Першу оцінку прогресу Києва щодо виконання умов, які необхідні для підписання Угоди про асоціацію, буде дано через місяць місією спостерігачів Європейського парламенту Пета Кокса і Олександра Кваснєвського, нагадав єврокомісар з питань розширення і Європейської політики сусідства Штефан Фюле.

У середу, 13 березня в Страсбурзі в рамках пленарного засідання Європейського парламенту з українського питання Фюле дав високу оцінку зусиллям цієї місії.

"Ця місія потребує і вже має нашу широку підтримку, її важливість не може бути завищена. Ключовим є те, щоб ця місія змогла в наступному місяці доповісти, що було зроблено явний прогрес. Ми підкреслювали це в кожній взаємодії з українською владою за останні тижні і місяці", - розповів комісар присутнім депутатам.

Він також ще раз висловив офіційну позицію Європейської комісії щодо перспективи підписання Угоди про асоціацію.

"Я хочу бути дуже чітким: якщо ми хочемо підписати Угоду про асоціацію, і я переконаний, що так і буде, оскільки це в наших інтересах, шлях вперед для влади - не давати більше новин, які викликають стурбованість", - переконаний Фюле.

За його словами, виконання Києвом умов, необхідних для підписання Угоди про асоціацію, приведуть до демократичної консолідації України.

Він нагадав присутнім, що Київ повинен вирішити проблеми вибіркового правосуддя і запобігти його повторенню завдяки проведенню всеосяжної судової реформи, а також провести реформи, які визначені в спільному Порядку денному асоціації. "Якщо ці зобов'язання будуть виконані, це консолідує Україну демократично, і дозволить нам підписати Угоду про асоціацію, включаючи глибоку та всебічну зону вільної торгівлі, можливо, до саміту "Східного партнерства", який відбудеться у Вільнюсі в листопаді", - знову повторив він офіційну позицію Брюсселя.

Фюле також констатував, що Україні "добре відомо, що нам потрібно побачити рішучі дії і відчутний прогрес до Вільнюського саміту". "Цей процес важливий, оскільки між "сьогодні" та самітом є низка ключових етапів. За останні кілька тижнів ми інтенсивно працювали з Києвом на всіх рівнях, щоб гарантувати, що між нашими очікуваннями немає ніяких відмінностей, і допомогти виконати необхідні кроки, які приведуть нас до підписання у Вільнюсі",  "Ми не підемо ні на які компромиси в усему, що стосується наших цінностей".- пояснив він.

У зв'язку з цим Європейський комісар повідомив, що в Брюсселі "відзначили деякі обнадійливі сигнали з Києва про більш ефективне політичне управління процесом".

Нагадаємо, за інформацією ZN.UA, незважаючи на складну ситуацію як в Україні, так і в самому ЄС, в Брюсселі було прийнято рішення докласти всіх зусиль для підписання Угоди про асоціацію з Україною у листопаді поточного року на саміті "Східного партнерства" у Вільнюсі.

Спеціальні служби є неодмінним атрибутом будь-якої повноцінної держави, покликаним гарантувати її безпеку. Тому вимоги деяких «демократів» в ім’я торжества демократії зліквідувати спецслужби виходять за межі здорового глузду і подібні до закликів якого-небудь Винниченка розпустити кадрову армію тоді, коли на теренах Східної Європи всі доленосні питання вирішувалися залізом і кров’ю.

З періоду правління Ющенка та Тимошенко Україна втратила ряд позицій в списку ознак вільних та демократичних країн за рейтингом неурядової міжнародної організації Freedom Housе, опустившись до рівня таких держав як Пакистан, Колумбія та Мозамбік та перейшла від розряду «вільних країн» до «частково вільних».

Разом з Україною в цій десятці Гамбія, Мадагаскар, Мавританія, Бахрейн, Ефіопія, Нікарагуа, Афганістан, Ємен та Бурунді. Донедавна, Україна разом із Угорщиною, Південно-Африканською Республікою та Туреччиною розглядалася як успішний приклад демократичного розвитку. Втім, зараз демократичні здобутки України виявилися знівельованими. Україна названа серед низки нових демократій, де спостерігаються небезпечні авторитарні тенденції.

Нелегітимна влада

В Україну повернулися такі явища як політичні ув’язнення, кримінальні покарання за участь у антивладних виступах, залежність судової та законодавчої гілки влади від виконавчої, зокрема президента. Вибори хоч і мали демократичну подобу, але супроводжувалися впливами адмінресурсу ще на етапах висування кандидатів та партій, та маніпуляціями з виборчим законодавством.

Влада в країні стрімко втрачає легітимність та підтримку громадян. Соціологічний Центр Разумкова наводить рейтинг довіри громадян, згідно якого, лише 13,3% респондентів вважать політику президента прийнятною. В Європі прийнято вважати лідера країни, рейтинг якого опускається нижче 17 % таким, що втратив підтримку громадян і фактично є нелегітимним. 17 % в Європі делікатний сигнал до відставки. Але не в Україні, де на думку виборців правляча партія традиційно мало зважала, що між іншим цілком характерно диктаторським режимам.

12 гріхів авторитарного режиму Януковича

Спробуємо проаналізувати, які з типових 12 ознак авторитарного режиму присутні в сучасній Україні. То ж чи є в Україні авторитарний режим?

