С каждым годом все меньше и меньше народу сгоняют. А в этом году даже никакого митинга - вышел губер новый, возложил цветочки ровно в 10-00 и уехал. Весь народ тоже сразу рассосался. НИкаких помпезных свечепредставлений, речей, выступлений, перекрытия проспекта, согнанных студентов, учеников и всех кого можно согнать и т.д. как при Юще аж сумно Интересно хоть кто то из массовки подумал об умерших от голода?

В очах калини - дума невесела,

Ліхтарик слова піднесу до віч - 

У чорних рамах - тихі білі села.

Берези замість поминальних свіч.

І тіні... Тіні... Легіони тіней,

Що хлібця просять. А його нема.

Безумна мати валку перестріне

Та вимолить хоч крихітку зерна...

Сміється вождь у хаті на портреті - 

До цих примар - "страшніших від біди".

Сів на порозі спухлий тридцять третій

Зі жмутком зеленим лободи.

Весна... Великдень. Янголи зчорнілі.

В саду хрущі над вишнями гудуть.

Нема душі у зболеному тілі - 

Подибала в небесну каламуть.

Під церквою, що без хрестів і дзвонів,

І світлий день, що тихо спопочив,

Хлоп,ятко кволе на хмільнім ослоні

Їсть з кулачка прозорого хрущів...

...В очах калини - дума невесела,

Ліхтарик слова піднесу до віч - 

В тернгових вінцях - українські села,

І біль наш - замість поминальних свіч.

Зерно у купах пріло під дощем.

Кудись у море, в безвість, за границю,

Щоб насадити скрізь цей наш Едем,

Немов витріскуючи із криниці.

Переливаючись рідким вогнем,

Текло струмками золото пшениці.

Ми тільки бачили той тьмяний блиск,

На горлі ж ми відчули пальців стиск.

Тоді дурні Грицьки і Опанаси

Вмирали, як у зиму комарі.

Тоді по селах їлось людське м,ясо

І хліб пекли з роздертої кори.

Дивилися голодні діти ласо 

На спухле тіло мертвої сестри.

Так ми, хоч і покинули печери,

В двадцятім віці стали людожери.

Невідомий.

Люди! Співвітчизники! Українці! Запалимо свічки пам,яті! Не забуваймо наших померлих пращурів!

Пам.ятаймо,

                  шануймо,

                                    скорбимо...

http://i.i.ua/photo/images/thumb/3/9/1824993_1c0936a8.jpg

Сама тема не дозволяє вживання слів і фраз як "радісно" чи "мені приємно" тощо, але коли я бачив чотирьох президентів України разом на покладанні квітів до меморіалу Жертвам голодомору, а потім всі вони поїхали до Биківні, де вшанували пам'ять репресованих, розстріляних і похованих тут сотень тисяч людей - це однозначно викликало у мене дуже і дуже позитивні враження.
Ще зовсім недавно на урочистий ювілей 20-річчя Дня Незалежності України цього єднання не спостерігалось. Як не було помітним минулого року духовна глибина у відзначенні цієї вічнопам'ятної дати владними структурами, а також в ЗМІ, зокрема - на телебаченні. Цього року все пройшло значно виваженіше, щиріше із співчуттям та пошаною. А що не було масовості заходів та великої кількості людей у процесіях - то цього і не потрібно, тому що головна масовість має відбуватись в душах людей по всій Україні. Мільйони невинних мучеників освячують наше теперішнє буття, той мир і спокій, що є у нас зараз. Коли хтось починає нарікати та бідкатись, як погано йому живеться, то часом так хочеться відповісти: вам все зле зараз тому, що ви справжньої біди не зазнали. Принаймні я ні разу не чув від людей, що пройшли війни та голод, подібних нарікань при всьому їх нелегкому житті, яке насправді в нас є.
Наголошую ще і ще на тому, що не потрібно штучної масовості ні заходів, а ні їх учасників у відзначенні такої глобально-трагічної дати, як геноцид українського народу через застосування голодомору, а потрібно саме те, що продемонстрували 26 листопада усі 4 президенти України - добру волю і щире співчуття. Ніхто в цей день з політичних діячів не думав про так званий піар, як і не було якихось протистоянь.
Часом лунають нарікання, чому ми в Україні надто багато значення надаємо вшануванню трагічних дат з нашої історії, а не радісним перемогам: чому Берестечко, Крути, Базар, голодомори, Бикивня, Павлокома і Бабин Яр? Чому не Зборів, не Конотоп, не Чортків, не Космач, або ще якісь інші перемоги, які були у нас? Напевно це тому, що поразки значно більше виховують, гуртують і гартують націю, що яскраво засвідчено ще у величній літописній повісті "Слово о полку Ігоревім". Усвідомлення спільного горя, всенародної трагедії спричиняє до духовного очищення нації від усякої душевної захланності, яку навпаки спричиняють перемоги і грабунок майна переможеного. Чи не в цьому першопричина того, що Німеччина стала і є світовим лідером, а СРСР зник з мапи світу, як приклад всім нам.
Доречно також зауважити, що вшановуючи трагічні дати з історії українського народу, ніде не звучить ні безкінечних бідкань, що ось які ми нещасні і безневинно знедолені, як і не займаємось злобними прокльонами в бік своїх ворогів-загарбників. Навпаки в усіх таких заходах переважно настрій інший, самокритичний: і чого ж це ми піддались, якщо ми є така велетенська потуга? Хіба зараз на вшануванні жертв Голодомору та репресій прозвучала хоч одна думка щодо помсти чи вимог компенсацій? Не було жодного натяку на те. Виключно одне: як ми допустили подібну грандіозну наругу над собою? Дозволили, щоб мирний народ вимирав мільйонами люду в рідній хаті на рідній землі - що може бути  ще жахливішого?..
Плачі та бідкання, як і ненависть і намагання помститись - не мають якоїсь цінності у становленні суспільної свідомості українського народу, але нас єднає усвідомлення того, що подібне лихоліття не має більше повторитись з нами. І в тому плані в черговий раз маємо визнати просту істину: покладатись варто тільки на власні сили. Всі сподівання на чиюсь поміч в біді ніколи не справдились для українців ні в часи Хмельниччини і опісля для Мазепи, ні у революційні часи початку ХХ століття, ні у часи Другої світової війни і подальших повстанських та дисидентських рухів -  усі такі очікування на допомогу різних світових потуг були марними і примарними . На дослідженні трагедії Голодомору можна пересвідчитись навіть в протилежному: світові уряди були чудово поінформовані у правдивому стані геноциду проти українців у 1931 - 1933 роках, але свідомо замовчували цю світову трагедію з власних  корисливих інтересів, бо самі жерли наше збіжжя і тому догоджали Сталіну, як зараз догоджають Путіну заради дешевих енергоносіїв з Росії, віддавши вкотре Україну на поталу. Але ми вже не ті, кого можна легко подолати.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
27 листопада 2011 р.

