Між Теребовлею і Микулинцями всього кілька кілометрів. Проїзд маршруткою коштує 2 грн 83 коп.
Микулин згадується ще у "Поученні" Володимира Маномаха 1096 року, як північний форпост теребовлянського князівства. З 1387 року Микулин підпав у складі Галицької землі під владу Польщі і з цього часу його назва змінюється на Микулинці. У 1595 році на основі наданого місту магдебурського права воно стає містом-фортецею. З тих часів збереглися руїни замку 16 століття, збудованого Анною Йордановою з роду Синявських для захисту міста від постійних набігів кримських татар. Під час визвольної війни українського народу від ляхів у 1648-1657 років замок був частково зруйнований повстанцями, але його відбудували. Великої шкоди фортеці завдали війська Ібрагіма Шишмана у кінці 17 ст. Пізніше замок належав Любомирським, Мнішекам, Потоцьким, а з 1792 року барон Ян Конопка пристосував замок під суконну фабрику, заснував грязелікарню біля сірчаних джерел.
Вийшовши на зупинці десь в центрі містечка, ми трохи пройшли вперед до моста через Серет, а далі, як звичайно буває, побачили вершечки фортеці і подерлися вгору навпростець по стежці. Вигляд фортеці дещо розчарував... Вона не виглядала такою вже неприступною і була побита війнами та часом.
На обному з країв фортечних мурів виднівся житловий будиночок. За легендою, яка може бути і билиною, у 20-х роках 19 століття остання графиня замку, не маючи власних нащадків, залишила палац служниці Анні, родичі якої і до нині живуть у прибудованому (чи уцілілому) будинку на краю фортецних мурів, про це нам розповів один з робітників замку , що реставруть його. Такий собі дружелюбний "замковий-домовий". Реставрація замку почалася нещодавно з вирубки кущів та бур"яну. Зараз вони заздрять Теребовлянським робітникам, у яких вже є бензопила та бензокоса . У них лише 4 пари рук, лопати та кирки .
Біля замку знаходиться палацовий комплекс у стилі барокко збудований у 60-х роках 18 століття на кошти Людвіки Мнішек з Потоцьких. Палац був перебудований у середині 19 століття. Зараз тут знаходиться обласна  бальнеологічна лікарня, а навкруги дещо запущений парк. (На жаль, ми вже втомилися, а палац-лікарня нас не вразив, тож фото цього архітектурно-паркового шедевру у нас нема  )
Ще одна архітектурна перлина Микулинців це троїцький костел 1761-1779 років. Це велетенський храм зі скульптурами святих у нішах стін, що вражає своєю красою та величчю. Виглядає він дійсно помпезно на фоні будиночків провінційного селища.
Мабуть він не втратив би своєї величі і серед храмів Києва та Чернігова.
Зараз же місто славиться своїм "Микулинецьким пивом". Перша броварня тут була заснована ще у 1698-му році. Пиво тут і досі смачне і не дарма у Києві коштує вдвічі дорожче Оболонського пійла. На Тернопіллі ж "Микулинецьке" є досить поширеним і навіть у найдорожчих ресторанах півлітра коштує не більше 7 грн. Саме таке пиво ми і сіли пити у придорожному кафе.

До Тернополя поверталися старим ЛАЗом. Приїхали досить рано, то ж ввечері ще пішли гуляти нічним містом.
Потроху догуляли до парку Шевченка біля Тернопільського ставу. З причалу якраз збирався відпливати прогулочний катер... Квиток на 25-хвилинну прогулянку коштує лише 10 грн. Ми сіли в носовій частині і насолоджувалися свіжим нічним вітерцем та тихими розмовами компанії з 4 молодих людей, що згадували свої подорожі до Єгипту та мріяли про подорож до Арабських Еміратів та Ізраїлю...

