хочу сюди!
 

Марина

36 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 29-45 років

Замітки з міткою «війна»

ЗСУ-Донбас


Уряд схвалив підвищення грошового забезпечення українських військовослужбовців та нарахування надбавок і премій в зоні АТО
Принято також державне оборонне замовлення на нові види озброєння,воєнної техніки для модернізації ЗСУ



Війна як наслідок Євромайдану

Кіпіані: Війна є, певною мірою, наслідком подій на Майдані
19:00, сьогодні
Вахтанг Кіпіані
Вахтанг Кіпіані / Радіо "Свобода"

Друга річниця Майдану і відчутність наслідків революції. Вплив суспільства на політичні еліти. Міжнародна підтримка України і небезпека втратити її. Про все це і більше в ексклюзивному інтерв’ю з істориком та громадським діячем Вахтангом Кіпіані.

Майдан досі не реалізований

І сам Майдан, і, безумовно, його наслідки є важливою історичною подією нашої країни. І війна, яка є, певною мірою, наслідком подій на Майдані – це теж історія. І хоча не ми цього хотіли, ми маємо гідно це прожити.

Більша частина суспільства ще не готова розглядати це питання як історичне. Бо все, що закладалося в уявні результати Майдану — наразі не є реалізованим. Саме тому крики про зраду, скидання влади та третій Майдан цілком зрозумілі через відсутність докорінних змін, хоча особисто я їх не підтримую. До того ж більша частина суспільства зараз продовжує жити на Майдані. Тобто фізично вже ні, але фактично вони звіряють свої вчинки, політичні рішення, невдоволення соціально-економічною ситуацією в країні з ідеями Майдану. І через це виникає фраза "Не за те ми стояли на Майдані!"

...через двадцять років, коли який-небудь історик буде писати історію Майдану, він напише її максимально наближеною до реальності

Тому Майдан – це історія, яку ще не можна викласти в підручнику історії. Тобто можна зробити хронологію подій певної фази Майдану, і це робиться, але підводити риску ще зарано. Поки що ми можемо сказати, що є на шляху від фізичного перебування на Майдані до впровадження результатів Майдану. На сьогодні ми є в певних точках на високому рівні реалізації – наприклад, створення поліції так, як ми вимагали: сервісна служба для населення, яка не б’є громадянина, якщо він не порушує закон. Це вже відчутне досягнення. А в деяких питаннях ми на найнижчій точці. І, цілком можливо, що таких питань в сотні разів більше, аніж реалізованих. Тому я переконаний, що не знайдеться нормального історика, який зараз напише історію Майдану.

Коли ці риски можна буде підвести – сказати важко: можливо це буде буквально завтра, а можливо – через п’ять років.

Будь-яка подія має тисячі різних поглядів, але в цьому і є перевага демократичної країни, якою ми є. Тому корисно події обговорювати максимально: іноді задля розуміння фактів і реконструювання конкретних подій, іноді – задля того, щоб перевірити реакцію аудиторії на певне твердження чи тезу, а іноді тільки задля того, щоб щось згадати, що є важливим. До того ж, чим більше буде такого обговорення, і чим більше фактичної інформації встановлено і названо, тим більша вірогідність того, що через двадцять років, коли який-небудь історик буде писати історію Майдану, він напише її максимально наближеною до реальності.

Міжнародна підтримка не вічна

Здається, що Захід нас все ще підтримує, бо якби цього не було, то наша доля в протистоянні з Росією була б набагато трагічнішою, аніж є зараз. Ми втримали більшу частину територій, а тиск Заходу і пряма допомога нелетальною зброєю від США, Канади, Японії та інших країн допомогла нам стабілізувати ситуацію. До того ж певним показником є те, що вже в другій половині 2016 року нам обіцяють безвізовий режим. Тобто перспективу від нас ніхто не забирає. У цьому сенсі мене більше бентежать недоліки самої української влади, яка чогось не робить, яка грається в популізм, яка не хоче реалізовувати нами ж взяті обіцянки чи гарантії щодо прийняття певних законопроектів. Мені здається, що у разі коли ми не отримаємо певної допомоги, то проблема в Києві, а не в західних партнерах.

Тобто може бути так, що ми будемо відтягувати, то може наступити момент, коли знов звернемося по допомогу, а її вже не нададуть

Звичайно, що терпець ні в кого не є безкінечним, і чим довше Україна буде перевіряти терпець Заходу, тим більше шансів втратить. Просто треба розуміти, що західні уряди не є відірваними від власних суспільств. І у разі зміни політичної картини в якій-небудь з країн, може змінитися і політична лояльність цієї країни по відношенню до України, навіть якщо сьогодні вони нас підтримують. Тобто може бути так, що ми будемо відтягувати, то може наступити момент, коли знов звернемося по допомогу, а її вже не нададуть, бо змінилася політична ситуація в самій країні. Яскравий приклад з Польщею – очевидно, що президентство Коморовського було набагато більш схильним допомагати Україні, аніж президентство Дуди. Тобто ми, на щастя, не бачимо негативних кроків у нашому напрямку, але маємо зауважити, що позитивних кроків стало набагато менше. Відповідно тут ми вже упустили цей момент. І так може бути будь-де.