Моїм рідним, Богові дякувати, не довелося відчути на собі страшні 1932-1933. На Галичині голоду... голодомору не було. Там голодними були повоєнні 46-47 роки, через неурожай, але не було лиш хліба. Бабуся розказувала, що ледь дожила до нового урожаю  і всім серцем ненавиділа картоплю, молоко, сир і масло, а хліб їй тільки снився.

Голодомор для мене був страшним параграфом і підручнику з історії... фотографіями, які холодом обпалювали душу... Не можу сказати, що мене не зворушували ті історії, що я не співчувала... Але то було давно... далеко... десь там... в іншому світі... як страшне кіно... поки...

Поки не переїхала до Киева... Жила на квартирі в однієї дуже старенької бабці. Ми одразу поладнали і у мене з"явилася ще одна бабуся, а  в неї внучка :) Від неї і почула про Голодомор.

Родом вона була з Черкащини, жили в селі на дніпровських кручах. Родині коваля довелося немало пережити, розкуркулення, зруйновану хату і поневіряння по чужих кутках, поки відбудували хату. У 1932 Дарині виповнилося 11 років. Вік цікавості, коли все бачиш, чуєш і легко запам"ятовуєш. 

В село увійшов загін солдат. У селян забрали абсолютно все їстівне з хат і комор, повантажили на вози і повезли... Вози зіштовхнули з крутих берегів у воду...

Сім"я Дарини дорого заплатила. Наймолодші діти повмирали, мама наклала на себе руки.

За 70 років біль від пережитого так її і не покинув... Найважче було дивитися на бабусю, коли на радіо чи на ТБ черговий "розумник" розказував, що Голодомор націоналістична вигадка...

я бачила її очі...

я бачила сльози, що котилися і ховалися у старечих сморшках...

я бачила в розпачі заломлені руки...

П.С. Мені ні раніше, ні пізніше більше не доводилося бачити такого ставленням до ХЛІБА. Власне то слово так і вимовлялося, що чулися всі великі букви. З буханцем хліба поводилися так, ніби то найдорожчий у світі скарб. Холодильник міг бути порожнім, але... Якщо в хаті закінчувався хліб, в людини починалася паніка.

10 минут назад картина маслом в супермаркете. Две пенсионерки берут уцененные продукты: по одному банану черному и по два украинских яблока (стоимость 4 грн кг). Welcome to 2009

          А як це, не вшанувати пам'ять загиблих? Вони вже мертві. Будь-яка війна колись закінчується. Будь-які злочини в решті-решт стають відомі. В Німеччині нацизм засуджено. Але вся Німеччина вшановує загиблих з обох боків. Це по-людські, по-християнські. Здавалося би по-іншому неможливо. Ан ні. Ось -

Дорогі друзі! На честь "чорної" нагоди для українського народу - Дня пам'яті жертв Голодомору РадіоВоля припиняє трансляцію розважальних музичних передач. Натомість транслюватиме передачі, присвячені Голодомору. Вічна пам'ять безвинно замордованим мільйонам наших братів та сестер.... http://volya.cv.ua/

