хочу сюди!
-
-
56 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 30-51 років
Пошук
Стрічка заміток за місяць
Українська музика 2910
- 14.05.25, 12:30
Завтра — другий півфінал ЄБ–2025.
-
-
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
6
Українська книгозбірня ч.27
- 14.05.25, 08:52
Василь Захарченко "Моцар". (Вилучена при арешті 1973 року.)
Повість переносить слухача в світ українського села, де головний герой, Степан Моцар, стикається з важкими втратами, намагається знайти себе в новій реальності та виборює право на щастя. Атмосфера наповнена реалістичними картинами, боротьбою з собою та навколишнім світом. Долі героїв переплітаються у напруженій драмі, де кожен крок веде до нового відкриття або...
2
Через 360 дней
- 13.05.25, 23:23
К твоему деду пришли на рассвете в его деревенский дом. Жена и дети ещё спали. На него наставили винтовки, забрали весь хлеб и увели скот. Когда семья проснулась, то застала твоего деда в сарае с верёвкой в руке, где он проверял прочность перекладины. Веревку сожгли в этот же день.
Через несколько лет к твоему деду ночью постучали в дверь. Уже никто не спал. Ему сказали собираться. Жена молча рухнула в прихожей на пол и вцепилась в ногу своего мужа. Её ударили прикладом винтовки по голове. Кровь струйкой побежала по виску и дальше потекла в сторону распахнутой двери. "Полы неровные у нас" - последнее, что подумала твоя бабушка перед тем, как потерять сознание. Дети все видели. Кажется они плакали. Твоего деда увезли на Колыму. 10 лет без права переписки.
Твоего деда вывел из короткого забытья резкий удар в печень. Живой труп его с трудом поднялся с ледяной барачной земли. Твоего деда вывели во двор и выбили ему оставшиеся несколько зубов. Медленно просыпался. Потом его дистрофичное тело погрузили в вагон, набитый такими же человеческими отголосками как он и увезли на фронт. Твой дед ничего не чувствовал, кроме голода. Ему хотелось есть и умереть. Умереть он не мог. В голове его промелькнуло то утро в деревни, сарай, веревка. "Зачем они так рано пришли, ещё бы минут 5 и все бы было закончено" - тупо, без эмоций в голове возникла бледная мысль.
В первый же день твоего деда бросили в атаку. Под пули, под танки. Сзади стояли те самые, они целились в спину на тот случай, если твой дед не захочет бежать. Он побежал.
Чудом (зачем-то) твой дед выжил. Пули попали ему в пах, в ногу и одна разорвала ему ухо. Он очутился в госпитале.
Война закончилась. В дверь опять позвонили. Некому уже было лежать в коридоре и некому было его оплакивать. Дети сгинули на фронте. Жена без вести пропала в лагерях. Твой дед потом узнал, что её забрали через неделю. Как жену врага народа. Их сосед очень любил эпистолярный жанр. Но, это уже было неважно. Твоему деду сказали покинуть Москву в течении трех дней и никогда не возвращаться. Он уехал.
Потом он умер, ты его не застал. Умер где-то в одиночестве, то ли под Рязанью, то ли ещё где-то. Похоронили его быстро и незаметно. Кстати, в последние годы он очень много пил. Иногда плакал. По ночам просыпался и хрипел, задыхался и падал с постели. Никто не знает, что он чувствовал в те минуты. Да и ты об этом никогда не подумаешь.
Прошло 78 лет. Ты наклеил на свою немецкую иномарку "можем повторить". Ты что-то собрался праздновать. Ты рад, у тебя приподнятое настроение и ты даже нашёл единственную фотографию своего деда и гордо пойдёшь с ней маршировать по Москве. "Наша Победа" - подумаешь ты. Вечером ты напьешься с друзьями. А утром опохмелишься и зачем-то заживешь дальше
Денис Давыдов
Через несколько лет к твоему деду ночью постучали в дверь. Уже никто не спал. Ему сказали собираться. Жена молча рухнула в прихожей на пол и вцепилась в ногу своего мужа. Её ударили прикладом винтовки по голове. Кровь струйкой побежала по виску и дальше потекла в сторону распахнутой двери. "Полы неровные у нас" - последнее, что подумала твоя бабушка перед тем, как потерять сознание. Дети все видели. Кажется они плакали. Твоего деда увезли на Колыму. 10 лет без права переписки.
