Ученики школы Тендай учились медитации еще до того, как Дзен пришел в Японию.

Четверо учеников близкие друзья, обещали друг другу хранить молчание.

Первый день молчали. Их медитация началась благоприятно, но когда пришла ночь и керосиновые лампы стали совсем тусклыми, один из учеников не смог сдержаться и крикнул слуге: "Поправь эти лампы!"

Второй ученик удивился, услышав, что первый заговорил.

"Мы договорились не говорить ни слова," — заметил он.

"Вы, болваны, чего вы разговариваете?" — спросил третий.

"Один я молчу," — заключил четвертый.

 

РИМ.  МАРШРУТОМ  №1

 

Рим за площею та кількістю жителів такий же, як і Київ. При цьому загальна довжина його вулиць складає п’ять з половиною тисяч кілометрів, що більше ніж у три рази за довжину київських.  Це можна пояснити специфікою  забудови міста.  Римляни продовжують традицію своїх  древніх попередників і будують у більшості невеликі чотири-п’ятиповерхові будинки, які щільно  розміщені у маленьких кварталах. У сучасних районах майже немає широких багаторядних вулиць та проспектів як у Києві, а будинки в десять поверхів – рідкість.  Така компактна забудова кварталів характеризує суто міський культурний генезис. У древні часи на невеликих відстанях легше та дешевше було проводити господарчу комунікацію, та й компактне місто простіше огородити муром та обороняти. Якщо порівняти Київ, то він  видається проекцією сільського менталітету на місто. Великі квартали вільно без тісняви заповнені будинками, а між ними просторі двори засаджені деревами – чим не проекція сільського стилю поселення. У цьому випадку це тільки позитив, і я не уявляю, де в Римі граються діти, прогулюються мами з дитячими візками. Там, вийшовши з будинку, відразу опиняєшся в тісняві вулиць. У  римлян інший уклад життя, тому такі речі для них звичні й непомітні.

 

Сьогодні у нас запланований похід історичною центральною  частиною Рима за основним маршрутом, який я склав ще вдома. У цій частині міста велика кількість археологічних об’єктів,  тому  метро відсутнє, а старт нашої пішої прогулянки намічено  зі станції метро «Колізео» на лінії Б і  з фінішем на «Спанья» лінії А. Маршрут дає змогу перетнути історичний Рим з півдня на північ, оптимально петляючи вулицями серед відомих архітектурних об’єктів.

 

Колізей постав перед нами вже  вдруге, тільки цього разу у ранковому світлі. Трохи  полюбувавшись цією грандіозною спорудою, ми вирушили по Віа дей Форі Імперіалі, яка з  північного сходу проходить уздовж  двотисячолітніх руїн Римського  форуму. Його і Колізей вирішили не відвідувати, бо на це потрібно витратити весь день ­– на жаль, у нас не було такої розкоші. До того ж,  ми вже провели день серед руїн античної Остії і  не хотіли жертвувати оглядом  історичної центральної частини Рима.

 

Римський форум багато віків був головною площею, центром ділового, релігійного та суспільного життя стародавнього міста. В п’ятому столітті, в період занепаду Римської імперії, нашестя варварів, готів і вандалів завдали великої шкоди форуму. З часом він був повністю покинутий,  будівлі обвалилися, а у середньовіччі на цьому місці пасли худобу. Лише на початку дев’ятнадцятого століття розпочалися перші розкопки форуму. І те, що зараз можемо бачити – це багато  десятиліть праці археологів, архітекторів  та реставраторів.

 

Ми розглядаємо Римський форум з оглядових майданчиків: спочатку  зі сторони  Віа дей Форі Імперіалі, потім змінюємо кут обзору, розчинившись серед сотень туристів на Капітолійському пагорбі. Мовне різноманіття оточує нас…  залишки величі минулої цивілізації: колони античних храмів, тріумфальна арка Септімія Севера спокушають на їх фоні зробити декілька особистих фото в стилі напису «Я тут був».  За декілька сотень метрів від нас, праворуч від  форуму,  вищий пагорб Палатин зі своїм оглядовим майданчиком і юрбою туристів. Там десь за його вершиною та стіною зелені ховаються руїни гігантських палаців, які  дотепер вражають своєю суворою величчю. Ми обходили їх з південної й західної сторін під час прогулянки позаминулого вечора. Багато поколінь римлян народжувалося та вмирало в могутній імперії, а вона століттями продовжувала існування. Напевно, людям, що жили в тій епосі могло здаватися, що такий порядок речей незмінний, але нічого немає вічного – навіть зірки згасають. І тепер ми споглядаємо лише руїни минулої царственості, сили та слави.

 

Сходами Кордоната, прикрашеними фігурними мармуровими балюстрадами та статуями, ми зійшли з Капіталійського пагорба, щоб знову піднятись на нього  з північної сторони – сторони Меморіального комплексу Вітторіано.  Ця величезна неймовірна споруда з білосніжного мармуру за римськими часовими масштабами ще зовсім нова, можна сказати сама сучасність – їй всього трохи за сто років. Спочатку здається, що це  архітектурно розкішний будинок із широкими сходами, які чергуються з просторими терасами; прикрашений колонами,  статуями, барельєфами, а коли проходиш його поверхами, то приходить здогадка, що все навпаки –  сам будинок вписується у пам’ятник. Я відкрив для себе Америку, що Вітторіано – це ніби італійський аналог  меморіального комплексу Національного музею історії України у Другій світовій війні, того, що зі  скульптурою «Батьківщина-Мати». Побачив  Вітторіано символічною  кам’яною книгою, яка розповідає про широкий часовий період в  історії Італії. У ній представлені  перший король після об’єднання країни   Віктор  Емануїл ІІ, шістнадцять сучасних регіонів, чотирнадцять столиць ранніх  італійських держав, традиції, символи держави, ще тут є Вівтар Вітчизни з прахом Невідомого солдата, який загинув на Першій світовій війні. Перед могилою завжди стоїть почесна варта і горить Вічний вогонь, який символізує вічну пам'ять про жертви солдатів. Але щось не склалося у римлян з королем: вони його не долюблюють і  цей грандіозний комплекс  іронічно називають «Друкарська машинка» або «Вставна щелепа».

 

Накрутивши майже кілометр, розглядаючи комплекс Вітторіано, ми перетнули площу Венеції, звернули ліворуч у вузьку затінену  вулицю і попрямували  в сторону церкви Іль Джезу.

 

Повна назва з італійської – Церква Святого Імені Ісуса. Це головний храм католицького чернечого ордена єзуїтів. Він створювався на зразок військових з жорсткою дисципліною. Єзуїти не афішували себе серед звичайного населення, їм дозволялося вести світський спосіб життя і не носити чернечий одяг. Це було таємне військо Святійшого Престолу.

 

Зовні храм нічим не вражає й особливо не виділяється серед навколишніх будинків, повз нього можна  і пройти, не звернувши уваги.  Ми зайшли всередину… це щось неймовірне… дух захоплює від краси! Недалеко від входу під кутом до стелі розташоване велике дзеркало, щоб через нього можна було роздивлятись не задираючи голови надзвичайну фреску. Я та Настя – люди гнучкі, тож не мали страху скрутити собі в’язи й не скористалися цим чудовим  пристроєм, а пішли в глибину храму та присіли на лавах.

 

Внутрішнє оздоблення Іль Джезу контрастує своєю розкішшю з аскетичним фасадом. Вражає велика кількість позолоти на склепіннях, стінах і вівтарі. Однією з основних художніх особливостей храму є унікальна фреска на плафоні. Написані особливим чином фігури створюють ілюзію, що вони парять під стелею і навіть відкидають на неї тінь. Робота художником виконана  декілька століть тому, як зараз говорять, у 3D форматі. Витонченість  фрески, об’ємність,  загальна кольорова гама дають відчуття тепла і спокою.

 

Розім’явши трохи шиї  та відпочивши на лавах у прохолоді храму,  по дорозі натрапили на крамницю з морозивом, пара порцій якого врівноважила нас прохолодою внутрішньо.

