А  хотілося мати свій дім,
Підперезаний сміхом дитячим,
Щоб віконцями глипав у двір,
Де немає жіночого плачу...

Молоді ми були... Будували мости,
А затим ці ж мости руйнували.
Замість того, щоб дім берегти,
Його дружно удвох спопеляли...

Малі  доні  без батька росли,
Сумували, страждали... Я знаю...
Мені важко сказати: "Прости...",
А ще важче сказати: "Прощаю..."

                                 

Говорите, що не люблю Вкраїну,
Бо вірші лиш пишу про очі її сині,
З жалем оспівую її  давно минуле,
І лиш малюю образи й картини?

А хто, скажіте,  судді всеочисні,
Що знають те, якою має бути
Ота любов до рідної Вітчизни,
Що світом і людьми  забута?

І на яких  аптечних точних терезах
Ви важите, чия любов міцніша?
В того не вистачає двадцять грам,
У іншого вона на двісті більша?

У кожного із нас своя Вітчизна,
І кожний віддає свої  тривоги і жалі.
Можливо, теж її люблю безмірно,
Хоча б тому, що я живу на цій землі.

Не соромно сказати принагідно,
Що не покинула її в часи скорботи.
Що сію в  віршах слово рідне
І на сьогодні виховала роту патріотів.

Але не ждіть мене на барикадах,
Я не бажаю буть ні там, ні тут.
Для цього є чоловіки, вважаю,
Захисники. Жінки ж терпляче ждуть.

Не хочу бути лялькою із глини,
Щоб мною керували карлики і блазні.
Так, я пишу про Батьківщини очі сині.
А чи люблю її - я говорить  не стану!

                                         
                           

Приїде подруга із миром,
Мене приємна насолода жде.
Спечу я пиріжечки з сиром,
До них сметанка,  кава і т.д.

Катюшка опус  прочитає,
Який накрапала в селі,
Можливо, і мене згадає,
Не все ж хохли та москалі!



Забуду я про все на світі,
Порину у веселі байки.
Розв'яжемо торбину сміху.
Ох, насміємось я і Катька!

Так легко з подругою стане -
Не треба ждати ніж у спину.
І, як звичайно, наостанок
Промиєм кісточки мужчинам.



А потім молодість згадаєм,
Поринем в щемну ностальгію.
І знов сметанка, пиріжечки,  кава...
Візиту подруги завжди радію!



Ілюстрації фінської художниці Inge Look

                                                

Відповідь на    M@I  О НРАВЫ - грязь инета

Коня кують, а жаба й собі лапу підставляє.
                                 Народна мудрість

Буває  й так: коли старанно
Коня золотогривого коваль кує,
Якась з болота жаба незугарна
Й собі тоненьку лапку подає.

          

Не говори мені, не говори нічого:
Майбутнього не мають почуття.
Як з'ясувалось, різні в нас дороги
І до минулого немає вороття.

Були в стосунках кульмінації і крапки,
Заходили з тобою  двічі в річку.
Та на сьогодні згасло вже багаття,
Тому задуємо любові свічку....

Не зможем встОяти на перехресті довго,
Червоне світло - блимає сигнал.
Ти ж знаєш, любий, що за епілогом
В романі  неминуче йде  фінал...

Ми підем я направо, ти - наліво.
Не озирайся, бо й мені не ліпше.
Затисну у кулак свою зболілу,
Зотлілу душу. Тільки вітер свище!

                                             

Ранок розтулює квітці повіки,
Ніжно струшує слізку-росу.
Усміхається сонечку квітка,
Віддає аромат і красу.

Та з'явилась у лузі людина
І побачила квітку: "Зірву!"
Понюхала диво предивне - 
І жбурнула в високу  траву.

Квітка зірвана швидко зів'яла,
Голівка поникла - душа відлетіла...
Густим пелехатим туманом
Заплакав  ранок осиротілий...

Коли світ поринає в пітьму,
Наступає божественна тиша,
Місяць зірку вмикає ясну
І вірші закоханим пише.

Допоки  годинник всесвітній
Хвилини рахує на пальцях,
Рядочки кладе місяць світлий,
Неначе стіжочки на п'яльцях.

Гаптує,не в силі спинитись,
Одвічний кохання буквар.
Лягають зірки-дивоквіти
На ніжний небесний муар.

Ми вкупі з тобою, коханий,
Вглядаючись в зорі німі,
Чи  то вірші у небі читаєм,
Чи то зорі рахуєм в пітьмі.

По стежинці , по дорозІ
Літній дощик мчить на возі.
"Тупу-тупу, коні,  ніжками", -
Підганяє коней віжками.

А ті коні - стрибунці,
Два прудкі зелені молодці,
Не охочі зовсім до їзди,
Тягнуть воза хто куди.

"Тобі вдома не сидиться,
Кидай свою колісницю! -
Жабки обігнали воза, -
Нам з тобою по дорозі".

Дощик хутко пересів
В жаб'яче швидке таксі.
А ті вмить його домчали
І до річки поскакали.

Дощик краплями  пролився,
Щедро громом прокотився
На городи, озеро,  сади,
На розлогі  чисті береги.

Спраглу напоїв землицю,
Квіточки, хрумку травицю,
Грушки, яблуньки умив -
Знявся вверх  і полетів

На м'якеньку сіру хмарку.
Та й помчав туди, де жарко.
Жабки з радощів малі
Підкидали вверх брилі.

Ти учора мене цілував:
Спраглі губи, і шию, й обличчя,
І волосся, і плечі, і нижче...

Ти учора мене роздягав,
Скинув все до останнього клаптя -
Я стояла німотна й заклякла...

Ти учора мене милував,
Віддавав усього до останку,
Лиш на хвильку... Хотілось до ранку...

Стрімко крила мені  обтинав,
Мій коханий, єдиний мужчино:
Цілував, роздягав, милував...
                                лиш очима...
                    

  Ілюстрація  до вірша - Delta357,
       якій безмежно вдячна

Білим  птахом, стомлена,  мила,
Махнула крильми   - й полетіла...
Музо моя, чарівнице  зваблива,
Що ж з тобою я, люба,  зробила?

Заставляла писати, а ти не хотіла.
Ти казала: серденько боліло...
Я цькувала тебе, білу птицю,
На ворон, на гієн, на лисицю...

А ти прагнула затишку в хату,
Друзів щирих хотіла багато...
Нащо ж я тебе, чисту птаху,
Заставляла в болотах купатись?

У калюжах липких ніжки мити,
Брудну воду з колодязя пити?
Бідна музо моя легкокрила,
Ти не стрималась - і полетіла!

Десь до моря, де хвилі сині,
Де водиця студена, а птиці красиві.
Будеш з чистого пити джерельця,
Будеш вірші писати  із  серця....