розмовляв у сусідній кімнаті. Через декілька хвилин до мене увійшла його матір, привіталася, і сказала про те, що мені не варто чекати Миколу, бо він поїхав до своєї бабусі у Калинінград і коли він приїде не відомо. Я подякувала і почала підводитися, щоб піти з цієї маленької, але дуже затишної кухні, від людей які приязно, але всеодно неохоче прийняли мене в своїй оселі. Мати сказала, щоб я обов,язково попила чаю і заспокоїлася, а вже тоді я зможу піти з цієї родини. Але замість мене пішла метір. Вже через пів години вона попрощалася з "нічною гостею" і вийшла з квартири. Ту ніч я провела з Олегом, а вранці пішла тихо і обережно, так, щоб хлопець не чув. Матір його працювала у котельній і тому все залежало від зміни у яку вона йшла. Батько, про це я дізналася тієї ж ночі, поїхав на регіональну олімпіаду з математики у інше місто, він був у журі змагання. Навіть не знаю про що вона думала, коли залишала мене наодинці зі своїм сином того вечора, але те, що я не очікувала на такий різкий поворот подій – це точно. Ніколи в житті я не могла собі навіть уявити такого.
(продолжение - ч.2)

Осенний закат

 Солнце почти село за горизонт, кидая последние лучи на заметно порыжевшие деревья. Даже поздняя осень всегда красива и завораживающая.
 Но вот погода никак не хочет соглашаться с глазами: то холодно становится, руки-ноги леденеют, то станет тепло, приходится доставать ветровки.
 Зато осенью безумно красиво. Никакая другая пора не сможет посоревноваться с королевой рыжего цвета. Только она обладает настолько великолепными оттенками оранжевого, коричневого, желтого, бордового и бронзового цвета.
 А закаты осенью само загляденье! Станешь боком к заходящему солнцу и видишь: с одной стороны еще небо синее, а с другой уже темно. В такие вечера приятней всего посидеть на лавочке и послушать тихую музыку ветра.
 Да, осень и в самом деле царица года. 

Снег

 Этот рассказ я посвятила своему другу. Я точно знаю, что все то, о чем написано здесь - правда. Эта правда, происходившая не со мной, а с ним, но это действительно было и было именно так. Приятного чтения.

 

Наутро снег казался белым. Таким чистым и таким теплым. Он различал четыре оттенка снега. И все четыре казались ему такими же точно как в Сибири. Он любил этот город: большой, пустой, согретый улыбками тщательно накрашенных истеричных красавиц, стоящих за прилавками дорогих магазинов. Он любил зиму. Он знал ее и хорошо узнавал, различал ее черты, ее походку, даже вдалеке, когда на горизонте начинала маячить нежно-розовая блажь восхода – он был уверен, что она придет и останется с ним. Он чувствовал ее взгляд, слышал голос и ощущал дыхание. Она всегда приходила одна, садилась на подоконник в его новой, еще такой чужой квартире. За окнами снег, дорога и необратимость завтрашнего дня. За окнами те же люди, те же машины. Они оба видели это. Они оба знали и хорошо понимали, чувствовали и не боялись признаться себе в том, что завтра ничего этого уже больше не будет. Не будет никогда, как никогда в его жизни не было ее, не было апельсинового сока с утра, не было холодного, уставшего от запаха сырости, подъезда. Их больше ничего не связывает, их дольше ничего не заставляет быть вместе. А что дальше?

            Дальше?! А дальше он снова исчезнет, как когда-то исчез. Его не было три недели. Подруги утешали походами по магазинам, только кого это могло утешить. Она не знала даже его друзей. Не знала адресов квартир, в которых они встречались. Она не знала о нем ничего. Чем он занимается, с кем разговаривал по телефону, почему так часто менял номера и никогда не отвечал на ее вопросы о прошлом. Что было в прошлом такого, что заставило его скрывать свою жизнь за дверьми арендованных квартир и чужих загородных домов? Он  всегда боялся остаться один и еще, он всегда боялся появиться с ней на людях. Она ненавидела его за то, что жила в его мире. Там, где нет общих знакомых и семейных посиделок по воскресеньям, где не обсуждают соседей и не осуждают врагов. Она ненавидела такую жизнь и, несмотря на это, была готова вернуться в любой момент, как только он позвонит.  

            Они оба были уверены, что этого не случится. Никогда не случится. Она сидела на стуле в кухне одной из множества квартир, не принадлежавших ни ей, ни ему. Она даже никогда не задавалась вопросом, кому это принадлежит, чьи вещи лежат на полках в шкафу, чьи телефоны, машины, кредитные карточки.

            «Этого не может быть», - в который раз повторяла она себе, свято веря, что ошибается. На этот раз она не ошиблась. Он действительно больше не позвонит, не придет, не прилетит. Его больше не будет в ее жизни. Пустое небо, нависшее над ее городом, ни о чем не говорило. В нем было так же пусто, как в никому не нужной, абсолютно банальной и бесполезной суете этого утра.

 

                                                           *    *    *

            Он шагами перемерял длину кухни в очередной, не принадлежавшей никому квартире, заставленной ящиками и цветочными горшками. Он прекрасно отдавал себе отчет в том, что виноват. Прежде всего, перед ней. Он знал, что сейчас, в городе, который ненавидел всем сердцем, в одной из самых обычных ничем не примечательных «хрущовок» зажглось ее окно. Он даже знал, что она сидит на стуле, подобрав ноги и глядя куда – то вдаль. О чем она думает, к кому обращен ее взгляд? Почему она считает, что самая спокойная жизнь там, за проходной одного из заводов, который буквально содержит этот город, а самое большое счастье – ребенок у которого есть отец. Почему она ненавидит сумерки и боится ночных звонков? Почему она говорит не то, о чем думает, а свои мысли почти никогда не озвучивает? Почему среди ее знакомых нет ни одного, кому бы она верила и зачем ей жизнь вне игры, но по правилам? Зачем ей он?

