Мирослав Маринович
Зміна влади в Україні у 2012 році цілком можлива, але навіть якщо цього не станеться, руйнація радянського типу управляння неминуча, вважає правозахисник, публіцист, релігієвед Мирослав Маринович.

"Отож і в Україні, і в Росії бачимо останні спроби радянської системи зберегти свої визначальні параметри — який уже раз ціною занапащення долі своїх народів. Кожна її реінкарнація стає щоразу більшим фарсом, який, здавалося б, несумісний зі здоровим глуздом. Хоча прірва, в яку вони штовхають свої народи, аж ніяк не смішна", — сказав він у коментарі ZN.UA .

"Нинішня влада демонструє філософію управління, яка спізнилася на століття. Вона інтелектуально бідна, енергетично збиткова й морально неспроможна. Її суспільні технології грубі й примітивні, а тонкі технології Заходу їй видаються проявом слабкості. Вона неефективна, бо унеможливлює рятівний зворотний зв'язок, завдяки якому можна виявити джерела небезпеки. Вона антимодернова, бо блокує свободу циркуляції правдивої інформації. Вона антисоціальна, бо руйнує загальне добро й не дозволяє людині вижити самостійно", — переконаний правозахисник. На його думку, "життя нашої влади могли би продовжити сибірського масштабу природні ресурси, яких в Україні немає, та сибірського розмаху ҐУЛАҐ, для якого владі забракне снаги. Тому не сумніваймося: ноосфера врешті-решт „зішкрябає" зі свого днища оці зашкарублі нарости. Можна сперечатися, коли це станеться: 2012 чи 2013 року, — але станеться це обов'язково". "Партія регіонів може маніпулятивно виграти найближчі вибори, але вона програє своє майбутнє. Якщо ж Віктор Янукович виграє президентські вибори, то на свою біду… Влади мені не жаль — вона жалюгідна. Жаль народу, який ніяк не може зрости у свободі", — констатував Мирослав Маринович.

Минулого року в одному з провідних інтернет - видань України була розміщена цікава стаття відомого екс - прес - секретаря Міністра Внутрішніх Справ Цушка та радника його колеги Могильова журналіста Костянтина Стогнія.
Тут на порталі вже були певні дискусії щодо назв Україна, Русь та русичі. Але що насправді криється за пропозиціями особи, що неодноразово в шоу на телеканалах відзначилась вмінням маніпулювати фактами. І не менш *вміло не помічати* незручних моментів. Тому важливо розгледіти основну мету цього *маніфесту русича Стогнія*. Нехай кожний зробить свій висновок - що пропонується Україні та українцям насправді. Яке майбутнє може чекати їх в країні, де слово *Україна* з її історією, культурою, мовою стане другорядним. Щоб лише трохи без машини часу побачити наслідки *масової експансії жителів Сибіру чи Нечорнозем'я* треба всього лиш...увімкнути телевізор. Яка там мова домінує ? А у численної когорти *братніх* телеведучих ?..І це за Єдиної Державної Мови...Тож розміщується з деякими скороченнями.