 

Ось і знайома площа Торре Арджентіна – рай для котів. Ми раніше тут проходили у вечірньому світлі ліхтарів. Заглянули у притулок тварин: стерилізовані коти на оздоровленні під наглядом у клітках, поряд з ними якийсь  котяра смачно хрумкав з великої миски сухий корм – аж за вухами лящало. Настя поспілкувалася з жінкою –  я покивав головою тупо посміхаючись, та й пішли з богом.

 

На площі нам трапився фонтанчик з питною водою. Він має вигляд колонки, з якої безперервно тече вода, якщо пальцем прикрити знизу вихід труби, то вода починає фонтанити через отвір зроблений у верхній  її частині – зручно пити.  Цей нехитрий корисний девайс тут називають назон. Маю підозру, що це іронічна назва з’явилась через схожість з носом давньоримського поета з таким прізвищем.  У Римі питних фонтанчиків близько двох з половиною тисяч, вони  зустрічались нам  і в Лідо-ді-Остія. Там я ледь не  звихнув собі мізки, гадаючи, чому колонки без кранів –  це ж  не може бути просто марнотратством, то у чому ж секрет. Помолився я всезнаючому Гуглу та  глас його у відповідь почув: «Не парся, чувак, пий воду і не хвилюйся. Вона подається з гірських джерел акведуками, схема відпрацьована тисячоліттями, а відтік води збирається через дощову каналізацію і використовується для поливу зелені міста».

 

За набутими тут умовними рефлексами ми освіжилися водичкою з гір  та поновили її  у своїй дорожній півлітровій пляшці.   Коли на шляху нам траплялися Макдональдзи, повз них ми теж  не проходили: ну, звичайно, чергу за біг-маками  не займали, а от у  вбиральню іноді доводилося.

 

У Римі громадських туалетів мало, а безкоштовних ще менше, до того ж вони мають свій розклад і не завжди відкриті, та й без карти їх і не знайдеш. Звичайно, при крайній потребі можна зайти в будь-яке кафе, тут їх як грибів у гарний сезон, але так просто з вулиці та у чоботах у вбиральню не попрешся – треба хоча б якоїсь кави купити. Тож  древнім будівельникам акведуків слава і тричі слава Макдональдзу!

 

Трохи попетлявши містом,  ми пропхалися через  вузьку, чотириметрової ширини, вулицю на  П'яцца Навона… неочікуваний спалах – яскраве сонце ледь не випалило нам очі.  Значить, це справді площа, а то римляни часто називають дві сотки простору між стінами будинків – п'яцца-а-а! До середньовіччя на цьому місці був  стадіон  Доміціана, потім його розібрали, а територію навколо нього забудували будинками.  Згодом Папа Інокентій Х побудував собі тут палац,  чим дав поштовх розвитку площі. На ній збудували два чудових фонтани зі статуями. Тому тут завжди товчуться туристи, художники й просто випадкові ґави.

 

Після П'яцца Навона ноги нас понесли до знаменитого  Пантеону – храму, збудованому  на початку другого століття, присвяченому всім  давньоримським богам.

 

Будова вражає своїми розмірами та потужністю стосовно до тих же параметрів людини. Щоб збагнути це, треба подивитись  лише на одну з шістнадцяти колон портика храму.  Уявити, як в ручну вирізати  такий багатотонний гранітний блок; потім витесати з нього гладку колону довжиною понад десять метрів і діаметром  півтора, а ще потрібно її  доставити на будівництво  та встановити. Сам Пантеон – це сорокадвометрова у висоту споруда,   зроблена  з суцільного  бетону. Його стіни облицьовані цеглою і мають товщину шість метрів! Моя кімната довжиною у п’ять легко заховається у такій стіні. Купол храму має сорок три метри в діаметрі. Основною особливістю його є дев’ятиметровий отвір по центру, званий «Око Пантеону». Через нього всередину храму потрапляє повітря і світло. Вражає якість бетону,  купол не має  арматури й не розвалився майже за два тисячоліття свого існування.

 

Споглядаєш  давні потужні споруди, їх високий  рівень виконання без сучасних засобів і техніки і розумієш, що насправді таке лише під силу високорозвиненій цивілізації.  І вона існувала ще тоді, коли не було ні Києва, ні навіть наших пращурів – слов’янських племен.

 

За маршрутом ми вийшли до  Фонтану ді Треві, ще раз полюбувалися ним у денному світлі, оглянули Колону Марка Аврелія на П'яцца Колона та попрямували по Віа дель Корсо. Ця вулиця вважається найбільшою торговою  у місті, щоправда тоді я цього не знав.  Шопінг мене не цікавив, і я проходив повз  елегантні вітрини магазинів та споглядав їх без трепету серця. У Римі немає головної вулиці та площі, де проходять всі  важливі тусовки; немає центру у звичному для нас  розумінні.  Якщо, наприклад,  навколо Пантеону провести коло радіусом в один кілометр, то  у ньому опиниться багато площ, вулиць та  об’єктів рівноцінних між собою, і скрізь там будуть натовпи народу.

 

Неспішно прогулюючись вулицею Корсо, потім звернули на Віа Кондоотті, де розташовані магазини найвідоміших модних брендів, ми дійшли до площі Іспанії. Сама по собі площа  нічим особливо не вражає:  трикутник вимощений бруківкою по периметру, оточений стіною будинків, три пальми нудьгують в одному з кутків, є ще правда  фонтан Баркачча, але він такий же простий і не оживляє тутешню пустоту. Єдиний ракурс, який притягує погляд, –  це вид  на Іспанські сходи, які ведуть з площі  до церкви Триніта деї Монті, прилеглі до неї будинки   й одинока пальма в цьому кадрі. Навколо  фонтану, який зображає напівзатоплений човен, та  на східцях відпочивають люди: вони, немов ящірки, повилазили з вулиць-щілин на відкритий простір, наче погрітись на сонці. Ми піднялися  Іспанськими сходами на пагорб, полюбувалися прилеглими кварталами міста та заглянули в середину Триніта деї Монті.

 

Запланований маршрут на цьому і закінчився, ми спустилися в метро  і через  годину вже були в готелі. Настя  підшукувала через інтернет у нашому районі кафе, щоб повечеряти, а я,  лежачи на ліжку, у наукових цілях клацав телевізор.  Про потужність країни  можна скласти уявлення і за телевізійними каналами. Їх у Римі дев’ятсот, щоправда  більшість з них це телемагазини, але і класичних в рази більше ніж в Україні. Серед сотень каналів, які я погортав,  телевізор звучить італійською. Я позаздрив італійцям – вони мають свою державу.

 

Ще через годину ми вже йшли  вулицями вечірнього міста до ресторації, де голод  втамуємо популярним у Римі національним  блюдом – пастою Карбонара, а спрагу – гарним вином.

Скільки того міста...

ЛІДО-ДІ-ОСТІЯ

 

Новий день будив мене світлом скрізь повіки, звуками за вікном, і я прокинувся.  Мій погляд сковзнув по рівній білій стелі кімнати хостелу, перейшов на стіну та зачепився за якусь картину.  З вечора вона сприймалася як абстракціонізм, винні пари розширюють свідомість, а з ранку –  як  каляки-маляки.  Час вставати.

 

Litus Roma Hostel розташований в історичній будівлі. Напевно,  це найбільший за площею будинок у місті. Новачку можна і заблукати у його довжелезних та широких коридорах. Зовні будівля з трохи облупленими стінами, а всередині все пристойно.  Нас поселили на другому поверсі в сімейному номері на чотири місця: виходить по два ліжка кожному, але зайві ми вирішили в суборенду не здавати. Нова постільна білизна, великі білосніжні рушники, своя ванна кімната, в комплекті шампуні, а в їдальні сніданки.  Це все  було неочікувано від формату хостела.

