Після закритого засідання парламенту – обурення та повне розуміння того, що парламенту брешуть так само, як і всій країні. Ніхто не має достовірної інформації, ніхто не розуміє, що відбувається.

Звертаюсь з відкритим листом до Президента, прошу  надати чесну відповідь суспільству:

«Не розгойдуйте човен!» - з таким закликом звертаються до суспільства Ваші, Петро Олексійовичу, речники та радники. Симптоматично, але саме з таким посилом до російської опозиції виступає і пан Путін. Очільники двох країн, що знаходяться у стані війни, говорять одні ті ж самі слова та знаходять одного ж внутрішнього ворога, який розхитує човен. 

Петро Олексійовичу, в Україні зараз нема жодної здорової політичної сили, яка б перебувала в опозиції до Вас.  54% довіри – це той кредит, який надав Вам український народ , повіривши у Ваші обіцянки про 1 тис. гривень в день учасникам АТО та закінчення військових дій за два тижні.  Усі – і політики, і громадянське суспільство, і кожен громадянин, включно з дітьми та пенсіонерами, волонтерами та підприємцями – ми всі виступаємо єдиним фронтом проти російської агресії, підтримуючи Вас.

Ми не розгойдуємо човен. Стримуючи сльози та долаючи розпач, суспільство саме взялось рятувати незалежність, не очікуючи дій від влади. Українці годують, одягають та озброюють армію. Пенсіонери, службовці, вчителі, лікарі, підприємці віддають армії та добровольцям останню копійку, продають свої автомобілі, щоб купити необхідне спорядження, залишають свій бізнес і йдуть на фронт.  Весь цей час ми нічого не вимагали від Вас, пане Президенте. Ми розуміли, що в країні біда.     Тільки от знаєте, кораблі тонуть не тому, що їх розгойдують. Кораблі тонуть тому, що той, хто тримає штурвал, або нездатен керувати, або веде корабель на рифи.

Ціною величі, пане Президенте, є відповідальність, яку Ви ніяк не хочете на себе брати.  Адже саме Ви зараз тримаєте штурвал, саме Ви є керманичем - головнокомандуючим української армії. Саме від Вас суспільство вимагає взяти відповідальність за хід війни. Так, це справжня війна, хоча ви продовжуєте називати її АТО, а іноді, сором’язливо – неоголошеною війною.

Тому ми вимагаємо, щоб Ви працювали не над картами розподілу кандидатів в мажоритарних округах, а над військовими картами. Забудьте Ви про політичні ігри.  Не час!   Не зараз!  Ви нам потрібні як керманич!  Робіть рішучі кроки, які
врятують Україну, збережуть життя людей .   Ви обіцяли - робіть!

Але що ж з Вами, пане Президент? Де Ви взагалі?!  Знаєте, у ті страшні дні, коли Україна завмерла від трагедії, що
сталася під Іловайськом, я кожну годину заходила на Ваш офіційний сайт - сайт Президента України.  Я, як і всі, чекала Вашої реакції на те, що відбувалось.  Ви мовчали.  Мовчите і сьогодні.  Говорить тільки Путін.

Люди відчувають серцем подвійну мораль, подвійні стандарти и неправду.  Знаєте, в чому відмінність між суспільством минулого, до якого належить Росія, і суспільством майбутнього, яким ми стали?  У суспільстві майбутнього центром є людина, її гідність, її таланти та її життя.   В Росії центром є ресурс – газ, нафта, людина там – ніщо.

Не затирайте межу між минулим і майбутнім.  Ми переможемо тільки якщо будемо найвищою цінністю вважати людину, а не посилати її на смерть та нехтувати її гідністю.  Зберіться з силами, пане Президент, візьміть себе в руки та бороніть країну.

Дайте нам чіткi та зрозуміли пояснення - що відбувається в державі, чи маєте ви намір продовжувати боротьбу, чи вже погодились на перемир'я на ганебних умовах, що є принизливими перед величчю подвигу  Небесної сотні та тисяч життів українських громадян.