1. Перша і найвизначальніша ознака – концентрація влади в руках глави держави, невеликої військової чи олігархічної групи або ж сім’ї. Саме для авторитарних країн є характерною влада, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень. Почалося це з нівеляції правових норм та повернення до президентсько-парламентської моделі управління зразка 1996 року, коли одним рішенням суду глава держави став найповновладнішою особою в державі. Очевидним є і той факт, що створення владної більшості в парламенті та призначення уряду відбувалось з порушенням українського законодавства і Конституції України, та супроводжувалося підкупом та шантажем депутатів, що призвело до появи так званих «тушок». А за призначення кабінету Азарова голосували картки депутатів, які в той час були з візитами в Європі, що не завадило уряду сумлінно приступити до роботи.

2. Друга найважливіша ознака авторитарного режиму непідконтрольність влади народу та не підзвітність населенню. Це ми бачимо сьогодні на яскравому прикладі вседозволеності та свавіллі чиновників, а особливо їхніх дітей, так званих «мажорів», які собі дозволяють вбивати та калічити людей, бити та спалювати живих дівчат, вважаючи, що народ в цій країні є безправним бидлом, яке має або обслуговувати господарів (тобто їх самих), або вмерти задля їхньої потіхи. Як бачимо, ані Ганна Герман, ані сім’я Ландиків не понесли жодної відповідальності за вчинки своїх родичів.

3. Класичною ознакою авторитаризму є ігнорування принципу поділу гілок влади та домінування виконавчої гілки, що ми яскраво бачимо навіть прописане у конституції. Всі гілки влади підконтрольні особисто президентові Януковичу. Вся влада в країні та всі ключові посади зокрема Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради як і Генерального прокурора зайняті представниками Партії регіонів, до того ж переважно вихідцями з рідного президентові Донбасу, що є типовим для авторитарних режимів та кланово-феодальних держав типу Казахстану, Пакистану чи Уганди. Судова гілка також влади перебуває під повним політичним контролем президента, а самі суди стали зброєю проти політичних опонентів. Сьогодні вже майже ніхто не вірить у чесність та об’єктивність українських суддів, що на такому масовому рівні характерно лише для авторитарних та тоталітарних держав.

4. Характерним для авторитаризму є декларативність прав та свобод людини, про що свідчить рекордна кількість програних Україно справ у європейських правових інституціях у питаннях порушення нашою державою прав людини.

5. Силові структури непідконтрольні суспільству та використовуються в політичних цілях – постійне збільшення фінансування та чисельності МВС та Внутрішніх військ яке ми спостерігаємо в останні три роки президентства Януковича є характерним для диктаторських режимів – народ потрібно мати чим і ким тримати в покорі. Силові відомства дедалі частіше використовуються для боротьби з політичними опонентами, а також залякування громадських активістів і тиску на журналістів.

6. Наявність політичних репресій та політичних в’язнів. Переслідування політичних опонентів та репресії проти опозиції в Україні сьогодні визнано практично всіма демократичними країнами світу та міжнародним організаціями, які закликають покінчити з практикою політичних репресій включно з переслідуванням лідера опозиції та екс-прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та інших демократичних політиків за неоднозначними та політично вмотивованими кримінальними обвинуваченнями.

7. Імітація чесності виборів та їх не репрезентативний характер. Ідеальним зразком цього злочину проти демократії може бути вимушений вихід ВО «Батьківщина» з виборчого процесу на місцевих виборах на Львівщині в 2010 році. Адміністративний тиск та владні махінації з електоральним законодавством і чорні політичні технології, за допомогою яких партію Ю.Тимошенко у Львівській області спочатку клонували, дезінформуючи населення про її зняття з виборчих перегонів, а потім просто усунули від участі у виборах. Фактично звівши до нуля політичний вплив потужної в регіоні партії та заблокувавши її проходження в місцеві ради влада таким чином позбулася політичного противника.

Прикладом втручання влади у репрезентативність волевиявлення виборців є і зміна виборчої системи з пропорційної на змішану, пропорційно-мажоритарну, яка дозволила місцевим князькам Сходу і Півдня, що мають там необмежену владу над населенням за допомогою підкупів та тиску, поставати народними депутатами. При конкуренції партійних брендів, неприв’язаних до місцевих районних мафіозних та бізнесових структур волевиявлення було б суттєво відмінним – адже за партійними списками населення підтримало ПР значно менше, аніж окремих регіоналів за мажоритарною. Хоча загалом опозиція змогла потрапити до парламенту, хоч і в обмеженій кількості.

8. Ознакою авторитаризму є утиски свободи слова. Загалом в Україні цей пункт можна вважати частковим, оскільки критика представників влади та особисто Януковича загалом не переслідується, а більшість популярних медіа та газетних видань не бояться перелічувати недоліки політики Януковича. Масового характеру набула і тотальна критика та насмішки з Януковича, Азарова чи відомих регіоналів у соціальних мережах, що також не карається режимом. Водночас, спостерігається залякування журналістів штрафами, поширення темників, молоді люди сидять в тюрмах за пошкодження пам’ятників кривавому комуністичному тирану Леніну, сидять за надуманими звинуваченнями також деякі учасники антивладних демонстрацій, зокрема деякі активісти «податкового майдану».

