У небесах віджуравлило,

Відлопотіло, відійшло,

А де мої поділись крила?

Де втіх бездонне джерело?

Де ті мої із лишком двадцять?

Слова, скажіть хоч щось мені!

Слова мовчать, слова бояться

Навік пропасти у стерні.

А от і осінь, ніжна і невинна,

Останній чміль у справах прогудів,

Тримається душа за соломину

Залишених в минулому слідів,

Де кожен ранок теплим був і босим,

Де тільки зріли прогріхів плоди.

Та тихо там, бо все пішло у осінь,

Просту і неціловану. Сюди.

Я не знаю що таке кохання.
Думаю нестерпне почуття.
Намагаюся немов в останнє
я його впустити до життя

Іспит цей ніхто не подолає
Крім мене самої. Дивний крок.
Вчителька від мене вимагає
Протилежний вивчити урок.

Ця мадам не звикла до екстриму
Ненависть плекає до людей
Як вогню лякається інтиму
Каже, що навколо світ звірей.

Вона вчить ховатися від себе
Злоба і підозри її мед,
Лається неначе грішний ребе
І плете з образ ажурний плед.

Мрію я забути дивну тітку
Її дім - занедбана тюрма
Та не можу відчинити клітку
Адже надзиратель - я сама.

А я на Вас дививсь та був німим,

Хоча душа моя кричала: - Нумо!

У мене є ще стільки дивних рим!

Я ще не всі пустила в люди думи!

Осіннє листя падало до ніг,

За рогом шлях видзенькував трамвайний,

Я був німим, бо думи – не для всіх,

Вони для Вас і осені, звичайно.

Якби хоч раз задумувались люди

Чим справа обертається лиха,

То навіть у відомого всім Юди

Напевне б не було його гріха.

Та як нема такого розуміння,

І схильності нема до простоти,

Плати, народе, за свої хотіння,

Собою та нащадками плати.

Над озером осінь,

І день в німоті,

Над озером небо

Блищить сивиною,

Чи я тобі був

У твоєму житті,

І чи залишусь

У тобі хоч луною?

За озером сад,

У саду тихі сни,

За озером яблукам

Падати скоро,

А я іще тут,

Хоч і тонше струни,

А я іще пам’яттю теплою

Хворий.

О, віро моя!

Чом тримаєшся ти?

О, думи мої!

Чом ви й досі гризотні?

Над озером осінь,

І місяць іти

Збирається в ніч

По небесній безодні.

О, осене, моя солодка мріє!

Колиско неповторюваних снів!

Я знаю Вас, як знать ніхто не сміє,

Я навіть Вами дихати зумів.

Вам у весни не позичати вроди.

Вам прикрашати стежку до зими,

Коли украй потомлені городи

Пускають в небо споминів дими.

Кому біда, кому велике свято –

Кривавим блиском тішитись мечів,

Коли нечистий схоче пирувати,

То вишукає скрізь побігачів,

Що чубляться мов дикі, до нестями,

Ладнаючи міцний країні гріб,

І так засіють все округ хрестами,

Неначе то єдиний їхній хліб.

Ой, та душа – тонке занадто діло,

Що зіткане із пам’яті і мрій,

Та має часто те, що не хотіла,

А що хотіла – спробуй зрозумій.

І будь ти хоч як сто мужів тямущий,

А точного пояснення нема,

Одне відомо: той, хто має душу,

На світ оцей з’явився недарма.