Л.Р. Прозоров

ВНЕШНОСТЬ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА ИГОРЕВИЧА КАК ЭТНООПРЕДЕЛЯЮЩИЙ ПРИЗНАК 1060-летию Русского Героя Ижевск

ВСТУПЛЕНИЕ

Не первый век идёт спор между учёными об этнической принадлежности племени русов ("русь" летописей, "россы" греческих источников, "ар-рус" арабских и т. д.), объединивших под своей властью славян и ряд неславянских племён Восточной Европы и создавших Русское государство.

В последнее время вопрос этот решается с чисто лингвистической, даже с чисто ономастической точки зрения(1). Основным доводом при определении происхождения русов служит этимология слова "русь", имён послов "рода Русского" в договорах с Византией Х в., "русские" названия порогов у Константина Багрянородного. В то же время упускается огромный пласт сведений о культуре и быте, обычаях русов, содержащийся в источниках. В частности, описания внешнего облика и "причёски" русов, самым ярким из которых является описание внешности вел. кн. Святослава Игоревича у Льва Диакона (кн.9, гл. 11): "Вот какова была его наружность: умеренного роста, не слишком высокого и не очень низкого, с мохнатыми бровями и светлыми глазами, курносый, безбородый, с густыми, чрезмерно длинными волосами над верхней губой. Голова у него была совершенно голая, на одной стороне её свисал клок волос - признак знатности"(2). Это описание чрезвычайно ценно для нас тем, что является единственным подробным описанием внешности знатного руса той эпохи, сделанным его современником под непосредственным впечатлением либо со слов очевидца. Возникает ряд вопросов: во-первых, может ли причёска служить признаком этнической принадлежности, во-вторых, насколько это обличье было характерно для русов IX-XI вв., в-третьих, поскольку сейчас господствует теория скандинавского происхождения русов, как соотнести эти описания со скандинавскими обычаями, в-четвёртых, поскольку, как мы увидим ниже, эту причёску связывают с тюркским влиянием, насколько она соответствует тюркским традициям. Наконец, каковы были славянские обычаи в этой области быта и сильно ли они отличались от обычаев русов. Решив эти вопросы, мы сможем судить о внешнем облике вел. кн. Святослава Игоревича в частности и русов вообще, как этноопределяющем признаке, что поможет в решении проблемы этнической принадлежности русов средствами, как представляется, более надёжными, чем ономастические.

Період раннього середньовіччя позначений загальним занепадом. Завмирає життя в містах, занепадають торгівля, ремесла. У монастирях ледь жевріють залишки культури...

Та не можна змальовувати всі події і явища тих часів тільки чорною фарбою. Поряд з мракобіссям, невіглаством, проявами дикого фанатизму в надрах середньовіччя пробиваються паростки майбутнього культурного піднесення. І корінням цих паростків частенько була античність.

У IX-XI сторіччях у деяких монастирях переписують твори античних авторів. Завдяки цим, не відомим нам ченцям-переписувачам, збереглися для майбутнього, в першу чергу для діячів Відродження, твори античних авторів.

Але більше ченців читають і пишуть тільки богословські книги. Читають і пишуть, звичайно, латиною.

Пергамент коштує дуже дорого. Тому з сторінок старовинних книг змивають або стирають старі тексти, щоб втулити туди свої. Траплялося, що якийсь нетямущий "брат-писарчук" чи й освічений чернець, обмежений владою релігійних забобонів, чинили справжній злочин: з пергаменту змивали рідкісний твір античного автора, натомість записували "житіє" святого покровителя свого монастиря або звичайний рахунок. Так, поверх Ціцеронового трактату "Про державу" були записані коментарі до псалмів блаженного Августіна. В одному музеї зберігається пергаментна книга, на якій писали тричі: у сьомому, дев’ятому та одинадцятому сторіччях.

Книги, написані на стертому або змитому стародавньому тексті, називали п а л і м п с е с т а м и. Нині хіміки винайшли спосіб поновлення змитих літер. Врятовано деякі твори Вергілія, Евкліда, Ціцерона. Але скільком шедеврам вже немає вороття!

Паола Утевська Невмирущі знаки Київ "Веселка" 1981 С. 195-196

У IX сторіччі в Скандінавії з’являється новий рунічний алфавіт - "молодші руни". Він має всього шістнадцять знаків. Цікаво, що серед шведських молодших рун подибуємо неодноразові згадки про воїнів, які пішли воювати русичів і полягли в бою з ними на далекій руській землі"
Цікаво, про що тут йдеться?
Тобто, що це за згадки і де можна про це знайти зараз?

© Олеся Ісаюк, «Український тиждень»

ut.net.ua/art/168/0/3576

Факт спроби людського співіснування повстанців і червоноармійців був поразкою радянської системи. Радянська пропаганда не шкодувала сил, щоб змалювати повстанців у якнайтемніших кольорах. Та тільки-но Червона армія зустрілася з живими повстанцями, пропаганда перестала діяти – такий сильний був контраст.