У п"ятницю в нашій команді було поповнення: о 7:22 тим самим поїздом і в тому ж вагоні приїхала подружка Свети.
Я пішов її зустрічати поки дружина гріла чай. Від квартири до вокзалу 15-17 хвилин ходу. Люблю такі маленькі зручні міста...
Цього дня ми планували відвідати Теребовлю, що знаходиться у 33 км на південь від Тернополя,  і Микулинці, що дещо ближче. Микулинці ми лишили на потім, щоб в повній мірі насолодитися місцевим пивом, та і пам"ятаючи про проблеми з вечірніми рейсами, все ж краще ввечері бути якнайближче до дому. По дорозі на автовокзал ми нарешті купили турку на базарі, щоб варити зранку бодрящої кави. Бо ввечері, коли ми повертаємося базар вже практично безлюдний...
Теребовля - одне з найстаріших міст західної України. Про Теребовль - княжий град на березі Гнізни - згадується вже у літописі 1097 року. Після розпаду Київської Русі в Теребовлі правив онук Ярослава Мудрого - Василько, якого під час міжусобиць між братами було підступно схоплено за наклепом одного з князів і виколото очі, але він, лишившись живим, повернувся до міста і правив до кінця своїх днів (1124р). У 1141 році Теребовлянське князівство було об"єднане з Перемишлянським, а столиця була перенесена до Галича, але воно ще довго не втрачало своєї оборонної міці. За довгий час свого існування місто зазнало, як піднесення, так занепад і руйнацію. У 1241 році його захопив і вщент зруйнував хан Батий, у 1341 місто зайняли польські війська Казимира Великого. Близько 1360 року за наказом короля тут будують мурований замок. Від систематичних набігів орд кримських татар протягом 16-17 ст. фортеця руйнується, місто занепадає.
Зараз це звичайне провінційне містечко Західної України. Головна і, мабуть, найдовша вулиця у Теребовлі - вулиця Князя Василька. Вздовж неї знаходиться більшість історико-архітектурних об"єктів.
 Це і Миколаївська церква 16 століття із дзвінницкю 18 ст,будинок "Рідна школа" 1909 року, розкішний костел Петра і Павла 1924-1927 років з колонадою  , Пам"ятник князю Васильку та Залізничний вокзал
по правій строні вулиці. З іншої строни стоять дещо облуплена будівля спортивної школи та кілька жилих будинків 19 ст, де зараз розміщені офіси та банки.
На подвір"ї одного з них стоїть дуже оригінальний пам"ятник воїнам-афганцям.
 Як повернути до мосту через річку до залишків фортеці, з одного боку вулці знаходиться міська ратуша,
з іншого - собор Володимира української автокефальної церкви. Він був побудований у 1635-1639 роках, як монастир кармелітів..
Але перед тим ми зайшли в кав"ярню "Джем". Випили там на 2-му поверсі чаю бадьорості та з"їли по смачному млинцю з начинкою. Начинок тут пропонували з десяток видів, ми спробували 2 і були задоволені. "Інформаційним спонсором" нашої подорожі було прикольне місцеве радіо "УХ-Радіо", де хітом була пісенька Вови_зі_Львова, що і пропонується вішій увазі...
Залишки фортеці і зараз грізно та неприступно височать на пагорбі над правим берегом Гнізни. Якийсь час фортеця була доповненням до міського парку. Зараз її включили до Заповіднику "Замки Тернопілля" та активно реконструюють. Перед входом нас зустріла досить балакуча дівчина, що продає квитки, путівники та сувеніри... Поки ми вибирали потрібні книжки та сувеніри вона багато розповіла про фортецю та про околиці міста. До фортеці веде вимощена брущаткою стежка, що в"ється серпантином на гору. Всередині головної вежі мабуть велися якісь розкопки, бо лежить кучка різних кісточок... З вежі відкривається чудовий краєвид на місто та околиці...
 По фортеці ми гуляли досить довго, потім заглянули і в міськи парк за фортецею. Там ще збереглися велетенські фігури різних мульт-героїв. Але потрібно було продовжувати нашу подорож і їхати в Микулинці дивитися руїни замку, костел та пити місцеве пиво...