9. Особистість позбавлена гарантій безпеки у взаємовідносинах з владою. Більшість політиків чи громадян, які наважилися вступити в протиріччя з владним режимом або його представниками на місцях сильно про це пошкодували, втративши бізнес, роботу або навіть свободу. Абсурдними для демократичного світу стали гоніння на виробника футболок «Спасибо жителям Донбасса» чи власника білборда з котом, які зазнали тиску з боку правлячого режиму. Хоча загалом, діалог рядового українця з владою загрожує значно меншими наслідками аніж наприклад в Російській Федерації. Як сказала знайома росіянка, яка побачила в центрі Львова плакати «Україна проти Януковича»: «В Петербурге, если б кто-нибудь осмелился выйти на улицу с плакатом против Путина, кто бы он ни был, на следующий день, он бы был никем!».

10. Недопущення опозиції до реального управління державою. Прикладом можуть бути взяття під контроль всіх ключових посад регіоналами, та залишення опозиції другорядних структур та комітетів. Кричущими фактами є також побиття опозиційних депутатів та судові переслідування захисника Юлії Тимошенко Андрія Власенка, з якого за вказівкою знімають депутатську недоторканність з метою вчинення тиску на його політичну та правозахисну діяльність.

11. Політична концентрація влади при відсутності тотального контролю над суспільством та невтручання в неполітичні сфери, зокрема економіку. Це, та невід’ємна риса усіх авторитарних режимів, яка відрізняє авторитаризм від тоталітаризму, однак і вона не завжди виконується. Незграбне втручання держави в економіку, бюрократична та податкова зарегульованність, надання переваги улюбленим олігархам на противагу опозиційним бізнесменам, політичний тиск на економічних конкурентів та спроби нарощення впливу держави в церковному житті наближають нашу країну до рис тоталітаризму.

12. Командні адміністративні методи держуправління, однак відсутні терор та масові репресії – є улюбленим стилем політичного правління регіоналів. Адмінресурс та жорстке державне регулювання без врахування інтересів народу на противагу демократичності та регіональних особливостей яскраво демонструється у мовній, освітній, гуманітарній та економічній політиці уряду Януковича. Хоча ці командно-адміністративні риси не набули поки що такого жорстокого рівня як в деяких диктаторських режимах.

8 ознак авторитаризму з 12

Тож з виведених політологами 12 основних ознак авторитарного режиму, політичне правління Януковича в Україні повністю відповідає восьми критеріям та ще чотирьом частково, зберігаючи деякі ознаки невикорінної демократії, громадянської свободи та недобудованого авторитаризму. Однак одним з головних показників авторитаризму є тривалість перебування політичного лідера при владі, а сьогодні ніхто не може з впевненістю сказати, що Януковича, якого підтримують 13 % українців переможе опозиційний кандидат.

vgolos

Валерій Майданюк

Відкритий лист полковника у відставці, який віддав роботі в ГРУ двадцять два з тридцяти семи років загальної служби у Збройних силах СРСР. Подаємо мовою оригіналу.

Уважаемый Соотечественник, Гражданин Украины!

В последнее время в печати нередко дискутируется вопрос о придании русскому языку статуса официального или государственного. Чаще эта дискуссия, в силу понятных причин, ведется на украинском и не всегда в корректной форме. Хочу высказать свою точку зрения на эту проблему и обсудить ее именно с теми гражданами Украины, которые по той или иной причине пользуются русским.

Я - украинец и окончил украинскую среднюю школу в одном из городов Западной Украины вскоре после окончания войны. Русский язык уже в ту пору был обязательным предметом во всех учебных заведениях. Без него нечего было и думать поступить в вуз даже в Украине, что для многих моих сверстников оказалось труднопреодолимым препятствием. Приходилось заниматься дополнительно. Не скрою, что мы завидовали ребятам из русских школ, в которых украинский язык преподавался факультативно. Они всегда заканчивали учебу раньше нас, сдавали на два экзамена меньше, и табель успеваемости у них, при прочих равных условиях, выглядел лучше. Нередко в старших классах родители переводили своих детей в русские школы, чтобы помочь им лучше овладеть русским языком и тем самым гарантировать поступление в институт, если не дома, то где-нибудь в России или в другой республике.

В украинских вузах всегда существовала квота для “русскоязычных” студентов (видимо, с целью предотвращения “националистических уклонов” и стимулирования интернационального воспитания). В связи с этим, ни о каком преподавании предметов в вузах на украинском языке не могло быть и речи, поскольку всегда существовала группа студентов, возражающих против этого. К тому же практически все учебники для вузов печатались на русском языке! Большинство выпускников украинских вузов, особенно выходцев из России, оседали в Украине, в то время как украинцы почему-то преимущественно распределялись по всему Союзу! Руководители промышленных предприятий и городской администрации в Украине (как правило, лица с высшим образованием) общались со своими подчиненными на привычном им профессиональном (русском) языке.

Кино, которое в то время было почти единственным и “самым важным средством искусства”, шло исключительно на русском языке. Нет ничего странного в том, что в семьях, в которых хотя бы один из родителей имел высшее образование, все чаще пользовались русским. Во втором или третьем поколении русский язык в таких семьях обязательно становился “родным”. Такова логика колониальной политики. В большинстве стран Африки, Азии и Латинской Америки государственным (официальным или национальным) стал язык бывшей метрополии. Прошло бы еще не так много времени и украинский язык даже в городах Западной Украины стал бы такой же редкостью как и на востоке.