[ ДАЛІ ]

  Здавна мешканці Ужанської Верховини (Великоберезняський район, Закарпатської області) використовували мінеральні , вуглекислі, солоні й сірководні джерела для пиття, купання і лікування. Але тільки в с.  Ужок використання мінеральних джерел було настільки інтенсивним, що дає  підстави говорити про справжній курорт, хоча  нині у цьому селі про нього залишилися хіба що перекази та кілька пов’язаних із ним топонімів…

      Водолікувальна установка в Ужку була розташована впритул до однойменного перевалу на висоті 563 метри, закрита від холодних вітрів вершинами, порослими колись смерековими лісами. Тут на правому березі Ужа з давніх – давен були відомі людям джерела «квасної води».
     Пишуть, що було їх сім. З тих семи три джерела використовувалися для пиття, а чотири інших завдяки температурі близько 11 градусів за Цельсієм, підігрітих для купання, допомагали при різних недомаганнях, неврозах, катарах дихальних шляхів, у гінекології.
    Свого часу ужоцькі мінеральні джерела мали й назви – Берченій, Геркулес, Бела, Ласло… Перша із перерахованих назв засвідчує, що ужоцькі купелі належали колись графу Міклошу Берчені, котрого і вважають засновником курорту в Ужку. Після 1711 року всі маєтки М. Берчені конфіскувала австрійська держава. Очевидно і купелі на Ужку перейшли тоді у володіння Унгварської казенної домінії.  В усякому разі її урбарій 1793 року згадує в Ужку «тутешні квасні води ».
    «Золотий вік» ужоцького водолі-кувального курорту припадає на ХІХ століття. Забезпечені модерним на ті часи купельним обладнанням, достатньою кількістю будов, липово – смерековим парком із фонтанами і статуями, ужоцькі "квасні води" вабили до себе не тільки місцевих урядників і духовників, але й представників аристократії великих міст, переважно польських.
   Від початку ХІХ століття поляки частіше за інших відвідують Ужоцький курорт ще й тому, що хорошої дороги із Унгвару до Ужка тоді практично не було. Непогода і підняття рівня води в Ужі нищили всі комунікації. І лише до 1858 року побудували таки дерев’яні мости і привели у задовільний стан шлях Великий Березний – Ставне…
    У краєзнавчій літературі є згадки про дві статуї – Геркулеса (на фото) і Венери (Геракла і Афродіти). Першу вважають навіть найдавнішою пам’яткою залізоливарного мистецтва Закарпаття» (1842 р.). Нині вона – в Ужгородському замку.

    Про «богиню краси» з Ужоцького курорту відомості дуже скупі. У записаній 1991 року Іваном Сеньком легенді сказано, що ужоцьку Афродіту «розбили» під час боїв, що проходили тут у 1914 – 1915 рр. Однак то тільки легенда … Мешканці Ужка і навколишніх сіл у своїх переказах по різному іменують статуї згаданих персонажів давньогрецької міфології. І «моцний хлоп» та «файна жона» і «желізний Іван» та «желізна діва », і навіть іронічно – «смолавий дідо» й «гола баба» …
    Поширена думка, що Ужоцький курорт пропав внаслідок боїв Першої світової війни. Однак його занепад почався задовго до цього у зв’язку із зміною власників. Війна тільки довершила справу і привела до його повного запустіння. У тридцятих роках минулого століття багато писали і про необхідність відродження Ужоцького курорту, і про те, як він виглядав раніше:
  «Поблизу "Квасного Потоку" були два купельні будинки із 28 кабінами, а недалеко на пагорбі була розташована прекрасно устаткована водолікувальна установа із залами для гімнастики й фізкультури та 5 особняків із 60 покоями. Внаслідок боїв у 1914 – 1915 рр. п’ять будов були зруйновані, однак джерела залишились неушкодженими»
  Відродженню Ужоцького курорту у 30-х рр.. ХХ ст. заважали ще й такі обставини: «Нині Ужоцькі купелі є маєтком польського громадянина, котрий має у Кракові повноправного заступника Тадеуша Якубовського» (1935 рік).
   До повного запустіння Ужоцького курорту радянські часи додали ще й повне забуття його минулої слави. А поряд з іншими обставинами саме вона, майже забута колишня слава,  могла слугувати одним із перших кроків до відновлення водолікувального курорту на Ужку і його прекрасною рекламою та історичною візиткою до використання мінеральних вод всієї Ужанської Верховини.

 

Швидкоплинний час стирає з пам’яті багато подій і фактів. Коли як краєзнавець намагаюся встановити якісь додаткові подробиці про далеке й не надто далеке минуле міста Радивилова на Рівненщині і нашого краю, щоразу натикаюся на нестачу достовірної інформації. Звичайно, Радивилів ніколи не був таким містом, яке б привертало особливу увагу істориків, художників, фотографів. А все ж навіть те, що в ньому, бодай проїздом, бували Григорій Сковорода і Леся Українка, Іван Франко і Михайло Грушевський, Оноре де Бальзак і Олександр Купрін, роблять минувшину Радивилова більш привабливою. Про Радивилів згадували в  своїх творах Микола Гоголь і Лев Толстой, Володимир Короленко і Михайло Шолохов, Козьма Прутков і Ісаак Бабель… І з огляду на це кожний новий факт історії набуває важливого значення.

Адже навіть про те, як жилося нашим краянам за часів Польщі, вже мало хто зі старожилів може пригадати – як-не-як, від часу входження Західної України до складу Великої України (тоді УРСР) минуло понад 70 років.

Про ті вже доволі далекі части ділиться спогадами голова районної ветеранської організації Віктор Якович Повшик:

– Я 1930 року народження, у тридцять сьомому батько відвів мене в школу, яка діяла біля залізничного вокзалу в Радивилові (Радзивилові). А жили ми в Лев’ятині, який здавна славився джерельною водою, і в цю школу ходило до 70 дітей – з нашого села, яке мало до ста хат, а також із частини Немирівки і з околиці міста (Цибухів і привокзалний район). Було чотири класи, уроки проводили суміщені – другокласники з четвертокласниками, першокласники з третьокласниками. Школа розміщувалася на першому поверсі в двоповерховому будинку – ще з тих, які залишилися з часів Росії. Всього їх було три чи чотири, за теперішнім сквером і вулицею М.Залізняка, стояли майже рядком паралельно до залізниці. До Першої світової війни там розміщувалися прикордонні і митні служби. Будинки були знищені в роки Другої світової війни, коли біля міста майже чотири місяці стояв фронт, а це – безперестанні гарматні обстріли, авіаційні нальоти і бомбардування гітлерівців. Тоді ж, до речі, була зруйнована Свято-Введенська церква, яку спорудили під кінець ХІХ століття для потреб головним чином тутешніх військових та митних чиновників.