Країни, які підтримали асоціацію з ЄС, зробили нам величезний комплімент

Ми можемо бачити зараз, що всі країни, які підтримали асоціацію з ЄС, зробили нам величезний комплімент, бо, зрештою, ми донедавна самі в середині країни не могли визначитися з тим, у якому напрямку нам рухатися. Тобто проблема була не в Брюсселі і не в тому, що вони не давали нам чітких сигналів, а втому, що в Донецьку, Луганську, Харкові та багатьох інших містах не було навіть 50% людей, які бажали б бачити нашу країну у складі ЄС.

Голосуємо за популістів

...всі кажуть, що хочуть чогось хорошого, а на виборах голосують за популістів

До того ж суспільство має впливати на політиків і казати про те, чого воно хоче. Але, направду, через слабкість громадянських інституцій це дивно і нелінійно виглядає: тобто всі кажуть, що хочуть чогось хорошого, а на виборах голосують за популістів, які це хороше відтерміновують. Тому самі громадяни часом заважають цьому руху, бо вони хочуть мати дорогу, а не правило: побудуйте мені дорогу, а не називайте мені купу правил. Тобто у нас влада і суспільство несуть цю відповідальність гальмування шляху до ЄС порівну 50/50.

Єдине, чого мені дуже хочеться, щоб наші еліти могли домовлятися між собою, навіть кулуарно, про те, що навіть якщо громадяни сьогодні ще не готові сформулювати свої європейські перспективи, то ми, еліти, влада, інтелектуали, професура, журналісти, ми розуміємо, що європейський вибір для нас безальтернативний. І ми мусимо розвертати суспільство у потрібному напрямку навіть попри волю самого суспільства. Такого в українській політиці немає. Для прикладу у Грузії це було – грузинське суспільство ще не усвідомлювало, що воно хоче бути європейським, а грузинський уряд на чолі з Саакашвілі це усвідомлювали і вони розвертали корабель. І це зробили максимально ефективно – люди побачили зміну правил, їх ці правила влаштували і вони пристосувалися.

Ще одним успішним прикладом можна назвати Польщу, бо 25 років тому у Польщі не було нічого, але за цей час вони побудували нормально працюючу демократію, дуже стабільну економіку. Західна Україна досить схожа на Польщу по своєму менталітету, тому ми могли б переймати їхній досвід. Але це вже проблема еліт, які не хочуть цей досвід у різних питаннях (децентралізація, будівництво правоохоронної системи, тощо) вивчати і запроваджувати. До того ж саме у Польщі це було спільне рішення з обрання напрямку як суспільства, так і еліт.

Варто розуміти, що і в українського суспільства, і в наших еліт є всі можливості, є чудові приклади інших країн, є сприяння Заходу для того, щоб змінити ситуацію на краще і рухатись в правильному напрямку.

Автор: Вероніка МіроноваДжерело: Телеканал новин "24"

Хочу чтобы все... Все...все это прочитали.

Хочу чтобы все... Все...все это прочитали.

Світлина від Свободный Донбасс.

ПОЕЗД "КИЕВ-ВОЙНА"

«Если вы хотите для себя понять, что же происходит - возьмите билет в две стороны на этот поезд», - о чем говорят люди, которые едут в войну - волонтер Виталий Дейнега для «УП-Жизнь».

«В АТО я езжу поездом. Потом прыгаю в один из наших экипажей или сразу в машину к военным и "на передок". Меня порядком задолбала автомобильная дорога Киев-Харьков-Изюм-Война. Я не люблю машины, сидеть в них по 12 часов выше моих сил. Благо грузы у нас легкие, и есть, кому возить. Я могу ехать поездом без зазрений совести.

Есть такой поезд "Киев-Константиновка", в прошлом ездивший по маршруту "Киев-Донецк". Если быть точным - то поезда два: утренний скоростной, он же "Хюндай" (почему-то именно по этому направлению пустили эти дорогие и капризные поезда, а во Львов с Одессой из Киева идут уже отечественные "серебряные стрелы") и ночной с купе, плацкартом, проводником и всем, чем положено.

Маршрут лежит через Полтаву, Лозовую, Славянск, Краматорск и Дружковку. Конечная станция - Константиновка. Отсюда до Песков, Авдеевки, Дзержинска и других "горячих мест" от 20 до 50 минут на машине.

Контингент едет разный. Я вообще думаю, что в этом поезде можно смело начинать "Минский процесс". В нем едут и те, кто стреляет, и те по кому: солдаты украинской армии, жители прифронтовой зоны. Я не раз встречал или возил сам на этом поезде журналистов из разных стран.

На поезде "Киев-Война" ездят и представители "той стороны": жители Донецка и Макеевки, Шахтерска и Харцызска. Я уверен, что в каждом из таких поездов можно найти бывшего "ополченца", если сильно захотеть. Может быть, получится отыскать и действующего.

Солдаты едут на фронт. Поэтому в вечернем поезде много нетрезвых людей в форме. Они накачиваются алкоголем на "проводах", после чего друзья их ведут под руки, садят на место и машут с перрона вслед.

В этом поезде лишний раз убеждаешься, что "зеленый змий" - это бич нашей армии в частности и нации в целом. Ребят сложно осуждать, с учетом того куда они едут. Но, к сожалению, они часто продолжают этот запой уже на фронте.

Я пересекался здесь с 95-й бригадой, 57-й, 90-м и 80-м батами, артиллеристами из 26-й, однажды со мной поменялся местами один очень приятный парень из 128-й горно-пехотной.