Особенно грустно было наблюдать эту картину нашим родителям, пережившим трагедию многолетнего принудительного ополячивания украинского народа Западной Украины. Не по нашей вине произошел раздел Украины. Но именно украинский язык был тем главным оружием, которое помогло нам выжить и сохранить себя как часть обездоленной, но вместе с тем, великой европейской нации. Не скрою, что этот факт является предметом нашей гордости, и всегда рассматривался как вклад в дело объединения разрозненных частей Украины в одном государстве и восстановления её подлинной независимости. Невольно напрашивается вопрос, ради чего были принесены жертвы? Ради того, чтобы заменить польский язык русским? А как же быть с национальной самобытностью?

В основе национальных культур лежит разное историческое прошлое народов, которое не могло не оставить своего отпечатка и на языке. Да, в разных регионах Украины единый национальный язык имеет некоторые несущественные различия, как правило, не выходящие за рамки диалектных. Удивительно как раз обратное, что эти отличия ничуть не больше, чем в любом другом языке, имеющем длительную историю своей государственности, включая русский. Не этим ли и интересны мы миру! Утратив один из важнейших элементов своей национальной культуры - язык, не только Украина, но и весь мир станет беднее. Наша многовековая культура будет восприниматься не иначе как нечто производное от польской или российской. (Именно российской, а не Киевской Руси! Думаю, что не требуется особых доказательств того, что Украина является если не первоочередной, то уж во всяком случае равноправной наследницей культуры Киевской Руси. Так почему же на ней должна лежать печать второразрядности, производности?) Распад коммунистической империи - процесс объективно обусловленный. Но ведь он не должен сопровождаться потерей национальных культурных достижений. Язык относится к определяющим атрибутам любой нации, является важным средством её объединения, сохранения государственной целостности. Двуязычие несомненно ослабляет интеграционные процессы внутри нации, о чем Вы можете судить хотя бы на примере Канады. Особенно это опасно, когда один из языков принадлежит более сильному соседу, к тому же претендующему на защиту интересов (каких? от кого?) населения, говорящего на “его” языке. Это еще как-то можно понять, когда речь идёт о проживающих за рубежом гражданах России. Но при формулировке “русскоязычных” грань становится весьма неопределённой и смахивает на вмешательство во внутренние дела соседа. Моё поколение ещё помнит и аншлюс Австрии, и чешскую Силезию, и польскую Померанию... И всё это тоже было густо замешано на общности языка части населения указанных районов с более сильным соседом. Вряд ли такая позиция может оставить безучастным любого гражданина Украины, а для Западной - тем более! Странно, что сейчас раздаются угрозы раскола Украины по языковому принципу. Так к вопросам культурологического порядка примешиваются политические соображения. И с этим тоже приходится считаться.

Не будучи ни историком ни филологом по образованию, я прошу снисхождения у специалистов за излагаемые ниже соображения, которые считаю своим долгом сделать в силу остроты и важности данного вопроса для судьбы Украины. Некоторые из мыслей уже были высказаны в ряде статей, посвященных данному вопросу, но так как они были сделаны на украинском, то я не уверен, что все “русскоязычные” украинцы их прочитали. Извините, если в чем-то повторюсь.

Думаю, что не древность того или иного языка определяет его право на существование. Язык, как общественное явление, имеет свою диалектику внутреннего развития и с течением времени может измениться порой до неузнаваемости. Попробуйте прочитать в оригинале “Слово о полку Игореве” и вы убедитесь, что даже хорошее знание русского окажется мало полезным, чтобы оценить все его прелести. Далеко не все англичане могут сегодня насладиться всей прелестью Шекспировских сонет. Латинский язык, как средство общения, давно умер даже несмотря на наличие письменности. Китайский классический литературный язык, существующий не одну тысячу лет, доступен разве что специалистам-филологам. Так что Ваш вывод о непременном единстве письменного и разговорного языков, по крайней мере, не состоятелен. Феномен древнеславянского языка интересен тем, что он оставался языком общения народов, сталкивавшихся на территории нынешней Украины, даже тогда, когда под давлением внешних обстоятельств славяне почти полностью покидали эти места. Это также не могло не отразиться на его своеобразии. Древний восточнославянский язык явился той основой, от которой в последующем взяли своё начало украинский, белорусский и русский языки. Но украинский формировался на том же пространстве, где раньше господствовал восточнославянский, и никогда не терял своей органической связи с ним.

Великие славянские просветители, болгары по происхождению, Кирилло и Мефодий, руководствуясь прежде всего интересами распространения христианской религии, привнесли в IX веке на наши земли письменность, во многом основанную на древнеболгарском языке (македонском наречии южнославянского языка). Общеизвестная устойчивость религиозных догм с течением времени всё больше отдаляла церковнославянский язык от вечно живого развивающегося разговорного языка... Начальное образование, которое главным образом распространялось через систему церковно-приходских школ, также способствовало тому, что растущая армия писарчуков была вооружена нормами церковно-славянской грамматики. Отличие светского и церковного языков наблюдается во многих обществах. В католическом церковном обряде служба до сих пор нередко ведётся на вышедшем из разговорного употребления латинском языке, который мало кто понимает. Кажущаяся близость между церковнославянским и современным русским языками свидетельствует разве что о более молодом возрасте последнего. Но почему язык - “русский” ? Во Франции говорят на французском, датчане говорят на датском, в Швеции - на шведском, поляки - на польском... А россияне в России говорят на... русском! У них что ли нет своего национального языка? Заимствовали? У кого? Когда? Почему? Попробуйте задуматься над этими вопросами и многие нынешние проблемы, связанные с развалом бывшего Союза, вам станут гораздо более понятными. (Обратите внимание: понятие “русский язык” на украинский всегда переводилось как “російська мова”, а не “руська мова”, как того следовало бы ожидать, поскольку последнее понятие соотносится с языком Киевской Руси, имеющим ничуть не больше общего с современным русским языком, чем с языком украинским). Первая ошибка (ошибка ли?) неизбежно влечет за собой последующую. Позаимствовав название языка, пришлось заимствовать и национальность - “русский”. Но “француз”, “швед”, “датчанин”, “поляк”, “украинец” - имена существительные. А “русский” ?