А церква виявилася обстріляна з гармат через те, що тут сидів навідник «катюш», які тримали під прицілом позиції ворога, знаходячись на піщаній горі біля Лев’ятина. Ставу тут ще не було, його облаштували в 50 – 60-і роки – з використанням техніки із бродівських військових частин.

Про моє навчання. Були тільки двоє вчителів, чоловік на прізвище Карч (він же директор) і його дружина. Викладання велося польською мовою. Ми сиділи за учнівськими партами, за зарахування на навчання батьки повинні були заплалити певну суму – «описове», тож потім нам видавали книжки, що їх ми носили з собою, зошити, олівці-ручки; чорнильниці з фіолетовим чорнилом стояли на партах. При нестачі якихось книжок їх розігрували між учнями, одного разу виграв книжку і я, тому до мене в селі приходило чимало учнів – узяти її почитати. Бібліотеки в школі не було.

Взимку будинок опалювався дровами і вугіллям – пічки були в кожному класі. Щоп’ятниці проводилися уроки Закону Божого – приїздив бричкою ксьондз із радивилівського костелу (уже був збудований із цегли на місці колишнього дерев’яного), приїздив бричкою і православний священик Біронт з привокзальної церкви, приходив рабин. Розводили нас по різних кімнатах: православних, католиків і – називали по-польськи – жидів (їх було найбільше). Але щоранку і після закінчення уроків мусили ми проказувати «Отченаш» польською мовою. Часто вчитель за гарну відповідь на уроці заохочував дитину цукеркою.

Готувалися свята з нагоди польських дат історії і на честь діячів Польщі. У самому приміщенні висіли портрети на той час уже покійного президента Пілсудського і його соратника маршала Ридз-Смігли. Одного разу до свята потрібно було зробити прапорці Польщі, і мої батьки сплутали розміщення білої і червоної смуг, за що я отримав добрячих ляпасів по обличчю. Для зібрань з нагоди польських свят був великий зал у довгому цегляному двоповерховому будинку під цинковою жерстю, мабуть, там проводили якісь заходи й залізничники.

На перерві можна було через гарно доглянутий парк із акуратними, посипаними гравієм доріжками побігти в розкішний буфет, що працював у тоді ще двоповерховому приміщенні вокзалу. Вчителька часто посилала мене туди по спеціальні жіночі цигарки. Поїзди курсували через Радивилів від Варшави до кордону під Житомиром, у нас зупинялися біля водокачки. Була велика рампа (неподалік мосту через Слонівку, зі сторони Лев’ятина, при відступі в 1944 році німці той міст підірвали), з рампи відправляли на Європу велику рогату худобу, свиней, значними партіями заготовлені в нас раки і зелені жаби – населення на цьому промислі непогано підзаробляло.  Від того чудового парку, в якому пожежники навіть регулярно скидали на землю воронячі гнізда, до наших днів залишився досить занедбаний сквер, але дерева там є іще ті, що були посаджені в ХІХ столітті.

У 1939 році я закінчив два класи польської школи. 17 вересня 1939-го у Радивилів увійшли червоноармійці, незабаром Західна Україна офіційно була включена до складу Радянського Союзу як частина УРСР, і навчання школярів відновилося, але вже в іншому приміщенні – під школу відвели пристанційний будинок по другий бік колій (зараз вулиця 24 Серпня). Перевезли сюди парти. Однак уже в 1940 році під школу визначили колишній польський народний дім, де в 30-і роки збиралися учасники художньої самодіяльності, організовувалися вечори і концерти (тепер там районна ветеринарна лікарня, це по вулиці Тихій). Тут і почався новий навчальний рік у вересні. Уже було не чотири класи, як раніше, а сім. Учелів працювало четверо-п’ятеро. У класах висіли портрети Леніна, Сталіна, а також Молотова, Кагановича, інших членів політбюро партії. У цьому будинку діяв і районний військовий комісаріат, який призивав юнаків в армію. Четвертий клас я так і не встиг закінчити – почалася війна, довчатися довелося після вигнання гітлерівців, школа була в Лев’ятині, сьомий клас закінчував в Опарипсах.

Напередодні приходу більшовиків і в перші дні їх перебування в місті звідси виїхало багато польських родин. Разом з тим червоноармійці заарештували чимало колишніх польських офіцерів з числа тутешніх осадників. Справа в тому, що ще в 20-і роки відповідно до колонізаторської політики польського уряду територію нинішнього Радивилівського району почали заселяти польські осадники. Біля Радивилова польська влада їм виділила масив – від ставу (став Молодіжний – сьогоднішня назва; а переліска, який зараз є при дорозі до табору «Веселка», не було) аж до Бродівського лісу і від лісу біля залізниці до автомобільної дороги на Броди. До кінця 30-х років тут сформувалося приміське поселення з хутірським розселення на півтора – два десятки сімей: вони змурували добротні будинки і сараї, заклали садки, облаштували криниці. Лев’ятинці наймалися сюди на роботу – копати криниці, обробляти поля, доглядати худобу, збирати врожай. Поляки непогано платили.

Але в 1939 році цей плин життя припинився: багатьох чоловіків заарештували, сім’ї втекли в Польщу, яка вже була втягнута у війну. Польських полонених помістили в приміщенні, де я починав вчитися в школі, та інших сусідніх приміщеннях поблизу залізниці. Польські бійстя  біля міста залишися бездоглядні. Частково вони були розграбовані в роки війни. А остаточно понищені навесні 1944 року, коли опинилися в зоні фронтового протистояння.