Язлівець - одне із найстаріших поселень Поділля - знаходиться у 12 км від Бучача. Спустившись з пагорба і переїхавши місток через річку Вільховець, автобус зупинився на звичайній сільській зупинці. Це був центр, а заразом і практично кінець села. Ми вийшли з автобуса і повернулися трохи назад, пройшовши повз два магазини з одного боку вулиці та дитячий садок з іншого. Нас приваблювала жовтенька табличка з надписом "Літне кафе" і стрілкою у бік вулиці, що перетинала головну асфальтовану. Вже хотілося перекусити і кави, яку ми не знайшли у Бучачі. Слідуючи за стрілкою, обіцяний заклад ми так і не знайшли...
Умившись у її чистих, прохолодних та стрімких водах, ми помітно збадьорились та набралися енергії для подальшого підйому. З пагорба нам відкрилася чудова і водночас моторошна картина церкви і кладовища з білими хрестами сусіднього села Броварі. Не хотів би я милуватися нею опівночі під повним місяцем... До будівлі, що виднілася здалеку, а зараз ховалася за деревами ми ще не дійшли, тож пішли навпростець і вийшли до галявини з костелом і католицьким кладовищем. Те, що ми вважали баштою замку, виявилося каплицею Блажовських на старому цвинтарі.  Зараз знаходиться у напів зруйнованому стані без дверей та вікон, але тут вже ведуться реставраційні роботи, всередині висить розп"яття та ікони, стоять квіти. Це гарна споруда та спокійне місце.
Взагалі, у Язлівці знаходяться як мінімум 4 видатні історико-архітектурні об"єкти, розміщені, як виявилося, у трьох різних частинах села. Після оглядин каплиці, від якої відкривається панорама всього села зі зруйнованою баштою в центрі та Руїнами замку на горі з іншого кінця, ми знову спустилися в село.
Знайшли бар "Затишок", але там було зачинено, тоді ми пішли в магазин за шоколадом та водою. Поїсти та випити каву нам сьогодні явно не судилося... Мабуть хтось сильно позаздрив нашому вчорашньому обіду в Збаражі...
Але найдавніша споруда - це Язлівецький замок, споруджений ще у 14 ст.
Йшли ми туди, як зазвичай, навпростець - через хитку кладку над річкою та по лісовій стежині. Назад же вийшли з головного входу і зайшли в село по головній дорозі. По карті звідси було 5-6 кілометрів до ще одного дива природи - Русилівських водоспадів, але час було повертатися, бо автобус Язлівець-Тернопіль мав відходити з Бучача о 17:50, по логіці з Язлівця мав вирушати о 17:20. Але його не було ні о 17:00, ні о 17:30. Вирішили потроху йти пішки та зупиняти попутки... Відійшовши від села метрів з 300 з"явився "спеціальний дядько" на блакитних жигулях, якого терміново викликали родичі у Бучач. Він швиденько довіз нас до автостанції у Бучачі. Ще, описуючи Збараж, я писав, що люди тут більш щирі та відкриті... Щире йому спасибі!

Автобусів Тернопіль-Бучач дуже мало, але проходящі автобуси їдуть в той бік кожні 10-15 хвилин. Взагалі, виїхати в будь який населений пункт з Тернополя не складає великої проблеми, автобусне сполучення тут досить жваве та розгалуджене. Але це стосується лише світлої половини доби. Проблеми, як виявилося пізніше, є у поверненні додому.   Судячи з розкладу, починаються вони вже після 19 години, а в окремих випадках і з 17-ї.
Від Тернополя до Бучача понад 60 км, квиток коштує 17,35 грн.   Місто знаходиться у більш горбистій місцевості, що стає помітно у рельєфі, а відповідно у плані міста та емоційності жителів. Вулиці тут більш покручені, у центрі, біля ратуші, досить людно. Чимось він нагадав мені Рахів, іноді можна розгледіти риси італійського чи балканського містечка. Саме тут, на крутих берегах Стрипи, знахоядяться руїни родового замку Бучацьких, який у 17 ст. відійшов до Потоцьких.