Может, и не стоило бы придавать слишком большого значения различию понятий “русский” и “российский”, если бы не производные от них понятия “Русь малая” и “Малороссия”, которые имеют непосредственное отношение к обсуждаемой нами теме и различия между которыми порой не желают видеть. Из истории известно, что нынешние славяне, “от которых есть и пошла земля русская” впервые появились на территории современной Украины в эпоху великого переселения народов, где-то на рубеже 5-6 веков нашей эры. Конечно, эти земли и раньше не пустовали, и населявшие их в разные времена народы оставили свой след в традициях, характере, а главное - в наших генах.

Набеги варягов на восточно-славянские земли отмечаются с начала 8 века. Слово “рус” скандинавского (варяжского) происхождения и означает “воин”, “защитник”. По аналогии: “русь” - “войсько”, “дружина” (княжеская). У любого славянского князя была своя русь. Именно этим объясняется быстрое, несравнимое с количеством пришедших на нашу землю варягов, распространение этого понятия в масштабах огромной территории. Когда возникала необходимость, собиралась “Русь великая”. Походы отдельных князей осуществлялись малой русью. Таким был и поход на половцев сиверского князя Игоря в 1187 году. Русь была не только защитницей государственной независимости, но и гарантом прав её граждан. Выражение “я - русский” (по латыни - Rusios) означало не национальность, не территорию проживания, а государственную принадлежность, подчиненность (“оброчность”) cлавянскому князю, упование на его защиту.

В перерывах между походами дружине выделялось место для её повседневного размещения (вместе с семьями), с условием поддержания, как бы мы сегодня сказали, её “постоянной боеготовности”. Границы, края этой территории были хорошо обозначены и известны местному населению, “украяны”: входить на них без особого на то разрешения запрещалось под страхом смерти. (Наши предки знали толк в военном деле!) Таким образом, у каждого князя была и своя “украина”, что уже имело территориальный смысл. Известны украины сиверская, волынская, подольская и другие. Как видите, “русь” и “украина” понятия во многом тождественные, поскольку относятся к княжеской дружине, с той лишь разницей, что слово “украина” - славянского происхождения. (Интересно, что в летописях оба слова появляются практически одновременно. Слова несколько более позднего происхождения “козак” и “сечь” так же тесно связаны между собой в паре: “воин, защитник” и “запретная территория” и употребляются в летописях практически в тех же значениях, что слова “рус” и “украина” в эпоху Киевской Руси! Преемственность языка - одна из важнейших его закономерностей. Да и козачья держава Богдана Хмельницкого немало заимствовала в политической организации от Киевской Руси. И опять же, слово “козак” - “иностранного”, на сей раз тюркского происхождения, а “сечь” - славянского. Видимо, в своих оригинальных значениях слова “рус” и “козак” больше соответствовали заложенному в них смыслу и не имели полной аналогии в славянском языке, скажем, со словом “воин”. С подобной ситуацией мы нередко сталкиваемся и сегодня. Разные языки взаимно обогащают друг друга, способствуют их постепенному сближению. Но стоит ли форсировать этот процесс?). В то же время слова “рус” и “козак” имеют и существенные отличия, поскольку первое относилось к содержавшемуся за княжеский счет воину-наёмнику, защитнику власти и государственных интересов, а второе - к защитнику своей земли и селений от набегов кочевников и ватаг любителей легкой наживы, выполнявшему свой общественный долг по зову сердца, в силу своих убеждений. Интересно также и то, что отглагольные существительные “украина” (от “краяти”) и “сечь” (от “сікти”) - оба близкие по значению слову “резать” (урезать, усекать - обратите внимание на префикс “у”!). С другой стороны, слово “засека” в военно-историческом смысле имеет почти то же значение, что и “украина”. Конечно, “край” и “украина” - слова одного корня. Но с помощью префиксов словам одного корня можно придать различный, порой прямо противоположный смысл. Политизированные филологи в слове “Украина” и сегодня никак не хотят видеть “засеку”, “край”, “границу”, предпочитая ей “окраину” (чего? - России?). Так что язык - это очень важное историческое свидетельство. И если мы хотим сохранить именно свою родную, а не навязанную нам соседями по политическим соображениям историю, мы прежде всего должны сохранить свой родной язык.

В 988 году происходило крещение собственно княжеской дружины, то бишь “Киевской руси”, разумеется - с частью черни, что по замыслу Владимира Святославовича (Великого) должно было свидетельствовать о единстве веры “армии и народа” и тем самым способствовать укреплению боевого духа княжеского войска (в состав которого входили уже не только варяги), а следовательно, и государственности. Большая же часть народа, особенно представители славянской элиты, приняла христианство гораздо раньше.