         Константин Стогний.          О БУДУЩЕМ УКРАИНЫ-РУСИ

Перечитывая "Историю Украины-Руси" Михаила Грушевского...
   Экс-президент Украины Виктор Ющенко сызнова на обложках журналов и с экранов телевизоров отговаривает делать русский язык вторым государственным. "Нельзя в унитарном государстве два языка объединять... Мы не
конфедерация, как Швейцария, мы не федерация, как несколько государств в Европе...
   Напомню, на Украине русский используется более чем половиной населения государства (52,8%). Вместе с тем, Анна Герман, заместитель главы администрации президента Украины, совершенно верно заметила: "В данное время на Украине нет столько людей, которые хотят второй государственный язык, значит, и нет столько их представителей в парламенте, чтобы сумели переломить ситуацию. Не выбрал украинский народ столько депутатов, чтобы хватило для введения на Украине второго государственного языка... Если настроения в обществе изменятся, и люди будут выбирать в Верховную Раду только таких депутатов, а их нужно 300, чтобы они изменили Конституцию, значит, мы будем понимать, что есть такое состояние в обществе, есть настроения в обществе, и этого хотят люди. Мы будем делать только то, чего хотят люди. Придёт время, если оно придёт, будет конституционное большинство...
   Положа руку на сердце, разделяю всё-таки озабоченность Виктора Ющенко. В то же время, все управленцы знают: каждое улучшение какого-либо качества, неизбежно приводит к ухудшению какого-то другого качества. Вовремя распознать, оценить и нейтрализовать угрозы такового "ухудшения качества" – в этом и заключается талант менеджера. На посту президента Віктор Андрійович такового таланта отнюдь не проявил. Что ухудшается при условиях, когда по националистическим причинам язык, на котором говорит большинство населения и понимает практически всё население – не является государственным? Наверняка, появляются нелепые затруднения во внутригосударственных коммуникациях.
   Другое "ухудшение качества" мне видится в затруднениях нашего юношества при поступлении в высшие учебные заведения России. Собственно, вообще, без русского государственного сложнее эксплуатировать такой огромный
ресурс, как соседство с Российской Федерацией. Ведь, ради конкурентного преимущества с другими центрально-европейскими государствами, лучше быть прагматичным в отношениях с РФ. У России есть нефть, газ, минеральные
удобрения, лес и, что особенно важно – неисчерпаемые ресурсы хорошо образованных, культурных,предприимчивых людей, которые необычайно легко могли бы у нас актуализироваться.
   Ни для кого не секрет, что Россия забуксовала на пути к либерально-демократическому государственному устройству. Путинская вертикаль власти оказалась колом, на который матушку Россию насадили. Внутри этой страны извечно существовало противостояние между, обобщённо говоря, поклонниками силы и сторонниками ума. Последние, опять проиграв,обновили старинную идиому Шамбалы или Беловодья – легендарной страны свободы в русских народных преданиях. Теперь эта идиома звучит так: "Другая Россия". Эти люди не хотят покидать территории русскоязычной цивилизации, но уже готовы к сепаратному отделению от России хоть какого-то куска, чтобы жить там без удушающих объятий чванливой московской номенклатуры. Эти люди смотрят на Украину с тайной надеждой, что здесь идут "реформы, как в Грузии", но только на русском языке.
   Так вот, не стоило надевать русским на голову PR-проект "Голодомор", у которых своих "голодоморов" аж два: в Поволжье и в блокадном Ленинграде.Не стоило требовать от русских признания украинской лингвистической,
культурной и особой этнической группы. А надо бы руководству нашего государства сосредоточиться над программами народосбережения, одновременно с развитием либеральной экономики и либеральной политики.
   Когда Украина сможет создать у себя на территории режим либеральной экономики и либеральной политики, тогда весь цвет русских интеллектуалов бросит Россию и переедет к нам. В нашу постиндустриальную эпоху побеждает не тот, у кого промышленность и нефть, а тот, у кого новые технологии и мозги для выработки сверхновых идей.
   Уже приходилось обращать внимание читателя на то, что национализм, как и религия, справедливо считается препятствием на пути установления политических институтов демократии и экономики свободного рынка. Украина тут вовсе не исключение. Разве изгнание в частную жизнь русского языка, которым, тем не менее, пользуется большинство населения, не привело к удорожанию всех транзакций в официальной жизни Украины?
   Отказ самоназваться Киевской Русью в самом начале развития независимого государства Украины – это тоже проклятое наследство СССР.  Внутри которого, априори, не могло быть три Руси. Одна стала Российской
Федеративной Республикой, другая Белоруссией, а третья – Украиной.
   "Манкурт не знал, кто он, откуда родом-племенем, не ведал своего имени, не помнил детства, отца и матери одним словом, манкурт не осознавал себя человеческим существом. Лишённый понимания собственного "Я", манкурт, с
