Я мрію, хоч не знаю,

Чи це варто,

Що я знайду, нарешті,

Сил немало,

Зустріну щастя,

Й подарую карту,

Щоб йшло до інших

Й більше не блукало.

22.04.2016

Жінка сива моя,

Вік люблю тебе я.

Так змогла ти зачарувати.

Щоби це зрозуміти,

Життя треба прожити –

Ні за чим не пошкодувати.

Моя жінка, хоч сива,

Бажана і красива,

Як колись ми побрались весною.

Відчайдушно любили,

Дітей наших зростили,

І зовсім не шукали спокою.

Сива жінка моя,

Ти вечірня зоря,

Засну тихо я, й далі полину.

Невід*ємна, одна,

Друг, товариш, жона,

Замінила ти княжу дружину.

 На прем'єру "Осінньої музики" Ганни Гаврилець

Київським квартетом саксофоністів

і Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром

в Національній філармонії України 21.09.2015

Вилущуються

Цілі ноти - каштани

Контрабасові

*****

Листя грушеве

З нотного стану дощу

Розлітається.

Синкопує листопадом

Партитура жовтнева

*****

З утроб золотих

Чотирьох саксофонів –

Плач, схлип, літепло

Листопадово-синє -

Осіння мелодія…

 вересень-жовтень 2015

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: восток: рубаи, хокку, танка

Свидетельство о публикации № 70919

Бракує сонцю сил вже на вершечок
Небесний видиратися; спроквола
З півшляху подолає і додолу
Сповза. Жене вівчар овечок -

Вітрець і хмари, подорожні вічні,
Бредуть собі серпневим пасовищем,
Всевідні й мудрі. Соняхи окличні
Твердінь трима ще - зграям в ірій - вище...

Вже ранки прокидаються пізніше,
Від прохолоди щуляться. Туман
Скуйовджений із річкової ніші
Вигулькує, кульгавий дідуган.

Він шкандибає лукою спроквола
З отарою овечок тонкорунних
І тане... у тремке трембітне соло,
У літепло, у блюз осінньострунних...


серпень 2014-вересень 2015

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: лирика пейзажная

 Шовкових споришів

Тендітний дотик.

У хатці з комишів

Леліє ґнотик –

Там сонечко до сну

Вмостилось. Тихо…

Ліг місяць на сосну,

Молочно диха.

Хор коників сюрчить -

Й руна з твердіні!

Замріяно турчить

Струмочок. Тіні

 Вистромлюють носи,

Ідуть навшпиньки,

І крапельки роси

З нічної синьки

На шовк із споришів

Зсипають рясно…

Розкрилення душі -

Дитинство ясне…

 12.06.2015

© Copyright: Марина Степанська Раздел: лирика пейзажная

Свидетельство о публикации № 66669

Теплый денек, синевы хладный взгляд

И в дымке костров вдаль деревья молчат,

Пожухла трава, горизонт уходящий,

Слепи’т глаза солнце, и шепот манящий.

 Не вёсен полудень, не жар шумный лета,

В задумчивость осень как в платье одета,

Лишь шорох травы осторожный вдали

Следы заплуталые сменит в пыли.

Задумчива осень, дождей тусклый плач

И в небе, как время, лошадки мчат вскач,

И лучик сквозь тучи рисует нам сказку,

И теплый денек дарит нежность и ласку.

т.е.с.  02,11,10

1. Боронися від того, хто щойно тобою був І водив тебе в сад, де високі замшілі трави. Бережися того, хто тебе у тобі почув І чомусь нагадав, що і небо твоє імлаве.

Де ж ті схованки снів, де загати хмільні дощу? Заростають стежки кропивами якогось дива. Ну а той, у саду, то був просто старий віщун. То був просто дивак, що його називали Дивом.

2. Монастирська стіна постаріла. Сиві сходини моху – як брови ченця. Тихо падали яблук достиглі серця, Відкриваючи стигми старечого тіла.

Сад молився у сутінках синіх, Не зігнувши своїх ревматичних колін. Під стіною стояв, може, Дух, може, Син, Поправляючи німб в золотім павутинні.

3. Нема кінця. Цей сад не має меж. Старі дерева. Трави-сухостої. Стоїш із кухлем глиняним і п’єш Питво позачасовості густої.

Так мало сонця. Небо, як слюда, Мутне і жовте. Хтось тебе лишає. І чути шурхіт: то його хода Крізь зарості сухого молочаю.

Нехай. У монастирському саду Солодка тризна. Яблука доспілі. І, затопивши пальці у меду,

Чекаємо на ніч, як на орду. І молимось. І чуємо ходу Крізь молочаю зарості замшілі.

Скажи - чому

Продовжив   існування

коли  вже  стимулів  катма?

заради  чого

тут  твоя  Душа?

Іллюзії  набили

синяками  мозок

Втомився   йти

ти  по  Шляху -

Спочинь.

Коли  Душа

втомилася  від смутку

Коли  Роботи

вже  нема...