Сегодня со мной случилось приключение. Солнце, жара. Наверное все с этим сейчас сталкиваются. Я шел на маршрутку. Купил себе сок. Решил остановится, т.к на ходу неудобно пить. Смотрю, лежат деньги. С первого раза я не поверил, что это настоящие деньги. Сейчас часто делают рекламу, с одной стороны банкнота, с другой - какая-то надпись. Я не сразу понял. Но по знакам было похоже на евро. Подошел поближе, и правда - лежат Евро. Я быстренько поднял. Там было около 1500 евро. Конечно ожидал, что будут крики, "Это мое!", "Отдай!". Но ничего такого не произошло. Сразу же пришла мысль, что с этими деньгами делать? Ладно там найти 2О или 4О грн. Но полторы тысячи евро (где-то 14000 грн), было стремно. Забрать эти деньги себе - неправильно. Кто его знает, зачем они были у хозяина. Может на лечение родственника. По любому, человек очень расстроится, и у него будут проблемы. А быть счастливым, и знать, что кому-то в этот же момент, из-за тебя плохо, не хорошо. Поэтому решил подождать. Хозяин по любому придет за этими деньгами. И вот сижу, пью сок. Смотрю на мимо проходящих людей и думаю, кто же может быть этим человеком, и смогу ли я его узнать. Почему-то я сразу решил, что это будет девушка. Представляю, как она ищет потерянные деньги, может даже плачет. Интересно было. Решил ждать 10 минут. Но уже через пять подошла хозяйка со своей подругой, обсуждая потерю денег.
Мы не долго говорили. Я спросил, не потеряла ли она чего. "Евро"- получил в ответ. Было понятно, что эта девушка и есть хозяйка денег. Достал из кармана то, что нашел. Отдал. Честно говоря, мандраж был еще какой. И у девушки тоже был шок. Ей вернули потерянные деньги. Она даже спасибо не сказала. А мне хотелось побыстрее оттуда убраться, как я и поступил.
Потом еще долго было волнение по этому поводу. Но самое главное - никаких сожалений. Я думаю, что поступил правильно. У меня на душе спокойно. Жалею только о том, что мало поговорил с той девушкой, и так и не узнал, как ее зовут. Ведь мы, вероятно, больше не встретимся.

Что такое добро? что такое зло? как они соотносятся? эти вопросы кое-кого волнуют. Даже создаются на этом блоге одноименные сообщества, участники которого исповедуют дуализм, отрицая Бога или его значение в нашей жизни.  Это случилось давно. Об этом даже написано в библии.

«И произрастил Господь Бог из земли всякое дерево, приятное на вид и хорошее для пищи, и дерево жизни посреди рая, и дерево познания добра и зла.» Быт. 2:9

Дерево познания добра и зла сыграло забавную шутку в развитии человечества. С тех пор мы едим - не наедимся.     А что говорил Бог по этому поводу? Читаем чуть дальше: 

«И заповедал Господь Бог человеку, говоря: от всякого дерева в саду ты будешь есть, а от дерева познания добра и зла не ешь от него, ибо в день, в который ты вкусишь от него, смертью умрешь. И сказал Господь Бог: не хорошо быть человеку одному; сотворим ему помощника, соответственного ему.» Быт. 2:16-18

Обращаю внимание, что ответственность лежит на мужчине. Женщин тогда не было.

Пора слезть с дерева познания добра и зла и понять, что ни добро, ни зло не дают человеку жизни. Тем более вечной.

Что я думаю о дереве жизни, посаженном в центре рая? А вот что:

«Иисус сказал ему: Я есмь путь и истина и жизнь; никто не приходит к Отцу, как только через Меня.» Ин. 14:6

Остальное - раговоры о собственном величии духовно умершей плоти.

«Любовь Божия к нам открылась в том, что Бог послал в мир Единородного Сына Своего, чтобы мы получили жизнь через Него.» 1 Ин. 4:9

Попробуйте прочесть без предвзятого отношения к христианству.

Знаете, а все-таки есть на свете еще добрые люди) Я сама неоднократно помогала людям, когда ни один человек не остановиться и не поможет.. Наверное это такая отдача.. Я на себе проверила - чем больше делаешь добра на свете, тем же оно и возвращаеться.. Жаль, что есть и такие, которые ни во что не верят.. очень жаль. Жаль что в мире очень мало честных людей.. почти единицы.. и естественно, аналогично, мало так же те кто верят еще в добро и честность.