Пам’ятаю, як у 1942 році через наше село, повз кладовище за залізницею, до хутора Пороховня вели розстрілювати євреїв. Старих, жінок і дітей везли підводами. До того всіх їх утримували за колючим дротом у трьох гето – на території теперішнього парку Т.Шевченка, в районі лікарні при вулиці Почаївській і там, де недавно біля комбінату хлібопродуктів був речовий ринок. До речі, в тому місці, де була стара контора комбінату, а тепер стоїть елеватор, після війни проводили земляні роботи і натрапили на великий скарб золотих речей. Ймовірно, були скуплені євреями, але мали й мистецьку цінність, бо знахідками зацікавилися працівники ленінградського Ермітажу, їх приїхав оглянути в райвідділі міліції перший секретар обкому компартії.

Зігнані в колону нещасні не знали, куди їх поведуть, тому мали з собою якісь пожитки. Місце страти майже трьох тисяч чоловік опинилося тепер серед густого лісу, а тоді, як і навколишні піщані пагорби, було поросле незначними верболозами, молодою посадкою, так що розстріли з кулеметів та автоматів було чути і в нашому селі. Ями дещо раніше викопали радянські військовополонені. Тоді ж було прочищено дорогу від зарослів. Під командуванням німецьких офіцерів стріляли поліцаї з місцевих прислужників. Після війни одного з них, знаю, розшукали аж у Польщі, кари він не уникнув.

Радивилів років війни запам’ятався як малолюдний. Магазини й численні єврейські крамнички зачинилися. Люди виживали як могли. Вимінювали жито (пшеницю не сіяли) на одяг, взуття. У районі залізничного вокзалу стояла військова частина з мадярів, їх розмістили в колишніх царських казармах, у службових будинках залізниці і колишньої митниці. Вони організовували відправку молоді на примусові роботи в Німеччину, забезпечували безпеку проходження фашистських ешелонів з технікою і живою силою, з залученням населення цілодобово охороняли оточене лісом залізничне полотно в напрямку Бродів. Мій батько теж за наказом виходив з вилами на чергування, люди стояли на віддалі бачення один одного. Далі в сторону Бродів пильнували чоловіки з Гаїв-Лев’ятинських, Гаїв-Дітковецьких. 

У повоєнні роки Радивилів довго відбудовувався. У центрі, на місці теперішнього адміністративного корпусу райради, був двоповерховий будинок, у ньому працював молокозавод, діяли загс, аптека. Поряд, на розі, стояв ще один невеликий двоповерховий дім – у ньому продавали ланцюги, скоби та інше залізяччя. Через вулицю напроти був базар, працювали буфет, ще з часів Польщі – фотоательє.

При відбудові залізничного полотна і самого міста була остаточно знищена велика піщана гора біля Лев’ятина перед залізницею, її почали розкопувати ще 70-і роки ХІХ століття, коли взялися сполучити залізниці Росії і Автро-Угорщини на ділянці Радивилів – Броди.

Як бачимо з розповіді В.Я.Повшика, навіть упродовж віку однієї людини Радивилів зазнавав неабияких змін. Тож, не маючи відповідних документів, важко скласти уявлення, як виглядало містечко, наприклад, сто літ тому, не кажучи про більш давні часи. Тим важливіші для збереження пам’яті ось такі спогади. Тож звертаюся з проханням до вчителів історії, до старшокласників: у написанні історії своїх населених пунктів використовуймо і свідчення старожилів, поквапмося їх записати. Можливо, сімейні фотоальбоми зберігають і рідкісні знімки першої половини ХХ віку – вони теж багато в чому могли б допомогти нам при вивченні минувшини рідного краю.                           

 

Володимир ЯЩУК.