Центр досліджень визвольного руху підготував інформацію про те, як світ та Україна вшановує пам'ять жертв Голодомору у 2010 році. Австралія В суботу, 27 листопада, пройдуть панахиди та запалять свічки моління в містах Канберра (пам’ятник жертвам Голодомору, церква Святого Миколая) о 19:32, Aделайда (пам’ятник жертвам Голодомору, церква Святого Михаїла) о 10:30, Перт (перед пам’ятником, Церква Cвятого Івана Хрестителя) о 19:15, Нобел Парк о 14:00, Джелонг о 19:32. У неділю, 28 листопада, в містах Cідней (панахида, громадський поминальний захід та демонстрація виставки), Брізбен о 9:30, Мельбурн о 10:00, Ньюкасл о 9:30. Вірменія В суботу, 27 листопада, в Єревані в церкві Сурб Зоравар відбудеться панахида та будуть запалені свічки пам’яті. А в культурному центрі національних меншин пройде культурно-просвітницький захід з показом документальних фільмів про Голодомор. Греція   В суботу, 27 листопада, в українській надільній школі пройде урок Пам’яті та покажуть документальний фільм. У неділю, 28 листопада, в Афінах (церква Святої Трійці) та Малакасі (храм Живоносного джерела) відбудуться панахиди, реквієм за жертвами Голодомору та будуть запалені свічки пам’яті. Іспанія 26 листопада в Іспансько-українському центрі відбудеться Вечір пам’яті із запаленням Свічки пам’яті з участю представників Посольства України, іспанської влади (представників уряду Мадридської автономії), представників різних національностей. 27 листопада — проведення уроків Пам’яті в суботніх українських школах. 28 листопада — панахида та запалення Свічки пам’яті в церкві «Buen Suceso». Італія 21 листопада на центральній площі Рима відбулася панахида та засвітили свічки. Канада 27 листопада у містах Канади (Ванкувер (Британська Колумбія), Оттава, Гамільтон, Лондон, Ошава, Сент Кетеринс, Торонто, Едмонтон і Віндзор) відбудуться панахиди та засвітять свічки, о 19:32 розпочнеться хвилина мовчання, під час якої десять разів битимуть церковні дзвони. На жалобних акція в Канаді цього року читатимуть списки жертв з Вінницької області та встановлять 33 чорні прапори з національним прапором в центрі біля урядових будівель та шкіл. Португалія У неділю, 28 листопада, у Лісабоні на площі Мартін-Моніж відбудеться панахида та будуть запалені свічки пам’яті. Українці також подали петиції до португальського Парламенту визнати Голодомор Геноцидом. Сербія 26–27 листопада у Белграді, Новому саді, Кулі, Вербасі, Стремській митровиці та Інджії пройдуть панахиди та засвітять свічки. Сполучені Штати Америки 27 листопада у містах США, серед яких Вашингтон, Чикаго, Філадельфія, Глен Спей, Клівленд, Нью-Йорк, Філадельфія, Йонкерс українці запалять свічки пам’яті. Раніше пройшли панахиди та громадські заходи: 19 вересня відбувся щорічний День пам’яті геноциду українського народу в Чикаго, штат Іллінойс. 1–3 жовтня — у Філадельфії, штат Пенсильванія. 7 листопада — Глен Спей, штат Нью-Йорк. 12–15 листопада пам’ять жертв геноциду вшановували у Клівленді, штат Огайо. 17–18 листопада — в Віппані, штат Нью-Джерсі. 20 листопада у Нью-Йорку відбулося щорічне вшанування геноциду в Україні в соборі Св. Патріка. Франція 18–28 листопада в Парижі триває виставка «Невідомий геноцид українців 1932—1933» 21 листопада в Парижі відбулася мовчазна хода, панахида та реквієм у Соборі Паризької Богоматері та у церкві Святого Сімона. 27 листопада о 19:00 розпочнеться жалобний захід, хвилина мовчання та запалять свічки в Парижі, а о 14:30 в Ліоні. Хорватія 25 листопада в Загребі демонструватиметься фотовиставка про геноцид. 27 листопада в Загребі та інших містах країни пройдуть молитви та запалять свічки. Чехія 28 листопада — похід та віче (Старомєстська площа) у Празі о 10:30.  Заходи по вшануванню памяті жертв Голодомору в Україні Сімферополь 27.11 о 16:00 — молитва в Церкві Ольги та Володимира, після панахиди відбудеться віче (вул. Севастопольська). Вінниця 24.11 пройшов круглий стіл в Інституті підвищення кваліфікації. 27.11 о 16:00 — запалення Свічки пам’яті біля пам’ятника Голодомору (Хмельницьке шосе) Луцьк 27.11 о 15:00 — скорботна хода із вшанування пам’яті жертв голодоморів за участю духовенства та громадськості міста з Центрального майдану до Замкової площі. 15:20 — покладання квітів до пам’ятного знаку Християнського милосердя та пам’ятника жертвам політичних репресій, панахида та віче-реквієм з вшанування пам’яті жертв голодоморів на Замковій площі. 16:00 — загальноукраїнська акція «Запали свічку пам’яті» на Замковій площі. Ковель 26.11 в усіх навчальних закладах міста пройде акція «33 хвилини». 27.11 о 16:00 біля меморіальної стели «Хрест пам’яті жертв більшовицького терору» віче-реквієм та загальноукраїнська акція «Запали свічку пам’яті» Дніпропетровськ 27.11 о 10:00 — офіційні заходи біля меморіалу жертвам Голодомору на 9-му кілометрі. 13:00 — громадські і політичні організації демократично-патріотичного спрямування вшанують пам’ять жертв Голодомору біля меморіалу на 9-му кілометрі. 16:00 — старт акції «Запали свічу пам’яті» біля пам’ятного знаку жертвам Голодомору (хреста) на площі біля залізничного вокзалу. 17:00 — початок ходи зі свічками через проспект Карла Маркса до пам’ятного знаку на площі біля залізничного вокзалу. Донецьк 27.11 о 11:00 — панахида в Козацькому храмі та віче-реквієм. 