 

Я підійшов до вікна, відкрив його величезні стулки, які доходили до  підлоги та оперся на бильця у віконному прорізі – майже балкон. Переді мною у ранковому світлі розкинулася синя широчінь моря. Десь  на обрії біліли  цяточки яхт, а на пляжі вже перші відвідувачі приймали сонячні ванни. Між пляжем та будівлею хостела вулиця вже давно у своєму звичному ритмі. Вир звуків життя через відкрите вікно розбудив і Настю. Невдовзі ми пішли збадьоритись до моря.  Пляж через дорогу – то і не має потреби одягати верхній одяг, а  з собою тільки рушники. Після моря не потрібний пляжний душ його заміняє більш комфортний в номері.

 

Ранкове море мені сподобалося більше, ніж вчорашнє вечірнє. Через більшу висоту сонця вода здавалася більш прозорою, а світ веселішим. Ми поплили до залишку старого рибацького пірса, дерев’яна  платформа якого розміщувалась на купі каміння. Вона і вціліла в штормах завдяки йому. Уподобали собі це місце краби, там їх досить  багато, а на платформі хтось поставив статую жінки – Рибацьку Венеру. Ми видерлися на платформу та завітали до богині в гості. Накупавшись вдосталь, пішли на сніданок.

 

Їдальня хостелу працювала в режимі шведського столу: береш, що хочеш, робиш собі якийсь гарячий напій та бутерброди. На тацях розкладені гори тонко нарізаної шинки, сиру, порційного масла, джему, печива, кексів і всяких таких інших смаколиків. Звичайно, зробити бутерброд з напівпрозорої тонюсінької скибочки шинки можна, але я ж українець, і робити таке –  то є гріх.  Довелося ліпити його з трьох скибочок, наклеювати їх до  хліба маслом та сиром.  Винахідників слайсерів, мабуть, чекають у пеклі.  Явно, що це не український винахід, бо не сумісний з  нашим національним менталітетом. Приготувавши пару бутерів та кексів, я пішов закалапуцяти собі чаю. Знову якась «залізяка» з написами  на незрозумілій мові та купою кнопок. Прямо як в пісні: «Нажмі на кнопку – палучішь в рєзультат і твая мєчта асущєствіца».  Мій внутрішній індіанець підгледів на яку натискала дівчина попереду мене. Я взяв найбільшу скляну прозору чашку десь мілілітрів на триста, і палець потягнувся до  чарівної кнопочки…  Щось булькнуло, але дива не сталося – на дні чашки хлюпалося грам п’ятдесят кави. Ну, раз сьорбнув і осушив її – внутрішній індіанець знітився і  заховався.  Мені довелося взяти справу в свої руки, я глянув на автомат та знайшов зрозумілий і потрібний напис «хот вотер» – все ж таки не зовсім йолоп. Натиснув кнопку – налилося півчашки; ще раз натиснув  – ну от і якраз…

 

Після сніданку у нас була запланована авантюрно-пізнавальна програма – не валятись же нам весь день, як моржам, на пляжі – не цікаво.  Ми пішли   оглянути археологічний комплекс «Остія Антика». До нього іти було недалеко – десь до трьох кілометрів, два перших – це  екскурсія містом Лідо-ді-Остія. Цікаво, що воно за своїми розмірами таке ж, як і Радомишль, але з населенням більшим у п’ять з половиною разів.

 

В  Лідо, на такому невеличкому клаптику, проживає вісімдесят п'ять тисяч осіб. Це пояснюється тим, що квартали міста забудовані тільки багатоквартирними, у більшості своїй п’ятиповерховими будинками. Національні традиції проявлені у плануванні квартир створюють незвичну для нашого ока архітектуру. Будинки різноманітні та невеликі  у декілька квартир на поверсі з відкритими великими балконами, часто прикрашеними різними декоративними рослинами та квітами. Наші  українські будинки, особливо радянського спадку, сірі, однотипні,  довгі бараки з маленькими квартирами. Ця вбогість створила народну традицію поліпшувати житлові умови за допомогою маленького балкона, який почали закривати та склити з усіх сторін перетворюючи його на додаткову житлову площу або на комірку. В Лідо балкон – це не закуток у квартирі, а маленький озеленений особистий дворик.  Можливо тому, що  квартали міста забудовані щільно, а між будинками немає дворів  –  тільки проїзди. Цікаво, де ж тоді діти граються.

 

За відсутності цих же дворів сміттєві баки  розташовані на вулицях, але вони не мозолять очі, бо  закриті, а навколо них чисто.

 

В Лідо багато автомобілів: удень  це не дуже впадає в очі, але стає  помітним ближче до ночі. Вчора, коли пізно ввечері прогулювались містом, то помітили незвичну для нас картину:  хоча на вулицях мало зустрічалося людей та рідко проїздили автомобілі, але вони були не пусті, а перетворились на  величезну автостоянку. На кожній з них,  в залежності від ширини, у два або чотири ряди стояли притиснуті до тротуарів автомобілі. Цікаво, що  виїхати з колони,  затиснутої між вузьким тротуаром і зовнішньою колоною, неможливо. Так ночують тисячі авто по всьому місті, а багато і днюють. Напевно, елементом крутизни у Лідо-ді-Остія  є не марка авто, а наявність гаража, особливо  поблизу будинку. Хоча хтозна: можливо для менталу мешканців міста мати гараж – недоцільність  та дивакуватість.

 

Десь за хвилин двадцять ми пройшли кварталами Лідо та  вийшли на його околицю. Міські види змінилися лісом з високих італійських сосен з парасолеподібними темно-зеленими густими кронами. До руїн древньої Остії залишалося вже небагато шляху.

 

Наш  авантюрний план полягав у тому, щоб проникнути на територію археологічного комплексу без квитків, зекономивши на них двадцять чотири євро. Руїни Остії знаходились від  нашого хостелу у трьох кілометрах, а  вхід через касу на півтора кілометра далі –  і навіщо туди пертися. У мене була версія, що така велика площа навряд чи обнесена парканом. Кому ці руїни потрібні, це  ж  не меблева фабрика і не крохмальний завод у Радомишлі, які жителі міста в тяжкі  дев’яності розібрали під нуль заради  безкоштовної цегли. Місцевим жителям-італійцям руїни Остії не потрібні, а туристи повз каси не підуть: вони  під’їжджають до станції електричкою, яка майже при вході в археологічний комплекс.  Та й для європейців правила, інструкції – то всьо: постав їм ворота в чистому полі без паркана, то вони будуть ходити тільки через них.

 

Крім нас, нікого з пішоходів на дорозі не було. Асфальт був злегка притрушений хвоєю  сосен… дивно, що місто закінчилось, а тротуар – ні. У нас в Радомишлі він закінчується у центрі відразу за церквою.

 

Прогулюючись, ми майже дійшли до археологічного комплексу, і тут подорож почала набирати ознаки квесту. Наш шлях перетинали  з’їзди з автостради з інтенсивним рухом. Довгенько нам довелося вичікувати  розриву потоку авто, щоб перебігти дорогу спочатку  на одному з’їзді, потім –  на іншому. Нарешті, ми перетнули цю швидку авторічку і опинилися біля огорожі, зробленої з товстих та  загострених зверху сталевих прутів висотою у два з половиною метри.  Такий паркан без спецзасобів, голіруч, може здолати хіба що ніндзя. Це вже була територія археологічного комплексу, не досліджена його ділянка, а потрібна нам брала початок всього за сто п’ятдесят метрів. До неї через зарості було складно дібратись: потім треба було б перетнути ще один  широкий шляхопровід з інтенсивним рухом, а в результаті впертися у такий же паркан. Мій план зазнав фіаско – реальність виявилася більш прагматичною  і не протоптаною. Тож ми вирішили не випробовувати долю, а відвідати  археологічний комплекс легально через касу, у напрямку якої і вирушили. Наша авантюра привела нас у світ, де поняття пішохода не існує: ніяких тобі  переходів, натоптаних стежок чи  узбіч. Односмугова дорога, протилежні напрямки якої розділені кущами та деревами, і ми йшли  її краєм назустріч транспорту. Звичного узбіччя просто не було: за асфальтовим покриттям відразу непрохідні зарості та кущі, які часто нависали над ним. Коли авто з’являлося на шаленій швидкості, то доводилося час від часу пірнати між кущами.  Ми були для водіїв на цій дорозі неочікуваними оленями, які невідомо звідки тут опинилися.  За хвилин п’ятнадцять, нарешті, змогли полегшено зітхнути, ступивши на тротуар житлового кварталу.

