Евреи и Радзивилов

ЛЕВИНЗОН Ицхак Бер (акроним Рибал; 1788, Кременец, – 1860, там же), публицист, первый на территории Российской империи деятель Хаскалы. Был прозван «Мендельсоном российского еврейства» (см. М. Мендельсон) и «отцом Хаскалы в России». Писал главным образом на иврите.

Примерно с 1807 г. жил на содержании тестя в Радзивилове (ныне Радивилов, Ровенская область), где много читал, освоил немецкий и французский языки, а также латынь и частично греческий, но вскоре развелся с женой и зарабатывал частными уроками. В 1812 г. был переводчиком с иврита и идиш при русском военном коменданте города.

Стихотворение Левинзона «Аннот гвура» («Победный клич», конец 1812 г.) в честь русских побед над Наполеоном I вызвало интерес к нему некоторых правительственных чиновников. Уехав около 1813 г. лечиться в Галицию, Левинзон сдал в Тернополе экзамен на звание учителя и до 1820 г. преподавал в Бродах иврит в еврейской школе.

Зимой 1823 г. Левинзон тяжело заболел и вернулся в Кременец, который не покидал до конца жизни, будучи первые 12 лет прикован болезнью к постели.

Просвещение евреев Левинзон стремился осуществлять, заручившись поддержкой властей. Так, в 1823 г. он представил великому князю Константину Павловичу (фактическому наместнику Царства Польского) на немецком языке проект устройства школ для еврейских детей.

Свой план обновления системы еврейского образования и образа жизни евреев он изложил в книге «Те‘уда бе-Исраэль» («Миссия в Израиле», Вильно, 1828). Из множества лингвистических и литературных сочинений Левинзона при его жизни появились в печати лишь «Бет ха-оцар» («Казнохранилище», 1840), лексикографический труд, и «Диврей цаддиким» («Речения праведников», 1830), сатира на цаддиков.

ГИНСБУРГ Мойсей Якимович. Родился 5 декабря 1851 г. в местечке Радзивилов Волынской губернии в бедной еврейской семье. С 11 лет начал зарабатывать на жизнь писанием ярлыков на местной таможне. В 15 лет (ок. 1866 г.) отправился в Одессу в поисках лучшей доли, но не найдя себе прибыльного занятия, решил искать счастья за океаном. Тайно от родных, зарабатывая себе на пропитание по дороге, он добрался до Гамбурга. Сумев скопить по дороге немного денег на билет, он переправляется в Англию, затем в США (Сан-Франциско), где занимался торговлей вразнос. Через три года переехал в Японию. С 1875 г. работал в магазине корабельных припасов, где прослужил полтора года, а затем начал собственное дело. Был поставщиком российской тихоокеанской эскадры в Японии, а затем, в 1880-е - 1905 гг., главным поставщиком эскадры. Основатель и глава торгового дома "М. Гинсбург и К". Действительный статский советник. После русско-японской войны поселился в Петербурге и занялся благотворительностью.

В родном г. Радзивилове им были построены школа, больница, синагога, баня и другие здания.

В 1915 г. по поручению военного министерства через Архангельск отправляется в США для организации снабжения русской армии вооружением. После революции эмигрировал во Францию и продолжал благотворительную деятельность. В 1924-1925 гг. оказаал материальное содействие в организации Свято-Сергиевского подворья в Париже. Скончался 3 июля 1936 г. в Париже.

ГИЛБОА Амир (1917, Радзивилов, ныне Радивилов, Украина, – 1984, Тель-Авив), израильский поэт. Писал на иврите. В Израиле с 1937 г. Работал на плантациях и в каменоломнях. Во время Второй мировой войны служил в Еврейской бригаде.

Творчество Гилбоа является связующим звеном между поэзией школ А. Шлёнского, Н. Альтермана и Леи Гольдберг и новаторским направлением, которое представляют И. Амихай, Н. Зах и Д. Авидан.

Сборники стихов Гилбоа: «Ширим ба-бокер ба-бокер» («Ежеутренние стихи», 1953), «Кхулим ва-адуммим» («Синие и красные», 1963), «Рацити лихтов сифтей иешеним» («Я хотел писать устами спящих», 1968), «Аяла эшлах отах» («Лань, я отошлю тебя», 1972). Гилбоа был удостоен премии имени Х. Н. Бялика за 1971 г., Государственной премии Израиля за 1982 г.

ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ (1859 – 1916), классик еврейской литературы. Из повести «Мальчик Мотл»:

 «Но я уже рассказывал вам, как мы переправлялись через границу. Мы уже давно позабыли об этом. Неохота помнить о таких вещах. Правда, женщины и сейчас еще рассказывают о чудесах, случившихся с нами. Но их перебивают мужчины, то есть мой брат Эля и наш друг Пиня, и не дают им рассказывать. Пиня говорит, что он должен написать об этом в газетах. Он уже даже начал писать нашу историю в стихах. Я вам, кажется, уже рассказывал, что Пиня пишет стихами. Стихи о границе начинаются так:

                        Радзивилов — городишко. Нечем похвалиться...

                        Здесь перебираются украдкой за границу.

                        Здесь людей обкрадывают с головы до ног...

                        Все, что есть, отдашь и скажешь: «Милостив мой бог!»

                        Счастливо отделался! Спасибо и на том,

                        Что не угостили на прощанье кулаком,

                        Что без мордобоя дело обошлось,

                        Что не пробуравили тебя ножом насквозь...

Это только начало, говорит Пиня. Дальше, по его словам, гораздо интереснее. Он, говорит, и Броды описал, и Львов, и Краков. И все в рифму. Пиня по этой части мастак! У него все складывается в рифмы».

АН-СКИЙ С. (псевдоним; настоящее имя Шломо (Семен Акимович) Раппопорт; 1863, Чашники, Витебская губерния, – 1920, Варшава), писатель, фольклорист и общественный деятель.

Во время Первой мировой войны Ан-ский работал по организации комитетов помощи еврейским беженцам.

В 1915 г. из Киева Ан-ский в составе санитарных отрядов отправился в местечко Радзивилов Кременецкого уезда Волынской губернии, где бывал во время экспедиции 1912– 1913 гг. Благополучное еврейское местечко, насчитывавшее до войны более 3000 членов общины, ряд учебных заведений и несколько синагог, предстало перед этнографом в руинах. 16 января он записал в дневнике: «Радзивилов. Большое пограничное местечко. С первого взгляда оно кажется оживленным. Однако за этой внешностью скрывается полное разорение. Помимо того, что с уничтожением таможни местечко, жившее границей, лишилось главного источника существования, оно еще было разгромлено».

Собрание сочинений Ан-ского на идиш в 15 томах вышло в свет посмертно (1920–25). Оно включает стихи, пьесы, повести, мемуары, фольклорные записи и три тома, посвященных бедствиям, которые принесла Первая мировая война еврейским общинам Галиции, Буковины и Польши.

(По материалам Ин-та).

СПРАВКА.

Швидкоплинний час стирає з пам’яті багато подій і фактів. Коли як краєзнавець намагаюся встановити якісь додаткові подробиці про далеке й не надто далеке минуле міста Радивилова на Рівненщині і нашого краю, щоразу натикаюся на нестачу достовірної інформації. Звичайно, Радивилів ніколи не був таким містом, яке б привертало особливу увагу істориків, художників, фотографів. А все ж навіть те, що в ньому, бодай проїздом, бували Григорій Сковорода і Леся Українка, Іван Франко і Михайло Грушевський, Оноре де Бальзак і Олександр Купрін, роблять минувшину Радивилова більш привабливою. Про Радивилів згадували в  своїх творах Микола Гоголь і Лев Толстой, Володимир Короленко і Михайло Шолохов, Козьма Прутков і Ісаак Бабель… І з огляду на це кожний новий факт історії набуває важливого значення.

Адже навіть про те, як жилося нашим краянам за часів Польщі, вже мало хто зі старожилів може пригадати – як-не-як, від часу входження Західної України до складу Великої України (тоді УРСР) минуло понад 70 років.

Про ті вже доволі далекі части ділиться спогадами голова районної ветеранської організації Віктор Якович Повшик:

– Я 1930 року народження, у тридцять сьомому батько відвів мене в школу, яка діяла біля залізничного вокзалу в Радивилові (Радзивилові). А жили ми в Лев’ятині, який здавна славився джерельною водою, і в цю школу ходило до 70 дітей – з нашого села, яке мало до ста хат, а також із частини Немирівки і з околиці міста (Цибухів і привокзалний район). Було чотири класи, уроки проводили суміщені – другокласники з четвертокласниками, першокласники з третьокласниками. Школа розміщувалася на першому поверсі в двоповерховому будинку – ще з тих, які залишилися з часів Росії. Всього їх було три чи чотири, за теперішнім сквером і вулицею М.Залізняка, стояли майже рядком паралельно до залізниці. До Першої світової війни там розміщувалися прикордонні і митні служби. Будинки були знищені в роки Другої світової війни, коли біля міста майже чотири місяці стояв фронт, а це – безперестанні гарматні обстріли, авіаційні нальоти і бомбардування гітлерівців. Тоді ж, до речі, була зруйнована Свято-Введенська церква, яку спорудили під кінець ХІХ століття для потреб головним чином тутешніх військових та митних чиновників.