16:00 — біля пам’ятника Шевченка запалення свічок пам’яті. 30.11 о 11:00 — презентація книги — анотованого довідника за документами галузевого державного архіву СБУ «Голодомор 1932—1933 років в Україні» (Готель «Централь»). Житомир 24.11 о 13:30 — презентація книги — анотованого довідника за документами галузевого державного архіву СБУ «Голодомор 1932—1933 років в Україні» (Житомирська обласна наукова бібліотека ім. О.Ольжича). 27.11 о 10:00 — віче-реквієм з вшанування жертв Голодомору біля Меморіалу жертвам Голодомору і репресій (пл. Путятинська) 16:00 — загальноукраїнська акція «Запали свічу пам’яті». Ужгород 27.11 о 16:00 на Театральній площі відбудеться загальноукраїнська акція «Запали свічу пам’яті» Запоріжжя 26.11 о 11:00 — презентація книги — анотованого довідника за документами галузевого державного архіву СБУ «Голодомор 1932—1933 років в Україні» (Запорізький національний університет, 50 ауд., 1 корпус). 27.11 о 11:00 на площі Фестивальній збір учасників жалобної акції, о 12:00 хода центральним проспектом до пам’ятника жертв політичних репресій, панахида. 16:00 — загальноукраїнська акція «Запали свічу пам’яті» біля пам’ятника Голодомору (Парк 12 квітня). Кіровоград 27.11 о 16:00 — загальноукраїнська акція «Запали свічу пам’яті» біля пам’ятного знаку жертвам Голодомору (вул. 50 років Жовтня, 1а). Луганськ 27.11 о 10.30 — панахида та віче у сквері Пам’яті біля пам’ятника жертвам Голодомору. Львів 27.11 о 16:00 — запалення свічки пам’яті біля пам’ятника Шевченка. 28.11 о 17:00 — збір біля пам’ятника жертв комуністичних репресій і хода до пам’ятника Шевченка, виступ 33 хв. і молебень. 20:00 — перегляд фільму «Голод 32–33» (палац Г.Хоткевича). Миколаїв 27.11 о 14:00 — хода від Кафедрального собору УПЦ КП Кашперовської Божої Матері до пам’ятника жертвам Голодомору (вул. Херсонське шосе). 16:00 — запалення свічки пам’яті. Одеса 27.11 о 10:00 — покладання квітів до пам’ятника «Жертвам голодомору 1932—1933» (Лідерсовський бульвар). 16:00 — акція «Запали свічку пам’яті» на Соборній площі Полтава 26.11 о 11:00 — круглий стіл представників громадських організацій та політичних партій щодо 77-ої річниці Голодомору-геноциду 1932—1933 років. 16:00 — вечір — реквієм в приміщенні Полтавського музичного училища ім. Лисенка за участі духовенства. 27.11 о 16:00 — хода та служба божа у Свято Успенському кафедральному соборі. Хода пройде центральною вулицею Полтави — Жовтневою, від будинку №29 де під час Голодомору розміщувався так званий «Торгсин» (торговля с іноземцями) і по вулиці Жовтневій до собору. 27.11 — поїздка представників громадськості в м. Лубни до меморіалу жертвам Голодомору-геноциду на Зажур-горі. Рівне 25.11 — 27.11 — виставка «Страчені голодом: невідомий геноцид українців» підготовлена Міжнародним благодійним Фондом «Україна 3000» (вул. С.Петлюри, 1. Народний Дім). 27.11 о 16:00 — акція «Запали свічку пам’яті» на Майдані Незалежності. Суми 25.11 о 13:00 — презентація книги — анотованого довідника за документами галузевого державного архіву СБУ «Голодомор 1932—1933 років в Україні» (прес-центр «Суми-news», вул. Воскресенська, 13а). 27.11 о 10:00 — Скорботне віче і панахида біля монументу жертв Голодомору (сквер Баумана). 11:30 — покладання квітів на місці масових поховань жертв Голодомору (район Луганського кладовища). 15:30 початок всеукраїнської акції запалення свічок пам’яті, всеукраїнська хвилина мовчання о 16:00. (сквер Шевченка). 16:30 — перегляд фільму «Голод 32-33». Тернопіль 27.11 о 16:00 — акція «Запали свічку пам’яті» на Театральному майдані. Харків 24.11 о 13.40 — презентація книги — анотованого довідника за документами галузевого державного архіву СБУ «Голодомор 1932—1933 років в Україні» (Прес-центр «Майдан Свободи», м. Харків, площа Свободи, 8). 27.11 о 16:00 — акція «Запали свічку пам’яті» на пл. Свободи. Херсон 27.11 о 16:00 — акція «Запали свічку пам’яті» біля пам’ятника жертвам Голодомору (вул. Тираспольська). Хмельницький 22.11 — 24.11 — вулична експозиція виставки «Страчені голодом: невідомий геноцид українців», підготовленої Міжнародним благодійним Фондом «Україна 3000». 25.11 о 14:00 — презентація книги — анотованого довідника за документами Галузевого державного архіву СБУ «Голодомор 1932—1933 років в Україні» (Обласна юнацька бібліотека). 27.11 о 15:30 — хода зі свічками до пам’ятника Ангелу Скорботи по вул. Проскурівській, 35. По завершенні ходи відбудеться панахида та запалення свічки пам’яті. Черкаси 27.11 о 11:00 — панахида біля пам’ятного хреста у парку по вул. Смілянській (біля Собору). 15:30 — жалобна хода від Свято-Троїцького храму до Соборної площі. 16:00 — скорботне віче на Соборній площі, запалення свічок пам’яті. Чернівці 27.11 о 16:00 — акція вшанування жертв Голодомору-геноциду на Центральній площі, вулична експозиція виставки «Страчені голодом: невідомий геноцид українців» підготовленої Міжнародним благодійним Фондом «Україна 3000». Чернігів 26.11 о 12:00 — презентація книги — анотованого довідника за документами галузевого державного архіву СБУ «Голодомор 1932—1933 років в Україні» (КМЦ «Інтермеццо», вул. Шевченка, 9). 27.11 о 16:00 — молебень біля храму св. вмц. Катерини та каменя «Борцям за волю України», запалення свічок пам’яті. Київ 27.11. о 14:30 — хода до Національного меморіалу Голодомору (вул. І. Мазепи, 15а). 27.11. о 16:00 — запалення свічок пам'яті Громадська кампанія "Новий Громадянин".