хозяйственной точки зрения, обладал целым рядом преимуществ. Он был равнозначен бессловесной твари и потому абсолютно покорен и безопасен. Он никогда не помышлял о бегстве. Для любого рабовладельца самое страшное восстание раба. Каждый раб потенциально мятежник. Манкурт был единственным в своем роде исключением ему в корне чужды были побуждения к бунту, неповиновению. Он не ведал таких страстей. И поэтому не было необходимости стеречь его, держать охрану и, тем более, подозревать в тайных замыслах. Манкурт, как собака, признавал только своих хозяев...*
   Две империи Австро-Венгерская с одной стороны и Российская – с другой, сделали из нас манкуртов, заставили нас забыть своё доимперское прошлое, сделали так, что мы напрочь позабыли, что это мы – русичи. Имперцы дали
нам новое имя – украинцы, т.е. манкурты, донашивающие на окраине имперские обноски и доедающие чужие объедки. Теперь нам это очень мешает в международном общении, как с Европой, так и с Россией.
   Обратите внимание: мем "русичи" для русских – это безусловный объект почитания. В отличие от мема "украинец", к сожалению моему. Давайте займём выигрышный мем "русичи", пока он ничейный валяется. Пока в России с русскостью борются,футболка с надписью "Я русский" властями РФ признана экстремистским материалом.
   Самоназвание Русь и русичи позволит нашему государству и нашим гражданамвернуть себе право первородства в отношениях с соседями – в историческом, культурном и идеологическом смысле. Если кто не знал, слово "русич" означает "потомок русов", а слово "русский" – значит "принадлежит русам". То есть русскими назывались те люди и земли, кто платил дань русам, державшим киевский престол. Мем "русич" уже наполнен той победой в борьбе за признание, которую так рыщет пан Ющенко. В чём, собственно, прав Віктор Андрійович? В том, что успех либеральной политики и либеральной экономики строится на иррациональных формах гражданского сознания, таких, как национализм, в том числе.
   Собрались вместе люди одного села, подъезда, дома, церковного прихода и пр., договорились и смотрящего за соблюдением договорённости назначили. Граждане горды тем, что смогли, как разумные люди, по-доброму
договориться. И горды своим способом самоуправления, который действенно работает. Вот эта иррациональная гордость за себя, зачатую может быть оформлена в душах, как религиозная или этническая принадлежность. Или
даже такая форма самоосознания, как общая история, овеянная славой Великой Победы, с которой, к сожалению, взялся бороться Виктор Ющенко и иже с ним.
   Вот когда мы осознаём, что мы – русичи, наша национальная идентичность находится в безопасности...чувствуете, какая автохтонная, богатырская мощь стоит за этим. ...чтобы перекроить национальный (читай: националистический) костюм в толерантные европейские одежды. Испытав на себе людоедскую иррациональность, скрытую в националистической форме самоуважения, население Украины-Руси всё же, на самом деле, воспринимает как
альтернативу всеобщее и равное признание. Заботой "инженеров человеческих душ", к каковым, вне всякого сомнения, относится Виктор Ющенко, должно стать обращение хтонических эмоций населения от национального самосознания – к экономическому самоутверждению.
   Разновидности национализма внутри Украины-Руси могут, конечно, проявляться по таким вопросам, как внутригосударственное распределение ресурсов и труда – это такие одомашненные разновидности национализма,
бесконечно далёкие от той силы, что разрывают сейчас наше государство напополам по линии Днепра, как туалетную бумагу по перфорированной линии.
   Те, кто мнит, будто бы великодержавный российский шовинизм слишком мощная сила, чтобы его обесточило сочетание либерализма и экономического эгоизма Украины-Руси, должны вспомнить судьбу политического
наполнителя, предшествовавшего национализму. Имеется в виду религия.Сейчас у европейцев так же, как и религия, национализм отодвинут в сферу частной жизни, выжат, более-менее, из политической сферы, присутствуя лишь в очень узких темах – например, в вопросе об адаптации цыган в ЕС.
Сегодняшний курс в сторону европейской интеграции требует от Украины-Руси, чтобы национализм в ней был максимально ослаблен, как политическая сила. Национальные группы могут сохранять свой язык и чувство идентичности, но эта идентичность должна выражать себя главным образом в культуре, а не в политике, тем более, не в международной политике. Пусть жители Юга Украины воспевают свои вина, а галичане смакуют свой банаш, но это всё должно делаться сугубо в сфере частной жизни. Такая эволюция национализма имеет место быть в наиболее развитых европейских либеральных демократиях на протяжении жизни последних поколений. Именно эти демократии, а не прибалтийские страны, с их "родовыми травмами", должны быть нам добрым образчиком для подражания.
   В своё время экономические силы напитали национализм путём смены классовых барьеров национальными. Сегодня те же самые экономические силы поощряют устранение национальных барьеров путём создания единого
мирового рынка. Интеграция нашего государства в Европу и одновременное введение второго государственного языка позволили бы Украине-Руси оседлать финансовые и интеллектуальные потоки между Европой и её сырьевым придатком – "Россией московской". Итожа сказанное, русский язык в качестве второго государственного, если и стоит вводить, то только в Киевской Руси, населённой гражданами-русичами. Свободный русич сможет использовать любой государственный язык – украинский или русский, на то будет его воля.