Народ, який не має честі, не матиме і хліба. Д. Рікардо Приближається 23 лютого. Одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата! Святкування колишніх радянських свят викликає у нас різні відчуття. 8-го березня, наприклад, ми, українські чоловіки, знову мобілізуємо всю свою галантність для більш чи менш вишуканих подарунків і теплих слів для наших чарівних жінок. Вони цього заслуговують! І Клару Цеткін з Рузьою Люксембург ми згадаємо хіба що для жарту чи 3-го тосту за святковим "засіданням". Легку усмішку викликає у багатьох і святкування 1-го травня. Втім, день боротьби за права трудящих, себто найманих працівників, проти гнобителів нам дійсно ще довго буде потрібен – без прив’язок до вірнопідданських одобрямс-карнавалів радянської епохи, але й без спекулятивних шоу тих чи інших політичних партій сьогодення. Правда ж, шановний читачу, ви також відчули якусь суміш нових відчуттів при рефлексії цього, нібито старого, терміну – "гнобитель"? Але повернімось до 23 лютого. Відзначення свята захисника Вітчизни для нашого суспільства і кожного громадянина зокрема, вважаємо, має бути одним із найпріоритетніших шляхів самоусвідомлення нації і формування нової особистості. Бо, мабуть, немає більше на землі такої держави і суспільства, які б протягом свого становлення мали стільки своїх героїчних захисників. І – були б в такому кричущому боргу байдужості перед ними… Не будемо аналізувати причини, які спонукали Л. Кучму декілька років тому відновити офіційне святкування цього дня. Принаймні, хтось відновив ще один привід вшанувати, згадати і випити. А також, хотілося б, – ще одну нагоду спроби усвідомлення себе і своєї Вітчизни. Тому давайте проаналізуємо це свято – День захисника Вітчизни – за складовими: 1) День; 2) Захисник; 3) Вітчизна . Тобто, що саме той день (ті дні), ті захисники означають для нашої Вітчизни (і не нашої також). 23 лютого – день радянського дезертира Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красної армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Все, що тоді відбулося і було оголошено всенародним святом “День Радянської армії і (чомусь?) військово-морського флоту". Подробиці перемог ніколи не наводилися. Бо було це так. Під Нарву і Псков В. Лєніним були послані 6 тисяч балтійських матросів під командуванням П.Дибенка. Інших сил тоді не було. При перших же зіткненнях з противником (є свідчення, що це була рота велосипедистів) матроси на чолі з “полководцем" П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (близько 120 км). У Гатчині вони захопили ешелон, і втеча на схід відбувалася вже більш комфортно. Петроград був залишений без усякого захисту. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, визнати незалежність України, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р. Тоді, 25.02.1918 р., переляканий Лєнін писав у статті "Тяжелый, но необходимый урок" в газеті “Правда": "Мучительно-позорны сообщения об отказе полков сохранять позиции, отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве". А Дибенківських “захисників Вітчизни" розшукували по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенка і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році). У 1938 р. був розстріляний. В більшовицькому керівництві у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших "легенд". Наприклад, що саме на цей день, 23 лютого, випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав РА. Або що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів ("воєнспеців"), і вони перейшли на службу більшовикам. Виникає запитання: чому і російські більшовики різних періодів та "епох", і теперішні "українські" "комуністи" так старанно маскували і продовжують маскувати правду про дату і саму мету створення Радянської армії під таку малоестетичну легенду і ганебну дату? І яка справжня дата та мета її створення? Архіви дають однозначну відповідь на це запитання: Радянський уряд (Рада народних комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) 15 січня 1918 року. То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася ця дата? Тому що насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж – влади. Зазначимо, що слова "вторгнення" і "повалення" не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі "подвиги" попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…). "Смерть украинцам и буржуям" - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх "банерах" народилася Радянська армія Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, – тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі "брати" навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України. "Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши", – виголошував перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151). Не будемо описувати, по суті, перші масові геноцидні явища в українських містах при просуванні Радянської армії зі сходу і півночі до Києва – це було ще в січні. А ми ж святкуємо в лютому! Зазначимо тільки, що трагедія Крут 29-30 січня була далеко не найбільша… Так що ж було в лютому? 9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто. Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого. Цікавими є спогади вірного лєнінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". – Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117): "Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. ...Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. …Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича". В. Затонський недаремно зазначав українську мову своєї посвідки – в лютому 1918 року в Києві, та й по всій Україні, розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. Зауважимо також, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і "червоні кхмери" в Камбоджі! Можливо, саме 23 лютого 1918 р. "захисники Вітчизни" співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян: Эх, яблучко, сбоку красное. Что Украине конец – Дело ясное... "Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..." Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Ось монолог одного з героїв цього твору: "Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий". Пом’янемо жертв. І героїв! Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р. Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки. Давайте більше говорити не тільки про жертви, а, насамперед, про наших героїв. Що ми знаємо про них? У ті ж лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом К. Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів від червоної армії В. Кіквідзе. Загони В. Кіквідзе пішли у контрнаступ, і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади. Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. До останнього снаряду і набою! Усі вони загинули. Згодом одну із батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького". Наступного дня запорожці з'єдналися з гайдамаками С. Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Опівдні 26 лютого українські війська (тобто, наші захисники нашої Вітчизни!) переможно увійшли до Бердичева… А що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського? І, головне – а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках. А де хоч один документальний, хоч один художній фільм про індивідуальний і масовий героїзм таких от українських Чапаєвих, Матросових, Гастелло і т. п? Чи нам уже не вирватися з інерції вічних плачів за жертвами? Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться "засідати", – згадайте не тільки свої 2 роки служби у Радянській армії, "прапора-куска" і буфетницю Маньку (мовляв – да-уж, були діла, були процеси!). Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою… …На прапорі 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади полковника Петра Болбочана довкола тризуба був напис: "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!". Була у них і своя полкова присяга. Вслухаймось у неї: Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу — Тебе любить, Тобі служить, За Тебе вмерти біля стяга. І прапор наш жовто-блакитний Клянусь довіку боронить. І за народ забутий, рідний, Останню кров свою пролить. Отже – будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!

І – за нашу честь! Слава героям!!!

Олег Надоша, Володимир Гонський

Книга не просто відкриває очі на "подвиги" радянської влади, Сталіна і його підручних, а об’ємно висвітлює всю їх діяльність. Основа - факти і документи, які не можна заперечити.
Автор: Суворов Віктор, колишній радянський розвідник.
Нижче буде приведено уривок книги, її вступ.
Завантажити книгу повністю можна тут:
http://files.litru.ru/4book/30000/27000/26400/26360/26357/txt/Suvorov_Viktor__Ledokol_www.Litru.ru_26357.txt.zip

Аннотация: «Ледокол» Виктора Суворова, по оценке лондонской газеты «Таймс», — самое оригинальное произведение современной истории. Книга переведена на 27 языков, выдержала более 100 изданий. В ней автор предлагает свою версию начала Второй мировой войны.

---------------------------------------------

Виктор Суворов

Ледокол

(Ледокол-1)

К МОЕМУ РУССКОМУ ЧИТАТЕЛЮ

Я не согласен ни с одним словом, которое Вы говорите, но готов умереть за Ваше право это говорить.

   Вольтер

«Мнение Виктора Суворова в области обороны становится общественным мнением. Он его формирует».

   «Интернэшнл дефенс ревью», Женева, сентябрь 1989 г.

«Эта книга написана профессиональным разведчиком, а не историком, и это резко повышает ее ценность. Советские товарищи и их западные друзья будут в дикой ярости. Без боя они не отдадут последнее „белое пятно“ в их истории. Не слушайте их, читайте „Ледокол“! Это честная книга».

   «Ди Вельт», 23 марта 1989 г.

«Суворов спорит с каждой книгой, с каждой статьей, с каждым фильмом, с каждой директивой НАТО, с каждым предположением британского правительства, с каждым чиновником Пентагона, с каждым академиком, с каждым коммунистом и с каждым антикоммунистом, с каждым неоконсервативным интеллектуалом, с каждой советской песней, поэмой, романом, с каждой мелодией, которые были услышаны, написаны, спеты, выпущены, исполнены за последние 60 лет. Даже за одно это следует считать „Ледокол“ самым оригинальным произведением в современной истории».