Всім вітання! Я стосовно вшанування пам'яті жертв голодомору! Нерозумію як можна робити замітку на цю тему з рейтингом?! нерозумію ні автора, ні тих хто "плюсує" цю замітку і "дякує"?! Тим більше, коли автор сам пише: "А зараз на цьому роблять "піар", "раскрутку". Ганьба!"

А ви як вважаєте

упд! голосування забрав, бо дещо прояснилось (комент 28).

всім вдячний за небайдужість і свою позицію (особливо Андрій Guard)!

   Він не плакав, не міг,  -  зима. Його сльози, його кров-сік, на цю пору пішли у корінь. Дерева зимою не плачуть, тим більше дуби. Вони сплять. Сплять, та не він. Цієї страшної зими він просто не може заснути. А ще, він  онімів. А через що? Того ніхто не відає, хіба що вітер буйний. Він один  знає тому причину. Саме він розповів про його горе, братам-дубам, по всій Україні.  Та коли повернувся у ті краї до нього й переповів вісті від родичів,  то й оглух…
  Тепер віковічний дуб не хотів і не міг, ні говорити, ані слухати…
   Не хотів й бачити, того що бачив, проте змушений був дивитися… Дивився й всихав на кореню, вмирав стоячи…
   Кремезний дуб уже давно нарікав на свою гірку долю. Усі з його брати, ще малесенькими жолудями, впали  колись додолу. Звісно хтось і не вижив. Хтось залишився у  рідній діброві. А когось навіть у село занесло чи то у сад, чи під хатину. А він, як непотріб, опинився у яру, край кладовища…
 Спочатку того й не знав. Та коли трохи підник, поглянув крізь бур’яни  - навкруги одні хрести та могили. Щоправда, були ще калина, смереки, бузок та зграйка ясенів у кутку кладовища.  Сумне та похмуре життя очікувало його тут, поряд з цим місцем плачу та скорботи. Тож щосили п’явся з-поміж вверх (думав люди помітять, та й пересадять у село). Помітили. Та не пересадили, не забрали. Проте кущі довкола вирубали ще й  бур’ян спололи  - дали можливість рости.
   Отож він і ріс. А що йому було робити? Куди діватися? І хоч гіллям тягнувся до села, до діброви, до життя, та не міг не бачити того, що у нього під носом.
    До порослих сухою травою могил, забутих, покинутих, з почорнілими похиленими хрестами, він з часом привик. Та найважче було призвичаїтися до жалібних похоронних процесій, свіжих могил, людського горя та сліз. Проте життя брало своє, привик і до цього. А через кілька десятиліть, тим паче століть, і зовсім зачерствів душею. Тепер вона у нього була грубіша за власну кору. Він уже був кремезним кількасот-літнім дубом-велетнем. За свій вік набачився і наслухався усякого, від чого в інших дерев уже давно б листя тремтіло, а то й обсипалося би з переляку чи засохло одразу. Проте не в нього. Він  мусив вистояти, адже він дуб. Та й зрештою, все це давно стало для нього буднями.
   Проте цієї зими він став свідком такого, що сколихнуло навіть його зачерствілу дубову душу…. Та так вхопило, що він онімів, та й оглух. Дуб з гіркотою та болем дивився на те, що творилось поряд,  у тій перехнябленій  хатинці, що вчепилася по інший бік сумного яру, на краю, як він ріс. Своїм гіллям, він уже давно переліз на той бік, до хатинки. Та увесь не міг, коріння трималося яру.
   Здавалось, хатинка теж хотіла втекти подалі від кладовища. Та теж не змогла. Натомість ледве солом’яної шапки-даху не загубила… Та й тріщину пустила по білій стіні… Та й змирилась... Мабуть її теж тримали якісь корені на цьому невеселому місці. Окрім того, вона ще й  сповзла на якусь п’ядь у яр…
     Одинокому дубові було самотньо побіля  могильного царства, то ж він горнувся до чепурненького двору. Як не кажи, але там буяло життя, не панське, та життя: сюди-туди снувала по двору Мотря; Улас клепав то косу, то сапу; на призьбі, старий Мойсей, поважно димів люлькою, раз відразу хрипло кашляючи та хапаючись за груди; баба Катерина на сонечку, вічно щось перебирала  у пре долі, і буркотіла до діда й кота Митрофана, хоч це аж ніяк не псувало їм настрою. Проте останній, на відміну від діда, весь час підлизувався до неї і навіть заробляв милість у вигляді погладжування по голові…
   Усе це проходило на фоні хрюкання свиней, ревіння худоби, іржання коней та голосів домашньої птиці.
   Та дубу найбільше було любо спостерігати за дітьми. Він не раз чекав тої миті, коли малеча, мов зграйка горобців вилетять з-під старої стріхи і їхній галас заповнить все навколо. Тоді кури чи качки розлітаються від них хто-куди , лише одні гуси, не втрачаючи гідності, з сичанням спроквола, ступають подалі з очей.
  Бувало діти гралися і під його кроною, а восени жолуддя збирали, листя, коли воно вкриється багрянцем і встелить землю навкруги.
   «Ото життя!  -  бувало,  зітхав дуб.  – А тут нудьга смертельна, могильний холод, сльози, плач, заупокійні пісні та молитви. А з живності, хіба ворони на ясени сядуть, а то й на мої віти. Інколи, від того їхнього моторошного каркання аж вити хочеться. Якби не те веселе сімейство, по інший бік яру, мабуть звихнувся би з розуму...»

