В своїм стрімкім,сліпім коханні я
Тебе я відчувала не душею - тілом.
Навпомацки любила, навмання,
Взаміну небагато і хотіла.

Ні, не палаців, райдуг чи квіток -
Бажала щастя й щирої любові.
Не в спраглий день води ковток -
Щоденної водиці у госпОді.

Та за роки зневодніла криниця,
Змуліла, стала гірклою вода.
Як жаль, що каламутної водиці
Я відрізнити не могла від джерела...

Перов В. Плач Ярославны

О Боже мій, Боже, О Господи милий,
Шукала  подобу Твою у людині...
Хотіла так мало: довіри між нами...
А що тепер маю? Болючі зализую рани.
Мій любий,  єдиний притулок знайшов,
Залишив цю землю, у інші світи відійшов.
Від того кохання  зосталася пам'ять,
Ядуча самотність, що ятрить, що ранить.
Мені усі твердять: "Одній бути гірше!"
Обрала самотність... Принаймні, чесніше...

http://blog.i.ua/community/53/1041406/

Мы в зоне комфорта неплохо живем:
Гуляем по полной, курим и пьем.
Отворачиваемся, глядя из тупика,
От слабого, убогого  иль старика.

А время-автобус везет  нас вперед,
Тасуя, как в картах, за годом год.
И вдруг понимаем: остались одни,
Без жены, без детей, без семьи.

Чтоб любовь от других получать,
Нужно в жертву ее и самим отдавать.
Начинаем искать идеалы - их нет...
А вдруг попадется счастливый билет?

Попытки напрасны - не ждите апорта:
Уже засосала нас зона комфорта...

Если друг не смеётся, ты включи ему солнце…

Я йду  сьогодні до сонця в гості
Доріжкою, вкритою білою млою.
З-за тину вітаються соняхи-хлопці,
Схиляючи голови переді мною.

Дівчатка-жоржини, струсивши росу,
Дарують наснагу і дрібочку світла.
Іду я у гості - дарунок-горнятко несу
З настояним вранці цілющим повітрям.

Ось сонця господа. Постукала в двері:
- Привіт, дорогеньке! Поглянь у віконце:
Із чистими намірами  йду до оселі,
Я теж трішки, знаєш ти, сонце...

Воно посміхнулось: це ж треба, нахаба!
Але до будинку чемненько впустило.
Пили з ним какао, а потім співали,
І так мені любо було з ним і мило...

"Є речі  в житті, що не купиш за гроші, -
Все  думала я, як додому вертала, -
Це друзі відверті, привітні, хороші,
Як сонце у небі, вони для нас сяють!"

                                         

Між вербами, де губляться будинки,
Де захлинаються від співу солов'ї,
Біжить, біжить стрімка стежинка
І губить слід  у   вечоровій млі.

Протоптана рибалками в брилях,
А може, буслами, що бродять в лузі, 
Стежина слухала, як дихає земля,
І бачила закоханих у радощах і в тузі.

Колись тут юнака шалено покохала,
Прощалась в сутінках, рахуючи зірки.
А потім стежка навпіл розірвалась -
Назавжди  з ним розстались, навіки...

В країну юності давно не завертала.
І ось я тут, а в  горлі щем чомусь...
"Привіт, рідненька, - тихо привіталась, -
Я ж говорила,  що до тебе повернусь..."

 

Малинове проміння пестить огороди,
І мліють на осонні круглі гарбузи.
В повітрі пахне чарівним настоєм
Любистку, чебрецю, нагідок, лободи.



Смугасті кавуни росою вмились,
Пишаються красою в заметілі айстр.
Лелека аж до хмар піднявсь журливий
Й на землю скинув тихе "прощавай"...



А павучок малий (знайомий ритуал)
Ліхтарики на деревцях засвічує червоні.
Вже  літо-літечко відходить на вокзал -
Мені хустинкою махає на пероні...

Людське життя -лише мала хвилина,
Яка в  безмежнім хаосі стікає...
І стукає, і стукає життя годинник
Чиїсь  літа безжально відміряє.

Дивись: гніздо лелека  вив на хаті
І знявсь, далеко до небес злетів...
Зоря горіла в небі,  ясно і завзято,
Тепер потухла - вітер затушив...

Так і життя людське: поволі жовкне
І під кінець зрівняється з землею...
Земля приймає всіх  у  своє лоно,
А ми - піском чи птахом, чи ріллею...

З землі з'явилися - у землю й підем,
Вервечкою крокуємо в безодню.
Зникають люди в всесвіті безмірнім,
І тануть, тануть в мареві холоднім...

Махне рукою хто, а хто крилом із неба,
І на прощАння, і на прОщення живим...
А тим, що залишились жити, треба
Подумать, ЯК  не обернутися на дим...

І до останку, щохвилини, повсякчас,
Ви чуєте: все стукає, все стукає годинник.
По кому стука він? А може, ще не час?
І хочеться продовжити оту  хвилину!
                            
                                                  

"Учення, онучко, - як жінці намисто, -
Казала бабуся в дитинстві мені. -
Розумна людина - цікава  і чиста,
Яскрава і світла,  як сонце в пітьмі.

А треба  загрозу в житті подолать -
Приходить на поміч тут розум холодний.
Навчайся, дитя, не вершечки хапать,
Докопуйся далі - дивися у корінь.

Нічого, що корінь учення гіркий,
Достигне і стане солодким твій плід.
Перед розумом ворог німий і  сліпий,
Він зникне назавжди під силою слів.

Низенько вклонись за науку батькам,
Що в люди, дитинко, за руку виводять.
Будь вдячна доземно своїм вчителям,
Бо в світло із темряви стежку знаходять..."

Припорошена снігом   й моя голова,
Сама вже  матуся, і виросли діти...
Бабусенько, мудрість твоя вікова!
Цінним скарбом вважаю твої заповіти!