Десь, на південному заході міста, росте стара липа, під якою у 1672-му році було підписано мирну угоду, за якою Польща віддавала більшість Поділля Туреччині, але туди ми не дійшли, бо пора було їхати далі у славетне село Язлівець. По дорозі намагалися випити кави, але у тій кав"ярні, що потрапила нам на очі тільки но з"явилося світло і кава була б готова аж за півгодини... Автобус рушав раніше.

Збараж- древне місто на річці Гнізна, в літописах вперше згадується у 1211 році, але і до цього часу тут було одне з укріплених поселень Галицько-Волинського кнізівства. У 1241 році його, як і більшість Руських міст, було
зруйновано татаро-монгальською навалою. До 1393 року, поки Новгород-сіверський князь Дмитро Корибут не почав будувати тут замок, про місто згадок немає. У 15 ст Збараж знаходиться у центрі литовсько-польських сутичок, у 1474 та 1598 роках замок штурмом здобували татари, після чого старий замок вирішили не відбудовувати. Новий Збараж у 1583-му почали будувати брати Кшиштоф та Юрій Збаразькі. У 1649 війська Богдана Хмельницького 7 тижнів тримали у збаразькій фортеці у облозі польські війська Яреми Вишневецького. Ці події висвітлені у творі та фільмі "Вогнем та мечем". З 1772 року місто входить до Австро-Угорської імперії, у 1809-1815 роках він належав Російській імперії, потім знову австрійцям. У 1918-му році він є частиною молодої Західноукраїнської Народної Республіки. У 1921-1939 роках це територія Польщі, а з 1939-го тут панує Радянська влада. Ось така цікава та неоднозначна історія міста, цілого краю, та і всієї України...
За 20-25 хвилин поїздки подрімати толком не вдалося. Недалеко від автостанції стоїть танк - пам'ятник битви у Другій світовій, трохи далі на площі перед міськрадою - пам'ятник Хмельницькому. Майнула чудна думка: чому тут стоять пам"ятники тим, хто руйнував це місто, а не тим, хто його будував, захищав і відбудовував?
Хоч у нас і була карта міста, але вона не досить точна і виявилося, що ми вже йдемо до замку довшою дорогою... Поки йшли, ще одне цікаве спостереження: у Західній Україні живуть більш щирі та відкриті люди, тут нема жодного суцільного паркану, а тим більше паркану вище 1,5 метра; практично у кожному дворі ростуть квіти, не те що дачі у підкиєвських жлобів...

Дівчина-касир запропонувала нам квитки у замок по 12 грн та окремі квитки до виставки знаряддя тортур по 5 грн. Взяли все! У центральному корпусі ще ведуться роботи, хоча на першому поверсі вже відкито зал козацької слави та туалет , на 2-му - музей церкви та іконопису, а також макет замку. У бокових флігелях відкрита тимчасова виставка сучасного скульптора

Виставка знаряддя тортур, що знаходиться у підвальному приміщенні, невелика, але тішить свом добрим описом кожного з експонатів...

 Як тільки ми вирішили продовжувати свою прогулянку містом, тут же з'явилася "спеціальна тьотя" (хто читав Фрая, той зрозуміє), яка провела нас короткою дорогою до річки. Взагалі, багато міст Тернопілля побудовані на берегах річок, які перегорожені дамбою, внаслідок чого у північній частині міста утворюється невелике водосховище.
 Трохи далі, за адміністративною будівлею височать купола церкви Воскресіння Господнего XVIII ст.


Запивали кожен на свій смак: Микулинецьким пивом та зеленим чаєм. Ввечері втомлені і задоволені повернулися додому... Назавтра запланували поїздку в Бучач та Язлівець.