 

Археологічний комплекс «Остія Антика» – квитки придбані, турнікет пройдено. Перед нами головна вулиця древнього міста. Перше враження: «Ну й бруківочка, тут напевно циклопи жили! Вперше бачу, щоб такими здоровенними каменюками вулиці вимощували».

 

Місто Остія засноване у гирлі Тибру двадцять сім віків тому. Воно було морським портом Риму. В дев’ятому столітті місто збезлюдніло і від частих повеней на тисячоліття було поховане  під тонами мулу та піску.  Це, у свою чергу, зробило його унікальним тому, що воно повністю належить античній цивілізації без нашарувань новіших епох. У минулому столітті  дві третини міста розкопали – це територія у ширину до півкілометра, а у довжину півтора.  В Остії у найбільший період процвітання кількість населення  становило більш як п'ятдесят тисяч осіб.   У місті збереглися фрагменти житлових кварталів, храмів, римського театру, форуму, складів, таверн, терм (громадських лазень).

 

Ми ступали  бруківкою Декуманус Максимус відшліфованою за багато віків мільйонами ніг. Вздовж вулиці залишки будівель з червоної цегли своїми обрисами позначали квартали античного міста. Воно було щільно забудоване будинками до п’яти поверхів, а вулиці в ширину, крім головної дев’ятиметрової, були не більші п’яти метрів.  Я уявив собі, що якби зробити накриття цим вузьким вулицям, то вони перетворилися б на коридори, а Остія – на один величезний будинок-мурашник.

 

Роздивляючись місто, непомітно дібрались до його найбільшої споруди – амфітеатру, півколо якого вміщувало до чотирьох тисяч глядачів. Настя піднялась на його трибуни, а я побув оратором на сцені, жестикулюючи перед її фотокамерою. Потім піднявся на найвищий ряд. Далекувато до сцени, без мікрофонів та підсилювачів акторам для діалогів потрібно було мати міцне горло. Добре, що в ті часи попкорну не було, а то любителі драматургії зачавкали б репліки, а від цього і до справжнього поножів'я недалеко.

 

Проти театру, в затінку парасолеподібних сосен, знаходився  Храм Церери – богині врожаю і родючості.  Саме те місце, щоб  на якийсь час заховатись від спекотного сонця. Щоправда, самої будівлі не було – тільки платформа зі східцями та  двійка відреставрованих мармурових колон.

 

Чудово збереглися високі стіни  Капітолію – головної релігійної споруди Остії. Храм збудований  на великій цегляній платформі. І, щоб дібратися до нього, потрібно піднятися сходинками на п’ятиметрову висоту.  Ідея задуму зрозуміла: боги живуть на небесах, або як мінімум на горі Олімп, тому звичайний смертний повинен з кожною сходинкою, з кожним ударом серця відчувати різницю між сіньми своєї хати і офісом божим.

 

У ті давні часи у місті діяло вісімнадцять язичеських культових споруд, синагога та християнська базиліка. Якщо звернути увагу на кількісну належність храмів за віросповіданням, то можна помітити цікаву деталь: хоча християнство  в триста двадцять четвертому році було оголошено державною релігією Римської імперії, але воно не стало наймасовішою і через п’ятсот років після цього. Християнство набрало сили лише тоді, коли запалали вогнища інквізиції, почалися гоніння на відьом та хрестові  походи. Така природа людей з  усього робити  зброю: чи то з наукових відкриттів, чи то з релігійних концепцій. Зброя – то сила, а сила – то влада.

 

В археологічному комплексі було проведено  біля п’яти годин, хоча можна було ще ходити та й ходити, дивитись та й дивитись, але вже ноги підкошувались, очі все частіше і частіше вишукували затінку серед руїн, щоб трохи посидіти та відпочити. Було прийнято рішення, і ми попленталися до виходу.

 

Незабаром наші ноги причовгали до невеличкого замку Папи Юлія II. Обігнувши його, ми опинилися на невеличкій площі, на якій поряд із замковими ворітьми знаходився собор Санта Лауреа та декілька старовинних будиночків критих черепицею,  біля яких на бруківці  перед вхідними дверима у  великих горщиках росло багато різноманітних рослин. Доповнювали цю мальовничу картину двоє кошаків, які розтягнулись на нагрітому спекотним днем камінні.

 

Наш шлях лежав далі, ми прямували до піцерії відміченої на мапі навігатора –  час підкріпитись.  Житлові квартали цього передмістя Рима – це невеличкі одноквартирні або у декілька квартир  будиночки. Вони мають два-три поверхи та обов’язкові атрибути: балкони та тераси.  Будиночки огороджені невеликими  естетичними парканами, у дворах –  дерева та квіти.

 

Ось і потрібна нам піцерія. Це триповерховий будинок на одну сім’ю. Він зовсім не великий: на третьому – взагалі не більше двох спалень, другий – з балконом та терасою, на першому – частина будинку під торговою точкою. На дверях напис італійською: «Пшениця та хміль». Назва незвична для нас, хоча ці слова для українців прописані на генетичному рівні.

 

У невеличкому приміщенні за прилавком – молода симпатична італійка в спробі щось втокмачити двом англомовним жінкам. Вони ізощряюца в розпальцовках, дублюючи англійську – напевно,  сурдоперекладачі. Поки жінки шукають підмет та присудок, ми ледь стримуємо слину: великими голодними очима розглядаємо у вітрині здоровенні шматки піци,  досліджуючи вміст їх видового різноманіття. На стіні дошка з написаним крейдою прейскурантом.  Напевно, для оперативного показу цінової динаміки: від свіжої гарячої піци до холодної вже з грибами. Я  перемикаюсь на вивчення змісту холодильника з пивом.

 

Нарешті, жінки  порозумілися. Настя звернулася до покупців та дізналась, що ціна піци вказується за одну лопатку. Саме це вони й з’ясовували, а то не можна було второпати за написами  на  дошці. Тож нам швиденько наміряли два види італійського національного пирога, і ми вмостилися обідати на літньому майданчику.

 

Ідилія: чудова погода, свіже повітря, затишна місцина, центр Всесвіту сповз до нашого столу з дерев’яними лавками, все закрутилось навколо нього – ми наминали піцу та запивали її «Пероні».

 

Коли містерія обіду закінчилась, пішов у зал попрощатись із хазяйкою.  Пиво зробило прорив у моїх лінгвістичних здібностях, і я заговорив відразу трьома мовами:

 

– Піца із ділішес… біер із ґуд… ґрація,  дякую… аріведерчі!

 

– Чао! – відповіла усміхаючись молода симпатична італійка.

 

Автобусна зупинка за півкілометра від піцерії.  Наші голови задерті на стовпа: вивчаємо розклад автобусів. А в ньому чорт роги зламає: різноколірні колонки, букви, цифри, букви з цифрами, індекси, правила, винятки… орієнтуємось на час та знайоме словосполучення «Лідо-ді-Остія». З квитками не зрозуміло: навколо стовпа із розкладом ніяких «розумних залізяк» не виявлено. Будемо діяти за схемою «Україна»: гроші – водію.  Чекаємо хвилин двадцять, людей на зупинці немає, надіємось...

 

Автобус гальмує біля стовпа, в салоні тільки бабця про щось базікає до водія. Ми заходимо, вітаємось:

 

–  Бонджорно!

 

–  Бонджорно! –  відповідають нам.

 

Я тичу водію монету у два євро.

 

–  Но, но, но!  –  замахав руками він.

 

Наполягаю.

 

Бабця підключається:

 

–  Но, но, но!