Если вам хочется понять немного больше об этой войне - просто купите билет до Константиновки и назад и вы гарантировано будете ехать минимум с одним солдатом и одним беженцем.

За время поездки вы узнаете много. Услышите "проклёны" в сторону генералов и МО, узнаете почему наш солдат массово идет на дембель и не хочет оставаться на войне, узнаете об особенностях "перемирия" и разнице между калибрами орудий и "стрелкотни".

Вы знаете, что настоящих героев этой войны не показывают по телевизору. А тех, что сидят в студиях ток-шоу или креслах парламента солдаты высмеивают. Вам расскажут про полковников из генштаба, которые в козырных брониках приезжают на передок, делают пару селфи, устраивают разнос за окурки и сидят в блиндаже пока их не заберут назад.

Вам расскажут, что штаб сектора переезжает все чаще и обычно все дальше от передовой, что солдаты бы и сами рады долбонуть туда из орудий, но жаль боекомплекта.

Думаю, вы сможете понять, почему мы иногда отдаем предпочтение одним частям перед другими, что это делается чисто исходя из эффективности, а не каких-то наших заморочек. Вы сможете узнать, как и кто воюет и насколько существенен вклад в общее дело тех или иных подразделений наших вооруженных сил.

В этом поезде я разучился ненавидеть беженцев.

Сложно осуждать человека, вина которого состоит лишь в том, что он родился не в том городе. Большинство пассажиров с "той стороны" либо за Украину, либо "за мир". Да, многие из вас уже готовы вспоминать им референдумы и прочее, но помните - многие на них не ходили, а под раздачу попали вместе с остальными.

В прошлой поездке я встретил женщину из Донецка, во дворе которой стоят сепарские "грады".

Она проукраинская и отказывается получать ДНРовскую пенсию, но в ее двор также успешно прилетали "ответки" и в подъезде стекол почти нет. Вы будете говорить, что она должна уехать. Но куда? Когда тебе 70, а ее квартиру в Донецке уже никто не купит. Так и живет.

В страшные периоды переезжает в центр к друзьям. В обычные - спит дома и даже не идет в подвал. Прилетит, так прилетит. Представьте на ее месте свою маму и вы уже никогда не будете относиться к беженцам так однозначно.

Тут же мы с волонтером фонда Ирой Турчак познакомились с мальчиком из Шахтерска, который с 16 лет работал в копанке, в страшнейших условиях, чтобы помогать родителям. А в 18 он уже прощался с ними сидя в подвале своей 5тиэтажки. Когда арта кроет так, что фундамент дома с толстыми стенами танцует вокруг тебя танго уже неважно ничто, и ты надеешься, что сможешь сказать маме: "я тебя люблю".

Наши выбивали сепаров из города, а потом те - наших. Земля тряслась так, что в подвале уже никто не верил в спасение. Люди прощались с жизнью и друг другом, говорили родителям самые важные слова: "я тебя люблю", "прости меня за", и многое другое.

Когда он вышел из подвала - узнал, что соседи погибли. Сосед был парализован после инсульта. Жена с ним осталась до конца.

Далеко не все, кто попал под раздачу - это вата. Многие попробовали приехать в Киев, но встретились здесь с неприятием. Они могли поехать в Москву, но выбрали Киев. Они были за Украину или нейтральными. И что?

Эта же страна оставила их за бортом и наедине с бюрократией и взяточничеством. Людей, которые потеряли в этой войне все: сначала деньги, потом дома, а теперь и страну. Они приехали в Киев, и их же народ вытолкнул их на обочину.

Обхамил за "донецкие номера". Не разбираясь, причислил к сепарам. Сказал: "дуйте назад в Донецк, вас тут не ждут". И те, у кого осталось жилье вернулись обратно. Они больше не поддерживают Украину, они в лучшем случае "за мир". Мы сами это сделали вместе с вами. Мы под одну гребенку расчесали бычье на лексусах и студентов донецкого музыкального училища.

У нас дерьмовое государство, состоящее из коррумпированных и нерабочих институтов. Но мы сами выбирали тех, кто его создавал. Увы.

Так почему бы нам хотя бы самим не оставаться людьми? На своем низовом уровне. Помогать армии, сочувствовать беженцам, выхаживать раненных? Или для этого надо, чтобы в Донецке жила именно ваша бабушка и именно вашего сына забрал на рассвете военком с двумя автоматчиками?

В этом поезде я узнал, что Россия закидывает в ЛНР/ДНР не только списанную бронетехнику, а и просроченные продукты. Узнал, что российская молочка еще ничего. Что килограмм сахара в Донецке уже в 3 раза дороже, чем в Киеве (тут я вспоминаю, что "Донбасс кормит всю страну"). Что в Донецке не показывают "1+1", а 5-й канал смотрят подпольно. Что жители Донецка обозлились на нас окончательно и это уже в основном сепарский город, а в городах поменьше ситуация лучше.

В этом поезде я узнал, что ДНРовские пенсии выдают в "национализированных" отделениях Приватбанка. Что люди занимают очередь с 3-х утра и стоят до вечера. Что эти пенсии выдаются в рублях по курсу 0,5 (2000р за 1000грн) и их получают сепарски настроенные люди. Они не гнушаются двух пенсий: ДНРовской и украинской.

