Країна по імені «Ом»,

Країна великого спокою,

Чи твій десь існує фантом,

Не битий людською толокою?

Де тінь прохолодна твоя?

Де серце, яке не морочиться?

Країні по імені «Я»

До тебе торкнутися хочеться.

Прокисла кров, холодна кава
В радіаційному вікні,
Немитому з часів савдепівських уставів,
Сиділа Німфа зазомбів.

Стареньке радіо крутило,
Неначе, музику – попсу,
П’яненька парочка сиділа,
Відчув вином свою весну.

Та лиш потертий макінтош,
Незграбно звиснувши з стільця,
Чекав, як Німфа знов
Запалить цигарку життя.

Примітивізм торкнув долоні
І все здавалося лайном.
Та тільки дощ відбив по скроні
І огорнув своїм теплом.

І Магдалина, Мавка, Казка
Перетворилась на грозу,
Сягнув землі - розбилась маска
І всі побачили сльозу.

01.09.04 р.

Ти - віддзеркалення моє. Так схожі ми!.. Тягнуся Все ближче... дотик... Ніби є Ти... Зник... От-от втоплюся - Межі немає, течія Могутня нас єднає, Потоком - ти, течу і я... Тебе відображаю...

 

написано 09.11.2009

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №111102710170

І не спиняюся, і гину,

І воскресаю, і живу,

Міняю тишину невинну

На мить яскраво-грозову:

У днину дику і тривожну,

Яка не відає жалю,

Люблю тебе як тільки можна,

І як не можна – теж люблю.

Загубився місяць по дорозі,

Темно так, хоч сонечко вмикай,

Певне, залишився вдома Бозя

І малину кидає у чай.

Якби вийшов, то було б все ладно,

І світився б серпик у вікні,

Тільки Бозі нині листопадно,

І так само, може, як мені.

Ох, як несправедливо

влаштовано цей світ,

У нім літає миша,

і не літає кіт!

Але коти із небом

насправді не чужі,

Тож, лізуть на дерева,

бо льотчики в душі.

А час і досі ще живий.

Він любить ніч. Він любить зливу.

В його розкритих крилах вій

іще сльозу знайти можливо.

Він знає тугу самоти.

Він знає чисту ніжність сміху.

Тож він продовжує іти,

хоча, здається, надто тихо.

Пошук

Загорнутися в ковдру депресії,

Заховатись від світу у мріях,

Не піддатись лавині агресії,

Відшукати веселку на віях.

 

Знову вірити, знову шукати

Перспективи, посади, зарплати.

Зайвих рішень і слів уникати,

Може час щось в собі поміняти?

 

Я не знаю у чому я винна,

Що зробила не так у житті,

Але світло знайти я повинна

В найтемнішому долі куті.

10.10.19

Колисання дороги. Поле.

В небі – хмарних перлин намисто.

На сторожі стоять тополі

Та шепочуть пісні без змісту.

Вгамувалась птахів толока,

Сонця котиться вниз хлібина.

Тихо. Вітер цілує в щоку

Так цнотливо, немов дитина.

Мовчить душа немов німа –

Слова всі виїла скорбота,

Була людина і… нема.

Лишились спогади та фото.

Вона ж ходила серед нас!

Сміялась! Мріяла! Кохала!

У неба є безмежний час,

Чому їй видали так мало?

Чому у нелюдей з усіх

Натхнень є тільки убивати?

Чому для них природний гріх?

Чом не хвилює їх відплата?

Людей у світі й так катма,

Двоногих звірів більш прибуток.

Була одна… Тепер нема.

Є подих. В пам’яті. Та смуток.