Місто зустріло нас зранку доволі людною толпою, так що ми спочатку і не повірили, що знаходимося далеко від галасливого Києва. І досі зовсім не віриться у міф про те, що Тернопільщина найдепресивніший регіон України у економічному плані. Людей тут багато, всі працють, інакше навіщо їм було прокидатися і поспішати вже у пів на восьму?
Так як чекати власника квартири нам потрібно було до початку 10-ї, то ми вирішили прогулятися вранішнім центром міста, попити кави... А от кавою нас пригощати місто не поспішало... Якщо на шляху і траплялися кав"ярні, то всі вони працювали з 9-ї. Прийшлося гуляти без кави. Пройшлися по центру, пофотографували вранішній Тернопільський став, та палац, що зараз реконструюють.
Взагалі в місті відбувались масштабні ремонтні роботи: застиляли плиткою площу перед театром та перед палацом, оновлювали фасад театру та кінотеатру, готувався до відкриття пам"ятник Соломії Крушельницькій...
Звідси ми і будемо щоранку виїзжджати для пізнання нового, старовинного, прекрасного і пізнавального... Хоча їхати з такої зручної квартири не дуже вже і хотілося. ;-) Але часу було обмаль! Лише 6 днів, а навкруги стільки цікавого! Тож після душу ми відправилися у "Нашу кухню" по вулиці Руській для підкріплення сил, а далі вниз, через базар до автовокзалу. До речі, в Тернополі, і по районним центрам, дуже багато рекламних оголошень, іноді їх кількіть і різноманітність навіювала думки про східний базар. Одна фірма, судячи з реклами, могла охоплювати практично всі галузі послуг і торгувати найрізноманітнішими товарами. Так, наприклад, вивіска "Канцелярські товари, біжутерія, білизна, феєрверки", або "Інтернет, CDMA, Візи, Грін-карти, туристичні послуги"... Але я відволікся... Тож через базар і на автовокзал, де без проблем і черги купуємо квитки десь за 6 грн до Збаража, автобус відправляється через 5 хвилин. Чому Збараж? Бо ми втомлені після дороги, а до нього їхати всього 17 км. Тож Збараж!

Минулорічна подорож по стародавній Волині нам дуже сподобалася, тому майже весь рік я виношував плани чергової поїздки. Цього року ми вирушили у подорож по замкам Тернопілля. Враховуючи труднощі минулорічої подорожі, було прийняте рішення оселитися в одному місці і їздити звідти на екскурсії. Тернопіль, як обласний центр і головний транспортний вузол області, нам підійшов як найкраще. Пам"ятаючи про свій давній лозунг "Відпочивати треба так, щоб ще довго не хотілося", я, озброївшись путівниками та мапами, почав розробляти маршрут, в який би входили замки, палаци, фортеці, руїни, костели, монастирі, храми і ратуші міст та містечок Тернопільщини.
В поле моїх інтересів потрапив сам Тернопіль (http://blog.i.ua/community/343/561778/ ),
Збараж ( http://blog.i.ua/community/343/542388/ ),
Вишнівець (http://blog.i.ua/community/343/561844/ )(боржок з минулої подорожі),
Теребовля ( http://blog.i.ua/community/343/548093/ ),
Микулинці ( http://blog.i.ua/community/343/557354/ ),
Бучач ( http://blog.i.ua/community/343/543024/ ),
Язлівець (http://blog.i.ua/community/343/544822/ ),
Бережани (http://blog.i.ua/community/343/557422/ )
 та Рай (http://blog.i.ua/community/343/557457/ ).
(По посиланням про кожне місто і містечко окрема розповідь).
 Глянувши на карту області вийшла така собі "Срібна Зірка Тернопілля".