Проукраинские жители оккупированной территории получают только украинскую пенсию. Она приходит на карточку, которую дают гонцу, а он за 10% от суммы едет на свободную от ополченцев территорию, чтобы снять нал.

В поезде я познакомился с женщиной, которая демонстративно не брала сдачу в рублях. Правда недавно она стала чуть скромнее в своем патриотизме. Она видела, как девушка сказала в автобусе: "да нужны вы своей России как зайцу стоп сигнал!". После чего ее выкинули за волосы сами же пассажиры.

Украина как государство напоминает мне человека, который всю жизнь бухал, пропивал имущество, залазил в долги и проматывал их в игровых автоматах популизма и "вдруг", "внезапно" к нему пришла настоящая беда.

Теперь он стоит на задворках Европы с протянутой рукой и давит на жалость. Хотя виноват во всем сам и мог сто раз этого не допустить. Если он бы не был соседом - всем было бы на него плевать. А так - жалеют, дают, а он снова и снова идет в автоматы. Война - это уже крайняя точка перед концом страны.

Если мы не начнем проводить реформы в спринтерском темпе - нам конец. А теперь, пожалуйста, положите руку на сердце и скажите, что изменилось за год?

Лично я ощутил появление 3G и, пожалуй, все. Милиция так и осталась "мусорами", врачи "коновалами", учителя самой бедной прослойкой общества. Взятки берут те же люди и в тех же местах. Война мешает реформам?

Тогда спросите про них у солдат в этом де самом поезде. И вы поймете, почему никто не хочет оставаться воевать, и ребята массово идут на дембель. За год МО не родило даже нормальной формы. Половина реформ исходят от 12 волонтеров в его структуре. У тысяч оставшихся там людей по-прежнему "не получается".

Вы это увидите сами, просто сядьте в поезд "Киев-Война".

Конечная станция здесь вокзал в Константиновке. В городе, где часть людей поддерживает нас, а больше половины в лучшем случае "за мир".

Мы все узнали об этом городе, когда военные задавили ребенка, а понаехавшие "активисты" из других городов закосили под местных и попробовали качнуть свой "Майдан".

На одном из зданий возле вокзала здесь написано "Слава КПСС". И это говорит обо всем. Если у проукраинских территорий есть граница, то Константиновка это в лучшем случае ее край. Я даже не знаю, за что воевать дальше.

Когда я вышел из поезда - спросил: "а куда ведут эти рельсы?". Местная девушка мне ответила: "туда, куда дороги нет".

Железной дороги туда и, правда, нет. Но прямо с вокзала вас готовы отвезти такси и маршрутки в Горловку и Донецк. На привокзальном пятачке стоят рядом военные грузовички для прибывших солдат и маршрутки на Донецк с Харцызком для жителей "той стороны". Сегодня они спали в одном купе, завтра одни будут насыпать минами во дворы другим. Это война, ничего личного.

А еще с этого вокзала ходит поезд на Одессу. Местные говорят, что билеты на него купить просто нереально. По "ту сторону" тоже хотят отдыхать. Хотя поездка на море теперь стала роскошью. И многие ограничиваются солеными озерами Славянска. На них в этом году аншлаг.

Рядом с вокзалом находится "дюти фри". Так я называю рынок, на котором черешня дешевле, чем в любой другой точке страны. Когда в Киеве она стоила 36 грн - здесь та же желтая с пятнышком была по 12.

В поезде, который едет назад, вы увидите, что славянский завод фарфора уже адаптировался к войне и начал делать рюмки в форме мин. За 40 минут езды от Константиновки до Краматорска вам раза 4 предложат их купить. Люди здесь жили бедно, а сейчас живут еще беднее.

Поднимать бунты и кидать людей на амбразуры легче там, где низкое образование и денег нет. Это снижает стоимость услуг "живой силы" и помогает легче вести войну.

Если вы хотите для себя понять, что же происходит - возьмите билет в две стороны на этот поезд. Лучше всего плацкарт, здесь легче слушать, о чем говорят люди и "случайно" начинать с ними разговор. Может быть, тогда вы поймете, почему мы так фанатично собираем деньги на тепловизоры.

Мы просто не хотим делать короче маршрут этого поезда. Мы не хотим войны в принципе и за ее текущими границами в частности.

За материал для этого поста я хочу поблагодарить солдат: 95-й, 81-й, 128-й, 30-й и 26-й бригад, проукраинских дончан и пророссийских "придурков" с нашей стороны, людей, которые вернулись в освобожденные Славянск и оккупированный Донецк, пенсионеров, которые сохранили под обстрелами здравый рассудок, трезвость мысли и остались в живых.

И главное - я хочу поблагодарить солдат и наших спонсоров за то, что этот маршрут стал длиннее. Еще год назад он заканчивался в Изюме, и война была на 100 километров ближе к нам.

Дай Бог, чтобы через год этот поезд шел до Донецка. А еще лучше, чтобы через год уже не было такого поезда "Киев-Война".

#СвободныйДонбасс

Войны, в которых участвовала или поддерживала раша.

Світлина від Valentin Melya.