Автор - один з провідних українських дійсно фахових політтехнологів Сергій Гайдай. Це треба прочитати. Очень скоро молодые и активные сообразят: если попасть в политику мирным путём невозможно, стоит пинками выгнать тех, кто не хочет уйти по-хорошему Как отправить на свалку нынешнее поколение украинских политиков, заменив их принципиально другими? Заметьте – не новыми, а именно другими. Политическая система периодически подбрасывает нам новых персонажей. Но действуют они по-старому. В итоге новое поколение украинских политиков ещё опаснее и вреднее для страны, чем предыдущее. Они циничнее, ненасытнее и с более жёсткой хваткой. Сегодня украинское государство устроено несправедливо. Чем ближе ты к власти – тем у тебя больше способов богатеть и быть защищённым законом и от закона. А чем дальше – тем ты беднее, и тем меньше стоит твоя жизнь. И даже закон тебе не поможет. Справедливости – вот, чего на самом деле хотят люди, а вовсе не дружбы с Россией или Европой, и не закона о том, на каком языке говорить – на русском или украинском.Как тем, кто может и хочет менять нашу жизнь, идти во власть? Легальногосоциального лифта в политику нет. Есть только чёрный ход. Система пускает лишь тех, кто готов жить по её правилам. У неё есть тысячи уловок и способов, чтобы сохранить себя и нейтрализовать контрэлиту, готовую заменить существующий политический класс. Прежде всего это наше с вами невежество и податливость мифам. Миф о том, что политика –грязное дело и в политику идут только ущербные граждане, состоявшиеся или успешные – аполитичны. Это как анекдот о парне, который сам ел торт, а остальным говорил, что он невкусный. Зачем власти новые поколения конкурентов? Лучше пусть думают, что это дело не для них. Миф о деньгах: для взятия власти нужны большие деньги олигархов. Говорят, у простого народа нет денег на политику. На самом деле есть! Нужно только убедить простых граждан в необходимости вложить «свои кровные» в политику и суметь собрать их вместе. Посмотрите, что происходило на Майдане. Можно, конечно, верить в мифы про американские деньги, но без реального запроса на перемены в стране ничего бы не было. Это подтверждают и события в России. 24 декабря на проспекте Сахарова в Москве собрались десятки тысяч людей. Деньги на аппаратуру для митинга, оборудование сцены и транспорт нашлись через соцсети после публикации поста о сборе пожертвований на организационные расходы.Миф о гражданской войне. При словосочетании «государственный переворот» украинцы приходят в испуг. В их представлении переворот – это потрясения, стрельба, беспорядки и разруха. Этому нас научили «историки». Этот миф как никогда выгоден любому правящему классу. Как бы неэффективно и преступно они ни правили страной, народ не должен хотеть реализовать своё священное право на восстание. Граждане должны бояться любых переворотов. И тогда правящий класс может чувствовать себя безнаказанным. Но государственный переворот можно назвать и по-другому – смена власти, замена старой политической системы на новую, смена политических элит, кардинальное преобразование государственной системы. Так вот, если за это возьмутся профессионалы, имеющие управленческий опыт, которые хотят защитить себя и будущее своих детей, его можно будет осуществить без особых потрясений для граждан страны. Запрос на перемены, как и на таких героев, в обществе есть. В течение этого года я наблюдаю, как создаются дискуссионные клубы людьми, далёкими от политики, но готовыми перейти от слов к делу. В «Фейсбуке» рождаются движения, готовые диктовать власти свои условия. Участники не только ведут дискуссии в сети. Они выходят на уличные акции, заявляя о своих требованиях Возможно, наши Навальные уже «зреют» в сети. И, возможно, у нас появится настоящий лидер, подобный Саакашвили, который благодаря наличию политической воли в течение восьми лет последовательно менял криминальную и коррумпированную Грузию на Грузию, где уважают закон. Таких лидеров нам не хватает? Но это не значит, что их нет. Посмотрите, сколько в Украине мудрых, опытных бизнесменов и руководителей. Есть и молодые люди, чьи мечты не о покупке «бентли» и постройке «маетка» в пригороде столицы, а о новой Украине. Загнанным в угол этой властью, им не останется ничего иного, кроме как взять на себя ответственность за будущие перемены. Призыв к справедливости и люстрации класса коррупционеров будет одним из ключевых, который поддержит большинство украинцев. Знаете, сколько отважных и сплочённых одной идеей людей нужно для больших перемен? Достаточно будет пятерых. Иместа вакантны.