З поселенням були варіанти: Готель "Галичина", де двомісний номер зі сніданком коштував 360 грн, двокімнатна квартира в центрі міста, де ми самі собі були господарями за 280 грн, та "економ-варіант" у готелі "Рута" за 190-220 грн, який ми викреслили зразу, як тільки добралися до нього. Трохи повагавшись, вирішили оглянути квартиру. Замість 2-кімнатної нам запропонували простору 3-кімнатну в центрі і не далеко від автовокзалу за 320, а поторгувавшись то і за 300 грн за добу.
І ми так полюбили цю квартирку, що ніяк не хотілося виїжджати з неї у київську хрущовку... Але то вже фінал історії...

http://blog.i.ua/community/343/453871/ - Дія перша.

http://blog.i.ua/community/343/453884/ - Дія друга.

У суботу вранці ми зі Светою зустрілися в МакДональдсі і пішли шукати готель. Спочатку нас зацікавив готель Зірка, бо був не далеко від вокзалу і поблизу центру, але, як виявилося то був прихисток для "продажной любви" з лабіринтами коридорів та маленькими кімнатками у які ледь вміщувалася двоспальна кровать... Тож ми швидко ретирувалися звідти і поїхали до готелю "Аркадія", що побудований і обслуговується у кращих традиціях радянської епохи. Номер після ремонту видався нам дуже милим та затишним. До того ж досить не дорого - 264 грн за добу. Ванна кімната дещо не добудована, нещодавно поміняні пластикові труби йдуть поверх плитки, але гаряча вода є цілодобово, хоч і висить об"ява, що використовувати її потрібно економно.

 

Поселившись, ми рванули до театру, бо вистава починалася о 12-й, тож на дорогу нам лишалося хвилин 45. Окрема тема це одеські маршрутки. Практично на вікні кожної великими буквами написано, що вони проходять повз вокзал та Привоз, а по обидва боки меншим шрифтом інші назви зупинок, які мені ні про що не кажуть і написані  досить вибірково, так, що повністю маршрут прослідкувати не вдається. Розраховуються тут при виході, якщо ти виходиш через задні двері, то передаєш гроші і називаєш зупинку де хочеш вийти... А Я ЇХ НЕ ЗНАЮ!!! Вартість проїзду тут теж змінюється в залежності від того скільки ти проїхав від 1,50 до 2,50 грн. Короче, до театру ми прибігли за 6 хвилин до 12.
Про театр ціла окрема історія! Як відомо він починається "с вешалки". Бабця-гардеропниця тут була одна на 4 відділи, тому їй швидко набридло приймати речі і вона більшість людей з легкими курточками відправляла так, мотивуючи, що в театрі прохолодно... Насправді було досить тепло, і в нашій ложі на першому ярусі було 10 чоловік, не рахуючи 3-х дітей. Одразу виникла асоціація з маршруткою і захотілося передати за проїзд... Першу дію ми достойно відсиділи, хоча маленька дівчинка, що сиділа з батьками перед нами сказала, що це ужасно і вона більше не прийде на це кіно! Насправіді балет танцював гарно, але досить довго. Якщо "Лускунчик" казка для дітей, то головні її глядачі почали нудитися вже в кінці 1-ї дії. Про другу дію навіть у програмці було написано дивно: "всі радіють від перемоги над мишиним королем і танцюють національні танці: іспанський шоколад, арабська кава, китайський чай, російські  пряники та французькі цукерки пастушок з пастушкою..." Виглядало це досить красиво, але коли вони вийшли плясать по 3-му разу це вже втомило... А якби не прочитали у програмці що саме нам намагаються донести цими напівнародними плясками-балетом, то навряд чи здогадалися б...