Войны, в которых участвовала или поддерживала раша в ХХ - ХХI веках!

vova Khvichiya
русско - японская война (1904 - 1905)
русско - персидская война (1909 - 1911)
Первая мировая война (1914 - 1918)
Гражданская война (1918 - 1922)
Первая Советско - Финская война (1918 - 1921)
Вторая Советско - Финская война (1921 - 1922)
Хасанские бои (1938)
Советско- Финская война (1939 - 1940)
Аннексия Прибалтики (1939 - 1940, пр.ав.- Литва, Латвия, Эстония)
Вторая мировая война (1941 - 1945, пр.ав.- "Што?")
Борьба с ОУН - УПА (1943 - 1956)
Индокитайская война (1946 - 954, при поддержке СССР)
Корейская война (1950 - 1953, пр.ав. - при поддержке СССР)
Венгерское восстание (1956)
Вьетнамская война (1957 - 1975, пр.ав.- при поддержке СССР)
Война в Лаосе (1960 - 1973, пр.ав.- при поддержке СССР)
Конголезский кризис (1960 - 1965, пр.ав.= при поддержке СССР)
Гражданская война в Йемене (1962 - 1970, пр.ав.- при поддержке СССР)
Война за независимость Гвинеи - Бисау (1963 - 1974, пр.ав .- при поддержке СССР)
Война в Южной Родезии (1964 - 1979, пр.ав. при поддержке СССР)
Шестидневная война (1867, пр.ав. - при поддержке СССР)
Война на истощение (1967 - 1970, пр.ав. - при поддержке СССР)
Вторжение войск Варшавского Договора в Чехословакию (1968)
Пограничный конфликт на острове Даманский(1969)
Война Судного дня (1973, пр.ав. - поставки оружия СССР)
Гражданская война в Эфиопии (1974 - 1991, пр.ав.- при поддержке СССР)
Гражданская война в Анголе (1975 - 2002, пр.ав . - при поддержке СССР)
Египетско - Ливийская война (1977, пр.ав. - При поддержке СССР)
Война за Огаден (1977 — 1978, пр.ав. - план операции - г.а. В.И.Петров)
Китайско - вьетнамская война(1979, пр.ав. - при поддержке СССР)
Афганская война (1979 - 1989)
Гражданская война в Никарагуа (1981 - 1990, пр.ав. - при поддержке СССР)
Вторая гражданская война в Судане (1983 - 2002, пр.ав. - при поддержке СССР)
Гражданская война в Афганистане (1989 - 1992, пр.ав. - при поддержке СССР)
Конфликт в Приднестровье (1990 - 1992)
Осетино - ингушский конфликт (1992)
Война в Абхазии (1992 — 1993)
Первая русско - чеченская война (1994 - 1996)
Вторая русско - чеченская война (1999 - 2009)
Вооружённый конфликт в Южной Осетии(2008)
российско - украинская война (2014)


чи слід очікувати ескалації воєнного конфлікту на Сході

Воєнна поразка Росії з наступною дезінтеграцією держави-агресора – єдиний спосіб повернути анексовані території й забезпечити зовнішню безпеку в майбутньому... + Тези з відповіді на запитання, чи слід очікувати ескалації воєнного конфлікту на Сході? - Радше «так», ніж «ні», але за певних умов.[ Читать дальше ]