А церква виявилася обстріляна з гармат через те, що тут сидів навідник «катюш», які тримали під прицілом позиції ворога, знаходячись на піщаній горі біля Лев’ятина. Ставу тут ще не було, його облаштували в 50 – 60-і роки – з використанням техніки із бродівських військових частин.

Про моє навчання. Були тільки двоє вчителів, чоловік на прізвище Карч (він же директор) і його дружина. Викладання велося польською мовою. Ми сиділи за учнівськими партами, за зарахування на навчання батьки повинні були заплалити певну суму – «описове», тож потім нам видавали книжки, що їх ми носили з собою, зошити, олівці-ручки; чорнильниці з фіолетовим чорнилом стояли на партах. При нестачі якихось книжок їх розігрували між учнями, одного разу виграв книжку і я, тому до мене в селі приходило чимало учнів – узяти її почитати. Бібліотеки в школі не було.

Взимку будинок опалювався дровами і вугіллям – пічки були в кожному класі. Щоп’ятниці проводилися уроки Закону Божого – приїздив бричкою ксьондз із радивилівського костелу (уже був збудований із цегли на місці колишнього дерев’яного), приїздив бричкою і православний священик Біронт з привокзальної церкви, приходив рабин. Розводили нас по різних кімнатах: православних, католиків і – називали по-польськи – жидів (їх було найбільше). Але щоранку і після закінчення уроків мусили ми проказувати «Отченаш» польською мовою. Часто вчитель за гарну відповідь на уроці заохочував дитину цукеркою.

Готувалися свята з нагоди польських дат історії і на честь діячів Польщі. У самому приміщенні висіли портрети на той час уже покійного президента Пілсудського і його соратника маршала Ридз-Смігли. Одного разу до свята потрібно було зробити прапорці Польщі, і мої батьки сплутали розміщення білої і червоної смуг, за що я отримав добрячих ляпасів по обличчю. Для зібрань з нагоди польських свят був великий зал у довгому цегляному двоповерховому будинку під цинковою жерстю, мабуть, там проводили якісь заходи й залізничники.

На перерві можна було через гарно доглянутий парк із акуратними, посипаними гравієм доріжками побігти в розкішний буфет, що працював у тоді ще двоповерховому приміщенні вокзалу. Вчителька часто посилала мене туди по спеціальні жіночі цигарки. Поїзди курсували через Радивилів від Варшави до кордону під Житомиром, у нас зупинялися біля водокачки. Була велика рампа (неподалік мосту через Слонівку, зі сторони Лев’ятина, при відступі в 1944 році німці той міст підірвали), з рампи відправляли на Європу велику рогату худобу, свиней, значними партіями заготовлені в нас раки і зелені жаби – населення на цьому промислі непогано підзаробляло.  Від того чудового парку, в якому пожежники навіть регулярно скидали на землю воронячі гнізда, до наших днів залишився досить занедбаний сквер, але дерева там є іще ті, що були посаджені в ХІХ столітті.

У 1939 році я закінчив два класи польської школи. 17 вересня 1939-го у Радивилів увійшли червоноармійці, незабаром Західна Україна офіційно була включена до складу Радянського Союзу як частина УРСР, і навчання школярів відновилося, але вже в іншому приміщенні – під школу відвели пристанційний будинок по другий бік колій (зараз вулиця 24 Серпня). Перевезли сюди парти. Однак уже в 1940 році під школу визначили колишній польський народний дім, де в 30-і роки збиралися учасники художньої самодіяльності, організовувалися вечори і концерти (тепер там районна ветеринарна лікарня, це по вулиці Тихій). Тут і почався новий навчальний рік у вересні. Уже було не чотири класи, як раніше, а сім. Учелів працювало четверо-п’ятеро. У класах висіли портрети Леніна, Сталіна, а також Молотова, Кагановича, інших членів політбюро партії. У цьому будинку діяв і районний військовий комісаріат, який призивав юнаків в армію. Четвертий клас я так і не встиг закінчити – почалася війна, довчатися довелося після вигнання гітлерівців, школа була в Лев’ятині, сьомий клас закінчував в Опарипсах.