  Ось так помаленьку котилося собі життя …
  На кладовищі з’являлися свіжі могили, на дубі нові жолуді і річні кільця. Хоч тепер повільніше, проте він ще ріс, кремезнішав…
  Одного року, дуб здогадався  - щось трапилося, бо у старій хатині на узбіччі з'явилося велике занепокоєння. Його приніс з села Улас й воно мало потворну  назву -  КОМНЕЗАМ. За своє довге життя, дуб ніколи не чув такої дивної назви.
  «І що воно таке?»  -  думав він.
  Не чув її й дід Мойсей. Та як тільки син йому розповів, то старому, аж люлька з рота випала та й димом поперхнувся. Довго кашляв, витирав сльози  -  перелякався на смерть…
  Проте цей КОМНЕЗАМ  навів жаху не тільки на нього. Баба Катерина, до чого відважна жінка, й та пополотніла, прип’яла свого невгамовного язика і лише перестрашено хрестилась…
   На другий день Улас, вже разом з Мотрею пішли у село. Дід з бабою, ніяк не могли їх дочекатися, весь час  висилали дітей поглянути на дорогу.
  Нарешті подружжя повернулося. Та принесені вісті були невтішними  -  КОМНЕЗАМ  хотів забрати їх до себе, разом з їхньою землею, худобою та реманентом. Тут баба Катерина не витримала й дала волю почуттям. За весь її вік, що вона тут прожила, старий дуб ще ніколи стільки не чув від неї прокльонів. І хоч рідні намагалися її вгамувати, аби те красномовство не почув ХТОСЬ з КОМНЕЗАМУ, баба була мов одержима. Проте, згодом підупала на силі. Замовкла. Згодом, підсобила Мотрі плакати. Чоловіки їх у тому не підтримали. Ходили, мов у воду опущені.
  Така сумна картина тривала декілька днів. Та ось одного разу на подвір’ї роздався вереск свиней та ревіння худоби.  У цей гармидер впліталися бабине та Мотрине голосіння. Мовчали лиш діти. Вони перелякано  сиділи у хаті боячись поткнутися на двір. Там,    Улас з Мойсеєм,  різали домашніх тварин  аби їх не з’їла ота потвора  -  КОМНЕЗАМ…
   Проте, у цьому, вони не були одинокими  -  зі всіх кінців села лунали передсмертні верески свиней, мекання кіз, рев худоби та іржання коней. А ще надривне голосіння жінок, які прощалися з домашніми улюбленцями, годувальниками…
    Їхні чоловіки  - мовчали. Вони, у глибині душі, прощалися зі своєю свободою...