Про що співають душі аборигенів

 

Сила силенна розпочали своє нікчемне й ганебне полювання на Бога

Ми ж не обернемся до них й не пристанемо до шляху крові й цього лайна

«Ми» пишу – бо нас не мало

Якщо й не бачились ніколи, й навіть коли хтось вже помер – все рівно «ми»

 

Чоло схиливши суворо триматимемо удар та що завгодно

Навіть ціною життя. Адже який сенс тоді жити, коли це існує й відбувається скрізь.

Усе це гниле полювання на Бога й зневага святих істин.

Адже все святе вже майже знищене. І от який тоді сенс бути присутнім в цьому.

 

Хіба що боротьба.

Та бій без крові й меча повинен бути.

Цей німий бій, сенс якого – схиливши очі суворо витримати все.

По тому – наснитися комусь, й вмовити вкласти прах до землі й виростити з того дерево.

 

У сподіванні перемоги природи над цим самознищенням всього живого.

---

Пам’ятаю, у краю моїх предків, колись давно, сильно впала моральна свідомість й гідність, коли мальовничі обрії спотворив чорний завод з потворним смогом у небо. Можна сказати, що той мальовничий обрій за ставками, левадами й полями був іконою для села, а завод, що з’явився – скалкою в око, блювотинням на лик святого ікони. З тим чорним заводом почорніли ніби самі люди. Зсередини. Все змінилося. Зникли світлі солом’яні дахи й світлі люди. З’явилися п’яниці й пофігісти. А старі все нарікали, що все вже не так, сумували за красою обрію, своєю гордістю, згадували розкуркулену колись панну, яка тримала у культурі всю місцину, й поволі помирали.

Молоді ж, - роз’їздили село колесами, розпили мізки горілкою, знесилили тіла наркотиками, занехаяли все довкола себе, - пофігісти. Переїздили до міста, й перетворили батьківщину на куточок для сараю й погребу.

 

---

Загнані в певні умови прекрасні голуби – перетворилися на жадібних щурів, що не можуть бачити нічого окрім їжі і кидаються під колеса за крихтами.

Те саме нагадують люди перед телеками у квартирах. Вони не здатні бачити нічого поперед себе іншого -  тільки жерти, розважатися, й працювати щоб жерти й розважатися. Більше нічого. Або майже нічого. Далі за межі стін свого житла і робочого місця. Дехто навіть сонця не бачить через свій режим, а на повітрі буває рівно ті кілька хвилин на день, під час яких долає шлях від роботи до транспорту і від транспорту до домівлі.

---

Біжиш, буває, біговою доріжкою у спорт-залі, і аж мало не наступаєш на її бампер – так сильно намагаєшся уявити себе там, за вікном, на справжньому повітрі. Як раніше. Наодинці з природою, сам-на-сам. Навипередки з вірним друзякою чотирилапим й веселим собацюрою. З промоченими ногами й одягом, якщо дощ, але чомусь радісною. А в красивій залі, в модних лосинах – з невідомих причин не радісно. Всі одне перед одним пантуються й вигадують собі якісь моральні поживи. Намагаються одне одного не помічати, щоб не заважати. Або продати за гроші поради й пестощі.

І розумієш, що так не можна. Скоро не можна буде вже взагалі. І згадуєш, як у дитинстві гралися малими у калюжі грунтових доріг села влітку у бабусі. Через село вже проклали асфальтовану рівненьку дорогу до райцентру, а на вулицю бабусі ще не проклали, але заклали початок. Тому ми малими просуваючись калюжами дороги в бік траси через якийсь час опинилися у райдужно-забарвлених калюжах. Почали роздивлятися незакінчену ділянку дороги, розбирати камінці зі смоли, та досліджувати калюжки зі смоли. В яких декілька горобців загинули намагаючись випити води – так блищала та смола. І нічим вже їм не допоможеш – смолу з пір’я не вимити вже ніяк, а тим більш не вийняти з рота, з горла, з ніздрів. Деякі були ще живі, ще дихали. Довелося лишити їх на самоті зі своєю проблемою помирати далі у смолі під палючим сонцем.