Твоего деда вывел из короткого забытья резкий удар в печень. Живой труп его с трудом поднялся с ледяной барачной земли. Твоего деда вывели во двор и выбили ему оставшиеся несколько зубов. Медленно просыпался. Потом его дистрофичное тело погрузили в вагон, набитый такими же человеческими отголосками как он и увезли на фронт. Твой дед ничего не чувствовал, кроме голода. Ему хотелось есть и умереть. Умереть он не мог. В голове его промелькнуло то утро в деревни, сарай, веревка. "Зачем они так рано пришли, ещё бы минут 5 и все бы было закончено" - тупо, без эмоций в голове возникла бледная мысль.
В первый же день твоего деда бросили в атаку. Под пули, под танки. Сзади стояли те самые, они целились в спину на тот случай, если твой дед не захочет бежать. Он побежал.
Чудом (зачем-то) твой дед выжил. Пули попали ему в пах, в ногу и одна разорвала ему ухо. Он очутился в госпитале.
Война закончилась. В дверь опять позвонили. Некому уже было лежать в коридоре и некому было его оплакивать. Дети сгинули на фронте. Жена без вести пропала в лагерях. Твой дед потом узнал, что её забрали через неделю. Как жену врага народа. Их сосед очень любил эпистолярный жанр. Но, это уже было неважно. Твоему деду сказали покинуть Москву в течении трех дней и никогда не возвращаться. Он уехал.
Потом он умер, ты его не застал. Умер где-то в одиночестве, то ли под Рязанью, то ли ещё где-то. Похоронили его быстро и незаметно. Кстати, в последние годы он очень много пил. Иногда плакал. По ночам просыпался и хрипел, задыхался и падал с постели. Никто не знает, что он чувствовал в те минуты. Да и ты об этом никогда не подумаешь.
Прошло 78 лет. Ты наклеил на свою немецкую иномарку "можем повторить". Ты что-то собрался праздновать. Ты рад, у тебя приподнятое настроение и ты даже нашёл единственную фотографию своего деда и гордо пойдёшь с ней маршировать по Москве. "Наша Победа" - подумаешь ты. Вечером ты напьешься с друзьями. А утром опохмелишься и зачем-то заживешь дальше
Денис Давыдов
7
Українська книгозбірня ч.26
- 13.05.25, 12:43
Олександр Кониський "У тісної баби" (1889).
"Сіли, нагрілись, балакаємо потроху, се та те...
— Виходить,— кажу я,— Трохиме, що й у вас на селі негаразд сщє, не з медом?
— Який же там гаразд! Про гаразд нам вже й не сниться, хоч би спокій кублився, а то таке завелося, таке, що й не вимовити.
— Таки так,— вставляє і Петро своє слово,— і де се таке видано, де таке чувано, як у нас сталося! Син батька в острог засадив.
— Та ще за що засадив! — мовив Трохим.— Нехай би вже за душогубство, чи за крадіжку, чи за яке інше злочинство, а то суще сказати — так як я тобі господи! Глум і сором і промовити: з зажерливості, за гроші... А вже ж ті кляті гроші, якого тільки лиха вони не коять!.. Дожились! Бий його сила небесна! У батька син з рота рве! Отаке! — Трохим зціпив зуби і трохи помовчав, потім і каже: — І що б воно було, коли б на світі грошей не було?
— Певно, що, може б, злиднів не було і сліз людських поменшало б,— відповів Петро.
— Коли б моя сила та воля,— мовив Трохим,— я б зараз усі гроші, які є на світі,— геть, побоку! А натомість — міньбу: ти мені — сіль, я тобі — хліба, от як! Тоді б ніхто нікому не заздрив!
— Ні, Трохиме,— каже Петро,— як на мою думку, так не в самих грошах уся сила: що гроші, то гроші, а що таки і людська вдача; забісовані люде стали, все йому мало свого, за щелепами своє не поміститься, а до чужого куска квапиться... А тут ще й гаспидські брехунці розплодилися.