 

Настя:

 

–  Зер ар ноу тікетс…

 

Водій вказує пальцем на  зелений підсвічений хрест аптеки, мовляв там продаються квитки –  схема «Україна» не працює. Я знизую плечима, бабця люб’язно усміхається і щось лепече водію. Напевно, на кшталт: «Це тупі іноземці, що з них візьмеш, поїхали».

 

Двері зачиняються, автобус рушає.

 

Проїжджаємо біля древньої Остії, бабця повертається до мене,  вказує рукою на руїни і щось говорить. Я в лінгвістичному прориві:

 

– Остія Антіка ґуд…  ми…  вже… сьо-год-ні… бу-ли…  там! – відповідаю їй голосно,  виразно і майже по складах.

 

Вона усміхається до мене, а в очах – нерозуміння.

 

Згодом усвідомив, що  відповів у манері  як до людей, які не дочувають – це стереотипна реакція. Вона спрацювала  як заміщення за відсутності досвіду у спілкуванні з іноземцями.

 

Автобус в’їжджає в Лідо-ді-Остія, сонце віддзеркалюється жовто-червоними спалахами на шибках верхніх поверхів будинків, сповіщаючи про закінчення дня.  «Ґрація!» – говоримо водію і виходимо на зупинці поблизу хостела.

Екстрим тур літа 2020.

У закордонному паспорті немає потреби!

 

Лікар вислухав від мене «Майн Кампф», потім  скрупульозно прослуховував тембри моїх легень, напевно, сподіваючись  почути браві марші  Люфтваффе. Згодом він повідомив, що має підозру на новомодний вірус, і його рекомендація – госпіталізація та ПЛР-тест. Я погодився: медична освіта та двадцятип’ятирічний  досвід роботи фахівця не викликали сумнівів у його компетентності – це ж вам не  якийсь там президент, яким може бути будь-хто з вулиці. Суворий погляд з-під «космічного скафандра» та стетоскоп у рухах лікаря підкреслювали серйозність справи.

 

Я ще не встиг роздивитись своє нове помешкання – інфекційний бокс – як до нього зайшла медсестра шурхочучи костюмом біологічного захисту. Вона поклала переді мною  декілька аркушів з текстом і сказала, що це згода на лікування. Лише жіночі карі очі та чорні брови виглядали з під  «скафандра», і я підкорився їм –  підпис  був поставлений на непрочитаних документах.  Тому не відаю, що означає «я  погоджуюсь на лікування». Можливо те, що якщо воно буде невдалим, то моє тіло спалять і прах розвіють десь на малинських городах.

 

Цівка крові, пульсуючи в такт биття серця, вирвалася з моєї правиці у зовнішній світ та заляпала мої штани. Медсестра швидким рухом зняла джгут – катетер  до вени був прилаштований. Тепер я мав просунутий інтерфейс – швидкісний порт по забору крові та вводу ліків.

 

Завершивши список протокольних маніпуляцій, богиня в білому скинула мого гарного рушника з підставки для крапельниці, яку я необачно по необізнаності  своїй прийняв за вішалку з дивними горизонтальними гачками. Потім перенесла  її з кутка до мого ліжка, поставила мене на заправку вітамінами та покинула палату.

 

Я лежав під крапельницею  споглядаючи стелю в ізольованому боксі інфекційного відділення лікарні сусіднього райцентру за тридцять п’ять кілометрів від дому. Цей медичний заклад на період пандемії був призначений опорним на три райони. Сюди вели всі асфальтовані дороги та натоптані стежки; летіли літаки та пливли кораблі. Тут  перебували на лікуванні хворі  з ускладненнями від COVID-19.

 

 

Три дні тому сонце зійшло у звичному для літньої пори місці, нічого не віщувало біди. Однак вже до обіду разом із сонцем у мене піднялася температура, залоскотало у горлі, іноді я від цього трохи покашлював. На ніч температура сягнула майже тридцяти дев’яти, тож випив парацетамолу, велику чашку негарячого чаю і гарно закутався. На ранок упрів, як печеня  у глиняному горщику, а до вечора новий температурний рекорд спонукав мене зателефонувати сімейному лікарю, щоб проконсультуватись.

 

Напевно, я був непоганим розповідачем, тому що мої соковиті замальовки з натури навели лікарку на підозру, що найбільший осередок вірусу в Радомишльському районі знаходиться у моїх легенях. Вона категорично заборонила виходити з дому і наполегливо радила зателефонувати на 103. На її думку, мені терміново потрібна була госпіталізація. Лікарка сказала, що за мною приїде швидка і відвезе в малинську лікарню. Там мене підлікують, а за два-три  дні прийде результат тесту,  і якщо він буде негативним, то повернуся додому.

 

Ідея була непогана, але… я виглянув у вікно, біля під’їзду на лаві сиділо чотири мої сусідки. Пригадалася фраза з Апокаліпсиса, який описаний у книзі Іоанна Богослова: «І по цьому бачив я чотирьох Ангелів, що стояли на чотирьох кутах землі, і тримали чотири вітри землі…» Ні, щось не вірилось, що місцеві ангели втримають чотири вітри. Я уявив собі, як до будинку під’їздить швидка  і з неї виходять люди у «скафандрах». Вони проходять повз чотири пари жіночих очей, в яких застигли зацікавлення та острах, а на зворотному шляху повільно виносять на ношах мене, «запакованого в поліетилен». Хіба такі новини можна втримати. Я сказав лікарці, що краще сам прийду на станцію швидкої допомоги –  людей на вулиці немає, а як  хто трапиться по дорозі, то обійматись і цілуватись не буду. Лікарка категорично зарубала мою ідею на корінні – ніззя! Тож я подякував їй та пообіцяв, що зроблю так, як вона сказала, а для себе відмітив, накотивши таблетку парацетамолу,  що ранок вечора мудріший.

 

Новий день не приніс  погіршення здоров’я. Температура весь час була підвищеною, але не високою; кашлю вже не було, щоправда, трохи почувався змореним і виглядав як прив’ялена  риба. Попри це, вирішив, що мій стан дозволяє  спокійно «крутити педалі» до завтра. Однак о п’ятій вечора телефонний дзвінок скорегував мої плани.

 

Сімейна лікарка відчитувала мене за те, що я за добу так і не зателефонував на швидку, погрожувала поліцією, наводила аргументи, переконувала  у необхідності госпіталізації  й проведення тесту. Було зрозуміло, що якщо до мене приїде швидка, навіть щоб взяти матеріали для аналізу, то я вже все одно буду «засвіченим». Крім того, моє усамітнене проживання у квартирі ускладнює необхідну  комунікацію із зовнішнім світом у режимі ізоляції. Обставини змушували вчинити за схемою лікаря, але попередньо все ж таки вдалося домовитись про те, щоб не влаштовувати шоу біля під’їзду зі швидкою та «космонавтами». Я вийшов здаватися за межі двора на вулицю – навіщо передчасний розголос та  лякання сусідів.

 

 

На новому місці я довго не міг заснути, до того ж ще різко заболіло горло, набрякли гланди та підвищилася температура. Я вже  і не знав, що думати:  чи це алергічна реакція на ін’єкцію антибіотика, чи прогресування моєї хвороби. Ця неприємність  та неусвідомлений стрес пів ночі свердлили дірку в моїх мізках: «А якщо у мене ковід і я тут зігнуся, тоді ця напівпорожня кімната та лише очі медперсоналу в захисних комбінезонах – це все, що залишилось побачити мені у цьому житті». Такі думки були, звичайно, не радісними, однак і страху вони не наганяли. З одного боку, в глибині душі я не вірив такому поступу, з іншого – не бачив, що мене може тримати на цій землі, крім інстинкту самозбереження. Екклезіяст колись попереджав: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!..» А ще: «…Все суєта!» Його підтримав герой фільму «День бабака» вустами Білла Мюррея: «А якщо завтра не буде? Сьогодні, наприклад, його не було!»