   Дні йшли. Дід з бабою старішали. Вкривалися  сивиною Улас з Мотрею. Підростали діти  - Надійка, Петрусь та Миколка… Щодо останнього, то вони чекали дівчинку, яку хотіли назвати  Вірою. Та Бог не дав віри, дав Миколу - доброго й незлобивого, як багато хто  з українців, через що мучаться й досі...
   Цієї осені, наприкінці першого місяця, з хати долинув незнайомий дитячий плач…
   До малечого гурту додалось ще одне дитя - дівчинка…
   Це радісна подія й для нього, дуба. З кожною новонародженою дитиною, він наче знову повертався у свою таку далеку молодість.
  Звісно поява на світ  малечі ніколи не залишається непоміченою  -  це свято.  Отож і дуб приготувався святкувати разом з усіма.
   І дійсно через певний час, до одинокої хатини, що побіля кладовища, з церкви потяглися люди: куми, свати, рідня. Згодом, молитва благословення, після появи в селі  КОМНЕЗАМУ, скромне застілля…
  Проте випита чарка трохи розрухала гостей, почулися співи та сміх...
  Дуб вже знав, що після хрестин новонародженої дитини у церкві, святкування продовжувалося вдома.  Так було завжди. Та й чого б не повеселитись адже на світ з’явилась ще одна християнська душа, яку священик нарік чарівним ім’ям  -  Любов, Люба, Любочка, Любуся, Любаня, Любава…
   Коли святкування було у розпалі, на трьох підводах під’їхали ще якісь запізнілі гості. Декотрі з них були у чорних шкірянках. Злізли на землю. У руках мали, якісь дивакуваті ломаки. З  насупленого вигляду гостей, було помітно, що вони  не розділяють радість присутніх.
  Що це так, стало помітно з того, як у хаті припинилися співи та сміх. Попередні гості  стурбовано покидали гостинне подвір’я.
    Ті, у  чорних шкірянках, залишились на осиротілому враз дворі. Згодом, почали зазираючи у всі двері й щілини. Щось шукали…
   Шпигали металевими прутами копиці соломи, купку полови, пісок серед подвір'я, навіть свіжо-скопану грядку під часник.
    За ними з розгубленим виглядом ходили господарі.
    Оторопілий дід Мойсей смоктав люльку без тютюну і тільки зиркав з-під кошлатих брів на непроханих гостей, а баба Катерина, наче побачивши чорта, далі хрестилася…
    Ще під впливом радісних хрестин, з хати, зі сміхом, випурхнула малеча. Тут Улас, аби зігнати на комусь злість, що хвилею здіймалася у грудях, так гримнув на них, що вони одразу ж шмигнули, мов мишенята, назад у хатину.
    З тих  кількох слів, якими перемовилися дід з бабою, дуб зрозумів, що дивні гості, були зовсім не гості, а  якась «ЧЕРВОНА МІТЛА», яка, кажуть, вже добряче погуляла по сусідніх селах…
    - Ой лишенько! Виметуть! Все виметуть, шпигуни прокляті,  -  тихенько яйкотіла баба Катерина побіля діда.
  -  Цить бабо! Не ятри душу!  -  шипів до неї дід і плювався, як верблюд.
  Тим часом «МІТЛА»  мела…
   Вона вимела усе зерно, яке було в комірчині і навіть вузлики з горохом та квасолею. А коли увійшла до хати й побачила на гостиннім столі  залишки їжі, то й  і їх  змела у торбу.
   Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4 Нарешті бабаб Катерина, не втрималася, та й пішла назирці, за одним з найзавзятішим. Той нишпорка, якраз до хати забрався Старенька за ним. Побачивши, як він перевертає все догори дригом, спробувала було розтулити рота до тої наглоти. Натомість, той посіпака, ще й у припічок заглянув. Баняки почав виймати. Побачивши що вони порожні, згорнув їх додолу, всунув голову мало не у саму піч. Проте звідти війнуло на нього пусткою. Виліз з печі, сердито копнув першого баняка що потрапив під ногу, дорогою вирвав із рук переляканого Миколки, білий калач. /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman"; mso-ansi-language:#0400; mso-fareast-language:#0400; mso-bidi-language:#0400;} .  Незадоволено гримнув дверима, аж глина зі стелі посипалась. Вийшов на подвір'я…
   А решта з тої компанії, вже вантажила Уласові мішки з зерном на свої підводи…
   Все те, та «ЧЕРВОНА МІТЛА», робила, без згоди господаря, тож коли він щось хотів заперечити, то одразу ж отримав прикладом у груди. Це аж тепер дуб розгледів, що ті ломаки у руках прибульців, були карабінами…
   Коли чоловік, схопившись за груди, упав на землю, Мотря кинулася до нього. Улас силувався звестися на ноги. Та йому це ніяк не вдавалося. В очах чоловіка палала така ненависть, що як би та «МІТЛА» могла, то згоріла б на місці…
  Тут, саме нагодився й дід Мойсей.  Він уже був без люльки, але з косою. Далекий нащадок славних козаків не міг терпіти наруги над своїми дітьми. Тож, як той гайдамака, страшний у своєму гніві, як сама смерть, пішов на кляту «ЧЕРВОНУ МІТЛУ», розмахуючи косою. Видно вона таки злякалася, бо у неї не витримали нерви, і котрийсь з її посіпак вистрелив:
«Ба-ба-а-а-х-х!»  -  гримнуло на весь двір...
   Старий зупинився… Зблід, як його полотняна сорочка... Опираючись на кісся, поволі став опускатися на коліна…На білій сорочці розповзалася червона пляма… Пальці розтиснулися, коса випала з рук…
  «Прости їх, Господи, іродів окаянних!»  -  прошамотів посірілими губами дід, та й звалився на землю…
  Баба Катерина, побачивши, як її благовірний розпластався у поросі, мов підстрелений птах, спочатку  горлицею полинула до нього, та тут дався взнаки її крутий норов, на півдорозі вона обернулася.  В її заплаканих очах, мигонули блискавки…
-    Ах ви, душогуби кляті! Ах ви, шпигуни прокляті! А бодай би вас світ не знав! А бодай би ви в геєні огненій горіли! -  посипалися прокльони  на безголового стрільця.  -  А бодай би…,  -  та й не доказала…
  Той убивця  зі злістю пхнув стареньку до її діда. Вона полетіла шкереберть, та й вляглася на землі, поряд зі своїм Мойсеєм…
  Тим часом Улас підвівся. Мотря, повиснувши на чоловікові, що й так ледве стояв на ногах, проте поривався до бійки, заклинаючи дітьми, слізно просила його стерпіти ту наругу…
  Проте «МІТЛА» тут уже не мала, що робити, що знайшла  -  вимела, тож забралася з двору. Вмостилася зручненько на підводах та й поїхала у село далі мести, бо ж Уласів двір був першим на її шляху…

   Діда Мойсея, першого убієнного  «ЧЕРВОНОЮ  МІТЛОЮ», поховали на другий день. Не тримали довго. Людей було мало. Їм було не до похоронів. Навчені гірким досвідом Уласової сімї, хто ще не встиг, хоронили зерно, продукти…
  Діда поховали поряд з могилами батьків. Перед тим, як забити віко на труні, накрили очі червоною китайкою, як козакові. Це було його давнє прохання. Ще прохав, аби без сліз, проте не вийшло  -  плакали.
   Той плач долучився до того, що ще від учора лунав над селом, то «ЧЕРВОНА МІТЛА»  гуляла дворами, та все начисто мела, збирала хліб не у полі, а по коморах, добувала з таємних сховів. Після смерті Мойсея, їй уже ніхто не опирався. Та й з чим -  вилами, сокирами та косами? Дід ось спробував, та де він тепер? Де?
   (Всю вогнепальну зброю, яку притримали про всяк випадок завбачливі селяни, у минулому солдати, що воювали на боці країни Рад, чи проти неї,  влада відібрала раніше, видно вже тоді знали, що буде «вибивати» у них  хліб. Правда, згодом після другої чи третьої хвилі  «ЧЕРВОНОЇ МІТЛИ», яка вже й по горшках мела, бо нічого було взяти, доведені до відчаю, знесилені селяни таки взялися за вила, та й загинули від куль «народної влади», від якої не було порятунку).
   Та поки що селяни мовчали, скреготіли зубами, дивлячись, як відбирають їхнє кревне, горбом зароблене збіжжя, забирають їх хліб насущний, а заразом й насіння майбутніх посівів. Вони ще тоді не знали, що й без пострілів приречені на смерть. Вони ще вірили, що сталась прикра помилка, що незабаром «народна»  -  радянська влада, за яку вони клали голови, отямиться, зглянеться над їхньою бідою, подасть руку допомоги…           Та не дочекались. Вона її не подала, й не збиралася, бо й не думала і не згадувала їх. А коли й згадувала, знову висилала «ЧЕРВОНУ МІТЛУ» аби у селян все було чисто, не залишилось ні зернинки, ні крихти…
  І тоді їм подала руку інша влада  -  смерть. Вона уже давно йшла рука об руку  з радянською, тож з благословення  її вдохновителя, з готовністю взялася до своєї чорної справи…
   