Внутрішнє оздоблення театру просто вразило, ліпні фігурки на стінах та стелі, статуєтки та позолочені підсвічнтки та люстри! Просто вражаюче. Але поєтичного дару у мене нема, то ж описати словами це не можливо. Окремі деталі дивіться на фото. За загальним враженням поїдьте в Одесу самі та купіть квитки на виставу!
Обідали в ресторані "Куманець" на розі Ланжеронної та Гаванної . Тут гарний інтер"єр в українському стилі, смачно готують та доволі великі порції. Ще нас приємно вразила кав"ярня "Прага" на Малій Арнаутській, яку ми знайшли цілком випадково. Тут готують смачну каву і великі порції смачних свіжих десертів! Спіймав себе на думці, що Одеса та Львів, здавалось би абсолютно різні міста з різною культурою та історією, дуже схожі між собою. А ще, я якось внутрішньо дивувався, коли бачив українську символіку та українськи сувеніри. Це місто ніби стоїть на межі між Російською імперією та Францією десь у 18-19 столітті. Особливо відчутний цей ефект на Приморському бульварі, коли по бруківці цокотять копита запряжених у карети коней.
Більшість будівель в центрі побудовані французькими архітекторами у 1882-1900 роках, про це свідчать пам"ятні таблички. Навіть дивно як стільки будівель збереглося після Другої Світової... Дуже втішає те, що багато будинків відреставровано, деякі реставрують, хоча є і такі, що завалилися від часу та людського недбальства...
Хоча і Одеса вже не та... Зазирав я у кілька знаменитих одеськіх двориків, де тьотя Сара мала смажити рибу, хлопчик Яша мав грати на скрипочці, а Абрам Моісеєвич читати газети і ругати радянську владу... На сонечку сохнуть дитячі речі, мабуть це вже внуки Яші, який закинув скрипку, пішов у бізнес і купив мерседес, що стоїть у дворі...

Неприємно вразило виховання дітей: мені не зрозуміло як можна бити пляшки об пам"ятник чи приводити дітей гратися у доганялки по пам"ятнику Голокосту...
За вихідні ми ще прогулялися по пляжу в Аркадії, пройшлися по Дерибасівській, сфотографувалися біля 12-го стільця у міському саду, побували у ресторані-пивоварні, купили розливних таїрівських вин та сувенірів, зайшли у Пасаж, який я міг би пропустити, якби не Света. В купе ми зайшли о 22:50, пипили чаю і невдовзі заснули! Взагалі, чудово провели час, що повністю відповідає моєму девізу "Відпочивати треба так, щоб ще довго не хотілося"!

Наступний день почався з запланованої пробіжки та заняття на турниках. Давно я це не робив, мабуть даремно! Все ж нормований робочий тиждень з місцем роботи поряд з домом має свої переваги... Після занять я зустрівся зі знайомою з Одеського Гідрометцентру Анжелікою. Окреме їй величезне дякую за екскурсію в ті місця, куди сам би я точно не пішов. По-перше, це пляж Аркадія, досить відомий і влітку, мабуть дуже не дешевий. Там все вже готується до прийому відпочиваючих, проводяться косметичні роботи ресторанів та нічних клубів, набирається персонал... цвіте вишня... По-друге, це ресторан-пивоварня "Люстдтдорф". Тут подають свіже пиво власного виробництва трьох сортів. В меню ресторану є дегустаційний набір - 3 бокальчика пива різних сортів по 50 мл, 1 метр пива -дошка довжиною у 1 метр, на якій 12 бокалів пива, 1 метр ковбаси та м"ясна дошка - різноманітні м"ясні делікатеси до пива, на твій розсуд.
Ну і по-третє, це китайський ресторанчик, де ми їли жаб"ячі лапки у клярі. Цікавий досвід.
Наступного дня ранок був соняшнший і я вирішив урізноманітнити нашу ранкову пробіжку спуском до моря з послідуючим купанням! Так, в цьому році 14 квітня майже о 8 ранку я вже купався у морі.
Водичка була чиста та свіжа!