            За эти пол года он хорошо ее изучил. Он хотел к ней. Хотел в этот город, хотел в ее жизнь, хотел мчаться по улице, зная, что она его ждет. Она ждала его и сейчас.

            Его телефоны были отключены, во дворе стояла другая машина, а в этой невыносимо чужой квартире ему становилось тоскливо и холодно. Без нее… Сегодня первый день без нее. Он уже не раз уходил, не попрощавшись, и только сейчас разрешил себе понять, что она оказалась сильнее, дав ему уйти. Она отпустила его. Она позволила ему принять решение самостоятельно, не нуждаясь в советах и поддержке. Единственный раз в жизни он признал, что ошибся. Ошибся, уйдя от нее.

            И уже следующим утром, разрезая туман, белый «Пежо» въехал в ее город. Он вернулся, чтобы исправить ошибку.  

Рассказы из жизни

рассказы из жизни

 

я ненавижу ребенка своего мужа от первого брака. ей 3 года. я ее никогда не видела!но он так ею фигурирует, что просто дрожь от ненависти берет!! "все дашеньке,пол зарплаты ей же, главный человечек в моей жизни..."при этом упаси боже че-то в ее адресс ляпнуть-мат-перемат. да по почках..кстати,видит он ее раз в год, грубо говоря.и детей новых полноценных он не хочет,и разводиться, сука,тоже.и вечно :"ты не любишь дашульку"!! да нахер она мне сдалась!я вообще не вспоминаю о ее существовании, но только он заводит свою песню, я искренне желаю ей самого худшего, прости господи,а еще я очень хочу ребенка, но не получается.мне 28.пли в воспаленный мозг! пмп!!! Я очень любил бегать. Никогда не курил, занимался спортом. Около месяца назад самочувствие стало хуже. И врачи диагностировали рак легких. ПМП. =( я — гей. и меня это полностью устраивает. у меня есть парень (точнее был) и подружка, которая в меня влюблена (уже, видимо, была). я ее очень любил и ценил, но, понятное дело, только как человека. целовались по пьяни постоянно, но не больше. но вот она меня почему-то начала игнорить. я почувствовал ее холодное отношение — не пишет, не звонит, хоть раньше и делала это каждый день. и я понял, что меня к ней невыносимо тянет. бросил парня (мы два года были вместе, он публичная личность и меня обеспечивал), попытался закрутить роман с подругой, а она вообще на игноре! динамит меня по полной. КМП, я что-то вообще ни черта не понимаю! вышел в подъезд покурить,легко одетый,с беззаботно-воздушным настроением.ничего плохого от внешнего мира не ожидал,каждый день такие перекуры,дело обычное.вдруг снизу послышались громкие шаги,будто погоня какая-то.начинаю спускаться к себе на первый этаж(стоял между 2-м и 3-м),внезапно получаю несколько ударов по лицу,чувствую как заламывают руки и,с криками "лежать сука! Работает СОБР!" ложат на пол.лёжа на полу,получаю удар по рёбрам с ноги,дико кричу от боли.кофту натянули на голову,сказали если подниму голову будут калечить.загнув руки до упора,мордой в пол повели к своей "буханке"..перед посадкой всадили шокером в спину,после этого я осознал что мне очень "не повезло".привезли к какому-то зданию,где я,в тонкой кофте,тапочках и подштанниках стоял на снегу часа два...конец банкета пришёл неожиданно,в лице шкафа в маске и с автоматом в руках."домой хочешь?" -"да!" -"Ну тк беги!А то нам скучно,можем передумать!".пришёл домой в около четырёх утра,с избитой рожей и мочой красного цвета..как это называется? ПМП! У меня очень скучная и неинтересная работа, но с очень хорошей зарплатой, позволяющей не думать, на чем бы сэкономить чтобы купить понравившуюся вещь или сделать подарок своей девушке. А сама работа - не тяжелая, но сплошная скука и рутина. Занимаюсь ей без энтузиазма, лишь бы не выгнали. Переходить на интересную работу значит существенно потерять в деньгах, причем без реальных перспектив выйти хотя бы на мой нынешний уровень: то, что мне делать интересно, оплачивается намного хуже. А я уже привык к определенному уровню жизни, и терять его - значит, потом сожалеть. Но каждый день на работу приходится идти как на каторгу. ПМП. В пятом классе меня забирал из школы сильно пьяный отец. Он упал в раздевалке и его там стошнило. Это видел весь мой класс... Меня шпыняли неделю, после чего я перестала разговаривать. Вообще. Учителя постепенно привыкли, я им пишу ответы на листочках. Могу остаться после уроков и наедине с учителем рассказать заданное стихотворение. Но с народом в школе не говорила с того пятого класса, а сейчас я в 10. Все привыкли. Я давно призрак, привидение. Родители знают, но бороться с этим не могут. Да и как, если я сама себя перебороть не могу. Полгода назад я очень долго себя настраивала на то, чтобы заговорить. И утром в туалете, встретив двух девчонок из класса, сказала "Привет". Они переглянулись и как-то дико захохотали, короче без комментариев, с тех пор от меня больше слова никто не слышал. У школьного психолога была, но он такую ерунду несет. Не знаю, что делать. С сентября выпускной класс, надо будет куда-то поступать и говорить хотя бы там. Но я уже не помню, как это - разговаривать со своими сверстниками. КМП.

 

Источник: рассказы из жизни