 

З третіми півнями біль у горлі сплила, як ніч, неначе і не було її. Світ поступово насичувався кольорами літнього ранку. Через прочинене вікно я вдихнув свіжого повітря, відчув його прохолоду. Разом з ним у кімнату увірвалося каркання ворон, які уподобали собі тополю неподалік від «вежі мого ув’язнення», а зараз кружляли перед вікном розминаючи собі крила. Біля дерева брав початок  бетонний паркан, який розмежовував територію лікарні й приватного сектора. Я стояв споглядаючи цей пейзаж перед вікном і ще не здогадувався, що він  перетвориться для мене  на  живу понуру фотошпалеру, яка буде перед очима шістнадцять днів.

 

Мої апартаменти складалися з  кімнати, в якій у моєму розпорядженні було звичайне лікарняне ліжко, приліжкова тумбочка, у кутку  тулився столик для обіду та стілець. За дверима знаходився невеличкий шлюз-приміщення, до якого прилягали  туалет та душова кімната, там же був  і вихід у коридор, куди хворим заборонено і носа висовувати. Таким чином стіни цього ізоляційного боксу окреслювали мій новий світ.  Мені нічого не залишалося, як тільки звикати до нього та пристосовуватись до тутешнього розпорядку дня.

 

Яким би день не був довгим,  прийшов вечір, а з ним – і лікар. Він поцікавився моїм самопочуттям, перевірив сатурацію (до речі, вона за весь період хвороби  була у нормі)  та ретельно прослухав мої легені. У нього дізнався, що аналіз крові, моє жорстке дихання та рентгенографія вказують, що маю невеличке запалення у правій легені. Щоправда, він не зовсім був упевнений у рентгенівському знімку, який ледь щось показував і не там, де слід було б очікувати – це було зрозуміло з його додаткових запитань.

 

Було видно, що прояв моєї хвороби не явно виражений ще й тим, що декілька разів мої легені прослуховували  у два стетоскопи та чотири вуха одночасно двоє лікарів.

 

В першу половину дня працювала інша лікарка, і я на ранковому обході поцікавився у неї про свої легені. Вона вважала, що у мене  не одностороння пневмонія, а бронхіт.

 

Єдине, що можна було сказати однозначно,  то це про розшифрування кардіограми.  Вона показала, що з «мотором» проблем у мене немає.

 

Легкий перебіг хвороби наводив на думку, чи не даремно мене сюди запакували. Востаннє я лежав у лікарні тридцять шість років тому, і то помилково. Згадалась кумедна історія.

 

 

Одного чудового літнього дня мені стало зле й унітаз став моїм найкращим друзякою. Він підставив своє міцне плече, а я  протягом декількох годин виливав йому  свою душу всіма можливими способами на які тільки здатний людський організм.

 

Дружба дружбою, але потрібно було з цим щось робити. Поліклініка у неділю була закрита, тож я почовгав до чергового на станцію швидкої. Там знайшли  якусь  жінку в білому халаті, можливо, то була і лікарка – ­­­хтозна. Моя розповідь її дуже вразила і вона поцікавилась, де локалізується  біль. Боліли всі м’язи живота, і я сказав по своїй юнацькій простоті, що біль відчуваю у ньому скрізь, а ще болять гланди й сльози очі застеляють. Жінка у білому жахнулася і, проявивши максимум свого співчуття, сказала, що я ще такий молодий, а маю  симптоми такої тяжкої хвороби і мені потрібна негайна госпіталізація.

 

На другий день перебування в лікарні я відчував себе повністю здоровим. На третій – повідомили, що десь загубились мої аналізи й завтра потрібно здати їх повторно. На четвертий – нарешті розібралися з ними. Я був здоровий.  Зрадівши я було зібрався додому, але лікарка попросила мене залишитись до вихідних, мовляв,  навіщо  у п’ятницю йти на роботу – краще на вихідні додому, та й лікарняний під них закриють. (Їй потрібно було заповнення койко-місць, тому ми порозумілися і зійшлися на цьому). Поки не було аналізів, лікували мене якимись таблетками, а після виписки з’ясував, що то були «закріплюючі». От я й закріпився,   що на днів п’ять і про горшка забув.

 

 