   «Таймc», 5 мая 1990 г.

Простите меня.

Если не готовы прощать, не читайте дальше этих строк, проклинайте меня и мою книгу — не читая. Так делают многие.

Я замахнулся на самое святое, что есть у нашего народа, я замахнулся на единственную святыню, которая у народа осталась, — на память о Войне, о так называемой «великой отечественной войне». Это понятие я беру в кавычки и пишу с малой буквы.

Простите меня.

Вторая мировая война — это термин, который коммунисты приучили нас писать с малой буквы. А я пишу этот термин с большой буквы и доказываю, что Советский Союз — главный ее виновник и главный зачинщик. Советский Союз — участник Второй мировой войны с 1939 года, с самого ее первого дня. Коммунисты сочинили легенду о том, что на нас напали и с того самого момента началась «великая отечественная война».

Эту легенду я вышибаю из-под ног, как палач вышибает табуретку. Надо иметь жестокое сердце или не иметь его вообще, чтобы работать палачом, тем более — палачом, убивающим национальные святыни великого народа своего собственного народа. Нет ничего страшнее, чем выполнять работу палача.. Эту роль я принял на себя добровольно. И она доводит меня до самоубийства.

Я знаю, что в миллионах наших домов и квартир на стенах висят фотографии тех, кто не вернулся с войны. Такие фотографии висят и в моем доме. Я не хочу оскорблять память миллионов погибших, но срывая ореол святости с войны, которую затеяли коммунисты на нашу общую беду, я словно невольно оскорбляю память о тех, кто с войны не вернулся.

Простите меня.

Сейчас Россия лишилась насильственно прививаемой ей идеологии, и потому память о справедливой войны осталась как бы единственной опорой общества. Я разрушаю ее. Простите меня, и давайте искать другую опору.

Но не подумайте, что, разрушая и оскорбляя святыни, я нахожу в этом удовлетворение. «Ледокол» не принес мне радости. Наоборот. Работа над книгой опустошила меня. У меня пустая душа, а мозг переполнен номерами дивизий. Носить в мозгу такую книгу я долго не мог. Ее НАДО было написать. Но для этого надо было бежать из страны. Для этого надо было стать предателем. Я им стал.

Эта книга принесла столько горя в мой дом! Мой отец — Резун Богдан Васильевич — прошел войну с первого до самого последнего дня, он был ранен несколько раз, и тяжело, почти смертельно. Его я сделал отцом предателя. Как он с этим живет? Не знаю — у меня не хватает смелости это представить… Кроме всего, я разрушил его представление о войне, как о войне великой, освободительной, отечественной. Мой отец был моей первой жертвой. Я у него просил прощения. Он меня не простил. И я снова прошу прощения у своего отца. Перед всей Россией. На коленях.

Эта книга несла горе всем, кто рядом со мной. Чтобы написать «Ледокол», я пожертвовал всем, что у меня было: ради книги своей жизни, которая мне не дает ничего, кроме бессонных ночей и яростных нападок критики. Сейчас «Ледокол» признан во многих странах. Но не всегда так было…

Мои приговоры заслужены мной полностью. Я не прошу прощения за свое предательство и не желаю прощения за него. Простите за книгу. Мои приговоры к смертной казни справедливы до последней точки. И пусть не хлопочут те, кому предписано приводить их в исполнение: я сам себя накажу.

Я не боюсь смерти. Страшно было умереть, не написал этой книги, не высказав того, что открылось мне. Страшно было, когда все издатели русских книг на Западе грубо или вежливо мне отказали. Книга вышла уже на одиннадцати языках. В Германии выдержала восемь изданий, в Польше три издания только за май 1992 года. Но на русском языке ни один издатель, начинал с 1980 года, так и не решался публиковать ее полный текст. Вот это было страшно. Сейчас первый из трех томов, наконец, выходит на. русском языке, и потому я больше ничего не боюсь. Ругайте книгу, ругайте меня. Проклинайте.

Но — проклиная — попробуйте попять и — простить.

Мою дерзкую книгу, мой вызов обществу простили многие. Среда зарубежных издателей русских книг храбрецов не нашлось, но главы из «Ледокола» публиковали свободные русские газеты и журналы. Меня сразу и до конца поддерживали правозащитники Владимир Буковский, Эдуард Кузнецов, Ирина Ратушинская, Игорь Геращенко. Арина и Александр Гинзбурги, Ирина Алексеевна Иловайская, главный редактор «Русской мысли»-газеты, в течение семи лет публиковавшей главы из моей книги, славный триумвират из русской службы БП-БИ-СИ в составе Леонида Владимирова, Всеволода Новгородцева, Алексея Леонидова. В трудные годы. моей жизни меня поддерживали многие люди, и каждому из них я благодарен. Мне пришлось пробивать «Ледокол», доказывать и настаивать, пришлось отнимать время и нервы у многих. Защищая свою идею, я был вынужден огрызаться, обижать и оскорблять противников и оппонентов, а иногда — рвать глотки. Всех, кого невольно обидел, еще раз прошу: простите меня.

 Я предатель, изменник… Таких не прощают, но я все равно прошу:

 ПРОСТИТЕ МЕНЯ.

 Виктор СУВОРОВ, 21 октября. 1992 года, Бристоль.

КТО НАЧАЛ ВТОРУЮ МИРОВУЮ ВОИНУ?

…Запад с его империалистическими людоедами превратился в очаг тьмы и рабства. Задача состоит в том, чтобы разбить этот очаг на радость и утешение трудящихся всех стран.

   И.Сталин, 1918 г.

На этот вопрос отвечают по-разному. Единого мнения нет. Советское правительство, например, по данному вопросу меняло свое мнение многократно.

