Кошлаті хмариська нахабно ввірвались,
Просіявши сонце крізь сито небесне.
Обурене море ворожим здавалось
Під силою буйних вітрів безтілесних.

Далеко у Чорному морі крихку каравелу
Розгнівані хвилі хотіли зламати.
Мов чайку, самотню, сумну, невеселу,
В тенета свої намагались спіймати.

Неначе кораблик дитяий з паперу,
Стрімка каравела в пучині крутилась.
Та вирвалось сонце з полону рожеве -
Вітриська ущухли й назад відступили.

Впокорена, стихла мінлива стихія -
І біла вперед попливла каравела.
Зникали тривоги... І  я  розуміла,
Що море красиве і в  гніві своєму!

У серпні наш потяг швидкий захотів наздогнати
Полуденне сонце, що звало людей подрімати.
Попереду  ясне  котилось, п'янке від задухи,
А соняхи в полі знімали услід капелюхи.

Розгніваний потяг свистів,булькотів, стукотів, 
Здогнати  завзято малинову кулю хотів!
Змагались до вечора - вирватись сонечко хоче -
Позаду розжарений потяг сталевий гуркоче.

Стомилось світило - за обрій поволі сідало ..
Небеса позіхнули - і сонечка зовсім не стало.
Надворі стемніло  (я бачила все із віконця),
І тільки тополька затисла промінчик в долонці.

Вдоволений тур  перемогою щиро впивався,
Дурненький, гадав, що далеко вперед відірвався.
А сонцю всебіч і завжди гарантована віза.
На те воно й сонце - не купа  важкого заліза!

Ходімо зі мною, коханий, в наш  сад,
Поведу я тебе у глибини небесні.
На колінах у вишні заснув виноград,
Тихо, наче в раю, вітерець не шелесне.

Ходімо зі мною, коханий, в наш  сад,
Тут старесенька хвірточка рипає тоскно.
В нім прудкі кажани, мов гранати, висять,
Бо заплутались в сивому неба волоссі.

Ходімо зі мною, коханий, в наш  сад,
Тут квітки визирають до нас ізокола.
Гупотять їжаки - темна рота солдат,
Пахне щемно любисток, зове матіола.

Ходімо зі мною, коханий, в наш  сад,
Щоб колодязь любові в душі не засох.
Тут до двох зірочок почепила гамак -
Загадаєм бажання, гойдаючись вдвох!

                                      

Всем друзьям в Инете,
с которыми сдружилась

Ухожу - чтоб потом возвращаться
К самым близким мне  людям - друзьям.
Не желаю  в толпе  затеряться,
Ненадолго отчалив к чужим берегам.

Лучший стих мой еще не написан -
Прикоснусь к вашим душам стихом.
Вы дождитесь меня. вы дождитесь
И во след на удачу  махните  платком...

                                       

Через асфальт, твердий, мов кремінь,
Тендітний пагін до людей  пробився.
Наївно-великодніми, відвертими очима
На світ Господній зокола дивився.

Повз нього байдуже снували люди,
Обличчя відсторонені, усі в собі.
А він, щасливий, роззиравсь повсюду,
Чемнесенько вітався, усміхаючись юрбі.

Вже скоро подорожника не стало:
Загоїв рану чи... була ж  якась причина...
На тому ж  місці, під асфальтним шквалом,
З'явися інший пагін  - з великодніми очима.

І ти, мій друже, в вихідний і в будень
Довбеш свій камінь серед скель німих.
І вже не думаєш, чи ти потрібен людям,
Найголовніше -  знаєш, що живеш для них.

А у житті велося й далі існувати буде:
Є люди -подорожники і люди-будяки.
Через бетонний холод  і байдужість
Цілющі трави проростають і квітки!

                                

Тут все про тебе нагадає:
Музей речей, парфумів, фото.
Твої уста, як зараз пам'ятаю,
"Кохана" в пристрасті шепочуть.

Багаття розпалив посеред суші -
А я метеликом туди, де спопеляє.
Даремно сподівалася на зустріч,
Бо вирок вже тоді я прочитала...

В душі твоїй птахи не заспівають,
В моїй душі я загасила свічі.
В ній янголята більше не літають -
Тут вибиті шибки, гуляє вітер...

        

Запитати б тобі треба,
Як мені жилось без тебе.
Знаєш, я без тебе й не жила...
Ночі довгі - я не спала,
Опустила руки, склала
Білих два стрімких крила.

У віконце виглядала,
Серед натовпу шукала -
Та ніде тебе я не зустріла.
Часто в місяця питала,
Образ забувати стала,
Віру у любов згубила...

Думала, що то крильцята
Заважають міцно спати -
І  два крилечка своїх відтяла.
Але потім зрозуміла :
Крил позбутись - то півділа,
Гірко, що надію туга вкрала.

Запитати б тобі треба,
Як мені жилось без тебе.
Що, скажи, без почуттів буття?
Я хотіла образ стерти,
Та любов сильніша смерті!
Отаким було моє життя...

                             

Не шукайте у вірші себе - вірш має  реального прототипа





Ще здавна жив на світі чоловік,
Ходив на мамонта, приносив їжу.
Дружина  поралась біля вогню,
І кожен з них  жив без принижень.

А зараз у дружини і зарплата вища,
Вона і на роботі, й вдома - скрізь.
А в чоловіка у кишенях вітер свище,
Ледачим став і інфантильним чоловік.

Купи йому із кашеміру светрик
І дорогий парфум, квиток в кіно.
Сплети із вовни голубі шкарпетки
І відпусти із друзями  пограти в  доміно.

Нехай "дитя" подиба в Інтернеті,
На порносайтах попускає слинку.
На грудях в тебе  скімлить у жилетку,
А косить оком на сусідську жінку.

На цих істот вже болісно дивитись:
Чи чоловіки, чи, певно, молодиці...
А уявіть: війна... І що тоді робити?
За наші, хлопчики, сховаєтесь спідниці?

Та ні, ці чоловіки в бій  не підуть -
Попереду надійні мають спини...
О мамо рідна, що за покручі живуть...
Де ж  зникли ті, яким ім'я  МУЖЧИНИ?



                            Почти совершенство

Народився ранок в синіх росах, Умивався, чепурився, личко мив. Заблукав у буйних травах і покосах, Там ключі від неба синього згубив. Ясне сонечко   міцненько  спало, Хмарки сизі гралися із вітром. Айстри зачудовано шептались: "Де це сонце? Чом воно не світить?" А прудкий, свіженький ранок Кинувся: немає сонця в небі! "Лишенько! Лиш тільки народився - Пам'яті й не стало! Оце ж треба..." Яблуні старі услід йому кивали, Співчутливо цвірінчали горобці. Соняшник ключі приніс в шершавій Зелененькій, лагідній руці. "Ось, тримай! Клади в торбинку! - Далі сонях повагом повів: Бо від неба, - це важливо, синку!- Не існує запасних ключів!
                                                      
                         

  Що кому болить...

Розгніване сонце палило безжально -
Скрутилося листя, пошерхла трава.
Асфальт тихо плив, в'язкий і негарний,
Пташкам у дворі, певно, снилась вода.

ЇЇ, живодайну, у лісі просила звірина.
Водицею марили ще не достиглі жита.
Дощик був би й справді спасінням,
Бо й ріки маліли, і сохли грузькі болота.

А сонце оговталось: що ж наробило!
Та задки назад - і за хмару сховалось.
Зітхнула земелька - і ось воно, диво:
Важка, щедра злива на землю упала!