      Они вошли в хорошую, просторную избу, и, только войдя сюда, Макар заметил, что на дворе был сильный мороз. Посредине избы стоял камелек чудной резной работы, из чистого серебра, и в нем пылали золотые поленья, давая ровное тепло, сразу проникавшее все тело. Огонь этого чудного камелька не резал глаз, не жег, а только грел, и Макару опять захотелось вечно стоять здесь и греться. Поп Иван также подошел к камельку и протянул к нему иззябшие руки.    В избе было четверо дверей, из которых только одна вела наружу, а в другие то и дело входили и выходили какие-то молодые люди в длинных белых рубахах. Макар подумал, что это, должно быть, работники здешнего Тойона. Ему казалось, что он где-то их уже видел, но не мог вспомнить, где именно. Немало удивляло его то обстоятельство, что у каждого работника на спине болтались большие белые крылья, и он подумал, что, вероятно, у Тойона есть еще другие работники, так как эти, наверное, не могли бы с своими крыльями пробираться сквозь чащу тайги для рубки дров или жердей.    Один из работников подошел к камельку и, повернувшись к нему спиною, заговорил с попом Иваном:    - Говори!    - Нечего, - отвечал попик.    - Что ты слышал на свете?    - Ничего не слыхал.    - Что видел?    - Ничего не видал.    Оба помолчали, и тогда поп сказал:    - Привел вот одного.    - Это чалганец? - спросил работник.    - Да, чалганец.    - Ну, значит, надо приготовить большие весы.    И он ушел в одну из дверей, чтобы распорядиться, а Макар спросил у попа, зачем нужны весы и почему именно большие?    - Видишь, - ответил поп несколько смущенно, - весы нужны, чтобы взвесить добро и зло, какое ты сделал при жизни. У всех остальных людей зло и добро приблизительно уравновешивают чашки; у одних чалганцев грехов так много, что для них Тойон велел сделать особые весы с громадной чашкой для грехов.    От этих слов у Макара как будто скребнуло по сердцу. Он стал робеть.    Работники внесли и поставили большие весы. Одна чашка была золотая и маленькая, другая - деревянная, громадных размеров. Под последней вдруг открылось глубокое черное отверстие.    Макар подошел и тщательно осмотрел весы, чтобы не было фальши. Но фальши не было. Чашки стояли ровно, не колеблясь.    Впрочем, он не вполне понимал их устройство и предпочел бы иметь дело с безменом, на котором в течение долгой жизни он отлично выучился и продавать, и покупать с некоторой выгодой для себя.    - Тойон идет, - сказал вдруг поп Иван и стал быстро обдергивать ряску.    Средняя дверь отворилась, и вошел старый-престарый Тойон, с большою серебристою бородой, спускавшеюся ниже пояса. Он был одет в богатые, неизвестные Макару меха и ткани, а на ногах у него были теплые сапоги, обшитые плисом, какие Макар видел на старом иконописце.    И при первом же взгляде на старого Тойона Макар узнал, что это тот самый старик, которого он видел нарисованным в церкви. Только тут с ним не было сына; Макар подумал, что, вероятно, последний ушел по хозяйству. Зато голубь влетел в комнату и, покружившись у старика над головою, сел к нему на колени. И старый Тойон гладил голубя рукою, сидя на особо приготовленном для него стуле.    Лицо старого Тойона было доброе, и, когда у Макара становилось слишком уж тяжело на сердце, он смотрел на это лицо, и ему становилось легче.    А на сердце у него становилось тяжело потому, что он вспомнил вдруг всю свою жизнь до последних подробностей, вспомнил каждый свой шаг, и каждый удар топора, и каждое срубленное дерево, и каждый обман, и каждую рюмку выпитой водки.    И ему стало стыдно и страшно. Но, взглянув в лицо старого Тойона, он ободрился.    А ободрившись, подумал, что, быть может, кое-что удастся и скрыть.    Старый Тойон посмотрел на него и спросил, кто он, и откуда, и как зовут, и сколько ему лет от роду.    Когда Макар ответил, старый Тойон спросил:    - Что сделал ты в своей жизни?    - Сам знаешь, - ответил Макар. - У тебя должно быть записано.    Макар испытывал старого Тойона, желая узнать, действительно ли у него записано все.    - Говори сам, не молчи! - сказал старый Тойон.    И Макар опять ободрился.    Он стал перечислять свои работы, и хотя он помнил каждый удар топора, и каждую срубленную жердь, и каждую борозду, проведенную сохою, но он прибавлял целые тысячи жердей, и сотни возов дров, и сотни бревен, и сотни пудов посева.    Когда он все перечислил, старый Тойон обратился к попу Ивану:    - Принеси-ка сюда книгу.    Тогда Макар увидел, что поп Иван служит у Тойона суруксутом (писарем), и очень осердился, что тот по-приятельски не сказал ему об этом раньше.    Поп Иван принес большую книгу, развернул ее - и стал читать.    - Загляни-ка, - сказал старый Тойон, - сколько жердей?    Поп Иван посмотрел и сказал с прискорбием:    - Он прибавил целых тринадцать тысяч.    - Врет он! - крикнул Макар запальчиво. - Он, верно, ошибся, потому что он пьяница и умер нехорошею смертью!    - Замолчи ты! - сказал старый Тойон. - Брал ли он с тебя лишнее за крестины или за свадьбы? Вымогал ли он ругу?    - Что говорить напрасно! - ответил Макар.    - Вот видишь, - сказал Тойон, - я знаю и сам, что он любил выпить...    И старый Тойон осердился.    - Читай теперь его грехи по книге, потому что он обманщик, и я ему не верю, - сказал он попу Ивану.    А между тем работники кинули на золотую чашку Макаровы жерди, и его дрова, и его пахоту, и всю его работу. И всего оказалось так много, что золотая чашка весов опустилась, а деревянная поднялась высоко-высоко, и ее нельзя было достать руками, и молодые божьи работники взлетели на своих крыльях, и целая сотня тянула ее веревками вниз.    Тяжела была работа чалганца!    А поп Иван стал вычитывать обманы, и оказалось, что обманов было - двадцать одна тысяча девятьсот тридцать три обмана; и поп стал высчитывать, сколько Макар выпил бутылок водки, и оказалось - четыреста бутылок; и поп читал далее, а Макар видел, что деревянная чашка весов перетягивает золотую и что она опускается уже в яму, и пока поп читал, она все опускалась.    Тогда Макар подумал про себя, что дело его плохо, и, подойдя к весам, попытался незаметно поддержать чашку ногою. По один из работников увидел это, и у них вышел шум.    - Что там такое? - спросил старый Тойон.    - Да вот он хотел поддержать весы ногою, - ответил работник.    Тогда Тойон гневно обратился к Макару и сказал:    - Вижу, что ты обманщик, ленивец и пьяница... И за тобой осталась недоимка, и поп за тобою считает ругу, и исправник грешит из-за тебя, ругая тебя каждый раз скверными словами!..    И, обратясь к попу Ивану, старый Тойон спросил:    - Кто в Чалгане кладет на лошадей более всех клади и кто гоняет их всех больше?    Поп Иван ответил:    - Церковный трапезник. Он гоняет почту и возит исправника.    Тогда старый Тойон сказал:    - Отдать этого ленивца трапезнику в мерины, и пусть он возит на нем исправника, пока не заездит... А там мы посмотрим.    И только что старый Тойон сказал это слово, как дверь отворилась и в избу вошел сын старого Тойона и сел от него по правую руку.    И сын сказал:    - Я слышал твой приговор... Я долго жил на свете и знаю тамошние дела: тяжело будет бедному человеку возить исправника! Но... да будет!.. Только, может быть, он еще что-нибудь скажет. Говори, барахсан (бедняга)!    Тогда случилось что-то странное. Макар, тот самый Макар, который никогда в жизни не произносил более десяти слов кряду, вдруг ощутил в себе дар слова. Он заговорил и сам изумился. Стало как бы два Макара: один говорил, другой слушал и удивлялся. Он не верил своим ушам. Речь у него лилась плавно и страстно, слова гнались одно за другим вперегонку и потом становились длинными, стройными рядами. Он не робел. Если ему и случалось запнуться, то тотчас же он оправлялся и кричал вдвое громче. А главное - чувствовал сам, что говорил убедительно.    Старый Тойон, немного осердившийся сначала за его дерзость, стал потом слушать с большим вниманием, как бы убедившись, что Макар не такой уж дурак, каким казался сначала. Поп Иван в первую минуту даже испугался и стал дергать Макара за полу соны, но Макар отмахнулся и продолжал по-прежнему. Потом и попик перестал пугаться и даже расцвел улыбкой, видя, что его прихожанин режет правду и что эта правда приходится по сердцу старому Тойону. Даже молодые люди в длинных рубахах и с белыми крыльями, жившие у старого Тойона в работниках, приходили из своей половины к дверям и с удивлением слушали речь Макара, поталкивая друг друга локтями.    Он начал с того, что не желает идти к трапезнику в мерины. И не потому не желает, что боится тяжелой работы, а потому, что это решение неправильно. А так как это решение неправильно, то он ему не подчинится и не поведет даже ухом, не двинет ногою. Пусть с ним делают, что хотят! Пусть даже отдадут чертям в вечные комночиты, - он не будет возить исправника, потому что это неправильно. И пусть не думают, что ему страшно положение мерина: трапезник гоняет мерина, но кормит его овсом, а его гоняли всю жизнь, но овсом никогда не кормили.    - Кто тебя гонял? - спросил старый Тойон с сердцем.    Да, его гоняли всю жизнь! Гоняли старосты и старшины, заседатели и исправники, требуя подати; гоняли попы, требуя ругу; гоняли нужда и голод; гоняли морозы и жары, дожди и засухи; гоняла промерзшая земля и злая тайга!.. Скотина идет вперед и смотрит в землю, не зная, куда ее гонят... И он также... Разве он знал, что поп читает в церкви и за что идет ему руга? Разве он знал, зачем и куда увели его старшего сына, которого взяли в солдаты, и где он умер, и где теперь лежат его бедные кости?    Говорят, он пил много водки? Конечно, это правда: его сердце просило водки...    - Сколько, говоришь ты, бутылок?    - Четыреста, - ответил поп Иван, заглянув в книгу.    Хорошо! Но разве это была водка? Три четверти было воды и только одна четверть настоящей водки, да еще настой табаку. Стало быть, триста бутылок надо скинуть со счета.    - Правду ли он говорит все это? - спросил старый Тойон у попа Ивана, и видно было, что он еще сердится.    - Чистую правду, - торопливо ответил поп, а Макар продолжал.    Он прибавил тринадцать тысяч жердей? Пусть так! Пусть он нарубил только шестнадцать тысяч. А разве этого мало? И, притом, две тысячи он рубил, когда у него была больна первая его жена... И у него было тяжело на сердце, и он хотел сидеть у своей старухи, а нужда его гнала в тайгу... И в тайге он плакал, и слезы мерзли у него на ресницах, и от горя холод проникал до самого сердца... А он рубил!    А после баба умерла. Ее надо было хоронить, а у него не было денег. И он нанялся рубить дрова, чтобы заплатить за женин дом на том свете... А купец увидел, что ему нужда, и дал только по десяти копеек... И старуха лежала одна в нетопленой мерзлой избе, а он опять рубил и плакал. Он полагал, что эти возы надо считать впятеро и даже более.    У старого Тойона показались на глазах слезы, и Макар увидел, что чашки весов колыхнулись, и деревянная приподнялась, а золотая опустилась.    А Макар продолжал: у них все записано в книге... Пусть же они поищут: когда он испытал от кого-нибудь ласку, привет или радость? Где его дети? Когда они умирали, ему было горько и тяжко, а когда вырастали, то уходили от него, чтобы в одиночку биться с тяжелою нуждой. И он состарился один со своей второю старухой и видел, как его оставляют силы и подходит злая, бесприютная дряхлость. Они стояли одинокие, как стоят в степи две сиротливые елки, которых бьют отовсюду жестокие метели.    - Правда ли? - спросил опять старый Тойон.    И поп поспешил ответить:    - Чистая правда!    И тогда весы опять дрогнули... Но старый Тойон задумался.    - Что же это, - сказал он, - ведь есть же у меня на земле настоящие праведники... Глаза их ясны, и лица светлы, и одежды без пятен... Сердца их мягки, как добрая почва; принимают доброе семя и возвращают крин сельный и благовонные всходы, запах которых угоден передо мною. А ты посмотри на себя...    И все взгляды устремились на Макара, и он устыдился. Он почувствовал, что глаза его мутны и лицо темно, волосы и борода всклокочены, одежда изорвана. И хотя задолго до смерти он все собирался купить сапоги, чтобы явиться на суд, как подобает настоящему крестьянину, но все пропивал деньги, и теперь стоял перед Тойоном, как последний якут, в дрянных торбасишках... И он пожелал провалиться сквозь землю.    - Лицо твое темное, - продолжал старый Тойон, - глаза мутные и одежда разорвана. А сердце твое поросло бурьяном, и тернием, и горькою полынью. Вот почему я люблю моих праведных и отвращаю лицо от подобных тебе нечестивцев.    Сердце Макара сжалось. Он чувствовал стыд собственного существования. Он было понурил голову, но вдруг поднял ее и заговорил опять.    О каких это праведниках говорит Тойон? Если о тех, что жили на земле в одно время с Макаром в богатых хоромах, то Макар их знает... Глаза их ясны, потому что не проливали слез столько, сколько их пролил Макар, и лица их светлы, потому что обмыты духами, а чистые одежды сотканы чужими руками.    Макар опять понурил голову, но тотчас же опять поднял ее.    А между тем разве он не видит, что и он родился, как другие, - с ясными, открытыми очами, в которых отражались земля и небо, и с чистым сердцем, готовым раскрыться на все прекрасное в мире? И если теперь он желает скрыть под землею свою мрачную и позорную фигуру, то в этом вина не его... А чья же? - Этого он не знает... Но он знает одно, что в сердце его истощилось терпение.
Владимир Галактионович Короленко