“Росами” (по латыни - Rhos, обратите внимание на разность написания!) те же норманы называли племена, преимущественно угро-финского происхождения, проживавшие к югу от Скандинавского полуострова. Соответственно, населяемые ими земли - Рос(с)ией. (То есть, если “рус” - это “мы”, то “рос” - это “не мы”. Таким образом, “Русь” и “Россия” слова гораздо больше антонимы, чем синонимы). Известно, что те же варяги совершенно сознательно употребляли слова “рус” и “рос” в разном значении. Когда речь шла об установлении дружественных отношений с соседними государствами или народами (преимущественно находящимися южнее Скандинавии), они называли себя “росами”, то есть представителями страны, расположенной северней, как например посольство к Людовику Индельгеймскому от имени хазарского кагана, о чем писал епископ Пруденций в 839 году. Когда же речь шла об ультиматуме типа “Иду на Вы!”, то он всегда делался от имени “русов”. Царьград осаждали именно русы, а не росы. И щит Олега (надо бы произносить не Ол`ег, а `Олег, по-нормански) на “вратах Царьграда” был прибит от имени русов, а не росов. Странно, что на эту разность не обратили должного внимания более поздние исследователи, считая, что слова рус и рос - это всего лишь разное, видимо, диалектное, отличие одного и того же слова. Ничего удивительного, поскольку оба слова часто-густо относились к одному и тому же народу или пространству, а большой разницы между этими понятиями составители летописей в то время скорей всего не видели (или не хотели видеть по политическим соображениям, как в более поздние времена). Укрепление Московского княжества и перенесение в его пределы патриаршего престола, позволяло ему называться Великим. Соответственно вассальные княжества такого права не имели. Привнесённый на эти земли церковно-славянский язык, по сути дела, ложился на чистую почву и усваивался местными племенами без существенных изменений. Во времена монгольско-татарского нашествия грань между русским и украинским языками заметно углубилась, и в дальнейшем развитие каждого из них шло своим путём.

Присоединение Украины к России, и главное, постепенное изменение её статуса в Петровскую эпоху и после неё с целью окончательного поглощения Украины с претензией на историческую преемственность, сопровождалось присвоением унизительного и несвойственного ей наименования Малороссии. Надо отдать должное изуверской продуманности этого шага, позволявшего, с одной стороны, в течение нескольких веков внедрять в сознание украинского народа ощущение своей “малости”, неполноценности, а с другой - способствовать обогащению имперского центра интеллектом, отобранным у украинской нации. Присмотритесь внимательнее и Вы убедитесь, что большинство того, чем гордится нынешняя Россия, имеет ярко выраженное украинское происхождение. Более того, укрепившись на имперской почве и занимая нередко руководящие позиции обрусевшие украинцы сегодня являются чуть ли не главными противниками независимости Украины и сторонниками её очередного «воссоединения» с Россией (разумеется, с сохранением приоритета Москвы!). Их нетрудно понять: так они сохраняют свой великодержавный (московский) статус и в то же время связи со своей родиной, для которой они, в их представлении, значат больше, чем местные граждане. Как только у них возникают проблемы с украинским законодатеьством, они спешат укрыться в России. (Не отсюда ли тяга к “двойному гражданству”?). Как к этому относятся “соотечественники”, их, видимо, мало интересует. Потребуется ещё немало времени для осознания ими того, что построение демократии в России, а значит и её сохранение как современного государства европейского типа, зависит от признания Россией (конечно, не народом, а властью!) своей равнозначности с Украиной и налаживания искренней дружбы со своей прародиной.

Историю, как предмет изучения, трудно назвать объективной наукой, особенно в плане её интерпретации. Любое историческое явление имеет многофакторный характер, из которых в силу тех или иных политических условий выбираются те из них, которые соответствуют целям определённой политической группировки. Очень важно отнестись к вопросу о государственности русского языка именно с этой точки зрения. Речь идет не столько об удобстве общения двух соседних славянских народов, сколько о политических целях руководителей страны, претендующей на особую роль в Европе и мире. В чем заключается эта роль, нас наглядно убеждают уроки собственного прошлого и события последних лет. У каждого народа есть свои национальные интересы. Боюсь, что пройдет еще немало времени прежде, чем интересы российского и украинского народов, адекватно выраженные их правительствами, смогут сблизиться до такой степени, что язык перестанет быть проблемой в их общении. Вне зависимости от родного языка, истинный патриот Украины (да и России тоже!) не может не желать Украине укрепления её подлинной независимости. Историческая судьба Украины способствовала формированию у подавляющего большинства народов, проживающих на её территории, подлинно интернационального, миролюбивого отношения друг к другу да и к своим соседям. Несмотря на наше, порой трагическое, прошлое вряд ли у нас сегодня возможно в какой бы то ни было форме повторение югославского или чеченского вариантов. Да, украинцы хорошие, дисциплинированные солдаты, во многом определявшие боеспособность бывшей Советской Армии. Мы умеем воевать, но берём оружие в руки лишь тогда, когда унижают наше национальное достоинство. Точно так же мы относимся к национальным чувствам других народов.