Источник: Фокус

Володимир Панченко    Йдеться про постать абсолютно унікальну, здатну об’єд­нувати й примирювати навіть украй нетерпимих. Отже, Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) – меценат і «культурний хазяїн», видавець, менеджер українського руху, літописець... У Чехії діячів такого масштабу називали будителями.

ЗРАЗКОВЕ ГОСПОДАРСТВО     1883 рік. Євгенові Чикаленку виповнилося 22. Його, вільного слухача природничого факультету Харківського університету, арештували за зв’язки з місцевими народовольцями та єлисаветградськими драгоманівцями і з завершенням слідства відправили під гласний нагляд поліції до села Перешори Ананьївського повіту. Перешори – батьківщина Чикаленка. Ще за часів Єкатєріни ІІ землі між Бугом і Дністром дісталися запоро­зьким козакам, серед яких був і його предок. Батько Євгена успішно поєднував господарювання в селі зі службою в Ананьївському повітовому суді. Проте в1883-му його вже не було серед живих, тож порядкував у Перешорах дядько молодого Чикаленка Петро Іванович. Віднині ж уся відповідальність за господарство лягла на плечі вчорашнього вільного слухача.

І він не спасував! Швидко збагнувши, що справи слід вести по-новому, Євген Чикаленко взявся за читання наукових праць, студіював популярні «Письма из деревни» Енгельгардта, експериментував на перешорських полях.І невдовзі мав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару його поля давали хороший урожай навіть у посушливі, голодні роки. Уявіть собі: у Росії голод (1892 рік); Лєв Толстой десь там створює комітети допомоги голодуючим, а в Перешорах засухи ніби й не було. До Чикаленка почали їздити поважні люди, вчені. Вони очам своїм не вірили, мовляв, як це так: сусідні землі потерпають від засухи, а тут із чорнозему можна коників ліпити! Євген Харлампійович сміявся: ось що таке агрономія...

Йому було цікаво робити неможливе. І він запалювався, долав, здавалося б, неподоланні перешкоди, стаючи нат­­хненним гравцем. Донька Чикаленка Ганна недарма писала в спогадах, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише помножували його наполегливість. «Років сім ми всі жили під знаком чорного пару, – згадувала вона. – Це була його ідея, якою він жив, запалюючи й інших».

Свій досвід Чикаленко вирішив викласти в спеціальній брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (Одеса, 1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії.Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивавсяїї видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії. «Крамольною» була заборонена царським указом українська мова...«За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні й одну золоту медалі, – писав у «Спогадах» Євген Чикаленко. – Стараннями земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників».

Узагалі досвід Чикаленка-агронома такий унікальний, що він мав би зацікавити відповідні навчальні заклади України. Тим паче що Євген Харлампійович був не тільки «поетом» чорного пару. В інших його книжечках ідеться про садівництво, виноградарство, тваринництво. Продовжуючи традицію свого діда, він займався цінними породами степових коней, овець. Перешори – то було зразкове господарство, що мало офіційне визнання. Нині ж там сумно: життя стрімко покидає це село на північному заході Одещини. Навіть церкву, збудовану свого часу коштом господаря, мало не дотла зруйнували вельможні ідіоти радянських 1980-х. Вибухівка її не взяла, військові тягачі також, проте покалічили храм назавжди...

В ЕПІЦЕНТРІ УКРАЇНСТВА  Вимушена перешорська «п’яти­річка» Чикаленка (1885–1890) заклала основи майбутнього його меценатства. Перебуваючи під наглядом поліції, він не мав змоги якось виявляти громадську активність – доводилося впливати на селян лишень власним прикладом (зокрема, і мовної поведінки своєї родини, всі члени якої розмовляли українською).І все ж навіть за вкрай несприятливих обставин Євген Харлампійович прагнув зробити бодай щось, що було в його силах. Намагався переконати Іллю Рєпіна, щоб той – подібно до поляка Яна Матейка – узявся за сюжети з української історії. Виділив «грант» Данилові Мордовцю для роботи над історичними творами рідною мовою. Коли померла восьмирічна донька, він вирішив, що найкраще «вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства», і заснував премію «За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народнього учителя». А згодом виділив 25 тис. крб на будівництво у Львові Академічного дому – гуртожитку для студентів із Наддніпрянщини... «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», – ці афористичні слова стали його внутрішнім імперативом.                               

У 1894-му родина Чикаленків оселилася в Одесі (хоча сам господар щороку весняні-осінні місяці проводив у Перешорах, куди влітку приїздила й дружина з дітьми). Поле його громадської роботи стрімко розширювалося. Зрештою, рано чи пізно мало статися те, про що сам він написав у «Спогадах»: «Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів «громади», людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби».  

У Євгена Чикаленка з’яви­ла­­ся велика мета, і відтепер їй цілковито підпорядкувалися його енергія, інтелектуальні, організаційні та фінансові можливо­сті. Його все більше тягло туди, де можна було сповна реалізувати свої плани, тож 1899 року він придбав маєток у селі Кононівка на тодішній Полтавщині, а сам перебрався до Києва.

Хто тільки не бував у Кононівці! Микола Лисенко, Сергій Єфремов, Михайло Старицький, Володимир Винниченко… Для них маєток Чикаленка став місцем зустрічей однодумців, до­вірливих розмов, відпочинку, творчості. Саме тут кілька разів гостював Михайло Коцюбинський, який 1908 року присвятив «кононівським полям» свій маленький прозовий шедевр «Intermezzo». Тут ставилися домашні спектаклі, що збирали велику глядацьку аудиторію. А Чикаленко продовжував свої, сказати б, соціально-педагогічні експерименти, привчаючи селян господарювати, по суті, намагаючись формувати з них той «середній клас», на який він покладатиме надії і в часи української революції.

Величезного значення Євген Чикаленко надавав слову, тож не дивно, що саме він узявся за організацію першої на Наддніпрянській Україні щоденної української газети. «Рада» виходила аж дев’ять років – до початку Першої світової війни. Всупереч усьому: «страшній столипінській реакції», «чорним сотням», неприхованій агресії влади щодо «інородців», інерції «публіки»… Можемо тільки уявити, скільки наполегливості й дипломатичного хисту треба було мати, щоб зібрати необхідні кошти на часопис, а до того ще й «збалансувати» амбіції, інте­реси, політичні розбіжності «свідомих українців», які так легко втягувалися у чвари. Євгенові Харлампійовичу з його педагогічним тактом не раз доводилося виступати в ролі арбітра...