— Еге ж! Воно й є, і брехунці додають, і Ніхто, як брехунець, і нас під таку хвищу випер. Ми до тебе, Якове, від цілої громади, як до батька, дай раду і пораду: брехунець нас знесилює, вигадав гратись у "тісної баби", та таке витворяє — хоч ляж та й плач. Першим словом повідай нам, Якове, хто вигадав брехунців? — питається у мене Трохим.
— Себто адвокатів? Вони по закону.
— Се ми й самі тямимо, що адвокатів прописано по закону, та то інша річ: адвокати — ті, що з срібними вінчиками біля серця, вони при суді, а брехунці по селах людей баламутять та обдурюють... Хіба се по закону? Я чоловік і не письменний, а міркую собі, що брехунці не по закону, нащо вони? Жили ми без них, і гаразд було. На бісового батька вони нам? У нас і без них є кому брехати: Варка Тирлиха та Маруся Рокитна як порозсупонюють свої ханьки, так за день не переслухаєш їх брехень. Ти, Якове, навчи нас: чи можна нам без брехунця?".
5
Українська музика 2909
- 13.05.25, 12:30
Сьогодні — перший півфінал ЄБ–2025.
-
-
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
7
рабів до раю не пускають (с)
- 13.05.25, 11:23
Вони виставляли нас
під свої "розстрільні отряди"
Вони маркували нас,
наче скот гарячим залізом.
Хтось помирав за те
щоб я це могла розказати,
а я пакую цей біль прозорий
в дорожні валізи.
Над хмарами білими
чорними крилами,
чорним віршем,
в потоках що сходять до Бога -
мої грішні святі братики,
як по мінному полю,
шлях прокладають
ковзаючи між зорями.
Як між мінами.
Як на проталинах ковзають пси
між розбитими хатами.
Ми станемо для ворогів
інквізицією й пітьмою.
Ти мусиш просто набратися мужності
прочитати, почути,
те що я пишу,
те, що говорю.
Тіло моє -
акумулятор -
всередині тихо ворушиться
струм лютий.
Шрами тіл наших -
рвані потворні руни,
як забуті нічні паролі
на блокпосту
перед останньою брамою.
Навіть вишній не розбере
де тут по душах
натягнуті струни,
а де
дротів обривки
і опіки струмом,
трохи знеболені ніжною праною.
І коли не залишиться
зорі жодної вцілілої
на шляху вгору,
коли відступить врешті нудота
від духу катів душ немитих,
скажу - господи,
ось моя робота:
всі ці спасені -
візьми їх собі,
як сплачене мито.
12.05.25
Юлія Паєвська , "Тайра"
Дякую, рідненька.
під свої "розстрільні отряди"
Вони маркували нас,
наче скот гарячим залізом.
Хтось помирав за те
щоб я це могла розказати,
а я пакую цей біль прозорий
в дорожні валізи.
Над хмарами білими
чорними крилами,
чорним віршем,
в потоках що сходять до Бога -
мої грішні святі братики,
як по мінному полю,
шлях прокладають
ковзаючи між зорями.
Як між мінами.
Як на проталинах ковзають пси
між розбитими хатами.
Ми станемо для ворогів
інквізицією й пітьмою.
Ти мусиш просто набратися мужності
прочитати, почути,
те що я пишу,
те, що говорю.
Тіло моє -
акумулятор -
всередині тихо ворушиться
струм лютий.
Шрами тіл наших -
рвані потворні руни,
як забуті нічні паролі
на блокпосту
перед останньою брамою.
Навіть вишній не розбере
де тут по душах
натягнуті струни,
а де
дротів обривки
і опіки струмом,
трохи знеболені ніжною праною.
І коли не залишиться
зорі жодної вцілілої
на шляху вгору,
коли відступить врешті нудота
від духу катів душ немитих,
скажу - господи,
ось моя робота:
всі ці спасені -
візьми їх собі,
як сплачене мито.
12.05.25
Юлія Паєвська , "Тайра"
Дякую, рідненька.
10