Кажется, впервые история подарила Украине возможность создать своё собственное государство из всех отторгнутых ранее соседями частей. Возможно, мы будем последним в мире народом, строящим своё независимое государство. Простит ли нам история, если мы не воспользуемся этим шансом? Язык всегда был мощнейшим средством объединения, интеграции страны, чего так нехватает сегодня Украине, которая фактически не имеет истории своей государственности. Двуязычие будет способствовать её дальнейшему расчленению. К тому же в Украине нет никаких ограничений в воспитании детей на родном языке, чему могли бы позавидовать многие, считающие себя цивилизованными, государства мира. Разнообразие культур - наше богатство. А двуязычие смахивает на отстаивание для своих детей права не знать украинского языка, а значит и не понимать культуры своего народа. Смогут ли после этого они полюбить свой народ, свою Родину, стать её настоящими патриотами? Скорей всего им будет уготована роль слуг более сильного соседа, которому, к величайшему нашему сожалению, ещё ой как не скоро удасться освободиться от великодержавной империалистической психологии, унаследованой от прошлого, и не без нашей помощи.

С уважением.
Антон Варварич

* * *

Джерело: Варварич А. Житіє... на зламі тисячоліть (Роздуми полковника ГРУ). - К.: "Акваріум-TERRA", 2012. - 408 с., іл

* * *

ГРУ... Ця аббревіатура викликає зацікавленість і захоплення у людей різного віку, і різних ідеологічних переконань. Надсекретний "Акваріум", який став знаменитим на весь світ завдяки творам Віктора Суворова та критиці його творів численними опонентами. В тому числі і з ГРУ...

Антон Миколайович Варварич, полковник у відставці, віддав роботі в ГРУ двадцять два з тридцяти семи років загальної служби у Збройних силах СРСР. За плечима залишились навчання у двох академіях, практична робота за кордоном, викладання у Військово-Дипломатичній академії...

Але його книга спогадів-роздумів не про розвідку, і не про збройні сили. Це спогади і роздуми про своє життя, про своїх батьків, про дружину і про дітей, про людей, з якими він зустрічався і працював на протязі життя... Це його спостереження і оцінки нашої новітньої політичної історії, яка почалася з розвалом СРСР і продовжується до сьогодення.

Необхідно відзначити, що у своїх спогадах-роздумах автор користується старими записами з щоденника, не намагаючись щось прикрасити або переписати з огляду на отриманий життєвий досвід і кардинальну зміну ідеологічних орієнтирів.

                                                     

                                                        Антон Миколайович Варварич

Маю багато різних гріхів та грішків, але є один вчинок, про який я жалкую з самого дитинства. Я зламав молоду тополю. Хтось може сказати: "Тю, та це не найстрашніший вчинок!" Але, мабуть завдяки генетичній пам'яті, я вважаю цей вчинок дійсно дуже поганим. Були часи, коли наші предки духом своїм чули природу навколо себе, розмовляли з її силами, поважали і берегли кожне дерево, кожну рослину і живину. Був у них і свій пантеон найулюбленіших дерев, кожне з яких мало свій норов і свій дух. Дуб - богатир і велетень, символ стійкості і міці. Береза - і символ чистої дівочої краси, і цвинтарна, могильна рослина, адже на згарищах після війн і набігів першими виростали берези. Вишня, калина, тополя - всі ці дерева мали своє значення у світогляді наших предків. Це сьогодні помочитися під калину - просто справити свої біологічні потреби. Колись то був найстрашніший злочин. Але світ змінюється, і не на краще. Та повернуся до розповіді про тополю, яку я згубив. І про село, в якому я народився.



Було це, як я вже казав, дуже давно. Отже, через наше село вимостили дорогу. Так званий грейдер. Будували її з суміші місцевого вапняка і глини. Дешево і сердито.



За проектом, дорога повинна була пройти через городи двох наших сусідів. Один з них був місцевим бригадиром. Отже начальником. Тут от яке діло: до колгоспу входили три села, але все правління і все начальство знаходилося у найбільшому селі верст за десять від нас, отож в нашому селі саме бригадир був найголовнішим. Молодь цього не знає, а от наше покоління застало таке явище: колгоспне бригадирство. Це ось що: жив собі сусід, як сусід, людина як людина, а потім взяв, та й вступив до партії комуністів. І відкрилася перед ним дорога до так званого "начальства". Хоч і не зовсім великого, але начальства, ну, наприклад, призначали його бригадиром. Все, не ставало звичайної людини. Отримував бригадир мотоцикл або бестарку (це візок такий, в який впрягали одну конячку), вдягав "шляпу", і одразу ж починав говорити "по русскі". Ну, це для того, щоб всі бачили, що він тепер не аби яке цабе. Дехто їздив з батогом - чи то конячку підганяти, чи то людей... Взагалі то кожне українське село - малий Версаль, яких там тільки інтриг не бувало...