І то вже було щось значно більше за меценатство. Чи не найточніше про добровільну місію Чикаленка сказав Євген Маланюк: «Історія має і свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичівни, Леонтовичі, а в першу чергу і як головний керівник того ткацтва – той головний ткач – на протязі довгих-довгих десятиліть. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії – це був Євген Чикаленко».

Згодом у «Спогадах» Чикаленко із безліччю яскравих психологічних подробиць змалює груповий портрет діячів українського руху на межі ХІХ–ХХ століть. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Василь Симиренко, Оле­­на Пчілка, Борис Грінченко, Володимир Науменко, Кость Михальчук, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко – у цьому великому й строкатому колі самому Євгенові Харлампійовичу дісталася роль «магніту», об’єд­нувальної сили.

Але чому в такому разі в бурхливому 1917-му він виявив­­ся немов осторонь подій? У березні – жовтні 1917-го Чикален­­ко господарював у Перешорах: у політиці він почувався зайвим. Тон тоді задавали соціалісти, себто українські більшовики, які зробили ставку на соціальних люмпенів. Євген же покладався на можливості середнього землевласника, заможного селянина.

Утім, до політики гетьмана Скоропадського він також ставився неоднозначно. Але й повстання проти нього, очолене Винниченком і Петлюрою, вважав фатальною помилкою. За Гетьманату Євгенові Харлампійовичу пропонували очолити уряд, стати міністром з аграрних питань, проте той відмовився. Скоропадський повертав землю великим поміщикам (то­ді як соціалісти взагалі виступали за скасування приватної власності), отже, можливостей для того, щоб реалізувати свою аграрну програму, не було. Ще одна причина відмови від влади – відсутність українських сил в уряді гетьмана. А крім того, Чикаленко вважав себе непублічною людиною, кепсь­ким оратором тощо. Вочевидь, відводив собі роль громадського діяча, а не політика.

Його вважали «українським монархістом», проте сам він рішуче не погоджувався з такою характеристикою. І все ж консервативна ідея у версії В’яче­слава Липинського йому не була чужою. «Польові дослідження» над українським національним характером (як у «селянській», так і в «інтелігентській» його іпостасі) змушували Чикаленка спочатку напівжартома, а потім уже й серйозніше висловлювати думку про те, що було б, може, на краще, «щоб нас завоювали німці»! Адже ж, казав він, чехам «німецький слід» у їхній історії пішов на користь... Ця екстравагантна «візія» не полишить Євгена Харлампійовича й пізніше, і матиме він, прихильник української монархії (бодай навіть із Василем Вишиваним, нащадком Габсбурґів, на чолі), багатьох опонентів. Хоча навряд чи йшло­­ся про якийсь реальний політичний проект: Чикаленкове «германофільство», мабуть, варто сприймати передусім у контексті національної самокритики. Недарма ж він часом іронізував, вказуючи на не найкращі риси української вдачі: «подла нація». Хто-хто, а Євген Харлампійович мав право на таку іронію, оскільки робив для цієї «подлої нації» все і навіть більше, аби вона «воскресла».

ЦІНА ПИСАНИХ СЛІВ    Після чергової більшовицької окупації Києва (1919 рік) Євген Чикаленко подався в еміграцію. У Подебрадській сільгосп­академії він сумлінно виконував обов’язки голови термінологічної комісії. А повертаючись додому, робив нотатки у своєму «літописі Самовидця» – щоденнику. Разом зі «Спогадами», що охоплюють 1861–1907 роки, його діаріуш є надзвичайно цінним документом епохи, без якого тепер не обійдеться жоден історик України. А ще ж залишився величезний корпус листів Євгена Харлампійовича, адресованих Петрові Стебницькому, Михайлові Грушевському, Володимирові Винниченку, Сергієві Єфремову, Андрію Ніковському, Михайлові Коцюбинському. Слава Богу, зусиллями дослідників та видавців вони побачили світ.

Цілеспрямований і самовідданий діяч, Чикаленко був свідомий того, що його місія – не тільки творити у формах самого життя, а й бути літописцем великих подій. Він мав залишити нащадкам закріплену в слові правду про радощі й муки на­ціонального відродження, і то було останнє, що політичний вигнанець Євген Харлампійович Чикаленко міг зробити для України. 

Тиждень

Государственная налоговая администрация в Киеве намерена в январе-марте 2012 года осуществить проверку трех телеканалов медиагруппы «Интер», сообщается в пресс-релизе ведомства во вторник.

