хочу сюди!
 

ГАЛИНА

59 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 60-70 років

Замітки з міткою «історія»

Найстрашніші місця Івано-Франківська

Нерідко ми з нетерпінням чекаємо на черговий фільм жахів чи захопливий детектив. І не підозрюємо, що такі рідні вулиці й будівлі Івано-Франківська зберігають у собі таємниці, яким позаздрив би й найвидатніший творець гострих сюжетів. Щоправда, ці таємниці ретельно вкриті мороком часу. Спробуймо довідатися більше про місця Івано-Франківська, які мають страшну історію. 

Площа смерті читати далі...



ЗАХІДНА УКРАЇНА В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ (кінець XVIII — XIX ст)

ЗАХІДНА УКРАЇНА В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ (кінець XVIII — XIX століття)
Революція 1848-1849 pp. та її вплив на розвиток краюГоловна Руська Рада
Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали на ім'я цісаря петицію з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазначалось, що українці становлять частину великого слов'янського народу, що вони — автохтони в Галичині й мали колись державну самостійність, цінують свою націю і хочуть її зберегти. У петиції містилися прохання про введення української мови у народних і вищих школах; видання державних законів українською мовою, яку урядовці повинні обов'язково знати; щоб було зрівняння в правах духівництво всіх обрядів і надання українцям доступу до всіх державних установ. Як видно, вимоги були скромними й обмежувалися здебільшого сферою культури.

У результаті дальшого розвитку революції в Гали-чині виникли національно-політичні організації. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Григорієм Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською політичною організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. її друкованим органом стала «Зоря Галицька* — перша у Львові газета українською мовою. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ, прагнула забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю. У програмній декларації Ради проголошувалося, що галицькі українці належать до великого українського народу, який тоді налічував 15 млн., згадувалося про їхню колишню самостійність та про часи занепаду. У документі містився заклик до пробудження, адресований українському народові, і забезпечення йому кращої долі в межах австрійської конституції. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному полі — і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 50 місцевих рад, до яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію.

Діяльність Головної руської ради зустріла неприхильне ставлення з боку польської Центральної ради народової, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. Вона спиралася на ополячену українську шляхту, яка утворила окремий комітет і подавала супліки на ім'я цісаря, протестуючи проти петиції 19 квітня, не бажаючи ні в чому відокремлюватися від поляків. На противагу Головній Руській Раді 23 квітня 1848 р. було створено «Руський собор», газеті «Зоря Галицька» протиставлено видання «Дневник Руський».

Під натиском революційних подій цісар Фердінанд дав дозвіл утворювати на території імперії т. зв. національні гвардії, що за урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою конституції й законів». Українці в цей час тільки почали політично організовуватися, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було численніше українське населення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перепони з боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності. Трохи пізніше, у кін. 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і нараховувала в одній тільки Станіславській окрузі майже 18 000 чол. У 1849 р. було створено добровольчий батальйон руських гірських стрільців у кількості 1400 чол., що також призначався для боротьби проти угорської революції. Усі ці формування, завдяки галицькій інтелігенції, мали український характер: народний одяг, українські відзнаки, пісні тощо.

Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі в Празі. Головна руська рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди. Українці домагалися поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де переважали українці, й Західну, заселену головним чином поляками. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу.

Пізніше, 19 жовтня 1848 р., у Львові зібрався Собор руських учених — перший з'їзд діячів української науки і культури, у якому взяло участь 118 чол. Учасники з'їзду працювали в 9 секціях. З-поміж промовців особливо виділявся М.Устиянович. Зі своєю славнозвісною «Розправою о язиці южноруськім і его нарічіях» виступив Я.Головацький. З'їзд схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу впровадження в усіх школах української мови. Було також підтримано вимогу поділу Галичини на два краї: польський і український.

Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої організації під назвою «Галицько-руська матиця». Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути вогнищем письменства й просвіти рідною мовою. Свою діяльність «Галицько-руська матиця» розпочала аж у 1850 р.

Наприкінці 1848 p., відповідно до цісарського декрету, у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, її професором було призначено Я.Головацького, який почав викладацьку роботу в січні 1849 р. Незабаром він видав граматику української мови.

10 липня 1848 р. почав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців (27 селян, 9 священиків, 3 світські особи). Українські посли в парламенті поставили вимогу про поділ Галичини, підкріплену 15 тис. підписів. Українські посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю.

Церква Спаса на Берестові

Церква Спаса на Берестові
Великдень 2011 року від Народження Христа

   (плач )
Навіяно побаченим. Кадр 1: 25 липня 2010 р.(День пам'яті рівноапостольного князя Володимира).
Кадр 2: 25 квітня 2011 р. (Понеділок Пасхальної седмиці).
Кадри тотожні, за винятком пір року.