Ну от, дорога загрожувала городові бригадира. Але, якось той викрутив цю справу на свою користь, з кимось переговорив, прораба вином попоїв, і дорогу дещо посунули вбік. Зробили такий собі виверт, схожий на знак долара (щоправда, в ті часи про нього, долар цей, в селі не знали зовсім), і "маєток" бригадира повністю вцілів. Віттяли тільки частину городу діда на прізвисько Хододок. Але дід теж був "партєйний", колишній колгоспний ветеринар, і теж зажадав "справедливості", а для того когось все одно треба було обділити. Звісно, можна було прирізати Хододкові землиці від нічийної ділянки, де колись, за царів, місцева корчма стояла, але там було багато каміння, а його треба було повизбирати, вирубати дерезу... Моя ж бабуся, вдова з онуками, діти якої розбіглися в пошуках кращої долі до чужих країв, була беззахисною. До того ж город її був добре оброблений, дереза вирубаною, каміння повибране. От і вся справедливість. Приїхав землемір з району, і відрізав на Хододкову користь частину нашого городу. Хододкова жінка виклала нову межу зібраним нами ж таки камінням. А на самому краї, при дорозі, посадила молоду тополю.
Не можу сказати, що люди були байдужими. Багато хто приходив і співчував бабусі. Дехто відкрито лаяв Хододка. Але все марно. Нашу частину городу нам ніколи так і не повернули. Я ж кажу - малий Версаль...
От тоді я і написав перший в своєму житті вірш, який так і називався: "Тополя". Такий собі епічний віршик про боротьбу за справедливість, де головним героєм був місцевий комбайнер, який намовив місцевих хлопчиків зламати ту тополю якось вночі.
Пройшли роки, багато років. Я декілька разів навідувався до села свого дитинства.



Коли я ходив пішки, тим самим грейдером від сусіднього села, першим зустрічав мене при дорозі місцевий клуб, вірніше те, що від нього лишилося:



Мабуть це помста долі за зруйновану сиву давнину. Адже старовинну церкву, збудовану ще козаками, які втекли в ці місця після Коліївщини, таки знищили комуняки за рік до падіння своєї безбожної імперії. А потім нікому вже було берегти і їхній "дом культури".
Хату, яку колись, після війни, збудував мій дід, збудував - і помер, розвалили якісь переселенці. Залишилася одна стіна нашого курника. І пень на місці старої акації, яку теж посадив ще мій дід.


 
Хододкова хата, хоч і покосилася, але стоїть. Живуть там якісь чужі люди.



Комбайнер, який намовив нас зламати тополю, давно колись спився і повісився. Похований на горі, на старовинному цвинтарі.



Прикро, що ми зламали тополю. Величною красунею стояла б вона зараз край дороги, на околиці вмираючого села мого дитинства, в країні, яку і досі плюндрують хижі нащадки гадючого комуняцького племені. Може тому і плюндрують, що ми всі, весь народ, зламали Велику Тополю - древній символ зростання нашого Роду.

P.S. Другий вірш, який називався "Тополя", я написав десь в році 80-му. Спочатку він називався "Береза". Мені було соромно називати його "Тополею", соромно перед деревом, яке я колись знищив. Але все ж таки в старовинному пантеоні дерев, те місце, яке я спочатку намагався віддати срункій білявці, належить тополі. Ось цей вірш:

Тополя.

Над могилою слави минулих століть,
Що сховала забуті руїни,
Незвичайна тополя самотньо стоїть
При дорозі в степах України.
Тут колись лютувала велика війна,
І на місці села, що згоріло,
Над тілами полеглих героїв одна
Безпорадна тополя вціліла.
Розпинали її легіони вітрів,
Що гуляли над збуреним світом,
І безглуздні малюнки на срібній корі
Вирізали приблудні бандити.
Хуртовини сповзалися, злі, крижані.
Говорили: "В таких ураганах
ЇЇ рани страшні не загояться, ні!
Скоро бідна загине, зів'яне!"
Та минали роки, відступала біда,
Розлютовані бурі вмирали,
А вона все стояла, струнка, молода,
Неяскраву красу дарувала!

Так і мова моя, колискова моя,
Мелодійна, духмяна, сувора.
Говорили, що голос твій віщий зів'яв,
Говорили - вмиратимеш скоро.
У кривавих віках натерпілась знущань:
І цькували, і в очі плювали.
Над тобою сміялись устами міщан.
І жорстоко під корінь рубали.
Урагани історії, війни страшні,
Нашу землю до тліну палили.
Говорили: "Народ цей не виживе, ні,
Забере й свою мову в могили!"
І знаходились підлі, невдячні сини,
Хто тебе забували, міняли.
Та, як листя зів'яле, щезали вони,
І нескорена ти відживала.
З казематів, з кривавих полів і руїн
Кожне слово набатне збирали.
І як Слово казали пророки твої -
Королівські корони злітали!

Україна. У медицині є такий термін - " толерантність". Він означає "повну або часткову відсутність реакції організму на сторонні речовини", - коли організм втрачає інстинкт самозбереження і стає байдужим до існуючих для нього загроз, як наприклад наркотики, або, в нашому випадку - русифікація. Чи можна бути толерантним і терпимим до того, що твоя європейська країна поступово перетворюється на сусідню - євразійську країну?

   Путін нагородив авторів мовного закону в Україні - зрадників України радянських колабораціоністів Кивалова і Колесниченко - активних діячів тимчасового окупаційного антиукраїнського неорадянського режиму Януковича в Україні медаллю Пушкіна. Нагороду ці радянські колабораціоністи отримали за "збереження і популяризацію російської мови в Україні"

Не вже більшості наших громадян українців, після цього, не зрозуміло на якій мові потрібно спілкуватися?

Чи є у нас елементарна гордість?

Ми  народ України?

Співаймо разом нову пісню гурту "Океан Ельзи"!!!