Стаття Богдана Пташника

Стаття нашого патріота:"Коли москалі прийдуть сюди - нахрен ти будеш потрібний, сезонник.". Рекомендую прочитати.
"Я, Богдан Пташник, боєць батальону «Донбас», зараз змушений бути не на передовій, разом з побратимами, а в глибокому тилу – тут, в своєму районі. Через поранення я не можу знову стати в стрій… поки що, принаймні. Я допомагаю нашим місцевим волонтерам. Намагаюсь, хоча б якось, бути корисним Україні. Я не шкодую ні про що! Не шкодую за втраченим здоров’ям і обмеженнями внаслідок цього, з якими я зіштовхуюся щодня. Я знав на що йду і що може статися. І, якби можна було повернути час назад, без роздумів пройшов би цей самий шлях ще раз. Я пробув на Сході не довго, я не здійснив ніяких подвигів, але навряд чи хтось з мої побратимів може сказати, що я погано воював або вчинив безчесну справу… Тому, думаю, маю невелике право висловитись щодо подій в районі, за якими спостерігаю вже більше, ніж два місяці Я твердо знаю – те, що ця війна ведеться на сході нашої держави, а не тут, на території Волині – виключно завдяки тисячам і тисячам воїнів-патріотів, котрі зупинили москальську армію і її приспішників-терористів з, так названого, ДНР і ЛНР саме там. І не пускають цю чуму вглиб України! Ціною своїх життів, втраченого здоров'я, загублених кар'єр, бізнесу, нерідко, сімей. Те, що гармати ще не стріляють по наших, волинських хатах – це їх заслуга!!! Повірте, з нашим ворогом не можна домовитись. Якщо хтось наївно думає, що «братам північним» потрібні Луганська чи Донецька області – помиляєтесь. Не зупинили б ми їх там – москалі дійшли би до польського кордону! Сприйміть це як АКСІОМУ, яка не потребує доведень чи обговорень. Озирніться в нашу історію – ви побачите тисячу підтвердженнь їй. Але навіть те, що війна йде на нашій луганській і донецькій землі – мені болить. Бо там я зустрів безліч патріотів, які, не роздумуючи, віддавали своє життя за Україну! Не розмежовуючи на східну-західну, бідну-багату, російськомовну-українськомовну, свою-чужу, бо для них там, на Сході, в окопах, чужої України нема!!! І сьогодні, коли я чую з уст земляків: «а чого я?», «а за кого я маю воювати – за депутатів і олігархів?», «а мені треба той Донбас і Крим?», «нехай спочатку підуть ті, що при владі а потім і я», «спочатку дайте мені мало не космічну зброю, тоді я піду» і таке інше – мені стає соромно. Справді соромно, бо так говорять мої земляки. Їм, виявляється, наплювати на землю і народ. Бо ж «от коли російські танки підійдуть до нас, тоді Я!!!! ПІДУ ВОЮВАТИ!!!». А коли нашу землю плюндрують на донеччині чи луганщині – значить це нормально?! Вдумайтесь: «коли російські танки підійдуть до нас, тоді Я!!!! ПІДУ ВОЮВАТИ!!!»… та нахрен тоді ти потрібен будеш один з другим, коли москалі прийдуть аж сюди!!! Тоді вже пізно буде. Ось відповідь вам усім на такі питання! Та ви й самі знаєте її. Просто такими «відмазками» намагаєтесь, хоч якось, хоч перед самими собою, виправдати власні нікчемність і боягузство. Краще – мовчати. Не хочеш воювати, волонтерити чи допомагати нашим воїнам – не треба! Якось обійдемось без вас. Але не смій, один з другим, відкривати рота і «нести» таку ахінею. Особливо, коли ховаєшся за жінок і матерів, які оббивають пороги військкоматів, органів влади, лікарень. Їх я зрозуміти можу. Кожна матір хоче щоб її син був живий і неушкоджений. Кожна дружина прагне, щоб чоловік був поряд… Хоча, якби моя жінка додумалась перекривати трасу чи йти сваритись до військового комісара – я не знаю, що б я їй зробив. Якби таке зробила моя мама – вона б мене більше не почула. На щастя, вони цього не робили і не зроблять! Ще раз скажу – жінок, матерів, сестер я можу зрозуміти. Але не здорових бугаїв, які пускають соплі до пупа і канючать про важку долю, вибиваючи собі комісовку чи звільнення від призову, а потім круто «рассєкають» по кафе і барам, хизуються, геройствують… І на своє виправдання «народжують» вищевказані і їм подібні запитання-відмазки. Але найбільше я не розумію ще одну категорію «мужчин»… … Хочу поділитися з вами усіма одним спогадом… … Ми відбили один населений пункт Донецької області. Місцеві мешканці «здали» нам будинок матерого сепаратиста. До будівлі виїхала наша розвідгрупа. І яку картину ми там побачили? Цей небідний чоловік протягом дуже короткого часу встиг відігнати до родичів два своїх шикарних авто, прихопити певні документи, гроші (про ці подробиці ми дізнались значно пізніше). Виставив своїх найманих працівників охороняти обійстя і втік в Донецьк. Однак, при цьому ЗАЛИШИВ СВОЮ ДРУЖИНУ вдома! Чи то місця їй не було в авто чи просто… залишив та й усе… Чесно – я був повністю шокований. Кинути напризволяще близьку людину, знаючи що в місто увійшли «фашисти, які пожирають немовлят і гвалтують навіть бабусь і снігурів»? Покидьок – скажете ви? Так – покидьок! Хтось побажає мати такого чоловіка, сина, брата, друга? Ні, в жодному випадку, — одностайно скажете ви! … Сьогодні пішла «мода» перед мобілізацією терміново виїжджати на сезонні роботи за кордон. Будь-куди – аби з України…

Давайте на мить припустимо, що щось пішло не так і завтра-післязавтра до нас, на Волинь вторгнуться ворожі війська… Хто захищатиме родини і обійстя цих сезонників? Так чим же, тоді, вони відрізняються від отого ж сєпара, описанного вище?

За словами «треба заробляти, за щось жити» прихований банальний страх. Власну «шкуру» вони цінують більше, ніж життя своїх рідних.

Коли сьогодні я чую «всі «мужики» з нашого села вже давно на сезонах», до того ж мовлене з… гордощами, я мимоволі згадую злякану жінку з донеччини, яку, після, мабуть не менше трьох десятків років подружнього життя, кинув напризволяще, рятуючи свою «шкуру» вгодований здоровань… Як на мене – ситуація аналогічна. Мені хочеться запитати: а раптом «щось» – на кого ви розраховуєте? Життя — річ непередбачувана. Ми не знаєм, що на нас чекає завтра. Можливо все! Наприклад, ДРГ, які тут влаштують диверсії, вибухи, вбивства.. Або ще щось – гірше? На кого ви розраховуєте? На міліцію? Владу? На мене, чи таких, як я?

Оооо, ви трохи помиляєтесь. Не дай бог що – я в першу чергу намагатимусь убезпечити своїх близьких і родини тих, чиї мужчини зараз воюють…

А ви вже якось самі… В останню чергу…

І так думаю не я один. Така вона – правда життя. Як там мені казав один «відкосивший» бугай – своя сорочка ближче?

… Ще півтори року тому ми навіть уявити собі не могли, що у нас буде війна… Так що, сподіватись в наш час, що тут ніяких заварух не буде, трохи недалекоглядно… Замисліться трохи – хто вас буде захищати, доки ваші «мужики» за копійки терплять насмішки на москальщині і зневагу в інших державах?..

І ті «сезонники» повернуться ж колись додому…

Як вони будуть дивитися у вічі тим, хто воював, тим чиї сини-батьки-брати-чоловіки воюють або загинули?