Напередодні приходу більшовиків і в перші дні їх перебування в місті звідси виїхало багато польських родин. Разом з тим червоноармійці заарештували чимало колишніх польських офіцерів з числа тутешніх осадників. Справа в тому, що ще в 20-і роки відповідно до колонізаторської політики польського уряду територію нинішнього Радивилівського району почали заселяти польські осадники. Біля Радивилова польська влада їм виділила масив – від ставу (став Молодіжний – сьогоднішня назва; а переліска, який зараз є при дорозі до табору «Веселка», не було) аж до Бродівського лісу і від лісу біля залізниці до автомобільної дороги на Броди. До кінця 30-х років тут сформувалося приміське поселення з хутірським розселення на півтора – два десятки сімей: вони змурували добротні будинки і сараї, заклали садки, облаштували криниці. Лев’ятинці наймалися сюди на роботу – копати криниці, обробляти поля, доглядати худобу, збирати врожай. Поляки непогано платили.

Але в 1939 році цей плин життя припинився: багатьох чоловіків заарештували, сім’ї втекли в Польщу, яка вже була втягнута у війну. Польських полонених помістили в приміщенні, де я починав вчитися в школі, та інших сусідніх приміщеннях поблизу залізниці. Польські бійстя  біля міста залишися бездоглядні. Частково вони були розграбовані в роки війни. А остаточно понищені навесні 1944 року, коли опинилися в зоні фронтового протистояння.

Пам’ятаю, як у 1942 році через наше село, повз кладовище за залізницею, до хутора Пороховня вели розстрілювати євреїв. Старих, жінок і дітей везли підводами. До того всіх їх утримували за колючим дротом у трьох гето – на території теперішнього парку Т.Шевченка, в районі лікарні при вулиці Почаївській і там, де недавно біля комбінату хлібопродуктів був речовий ринок. До речі, в тому місці, де була стара контора комбінату, а тепер стоїть елеватор, після війни проводили земляні роботи і натрапили на великий скарб золотих речей. Ймовірно, були скуплені євреями, але мали й мистецьку цінність, бо знахідками зацікавилися працівники ленінградського Ермітажу, їх приїхав оглянути в райвідділі міліції перший секретар обкому компартії.

Зігнані в колону нещасні не знали, куди їх поведуть, тому мали з собою якісь пожитки. Місце страти майже трьох тисяч чоловік опинилося тепер серед густого лісу, а тоді, як і навколишні піщані пагорби, було поросле незначними верболозами, молодою посадкою, так що розстріли з кулеметів та автоматів було чути і в нашому селі. Ями дещо раніше викопали радянські військовополонені. Тоді ж було прочищено дорогу від зарослів. Під командуванням німецьких офіцерів стріляли поліцаї з місцевих прислужників. Після війни одного з них, знаю, розшукали аж у Польщі, кари він не уникнув.

Радивилів років війни запам’ятався як малолюдний. Магазини й численні єврейські крамнички зачинилися. Люди виживали як могли. Вимінювали жито (пшеницю не сіяли) на одяг, взуття. У районі залізничного вокзалу стояла військова частина з мадярів, їх розмістили в колишніх царських казармах, у службових будинках залізниці і колишньої митниці. Вони організовували відправку молоді на примусові роботи в Німеччину, забезпечували безпеку проходження фашистських ешелонів з технікою і живою силою, з залученням населення цілодобово охороняли оточене лісом залізничне полотно в напрямку Бродів. Мій батько теж за наказом виходив з вилами на чергування, люди стояли на віддалі бачення один одного. Далі в сторону Бродів пильнували чоловіки з Гаїв-Лев’ятинських, Гаїв-Дітковецьких. 

У повоєнні роки Радивилів довго відбудовувався. У центрі, на місці теперішнього адміністративного корпусу райради, був двоповерховий будинок, у ньому працював молокозавод, діяли загс, аптека. Поряд, на розі, стояв ще один невеликий двоповерховий дім – у ньому продавали ланцюги, скоби та інше залізяччя. Через вулицю напроти був базар, працювали буфет, ще з часів Польщі – фотоательє.

При відбудові залізничного полотна і самого міста була остаточно знищена велика піщана гора біля Лев’ятина перед залізницею, її почали розкопувати ще 70-і роки ХІХ століття, коли взялися сполучити залізниці Росії і Автро-Угорщини на ділянці Радивилів – Броди.

Як бачимо з розповіді В.Я.Повшика, навіть упродовж віку однієї людини Радивилів зазнавав неабияких змін. Тож, не маючи відповідних документів, важко скласти уявлення, як виглядало містечко, наприклад, сто літ тому, не кажучи про більш давні часи. Тим важливіші для збереження пам’яті ось такі спогади. Тож звертаюся з проханням до вчителів історії, до старшокласників: у написанні історії своїх населених пунктів використовуймо і свідчення старожилів, поквапмося їх записати. Можливо, сімейні фотоальбоми зберігають і рідкісні знімки першої половини ХХ віку – вони теж багато в чому могли б допомогти нам при вивченні минувшини рідного краю.                           

Володимир ЯЩУК.