Нам було років по п’ять.

А трохи раніше ми всією родиною з кількох сімей у хаті бабусі милувалися й молилися піснями на лелек, що оселилися біля хати на стовпі з кругляка. Пам’ятаю, то був прекрасний вечір, багряний захід сонця, прекрасний вид з бабусиної хати на садок і городи за якими далі поле. Лелеки вмостилися вже спати, покормили й пригріли діточок, а ми з мамами й іншими дітьми біля вікна те спостерігали й раділи. Дорослі те обговорювали за вечерею і теж раділи, що біля хати на стовпі лелеча сім’я вирощує діточок.

Лелеки були для нас святими.

Ми всі раділи й вірили в щось вище за теперішній світ. Теперішній світ чорствий і байдужий. А небайдужим бути теж неможливо – можна захворіти якщо переживати все, що бачиш, і загинути намагаючись все вирішити й запобігти.

Знаю, наприклад, людей, що хотіли допомогти бездомним бідолагам, але заражалися від них глистами та туберкульозом, і починали самі чахнути. І якщо ці історії не перевірені мною і я не знаю правда чи ні, то жива історія - підхопила шлункову бактерію хелікобактер. Не доказано де саме я її підхопила, але саме у той час мала нагоду навідуватись до декотрих бідолашних. Добре, що помітили і пролікували.

 

 

Можна з впевненістю сказати, що всі ті старовинні забуті святі речі робили життя світлішим. Бо то не відсутність громовідводу палила блискавкою хату вбиваючи жителів вогнем, а всього лише гнів одного з богів за якусь провину – і люди вмирали спокійно, розуміючи що грішні, і що прийшла розплата; й ховали з чітким розумінням кому й за що піддали з гори жару. І онкологія була всього лише прокляттям злої відьмачки, і всі розуміли, що цього можна уникнути, якщо обходити стороною відьом. На все було своє рішення, безвихідь не існувала. А померлі предки відроджувалися у деревах, тож завжди була можливість піти поспілкуватися з померлим. Чи прилітав птах – померлий родич. І теж було спокійніше.

 

Казки не тому з’являються, що комусь робити нічого. А тому, що вони рятують від безвиході.

Я би теж, з задоволенням би пострибала навколо ідола коли хрєново на душі і розумієш, що нічого не змінити. Чесно.

І мабуть із задоволенням би позбулася всіх знань і думок на користь казок, аби тільки повірити у щось прекрасне і позбавитися тягарів розуміння реальності.

 

Счастье — это когда тебя понимают, большое счастье — это когда тебя любят, настоящее счастье — это когда любишь ты. * * *Кун Ф

Что такое счастье?

Каждый ответит по-своему. Счастье, когда близкие и родные здоровы, когда тебя окружают добрые люди и друзья, которые тебя понимают и поддерживают.

Счастье - это любовь...когда ты просыпаешься с улыбкой, лишь от того, что знаешь: ты кому-то необходима. Счастье - любить и быть любимой, и отдавать нежность, душевное тепло и ласку, тому, кто в ней нуждается, отдавать больше, чем брать, это и есть истинная любовь.

Любовь - дар, подаренный нам Богом и судьбой, только надо вовремя разглядеть и почувствовать то, что дано свыше.

Любить - значит любить в человеке не только его достоинства, но и его недостатки, принимать его таким, какой он есть, со всеми плюсами и минусами. Другой любви я не понимаю. Не понимаю, как можно чего-то требовать от человека, ничего не давая взамен. Кто-то скажет: это всего лишь громкие слова и больше ничего. Я же отвечу: нет, для меня любовь не слова, а прежде всего чувства, которые я испытываю. Для того, кто не познал это прекрасное чувство любви, может быть, мои размышления покажутся нелепыми. А тот, кто хоть раз соприкоснулся с таким глубоким чувством, тот поймёт меня.

В это чувство погружаешься как в океан, и волны любви захлёстывают тебя с головой, и ты не хочешь, или не желаешь выходить на сушу, потому что это чувство неповторимо и загадочно, как сама жизнь.

В жизни счастье собирают по крупицам, поэтому я так ценю жизнь, ценю счастья и любовь, дарованные мне судьбой.