   З тих пір життя у дворі, що побіля кладовища, завмерло, як і в  селі та й усій Великій Україні, що стала заложницею звірячої політики кровожерної влади, яка будь-якою ціною хотіла втриматись на троні. І на цей раз, ціна їй   - голодна смерть мільйонів українців на своїй родючій хлібній землі.
 (Селяни любили казати, що у них є двоє жнив: перші влітку  -  збір урожаю зернових, другі восени  -  збір картоплі, цукрового буряка та овочевих культур…)
   Та цього року, на їх долю, неочікувано випали  треті  жнива, на яких жнивували не вони. Це їх жнивувала, косила смерть і закопувала на кладовищах…
   Притихло село, причаїлося...
   Наступило Різдво...
   І хоч дзвони бамкали, сповіщаючи радісну новину про народження Христа Спасителя,  свята були невеселі…
   Невесело було у родині Уласа й Мотрі. На Різдво померла баба Катерина. Вона недовго пережила свого Мойсея  -  рівно сорок день. Її міцний організм можливо ще не здався б так швидко, проте душа вже була надломлена. А ще баба вже не могла дивитися у вічно голодні очі своїх онуків.
   «Пощо буду дітей об'їдати? Мені все одно не багато залишилося», -  думала старенька й просила у Бога смерті.
   А ще, вона втайні надіялась зустрітись з Мойсеєм, поки він тут, на землі, біля своєї  хатини…

   Після другого заходу «ЧЕРВОНОЇ МІТЛИ», у селі нечутно стало ні горластих півнів, ні їх курячих сімейств, а заразом качок, гусей та індиків…
   Після третього заходу  -  із села зник собачий гавкіт та котячий мявкіт…
   Тепер село могло спати досхочу, тепер ніхто не тривожив їх спокій, навіть  «МІТЛА»,   хіба лише смерть…
   Люди казали, що до цього й  баба Катерина доклалася, бо розпочала рік на покійників  ( вона наче торбу розв’язала  -  після її смерті, на кладовище одна за одною потягнулися похоронні процесії).
   Отож, на відміну од села, на кладовищі було аж занадто людно. Хоча зрештою, це вже були не люди, а кандидати у мерці. Ті, котрі ще кандидати, волокли своїх близьких хто на санках, хто на своїх горбах, кидали в абияк вириті могили, абияк загортали, та й плентались геть.
   Від тоді, як не стало сільського священика Михайла, ніхто тих  могил й не запечатував. Правда панотець Михайло не помер  - його забрали, разом з сім'єю,  люди, чи то пак нелюди, у шкірянках. А все після того, як на одному із похоронів, він не стримався:
 -  Дорогі браття й сестри! Наші односельчани-хлібороби один за одним гинуть  від голоду, а безбожна більшовицька влада закриває на те очі. Аби спастися селяни йдуть до міста з простягненою рукою, або їдуть світ заочі, щоб поміняти щось з свого майна на шматок хліба. Та того випрошеного, виміняного, вистачає ненадовго. Влада нічого не робить аби цьому зарадити: у місті не дають роботи, у Західну Україну, по хліб, не пускають. Незабаром  за село не випустять. Хіба ось сюди  -  на кладовище….
    Ми сьогодні проводжаємо в останню дорогу нашого сусіда раба Божого  -  Микиту, у якого ця влада відібрала хліб насущний, виплеканий, вирощений ним на його ж полі. Вона ніколи не читала Слова Божого і не прислухалась до нього, бо якби знала  Господа, не дала б померти рабу Божому, взяла б до уваги слова написані святим апостолом Павлом у другому листі до Тимофія:  
 « Трудящому хліборобові належиться першому покуштувати з плоду…»
  Це була остання проповідь священика…
Яка йому подальша доля судилася відомо тільки Богу, та ще, мабуть, тим у шкірянках…
  Панотця Михайла замінив старенький дяк Мартин. Проте він не довго відспівував земляків, упокоївся й сам  -  голод робив свою чорну справу…
  Дяка хоронило кілька півчих…   Згодом вони ще раз опинились на кладовищі, та вже у ролі покійників…
  Тепер, ця незавидна місія, перейшла до родичів та сусідів, якщо ще живі залишились…
*     *    *
  Якось дуб зауважив, що раптом птахи кудись поділися. На його гіллі уже давно ніхто не сідає. Не було їх і у дворі Уласа та Мотрі.
   «Горобці, чи яка інша птиця, тут - на кладовищі, не дуже то й водяться, але ворони? Раніше від них відбою не було»,  -  здивовано розмірковував він.
  Проте одного разу дуб помітив Уласа за дивним заняттям  -  чоловік на кладовищі чатував на ворон. Ото тільки  серед хрестів мелькне крилом  чорна птаха, він вже на неї й пантрує, сильце ставить, або з каменюкою чи палюгою сидить у сховку, адже живе поруч.
   «Он воно у чім справа. А я то думаю, чому на моє гілля ворони не сідають.  Мабуть Улас розполохав? На що вони йому? На опудала бере аби на полі поставити, щоб відлякувати їх же родичів,  чи що? - міркував дуб. Та згодом засумнівався.  – Кого відлякувати серед зими? Та й від кого?»
*     *    *