Моє публічне звернення до небайдужих та можновладців, особливо тих, хто
відповідає за стан пам'яток культури та історії. В липні минулого року я побачила повалений хрест на церковні бані. Церква, яка охороняється законом і є
пам'яткою
, й донині стоїть безхреста.

Вірш без рим. Лише ритм
Століть минулих подих,
Часів князівських свідок -
На Берестові Спаса…
Зсивілий пращур,  дивний,
Занедбаний, забутий…

Розкішна Лавра поруч –
Пишається, святкує
Великдень. Урочисті
Лунають дзвони – Київ
"Христос воскресе!" радо
Підносить до небес.

На Берестові Спаса…
"Цвірінь!" – крізь тишу пташка…
І… тихо… Древня церква
В задумі похилилась…

Безхр
Е
ста і скорботна
Центральна баня мріє
В блакиті, соромливо
Ховаючи від світу
Підбите око – шибку
Розтрощену, без скла.

Тримається, старенька,
В пилюці й павутинні;
І шашіль помережив
Всі балки-кісточки…
Болить!.. Благає німо,
Стікаючи трухою –
Слізьми…. З хрестом відтятим,
Велична і самотня
На Берестові Спаса
Великдень зустріча…

26.04.2011
by Stepans`ka Marina (SMG)

p.s. написане можу підтвердити фотографіями

Прове

...Пробыв у князя эту ночь и еще следующие день и ночь, мы отправились дальше по Славии в гости к одному могущественному человеку, имя которого было Тешемир, ибо он приглашал нас к себе. И случилось, что по дороге пришли мы в рощу, единственную в этом краю, которая целиком расположена на равнине. Здесь среди очень старых деревьев мы увидали священные дубы, посвященные богу этой земли, Прове. Их окружал дворик, обнесенный деревянной, искусно сделанной оградой, имевшей двое ворот. Все города изобиловали пенатами и идолами, но это место было святыней всей земли. Здесь был и жрец, и свои празднества, и разные обряды жертвоприношений. Сюда каждый второй день недели имел обыкновение собираться весь народ с князем и с жрецом на суд. Вход во дворик разрешался только жрецу и желающим принести жертву или тем, кому [186] угрожала смертельная опасность, ибо таким здесь никогда не отказывалось в приюте.

Славяне питают к своим святыням такое уважение, что место, где расположен храм, не позволяют осквернять кровью даже во время войны.

Клятву они с большой неохотой приносят, боясь навлечь на себя гнев богов, ибо клятва у славян равносильна ее нарушению.

У славян имеется много разных видов идолопоклонства. Ибо не все они придерживаются одних и тех же языческих обычаев. Одни прикрывают невообразимые изваяния своих идолов храмами, как, например, идол в Плуне, имя которому Подага; у других божества населяют леса и рощи, как Прове, бог альденбургской земли, - они не имеют никаких идолов. Многих богов они вырезают с двумя, тремя и больше головами. Среди многообразных божеств, которым они посвящают поля, леса, горести и радости, они признают и единого бога, господствующего над другими в небесах, признают, что он, всемогущий, заботится лишь о делах небесных, они [другие боги], повинуясь ему, выполняют возложенные на них обязанности, и что они от крови его происходят и каждый из них тем важнее, чем ближе он стоит к этому богу богов.

Когда мы пришли в эту рощу и в это место безбожия, епископ стал увещевать нас, чтобы мы смело приступали к уничтожению рощи. Сам же, сойдя с коня, сбил шестом лицевые украшения с ворот. И, войдя во дворик, мы разрушили всю его ограду и свалили ее в одну кучу вокруг священных деревьев, и, подкинув огонь, устроили костер из множества бревен, однако не без страха, как бы на нас не обрушилось возмущение жителей. Но господь покровительствовал нам...


Якими ми були 1000 років тому (рання Русь очима східних авторів)

Серед джерел по історії Київської Русі виділяються своєю відносною численністю й повнотою свідчення арабських та перських географів, істориків а також мандрівників, виступаючих в ролі таких собі «середньовічних журналістів». Вони написані сучасниками – тобто людьми, що жили в ІХ і Х століттях і нерідко були очевидцями подій і явищ, що їх вони описували. А об’єктом їхніх спостережень і нотаток були здебільшого «народні маси», тобто пересічні тогочасні мешканці нинішніх теренів України, Білорусі й Росії.

Свідчення давніх арабів укладав: Сергій КОНЧА

Це вигідно відрізняє записи східних авторів від славнозвісної «Повісті времінних літ» та інших давньоруських літописів, які, будучи написані вже у ХІІ - ХІІІ століттях, часто-густо побудовані на уривчастих спогадах, родинних переказах та легендах й, до того ж, присвячені, здебільшого, діянням великих князів.

Для тих, хто справді цікавиться історією свого народу і хоче знати якою була насправді Київська Русь доби її становлення, знання Східних джерел є просто необхідним.