Доброе братство милее богатства.Христианский рассказ.

КВАКУШКИ-ПУТЕШЕСТВЕННИЦЫ



Монастырь этот находится в средней полосе России, на её лесных, луговых и озёрных угодьях. Издавна монахи промышляли рыбной ловлей и сбором лесных даров. Монастырский пруд был рядом: кельи стояли в 8—10 метрах от него. И всё бы ничего, если бы не лягушки. Благодатная весна столь щедро населила монастырские пруды этими маленькими безобидными существами, что короткой летней ночи не хватало им для выражения чувств и оглушительное кваканье разносилось по монастырю день и ночь.
Днём, занятые послушаниями, монахи мало обращали внимания на лягушачьи рулады — под солнцем никому не тесно, но ночью… Один поэт, тоже, кстати, монах писал:
Ночь — молитве дана, ей должна быть полна.
Ты проснись, поднимись, встань — и Богу молись…
Где уж тут «проснись-поднимись», когда и глаз сомкнуть невозможно было! И произошло в духовной жизни братии смущение великое: ни ночной молитвы, ни отдыха. Однажды после безсонной ночи собралась братия на молебен, за которым игумен благословил совершить особое прошение об избавлении от такой напасти. По окончании молебна братия обошла пруд крестным ходом — «…и сделалась великая тишина» (Мф.8,26).
Об этом чуде милости Божией рассказывают теперь всем паломникам. Лягушки живут в пруду по-прежнему, но безмолвствуют и по сей день. Молва о чуде достигла учёных, которые немедленно съехались изучать феномен. Несколько российских квакушек были отправлены даже за границу для изучения. Но мудрецов ждало жестокое разочарование: оказавшись в привычных условиях, русские лягушки звонко расквакались и уже ничем не отличались от своих собратий. Но учёные — настырный народ. Привезли лягушек-путешественниц обратно на родину, выпустили в тот же монастырский пруд — и лягушки снова онемели. Наверное, учёные мужи до сих пор причину ищут. Дай им Бог найти её, настоящую первопричину. Труден путь мудрецов к Богу. Из Евангелия мы знаем, что волхвы очень долго шли на поклонение Младенцу Иисусу, их путь, по толкованию Златоуста и Феофилакта, продолжался около девяти месяцев. И вряд ли нашли бы они Бога без путеводной звезды. А вот пастухи — те с верою и в простоте сердца скоро достигли.
…Теперь братия спокойно спит по ночам и каждое утро Бога благодарит. Как сказал всё тот же поэт,
…И молитвой услаждённый, инок спит спокойным сном,
А над ним Хранитель Ангел веет радужным крылом…

М.Смирнова. Газ." Чадушки " № 26 СПб

- Просветленный человек, - сказал Мастер, - это тот, кто в любую
секунду точно знает, где находится, а это совсем не простая задача!
И он рассказал о своем друге, у которого был широкий круг знакомых.
Другу было далеко за восемьдесят, но, несмотря на возраст, он охотно
принимал приглашения на десятки вечеринок. Как-то на очередном приеме
его спросили, сколько еще встреч он запланировал на этот вечер.
- Шесть, - ответил пожилой джентльмен, не отрывая глаз от маленькой записной книжки.
- Что вы там ищете? - спросили у него. - Хотите знать, куда направиться дальше?
- Нет, - ответил неутомимый старик. - Хочу вспомнить, где я сейчас.
(Энтони де Мелло)

Это случилось в маленьком городе. Бедный крестьянин ехал на лошади из леса домой и увидел, что под деревом стоит путешественник. Путешественник сказал:
- Подожди! Если ты позволишь мне нарисовать твою лошадь, я заплачу тебе пять рупий!
Человек был удивлен. Он не мог заработать пять рупий за целый день, перевозя на этой лошади тяжести, а этот человек просит только нарисовать ее. Он сказал:
- С радостью. Пожалуйста, сделай это.
Путешественник был художником. Он нарисовал лошадь и дал крестьянину пять рупий. Затем он вернулся в город, из которого пришел.
Через много месяцев крестьянин снова ехал по этой дороге в город, чтобы найти какую-нибудь работу. На рынке он увидел большую толпу вокруг одной из палаток. Входной билет стоил пять рупий, а внутри было прекрасное произведение искусства. Хотя он и был беден, у него сохранились пять рупий, которые дал художник. Он заработал их легко, и, так как ему было нужно совсем немного, деньги были по-прежнему у него в кармане.
Он подумал: "Почему бы нет? Я пришел в город, а здесь собралась такая толпа, люди стоят в очереди". И он тоже встал в очередь, заплатил пять рупий и вошел вовнутрь. Но там его ждала неожиданность, потому что произведением искусства было изображение его лошади!
Он схватил художника за руку и сказал:
- Это просто грабеж! Здесь ты зарабатываешь тысячи рупий, а моя лошадь еще жива, она стоит снаружи - ты ее нарисовал, просто наляпал краски на лист бумаги. Никто не платит пять рупий, чтобы посмотреть на живую лошадь, иначе я был бы уже миллионером. Но люди платят пять рупий, чтобы посмотреть на твою картину. И вокруг такая толпа, картина нравится всему городу. И, чтобы войти сюда, я заплатил те самые пять рупий, которые ты мне дал. Если это такой хороший бизнес, почему бы мне не привести свою лошадь и не поставить ее рядом с картиной? - ты можешь брать деньги и за нее.
- Это невозможно, - сказал художник.
- Но что особенного в этом куске бумаги, красках и линиях? Что здесь особенного? Сколько это стоит?
- Если ты спрашиваешь о цене бумаги и красок, они ничего не стоят. Может быть, меньше пяти рупий. Но то, что выражается этими красками и бумагой, бесценно, это нельзя купить. Какой бы живой ни была твоя лошадь, завтра она может умереть. Эта картина вечна, эта картина сохранится. На этой картине не только твоя лошадь, но и сущность всех лошадей.