Налоговая проверит АОЗТ «Украинская независимая ТВ-корпорация» (телеканал «Интер»), а также телеканалы «Мега» и «К2».

Кроме того, на тот же период запланирована проверка ООО «Поверхность Спорт-ТВ».

Напомним,АОЗТ «Украинская независимая ТВ-корпорация» входит в медиагруппу U.A. Inter Mediа Group Ltd., которой опосредованно принадлежит 61% компании. Медиагруппе, основным акционером которой является глава Службы безопасности Украины Валерий Хорошковский, также принадлежит 90% ООО «Кино-ТВ» (телеканал «Энтер Фильм»), 90% ООО «Музыка-ТВ» (телеканал «Энтер Музыка»), 60% ООО «Телевизионная служба информации» (телеканал «НТН»), 100% телевизионных каналов «К1», «К2», «Мегаспорт», информационного агентства «Украинские новости».

http://glavcom.ua/news/

Пресс-секретарь экс-Президента Виктора Ющенко Ирина Ванникова прокомментировала отмену Виктором Януковичем указа об установлении Дня Свободы. По ее мнению, на самом деле, в указе Януковича речь идет не об объединении дней Соборности и Свободы, а именно об отмене празднования Дня Свободы.

"Власть прикрывается тем, что объединяет два праздника в один день, но это сомнительное оправдание, потому что День Соборности и День Свободы - два исторически разных праздника. Если День Соборности отмечают, базируясь на исторических событиях, то День Свободы - это больше праздник духа, который нельзя уничтожить, отменив указ", - заявляет Ванникова.

По ее мнению, отменой официального Дня Свободы власть спровоцировала массовый выход народа на Майдан Независимости 22 ноября 2011г. 

Также Ванникова считает символичным совпадение по времени отмены Дня Свободы и решения об этапировании Юлии Тимошенко в колонию. По ее мнению, таким образом власть демонстрирует свою слабость и страх перед символами.

Парламентские выборы – 2012, как известно, пройдут по новым законодательным правилам. 50% депутатского корпуса Рады будет избрано по партийным спискам, столько же – по мажоритарным округам. Новая избирательная формула – это, помимо прочего, табу (впервые, кстати, в истории независимости) на участие в выборах блоков партий, а также отсутствие в бюллетенях графы «Не поддерживаю ни одного кандидата/партию».

Комментируя в интервью «Обозревателю» причины и следствия упразднения графы «Против всех», известный социолог, директор Фонда «Демократические инициативы» имени Илька Кучерива Ирина Бекешкина, отметила: «Однако упразднение данной графы, привело к следующему. Согласно нашим последним опросам, наибольшее количество тех, кто не желает идти на выборы, сосредоточено в регионах, бывшей наибольшей поддержки ПР (более
30%). Для сравнения: в Западном регионе таких людей только 13%. Я уже не говорю о том, что падение рейтинга Партии регионов произошло, прежде всего, за счет традиционных регионов их поддержки. Если, скажем, в
октябре 2010-го в этих регионах за ПР готовы были проголосовать 60%, то сейчас 36%», - заявляет г-жа Бекешкина.

Если бы выборы проходили в следующее воскресенье, пятипроцентный проходной барьер преодолели бы 5 политических сил (проценты даны по тем,кто собирается принять участие в выборах): «Батькивщина» (18.8%),
Партия регионов (17.8%), «Фронт змин» (11.4%), Компартия (8.4%), «УДАР» (5.8%). Не определились с выбором 15,7% украинских избирателей.

Об этом свидетельствуют результаты общенационального опроса, проведенного Фондом «Демократические инициативы» имени Илька Кучерива в период с 22 ноября по 6 декабря 2011-го.

Детальнее о выборах и всевозможных рисках с ними связанными – в материале Ирина Бекешкина: Выборы-2012 – это тест на демократию 

Народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко вніс на розгляд Верховної Ради проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (щодо забезпечення громадського порядку та безпеки до, під час та після проведення футбольних матчів). Про це повідомляє УНІАН.

Даний законопроект розміщено на офіційному сайті парламенту України і ним передбачені заходи для забезпечення правопорядку при проведенні Євро-2012.

Документом планується внести зміни до Кодексу про адміністративні правопорушення, доповнивши його статтею 173-4, відповідно до якої скандування гасел ксенофобського, расистського, антисемітського, дискримінаційного характеру або демонстрація плакатів, банерів, прапорів, штандартів, у тому числі політичного характеру, та інших носіїв, що зачіпають честь і гідність офіційних осіб, арбітрів, які проводять спортивні змагання, команди суперника, вболівальників команди суперника, або інших осіб до, під час та після проведення спортивних змагань, - тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на термін від сорока до шістдесяти годин, або виправні роботи на термін від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, або адміністративний арешт на строк до п`ятнадцяти діб.