Кажіть нам правду. Люди, які привели Вас до влади і які сьогодні гинуть за УКРАЇНУ, гідні правди, якою б гіркою вона не була.

Ми будемо Вас за це поважати, пане Президенте.

Шановна, Ліно Василівно Костенко!

            Вітаю Вас, Ліно Василівно, з наступаючи Днем народження. 19 березня Вам виповниться вісімдесят два роки. Кажуть, нечемно запитувати у жінки про її вік. Можливо, й Ви трохи соромитесь, коли хтось говорить про Ваш вік, але ж я хочу сказати Вам, поважна поетесо, що ті роки, які Ви вже прожили – це роки, які зараховано часом Відродження і Ви відіграли тут не останню роль. Тому Вам не слід переживати за кількість Вашого життєвого досвіду, виміряного роками.

            Ваше життя, несучись швидким потоком, приносило  чисту воду в море української літератури. За часи радянської системи Ваш потік намагались зупинити, будуючи греблі заборон, мулячи воду критикою. Але воістину чисті струмені Ваших поетичних слів не зважали ні на греблі, ні на мул, вони лишились такими ж чистими як з початку…

            Ліно Василівно, ми зараз вивчаємо вашу творчість, скоро будемо читати одну з перлин Вашої творчої скарбниці – роман «Маруся Чурай». Я впевнений, що цей поетичний твір збагатить скарб моїх власних перлин з української літератури.

            Ліно Василівно, я зачитуюсь Вашими творами. Дякую, що Ви у нас є!

Із пошаною ___________________

Учень 11 класу

ЗОШ №61

Передсмертний лист Габріеля Гарсіа Маркеса

"Якби Господь Бог на секунду забув про те, що я лялька з дрантя, і дарував мені трохи життя, імовірно, я не сказав би всього, що думаю, я би більше думав про те, що кажу. Я б цінував речі не за їхню вартість, а за їхню значущість.Я б спав менше, мріяв більше, усвідомлюючи, що кожна хвилина із закритими очима – це втрата шістдесяти секунд світла. Я б ходив, коли інші від цього утримуються, я б прокидався, коли інші сплять, яб слухав, коли інші говорять. І як би я насолоджувався шоколадним морозивом! Якби Господь дав мені трохи життя, я б одягався просто, піднімався з першим променем сонця, оголюючи не тільки тіло, а й душу. Боже мій, якби у мене було ще трохи часу, я ув’язнив би свою ненависть в лід і чекав, коли з’явиться сонце. Я малював би при зірках, як Ван Гог, мріяв, читаючи вірші Бенедетти, і пісня Серра була б моєю місячною серенадою. Я омивав би троянди своїми сльозами, щоб скуштувати біль від їхніх шипів іяскраво-червоний поцілунок їхніх пелюсток. Боже мій, якби у мене було трохи життя … Я не пропустив би дня, щоб не говорити коханим людям, що я їх люблю. Я б переконував кожну жінку і кожного чоловіка, що люблю їх, я би жив в любовіз любов’ю. Я б довів людям, наскільки вони не праві в думках про те, що коли вони старіють,то перестають любити: навпаки, вони старіють тому, що перестають любити! Дитині я дав би крила і сам навчив би її літати. Людей похилого віку я б навчивтому, що смерть приходить не від старості, але від забуття. Я ж теж багато чому навчився у вас, люди. Я дізнався, що кожен хоче жити на вершині гори, не здогадуючись, що справжнєщастя чекає його на спуску.Я зрозумів, що, коли новонароджений вперше хапає батьківський палець крихітним кулачком, він хапає його назавжди. Я зрозумів, що людина має право поглянути на іншу згори вниз лише для того, щобдопомогти їй встати на ноги. Я так багато чому навчився від вас, але, по чесно кажучи, від усього цього небагато користі, тому що, набивши цим скриню, я йду."