В нашому короткому огляді, ми, звичайно, також не можемо претендувати на повноту, ставлячи мету ознайомити читача з найбільш цікавими, на наш погляд, моментами.

СЛОВ’ЯНИ І РУСИ

Перше, що падає в очі при ознайомлені з повідомленнями іноземних джерел ІХ – Х століть про Східну Європу: послідовне й наполегливе протиставлення слов’ян і русів.

[ читати далі ]

Тестування із всесвітньої історії

Тестування із всесвітньої історії відбудеться 14 травня 2008 року. Для участі в ньому зареєструвалися 7 739 осіб, серед них 5642 виявили бажання складати тест українською, 2036 - російською, 52 - угорською та 9 - румунською.
Учасники ЗНО із всесвітньої історії проходитимуть тестування в 34 пунктах, утворених в обласних центрах. Розпочнеться тестування об 11.00 в 549 аудиторіях.

Последний бастион. Украину заклинило на своей недалекой истории.

Половина украинцев считает их героями, другая половина — врагами. Сегодня в стране нет более непримиримой проблемы, чем отношение к УПА. Украину заклинило на своей недалекой истории.

Cтрана никак не может выучить урок собственной истории по имени “Украинская повстанческая армия”. Что в очередной раз продемонстрировала попытка впопыхах и почти украдкой официально отметить 65-ю годовщину создания УПА. Это же еще раз подчеркнула очередная программная статья доктора исторических наук и вице-премьер-министра Дмитрия Табачника. У него рецепт прост: отложить одни из самых сложных украинских проблем — Голодомор и признание УПА — на 100 лет.

Что же непонятно в истории УПА высокому чиновнику, который не так давно защитил докторскую диссертацию на тему феномена тоталитарно-репрессивного общества в Украине в середине ХХ столетия? Казалось бы, все факты и процессы уже известны, можно делать определенные выводы.

Так почему же нельзя рассказать правду уже сегодня? Сколько еще по стране будет “летать фанера” товарищей коммунистов о Нюрнбергском процессе, осудившем УПА? Или о массовых расстрелах украинскими повстанцами евреев, которые к началу формирования УПА в 1943 году уже были немцами загнаны в гетто или уничтожены в концлагерях?

Оставим это на совести Дмитрия Владимировича. Как оставим на совести всего государственного аппарата отсутствие исчерпывающей информации, что порождает досужие домыслы. Давайте обратимся к человеческим судьбам.

Расскажу историю, которую услышал от академика Игоря Юхновского, человека одинаково уважаемого как на востоке, так и на западе страны.

В 1939 году, как известно, Западная Украина встречала Красную армию хлебом-солью и слезами счастья как освободителей от польского угнетения. Волынский городок Кременец в этом отношении ничем не отличался по общему настроению от всей Западной Украины. Все тот же приподнятый дух, все те же надежды на счастливое будущее в составе Великой Украины. В польской гимназии, где в седьмом классе в это время учился Игорь Юхновский, был невероятный подъем среди учащихся. Большинство гимназистов начали писать патриотические стихи и декламировать их перед сотоварищами.

Праздник длился недолго. Очень скоро к воротам школы стала подъезжать закрытая машина и иногда прямо с уроков забирать и увозить в неизвестном направлении самых активных поэтов-гимназистов. Классные ряды редели так же быстро, как улетучился праздник.

В гимназию уже никто из этих подростков так и не вернулся. А разыскали их родители только в 1941 году после прихода немецких войск. В одном из подвальных застенков НКВД нашли гору изуродованных до неузнаваемости мальчишеских тел. Надо ли говорить, что это за день был в истории Кременца?

Завершает все это неопровержимый и доказанный факт: уже за первые месяцы пребывания советской власти на западноукраинских землях в места не столь отдаленные вывезли около 200 тыс. ни в чем не повинных людей. За что? За то, что был учителем, инженером, зажиточным крестьянином, юристом.

Теперь вопрос к читателю, пытающемуся разобраться в очень непростой истории своей страны: имели ли моральное право люди, к которым применяли ничем не оправданный террор и уничтожали самое дорогое — детей, на сопротивление?! Вопрос, естественно, риторический. Но

многим подумать над ним все же стоит. Я уверен, что каждый человек, который не опустился до уровня быдла и не перестал уважать себя, будет искать любые варианты защиты.

Многие западные украинцы обратили взоры к немцам, единственным в Европе, кто обладал достаточной силой, чтобы оппонировать “совитам”.

Но сладкие обещания немецких эмиссаров закончились еще прозаичней. Если “совиты” расстреливали и пытали в застенках тайно, то немцы

расстреливали и вешали на глазах у всех. Вот так стихийно стали зарождаться очаги сопротивления, которые в скором времени были объединены сильной и умелой рукой. Настолько сильной, что смогли воевать сразу на два фронта. И продержаться до 1955 года. Ценой невероятных жертв и лишений, ценой доходящей до жестокости методов самоорганизации. НКВД удалось покончить с повстанцами, лишь задействовав откровенные провокации.