Хочете знати мою думку? Я б дозволив виїхати усім цим людям… але закрив би їм кордони, коли вони «зволять» повертатися. Вони ж покинули Україну, коли вона була в небезпеці? То навіщо такі Україні? Нехай би спробували бути бездержавними (бо «шо вона мені дала?»), особами без громадянства – адже, щоб отримати інше – потрібно, як мінімум, повернутися в Україну, виписатися і т.п. чи звернутися в наше консульство – формальність, як не як, в усьому світі присутня. До смерті бути нелегалами? Не дуже хочеться, правда ж?

… В нашій історії є один дуже повчальний епізод: В 1675 році кошовий отаман Сірко визволив iз кримського полону 7 тисяч бранців. Чотири тисячі сприйняли це з радістю і охоче поверталися в Україну. Решта ж три тисячі висловили бажання залишитися в Криму, бо там у них залишились майно, будинки... Отаман Сірко вирішив проблему дуже просто: послав козаків і ті порубали зрадників… ...Сірко став на коліна і гірко заплакав, промовляючи: «Пробачте мене, мої земляки, але краще буде, якщо душі ваші спочинуть в ангельських обіймах, ніж ви будете народжувати ворогів землі української на наші козацькі голови»."

Україна в умовах війни

Які слова страхітливі -
Дволикість,дворушництво, двозначність, двоєдушність.
Двомовність, як роздвоєне жало.
Віки духовної руйнації - змія вжалила серце нації.

прислухайтеся, люди українські, як боротися з росією…


Пам'ятаєте... ще 19 серпня 2008 року, коментуючи російсько-грузинський конфлікт, директор Інституту Росії Василь Лаптійчук завбачливо попереджав: "Тема ворожнечі між Росією й Україною поки що – вічна. Вона триватиме аж до створення таких умов, за яких агресор, посягнувши на Україну, неминуче зазнає поразки. [ Читать дальше ]

Контрпропаганда або де шукати правду?

Ми живемо  в цікаві часи, часи коли   доступ до інформації лише з газет та телевізора ще не тільки пам’ятаємо,  а й використовуємо поруч з більш незалежними ресурсами. Це й не дивно, адже багато людей звикли довіряти друкованим виданням , а слова, що звучать з телевізора сприймати як незаперечну істину, особливо це стосується більш старшого покоління, яке не мало альтернативи 20 років назад.

                 Але, поява Інтернету, який сприймався як вільний доступ до інформації, яка Вас власне цікавить  не вирішила цієї проблеми, а навпаки, дала змогу писати що завгодно, не несучи відповідальності.  А найбільш цікавим є те, що простори Інтернету почали активно  використовуватися для маніпуляції  та пропаганди.  Чудово якщо це пропаганда здорового стилю життя, але це ж не приносить прибутків.

                Використовуючи сучасні технології, фантазію та фінансовий фундамент з купюр «Загнивающего запада» псевдо журналісти генерують просто шедеври, не повірити яким складно навіть людині із здоровим глуздом та здатністю до аналітики. Що вже говорити про люд, який турботами повсякденного життя , в силу втоми чи не бажання копирсатися  в  гігабайтах інформації, споживає легкодоступний  напівфабрикат  новин таким, як його подають. Ось так і з’являються «фашисти на майдані»,  «злі бандеровці» та «київська хунта».

Добре, добре все це й так зрозуміло, кому я пояснюю, всі ми розумні люди…. Чи не так?  Всі розуміють, але ніхто не знає як з цим боротися. Ось так і живемо, перегортуючи  стрічки новини .

Звичайно всіх не врятувати від інформаційної промивки мізків, але огородити себе й власне оточення від фальшивок все таки можливо.   Я виділяю два напрями в підході до фільтрації новин: перший-це  аналітичний підхід та  за допомогою сучасних технологій. Якщо зацікавило , спробуємо розібратися більш детально.

Аналітика в підході контрпропаганди передбачає  аналіз першоджерела інформації, перевірку зазначених фактів  та місця події. Щодо першоджерела, це не так вже й складно, знайти контакти людини, очевидця маючи соціальні мережі та засоби зв’язку.  Соціальні мережі дозволяють переглянути профіль користувача, проаналізувати наповненість. Особливу увагу потрібно надати датам, часу та кількості, якості контенту на сторінці.  Зв’язатися з першоджерелом можна, використовуючи телефон , Skype , Google Hangouts, дзвінки в соціальних мережах, нарешті, просто залишити повідомлення.

Перевірка фактів також не займе багато сил, достатньо пошукати інформацію на ресурсах, котрим довіряєте. Наприклад, якщо в новині говориться про використання пристрою чи механізму , можна перевірити технічні характеристики  за довідниками. Щодо місця події, то  проаналізувати відповідність фото-відео матеріалу новини можливо використавши  Google Street View  ,Yandex Maps , Google Earth, Wikimapia, ці ресурси дозволять переглядати  фото вулиць, будинків, всього того, що допоможе зрозуміти  чи відповідає інформація заявленій місцевості. Важливим є й перевірка дати, часу та  перегляд погодніх умов в час, що зазначено в новині. Це також можливо, використавши WEB- ресурси ( наприклад www.wolframalpha.com). Запам’ятайте, головне звертати увагу на дрібнички ( номерні знаки, стиль одягу, рослинність і так далі).