По данним Гідромету +9 градусів. Купався я і наступного дня, а от у п"ятницю вже зночі подув вітер і пішов дощ, то ж купання вже не вийшло.
У четвер була запланована екскурсія до Гідрометцентру Чорного та Азовського морів, який знаходиться на Французькому бульварі, поблизу моря. Навпроти нього санаторій Росія, хоча точніше його руїни...   Як на мене, хай би вже цей клаптик віддали багатіям під дачі, з певними умовами, хоч вигляд був би не таким жахливим...
У п"ятницю, після лекцій, ми отримали свідоцтво про успішне закінчення курсів, попрощалися і розбіглися. Я побіг у центр купувати квитки на балет "Лускунчик". На вихідні я чекав на Свету і готував якусь екскурсійну програму, але оббігти і побачити все було дуже важко.

Далі буде...

Ми таки купили собі фотоапарат. І першою його перевіркою було відрядження до Одеси. Тож про "Перлину у моря" у подіях, враженнях і фотографіях... Дуже важко вибрати кращі з майже 600 фотографій... Поїзд прибув на вокзал Одеса-головна приблизно о 6:20 ранку.

Південь України зустрів мене похмурою погодою та дощем! Але у ці дні тут планувався просто всеукраїнський шабаш метеорологів, а іноді ми уміємо домовлятися з погодою...  Доїхавши на 18-му трамваї до потрібної зупинки (які, до речі, мають тут дещо дивні назви, як то 5-та чи 16-та станція Фонтанської дороги, чи 7-ма станція Люстдорфської дороги), я пішов шукати відкритий вхід до території університету. Так рано гостей тут ще не чекали... Поселився я у університетьському профілакторїї, який більше був схожий на охайний готельчик. Переодягнувшись з дороги та прийнявши душ, я пішов навчатися. Серед слухачів курсів було 8 жінок та один хлопчина з Донецького аєродрому. З ним ми найбільше і здружилися. Після пар він спитав як я відношуся до ранкової пробіжки, я відповів позитивно і ми домовилися на 7:15 ранку. Після чого я пішов привітатися з морем. Воно було тихе, але холодне. Пізніше, озброївшись мапою, я поїхав у центр міста. Трамваї у Одесі курсують хоч і не так часто як хочеться, але досить справно. Проїзд по 1 грн. До того ж трамвай - це вид міського транспорту, якому я найбільше довіряю, після метро. Можливо тому, що він більш сталий у своїх змінах і найбільш консервативний. Не знаю чому, але я дуже погано оріентуюсь у чітких квадратних кварталах, як то центр Одеси, чи Поділ у Києві. Пройшовши вздовж вокзалу та Привозу, який вже зачинявся, я звернув на Олександрівський бульвар, так як на ньому розміщувався скверик і найбільша кількість пам"ятників. Спершу мені зустрівся пам"ятник жертвам Чорнобильської катастрофи. Він, як і більшість пам"ятників цієї трагічної події, був чорним та не дуже масштабним, стояв трохи осторонь дороги у зовсім невизначному місті напроти зупинки. Під дахом цієї зупинки я якраз сховався від дощу, що все посилювався... Далі мені попався скверик з пам"ятником-козаком та меморіал пам"яті загиблим стражам правопорядку... Скільки ж людей гине у наші мирні часи... Далі - пам"ятник Олександру Сергійовичу. Взагалі в Одесі люблять Пушкіна, я бачив принаймі три пам"ятники цьому поєту, можливо і це ще не всі. Ноги на той час я вже промочив, тож зайшов трохи обсохнути і відігрітися у торговий центр "Афіна". Цей комплекс надзвичайно мене вразив!   Склалося таке враження, що я знаходжуся у футуристичному місті серед хмарочосів, враження підсилювало металеве дерево з пташками на гілках, що практично сягало 6-го поверху. Однією з основних програм прогулянки був Оперний театр та пам"ятник Дюку де Решельє. Театр надзвичайно гарний після реставрації, чудові скульптури... Квитки я не купив, бо було вже досить пізно. Дюк, як і завжди, стоїть напроти Потьомкінських сходів і має той же двозначний вигляд з 2-го люку.

Далі буде... тут!!!