Сегодня уже известно, что было подготовлено около 300-т отрядов из числа проверенных коммунистов-украинцев, которые под видом повстанцев совершали невероятные по жестокости расправы над мирными жителями. О “вопиющих фактах националистических зверств” стал во всеуслышание трубить весь пропагандистский аппарат. Имея монополию на средства массовой информации, был создан образ жестокого и кровожадного “бандеровца”, который спит и видит, как четвертовать приезжую учительницу и за ноги головой об стенку убивать маленьких детей. И это тиражировалось миллионными экземплярами и повторялось десятилетиями, как своеобразное коммунистическое проклятие и предостережение тем, кто осмелится не рыдать от счастья, пребывая в советской империи. А тем более выступить против нее.

И вот здесь кроется самая главная причина, почему УПА до сих пор остается последним бастионом для атак советской коммунистической, а ныне имперской пропаганды: наличие организованного сопротивления. Украинцы в 1940-1950-х годах подняли немыслимое по масштабам тех времен восстание против деспотии и продемонстрировали всему миру массовый отказ от тоталитарной империи. Москва во все времена собирала земли, а тут нашлись зловредные “отказники”.

Поэтому никакие факты, никакие аргументы не убедят приверженцев тоталитарной имперской идеи. Они все равно будут сражаться с последним бастионом. И в этом смысл империи. А кто ее отстаивает — российский президент Владимир Путин или украинский вице-премьер-министр Дмитий Табачник — это уже дело техники.

Виктор Мороз

 

Принцеса Діана і містер Бін...


Принцеса Діана впізнала містера Біна...

Свастя

Артемида - Диана ("Повелительница зверей") Беотийская амфора, ок. 680 г. до н.э. - Древняя Греция

10 божевільних марнотратств (частина 1)

1. У XVI столітті найбагатшими банкірами в Європі вважалися Фуггери. Одного разу їм довелося приймати у себе імператора Карла V Габсбурга. Радість з нагоди візиту високого гостя господар виразив тим, що його спальню наказав опалювати не звичайними дровами, а корою коричного дерева. Навіть зараз така кора коштує чимало, а в ті часи вона була ще дорожча. Але це ще не все. Розпалити почесний вогонь в каміні господар узявся сам. Преклонивши коліна, Фуггер попросив дозволу зробити це папером з підписом Його Величності. Імператор виявив бажання ознайомитися з текстом документа. Прочитавши, імператор кивнув на знак схвалення. Ще б пак! Розтопити камін банкір збирався зобов’язанням Карла V повернути Фуггерам неабиякий борг в 50000 талярів.
Ще в IV ст. до н.е. Арістотель казав: «А ось витрачати на те, що потрібно, стільки, скільки потрібно, коли, заради чого і як слід, здатен не кожен, і це непросто».

2. Всі чули про бенкети римського політичного діяча Лукулла (106-56 рр.. До н.е.).
Цей багач славився своєю «вишуканою обжерливістю». Ось як описує типовий бенкет Луккулла письменник Петроній Арбітр. Лукулл тут виведений під ім’ям Трімальхіона.

«Увійшовши до будинку Трімальхіона, – розповідає Арбітр, – кожен із запрошених мив руки у воді, поданій йому рабом, потім йому мили ноги, і він лягав на приготоване йому ложе, а рабині вносили великий стіл, посередині якого стояла дерев’яна курка із золотими крилами; біля неї лежали павині яйця. Господар, посміхаючись, говорив: “Друзі мої, я наказав покласти павині яйця під цю курку. Подивимося, висиділа вона їх?” Гості брали по яйцю, розбивали і в кожному знаходили смаженого жирного бекаса. Після цього блюда келихи наповнювали фалернським вином. Потім з’являлося нове блюдо: артист кухар ліпив з фаршу карти різних країн, що належать Римській імперії. Далі на стіл подавався величезних розмірів кабан. Люб’язний господар, неначе злякавшись, кричав: “Кухар забув випатрати кабана, спробуємо зробити це самі!” І ось із шлунку величезного кабана починали сипатися різні страви: сосиски, смажені пташки, горіхи, фрукти та інше. З грудей кабана лилося в келихи фалернське вино. З інших частин тіла вилітали живі птахи і сипалися дорогоцінні подарунки, які роздавались присутнім. Після того як кабана відносили, на стіл подавався величезне смажене теля. З його туші також діставали на стіл різні страви і багаті подарунки. Потім гостям пропонувалася курка, начинена рибою, устрицями, качиними яйцями, різними солодощами».

(далі буде...))