Також пропонується Кодекс доповнити статтею 173-3. Нею передбачено, що порушення Правил поведінки, тобто ініціювання бійок, участь у бійці, а також переміщення між секторами спортивної споруди, що загрожують громадському порядку та громадській безпеці громадян, - тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин, або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або адміністративний арешт на термін до п`ятнадцяти діб.

Також передбачено, що внесення на територію спортивної споруди піротехнічних виробів (петард, фаєрів, димових пристроїв, бенгальських вогнів та інших небезпечних пристроїв), - тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Використання на території спортивної споруди піротехнічних виробів (петард, фаєрів, димових пристроїв, бенгальських вогнів, запалених стрічок та інших небезпечних для життя та здоров’я предметів), - тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Кидання у сектори спортивної споруди та в ігрову зону піротехнічних виробів (петард, фаєрів, димових пристроїв, запальничок, бенгальських вогнів, запалених стрічок та інших небезпечних для життя та здоров’я предметів) до, під час та після спортивних змагань, - тягне за собою накладення штрафу від п’ятнадцяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на термін від сорока дошістдесяти годин, або виправні роботи на термін від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, або адміністративний арешт на строк до п`ятнадцяти діб.У пояснювальній записці до законопроекту зазначається, що “безвідповідальність осіб, що порушують громадський порядок та громадську безпеку, тягне за собою негативні наслідки насильницьких дій, які інколи неможливо зупинити, погіршення іміджу нашої держави”, тому й потрібні зміни до КУпАП “з метою забезпечення належної громадської безпеки та громадського порядку до, під час та після масових спортивних змагань особливо у контексті проведення на території України фінальної частини Євро-2012 з футболу”.

Також пропонується внести зміни до Закону України «Про особливості забезпечення громадського порядку та громадської безпеки у зв’язку з підготовкою та проведенням футбольних матчів». Ними, зокрема, передбачено, що необхідно мати у середині спортивної споруди приміщення для розміщення працівників підрозділів швидкого реагування Міністерства внутрішніх справ України для негайного реагування у разі виникнення ситуації, що загрожує громадському порядку та громадській безпеці, а також окреме приміщення для тимчасового тримання правопорушників на час проведення змагань.

У штабі ВМС України з прохолодою поставились до указу Віктора Януковича, згідно з яким святкування Дня українського флоту знову буде проходити в один день з Росією.

Про це повідомляє українська служба радіостанції Бі-Бі-Сі.

«Не на диктофон деякі офіцери говорять про те, що часте перенесення кожним новим президентом дати флотського свята дискредитує історію українського військового флоту і принижує морських офіцерів, що робили і роблять цю історію. Вони говорять також про те, що «показова дружба» між моряками двох флотів, особливо після періоду «флотського похолодання» під час президентства Віктора Ющенка, - не зовсім щира », -йдеться в повідомленні.   

Кореспондент BBC також поцікавився думкою корінного севастопольця, доцента Києво-Могилянської академії Ігоря Лосєва. За його словами, указ Януковича щодо Дня флоту «лише провокує подальше зростання російських апетитів на Україну».  

   Після розміщення кількох матеріалів з української футбольної історії зробив висновок, що необхідно за можливості додати власні враження від  гри наших команд та футболістів. І деякі не надто відомі чи призабуті факти та обставини, що мали стосунок до конкретного матчу чи відомого футболіста. Приємно, що на і.юа є люди, що люблять футбол. І пам'ятають свої враження від обговорюваних подій.
   До переліку видатних (без жодного перебільшення !) оглядів матчів українських команд, що вже розмістив : Суперкубок УЄФА - 75 Баварія - Динамо К  http://video.i.ua/user/3871267/58904/334862/ ; фінал Кубку Кубків - 75 Динамо - Ференцварош http://video.i.ua/user/3871267/58904/335435/ ; Ліга Чемпіонів - 94 Динамо - Спартак  http://video.i.ua/user/3871267/58904/335437/  ;  Україна - Росія - 98  та ряд інших матчів можна долучити і матч Кубку Чемпіонів-81/82 Аустрія - Динамо. Тоді австрійський футбол був одним з провідних у Європі. Але те, як грали кияни...*Лише* 1:0 - це той випадок, коли перемога здобута з величезним запасом за грою. Приблизно так само,як Сергій Бубка брав рекордні, непідвладні іншим висоти. Подивіться на швидкісні комбінації динамівців, технічність, ігрове мислення. І найголовніше - на ту кількість та якість гольових моментів, що вони створили протягом матчу.  Навіть суддя *зміг допомогти* австрійцям лише не програти...з розгромним рахунком.
   Приємного перегляду.    http://video.i.ua/user/3871267/58904/337801/

П.С. Вибачте за можливо не найвищу якість. Знайшов лиш такий варіант.