18 сентября 1939 года советское правительство в официальной ноте объявило, что виновником войны является Польша.

30 ноября 1939 года Сталин в газете «Правда» назвал еще «виновников»: «Англия и Франция напали на Германию, взяв на себя ответственность за нынешнюю войну».

5 мая 1941 года в секретной речи перед выпускниками военных академий Сталин назвал еще одного виновника-Германию.

После окончания войны круг «виновников» расширился. Сталин заявил, что Вторую мировую войну начали все капиталистические страны мира. До Второй мировой войны все суверенные государства мира, кроме СССР, по сталинскому делению, считались капиталистическими. Если верить Сталину, то самую кровавую в истории человечества войну начали правительства всех стран, включая Швецию и Швейцарию, но исключая Советский Союз.

Сталинская точка зрения о том, что виноваты все, за исключением СССР, надолго стабилизировалось в коммунистической мифологии. Во времена Хрущева и Брежнева, Андропова и Черненко обвинения против всего мира неоднократно повторялись. Во времена Горбачева в Советском Союзе изменилось многое, но не сталинская точка зрения о виновниках войн. Так, в горбачевские времена главный историк Советской Армии, генерал-лейтенант П. А. Жилин повторяет: «Виновниками войны были не только „империалисты Германии, но и всего мира“ („Красная звезда“, 24 сентября 1985 года).

Имею смелость заявить, что советские коммунисты обвиняют все страны мира в развязывании Второй мировой войны только для того, чтобы скрыть свою позорную роль поджигателей.

Давайте вспомним, что после Первой мировой войны Германия потеряла право иметь мощную армию и наступательное вооружение, включая танки, тяжелую артиллерию, боевые самолеты. На своей собственной территории германские командиры были лишены возможности готовиться к ведению агрессивных войн. Германские командиры не нарушали запретов до определенного времени и не готовились к агрессивным войнам на своих полигонах, они делали это… на территории Советского Союза. Сталин предоставил германским командирам все то, чего они не имели права иметь: танки, тяжелую артиллерию, боевые самолеты. Сталин выделил германским командирам учебные классы, полигоны, стрельбища. Сталин открыл доступ германским командирам на самые мощные в мире советские танковые заводы: смотрите, запоминайте, перенимайте.

Если бы Сталин хотел мира, то он должен был всячески мешать возрождению ударной мощи германского милитаризма: ведь тогда Германия оставалась бы слабой в военном отношении страной. Кроме слабой в военном отношении Германии в Европе была бы Британия, не имеющая мощной сухопутной армии; Франция, которая почти весь свой военный бюджет тратила на сугубо оборонительные программы, возводя подобие Великой Китайской стены вдоль своих границ, и другие более слабые в военном и экономическом отношении страны. В такой ситуации Европа была бы совсем не столь пожароопасной… Но Сталин с какой-то целью не жалеет средств, сил и времени на возрождение германской ударной мощи. Зачем? Против кого? Конечно, не против самого себя! Тогда против кого? Ответ один: против всей остальной Европы.

Но возродить мощную армию в Германии и столь же мощную военную промышленность — это только полдела. Даже самая агрессивная армия сама войн не начинает. Нужен кроме всего фанатичный, безумный лидер, готовый начать войну. И Сталин сделал очень многое для того, чтобы во главе Германии оказался именно такой лидер. Как Сталин создал Гитлера, как помог ему захватить власть и укрепиться — отдельная большая тема. Книгу на эту тему я готовлю. Но об этом речь впереди, а сейчас мы только вспомним, что пришедших к власти нацистов Сталин упорно и настойчиво толкал к войне. Вершина этих усилий — пакт Молотова-Риббентропа. Этим пактом Сталин гарантировал Гитлеру свободу действий в Европе и по существу открыл шлюзы Второй мировой войны. Когда мы недобрым словом поминаем пса, искусавшего пол-Европы, давайте не забудем и Сталина, который пса вырастил, а потом и спустил с цепи. Еще до прихода его к власти советские лидеры нарекли Гитлера тайным титулом — Ледокол Революции. Имя точное и емкое. Сталин понимал, что Европа уязвима только в случае войны и что Ледокол Революции сможет сделать Европу уязвимой. Адольф Гитлер, не сознавая того, расчищал путь мировому коммунизму. Молниеносными войнами Гитлер сокрушал западные демократии, при этом распыляя и разбрасывая свои силы от Норвегии до Ливии. Ледокол Революции совершал величайшие злодеяния против мира и человечества и своими действиями дал Сталину моральное право в любой момент объявить себя Освободителем Европы, заменив коричневые концлагеря красными. Сталин понимал, что войну выигрывает не тот, кто в нее вступает первым, а тот, кто вступает последним, и любезно уступил Гитлеру позорное право быть зачинщиком войны, а сам терпеливо ждал момента, «когда капиталисты перегрызутся между собой» (Сталин, речь 3 декабря 1927 года).

Я считаю Гитлера преступником и мерзавцем. Я считаю его людоедом европейского масштаба. Но если Гитлер был людоедом, из этого совсем не следует, что Сталин был вегетарианцем. Сделано немало для того, чтобы разоблачить преступления нацизма и найти палачей, совершивших тяжкие злодеяния под его флагом. Эта работа должна быть продолжена и усилена. Но разоблачая фашистов, мы обязаны разоблачать и советских коммунистов, Которые поощряли нацистов на совершение преступлений и намеревались результатами их преступлений воспользоваться.

В Советском Союзе давно и тщательно почищены архивы, а то, что и осталось, исследователям почти недоступно. Мне посчастливилось совсем немного поработать в архивах Министерства Обороны СССР, но я совершенно сознательно архивные материалы почти не использую. У меня много материалов из германских военных архивов, но и их я практически не использую. Мой главный источник — открытые советские публикации. Даже этого вполне достаточно для того, чтобы поставить советских коммунистов к стене позора и посадить их на скамью подсудимых рядом с германскими фашистами, а то и впереди.

