Яскраве сонце щедро ділилося своїм теплом, залишаючи приємні відчуття по всьому тілу. А позаду плескалося хвилями таке жадане море. Омріяне в думках, чаруюче ласкою своїх хвиль, даруюче надію на нові побачення зі своїми синіми просторами.
Вона лежала на теплому піску і ніжилась в променях сонця. Її мрія збулась, але на душі залишався ледь помітний сум. Пам’ять знову і знову переносила її в ті дні, коли їй було приємно навіть від простого спілкування з ним. І вона була впевнена, що і в нього були такі ж відчуття від спілкування.
Але ті часи вже в минулому. І вона не розуміла чому, коли вже ніщо не заважає, не насолоджуватись буттям і взаємними теплими стосунками.
Дивні люди в своїх діях. Зробивши в житті помилки і відчувши біль, вони назавжди будують навколо себе стіни байдужості і зневіри в життя. Наче окрім негативу в житті більше нічого позитивного не може бути. Лишаючи себе такого можливого щастя і душевного тепла.
Вчора йшов холодний дощ, а пориви пронизливого вітру перетворили море в недружелюбну стихію. Прийшлося весь день відсиджуватись в приміщенні. А сьогодні знову неймовірно приємний день. Чому ми можемо забути про вчорашню негоду і сповна насолоджуватись чудовою погодою, а в житті на довгий час, якщо не назавжди, залишаємо в собі спогади про душевну непогоду і відгороджуємося від душевного сонця і тепла? Це ж зовсім не логічно. Ми самі крадемо в себе своє щастя.
Вона проснулася віш зміїного шипіння двигунів ракет в небі. Її улюблене море залишилося десь в покинутих снах. А колюча реальність боляче вдарила по серцю. В такі хвилини хочеться підтримки рідної душі. Але він залишається далеко і не бажає відчути її душевний порив.