 А тепер  перейдемо до речей, якими користуються навіть спецслужби. Не хвилюйтесь, це на перший погляд складно, аналізувати фото на предмет підробки, виявляти унікальність  фото й відео, але не з сучасними технологіями! Як Ви зрозуміли, ми на другому етапі  пошуку брехливих новин. Я приділю більше уваги фото матеріалам, адже вони зачасту є, нібито, підтвердженням слів автора, тай підробити такий матеріал простіше за відео. По-перше, переконатися в тому , що фото зроблено , а не намальовано в графічних редакторах нам допоможуть метадані, що записуються у властивості знімку фотоапаратом. Для їх аналізу можна скористатися WEB- ресурсами (regex.info/exif.cgi, exif-viewer.com), їх існує безліч. Недоліком такого типу перевірки є  незрозумілість для людей, котрі уявлення не мають про будову цифрового фото та очищення метаданих соціальними мережами чи деякими веб-сайтами, для зменшення «ваги» та збереження конфіденційності даних  файлу. Найбільш дієвим, на мій погляд, є аналіз фото  на предмет зміни в графічному редакторі. Ця операція дозволяє з’ясувати що сфотографоване, а що «намальоване». І знову нам на допомогу приходять онлайн ресурси. Наприклад fotoforensics.com    ( звичайно, такі програми є  й для встановлення на комп’ютер й використання без Інтернету). Якщо фото оригінальне, то «шум» буде однорідним. В іншому випадку, будуть очевидні місця переходу між оригінальними та доопрацьованими елементами.

Й останній інструмент, але не менш дієвий- це зворотній пошук фото. Дана методика дозволяє визначити оригінальність знімку. Якщо новина датується 2014 роком, то й знімок, що ілюструє події повинен з’явитися  в мережі не набагато раніше. Для пошуку  автентичних фото в мережі можна скористатися Google Search Photo , але цей інструмент не дозволяє відсортувати знайдені зображення за датою появи в мережі. Інша справа – це веб-сайт TinEye.

Отже, проаналізувати й  впевнитися в правдивості новини, що з’явилася на теренах Інтернету не так вже й складно. Головне в цій справі – це наполегливість та бажання знайти істину. Тим паче, Ви маєте в своєму розпорядженні дієві інструменти та поради!

                                                            Додаткові матеріали  за адресою www.kontrpropaganda.pp.ua

Головна перемога Путіна в Україні - Президент Порошенко

Сьогодні в українському парламенті прибічники Порошенка- Януковича намагатимуться узаконити статус "Новоросії" та інших виродків, які Путін захоче утворити на території України. Захід не може допомогти Україні зброєю - бо інакше потрапить у ненадійні руки - туди, куди раніше потрапили сухпайки...
   
 Думаю ось про що: непотрібно себе обманювати - попереду не звичайна міжпартійна боротьба (ліво -право, наймані працівники - роботодавці) як на Заході, а все ще фундаментальне протистояння (Схід - Захід, олігархія - демократія).  Саме тому 
немає вільного підприємництва  та робітничого руху, через що дуже низька вартість робочої сили та малого внутрішнього платоспроможного запиту.
    
Блок Петра Порошенка навідріз відмовляеться від люстрації чиновників та силовиків, проголошення військового стану у східних областях.
      Саме тому ми маємо чистісіньку форму олігархічного угрупування Петра Порошенка, який навіть не прийшов на власний з'їзд (не царське діло).

     І фактично маємо "группу підтримки" Петра Порошенка з боку так званого "Народного фронту".
В історії України дуже шкідливу роль відігравало навіть не так зрадництво, як розкольництво по принципу "а чим я гірший?".
   Гірший - і набагато, якщо природа не наділила природними здібностями. Яценюк був опудалом як автор політичного проекту, як раніше і Гриценко. Справа не в моралі - а в природних здібностях, яких обмаль.
   
 
Саме тому у найближчий час падіння рейтингу Порошенка призведе до того, що вниз стрімко посунуть усі, хто причепився до Порошенка.   І Порошенко буде щосили спиратися на колишніх ворогів - регіоналів, бо більше ні на кого і... на Путіна (привіт Джемільову!).  В Росії припинили його називати хунтою - бо зрозуміли, що Порошенко у кріслі президента - це великий шанс для Путіна та його Росії. Краще не зглазити.
 
Юлія Тимошенко даремно відкрито відмовилася від критики Порошенка у його бороьбі з Путіним - тому, що йде не війна, а гра у піддавки з ворогом, бо він - класово близький до нього.
    
Яценюк на усі закиди, що потрібні економічні умови для підприємництва, полегшення умов для праці - має дуже зручну "відмазку" - "у нас - війна!".
     Саме тому за своїм складом "Народний фронт" буде сіпатися між "Батьківщиною" та "БПП" як кізяк в ополонці,  доки втратять свій авторитет у суспільстві, а також посади - заради яких вони пішли на розкол.

     Але все це має не велике значення, бо поглиблення війни примусить до встановлення революційної диктатури та призачення тимчасового диктатора проти інтервентів - але нинішній головнокомандувач на цю роль нездатен.
     Останнє: Придністров'я НЕ буде, бо Росія "не потягне" ще й наш Донбас - буде йти війна. Путін про це потурбується - у нього немає іншого виходу.
    
Станіслав Овчаренко