Мои главные свидетели: Маркс, Энгельс, Ленин, Троцкий, Сталин, все советские маршалы во время войны и многие ведущие генералы. Коммунисты сами признают, что руками Гитлера они развязали в Европе войну и готовили внезапный удар по самому Гитлеру, чтобы захватить разрушенную им Европу. Ценность моих источников в том и заключается, что преступники сами говорят о своих преступлениях.

Знаю, что у коммунистов найдется много защитников. Господа, я поймал коммунистов на слове и позвольте им защищаться самостоятельно.

Виктор СУВОРОВ, декабрь 1987 года, Бристоль

Організатори і виконавці масових етнічних убивств на території України у довоєнний період

---

---

   (Закарпатська обл., В. Березняський р-н. с. Тихий)
  Щоб зберегти цінні для лісової науки пралісові фітогенози, австро-угорські лісівники створили в 1908-1913 рр. Буково - ялицевий резерват «Тиха» ( 14, 9 га ). У 30-х роках минулого століття за ініціативи відомого чеського лісівника – професора А. Златніка цей резерват розширено на 110,3 га. На жаль, у роки другої світової війни й після неї буково-ялицеві праліси у Тихому були зрубані. Із того, що залишилося у важкодоступних місцях, 1966-го року створено новий дендрологічний резерват «Тихий» площею 25 га. ( Із видання: Стойко С.М., Копач В.О. « Сто років створення природних резерватів в Українських Карпатах», 2009 р. ).

  Десь наприкінці позаминулого століття серед заможних городян тодішньої Австро-Угорщини стовало модним полювання, а чи й просто прогулянки в Карпатських горах. Одним із таких «райських» куточків, котрий часто навідували мадярські й австрійські пани, були околиці полонин Рівна та Остра. Неповторні краєвиди, громадні поляни посеред правічних лісів милували зір, вабили своєю первісно-дикою красою. Та найбільше вражали панів і панянок тутешні ліси. Велетенські смереки і буки неначе зійшли сюди зі сторінок відомих романів Фенимора Купера. І вже не в уяві  були ті дерева, а поруч – до них можна було доторкнутися руками. Скільки їм літ? Двісті? Триста? Чи й тисяча? А, може, вони, як і ці гори, вічні? Із часів Адама?..
  Ще року 1900-го міністерство землеробства Австро-Угорщини за порадою природолюбів видало циркуляр про охорону природних урочищ із віковими деревами й пралісами та їх збереження шляхом створення резерватів. У 1908 році серед перших удостоєно охоронного статусу урочище Адамів Ліс поблизу Тихого. Цей флористичний заповідник площею майже 15 га був розташований трохи вище теперішнього урочища Кошарки – праворуч лісової дороги Тихий – Лютки. Через заповідний ліс тягнулася гарно облаштована пішохідна доріжка. Місцеві селяни називали її « Грофкиня» за традицією, що започаткувалася, ймовірно, у ті часи, коли володарями тихівських лісів були графи Друге ти.
  Та особливої краси і неповторності надавали заповіднику велетенські ялиці, чимало із яких були ще й розплідниками диких бджіл. Тому навесні і влітку ліс сповнювався дивовижним гулом невтомних комах. Заповідний праліс викликав захоплення не тільки заїжджих любителів природи, а й місцевих селян. Прямуючи у своїх ґаздівських справах на полонини, або вертаючи звідти, кінні чи піші, зупинялися вони тут, щоб відчути велич земної краси, відпочити і набратися сил. І було це щось подібне до ритуалу, до звичаю. Місце того ритуалу понині називають « Спочиванка».
   В часи Чехословацької Республіки заповідна територія тихівських пралісів була значно розширена. Також заповідними стали ялицево-букові й буково-ялицеві ліси на північно-східних схилах гір Високий ( 1062 м ) і Волосань ( 1030 м ). Створення чеськими лісівниками справжнього флористичного заповідника на південній околиці Тихого було дуже вчасним, бо вже тоді ліси довкола села інтенсивно вирубували. Цьому сприяла і робота місцевого лісопильного заводу. Від перших його власників ( « Санто і компанія» ) завод викупив єврей Бергер Янкель. Він запровадив роботу лісопильні у дві зміни по 12 годин, а пиломатеріали поставляв у кілька європейських країн. Остання обставина була врахована року 1939-го . Мадярським «визволителям» позаріз потрібна була деревина, багато кубометрів деревини. І вони подалися у заповідні ліси. І падали із останнім зойком лісові велети, розламувалися від страшних ударів об землю. І стікали кров’ю – золотистим диким медом… Нині це видається легендою, але очевидці свідчили, що тоді насправді потоком тік мед. Як пам’ять про це на околиці Адамового Лісу досі живе назва « Медяний Потік»… Щоб прискорити рубки, у Тихий привезли і професійних лісорубів із Марамороша. Понині місце, де вони проживали, має наймення «Мараморошські Колиби». Але навіть мадярські зайди залишили первісний праліс, котрий іменували «Адамовим». Знищили його радянські марксисти. Може, тому, що Адама не визнавали, а, значить, і лісу такого бути не могло? А може, через те, що були важкі повоєнні роки і всюди не вистачало деревини? Так чи інакше, але у 1948 році, рівно через 40 років після проголошення заповідного статусу, Адамів Ліс, як пам’ятка природи, зник, залишивши по собі хіба що горду назву. І легенди…
    А вже в середині п’ятдесятих років із оголених схилів Високого і Волосані на село ринули повеневі води, яких ніколи перед тим не було. Це була чи не найперша відплата природи мешканцям Тихого за те, що у важкі часи не стали на її захист.